Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 3. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у 2015 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Стеблюка Всеволода про Революцію Гідності, записані 03 березня 2015 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 3 березня 2015 року. Інтерв’ю з учасником Майдану. Представтесь, будь ласка.

Всеволод Стеблюк (В.С.): Стеблюк Всеволод Володимирович, лікар Майдану, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, полковник медичної служби.

І.: Скажіть, будь ласка, звідки ви родом і якого року народження?

В.С.: 1967 року народження, киянин, все життя в Києві прожив, тут навчався, закінчив Київський медичний інститут. Тут почав працювати в інституті серцево-судинної хірургії. Потім служба на різних медичних посадах в МВС, і на сьогодні в апараті Міністра оборони України, помічник Міністра оборони України з медичного забезпечення.

І.: Всеволоду Володимировичу, скажіть будь ласка, а чому ви для себе вибрали саме військову медицину, а не цивільну? [00:01:00]

В.С.: Подобалась форма, мабуть. Якщо так. А загалом, ну, мені здавалося, що справжній козак, справжній чоловік має послужитися державі на військовій або подібній до цього службі.

І.: А вибір цього напрямку – військової медицини, – він ще в інституті здійснений чи вже пізніше?

В.С.: Ну, я мріяв про військову службу. Навіть коли проходив строкову службу, то їздив поступати в військово-медичну академію. Але з певних причин там не залишився, втік звідти. Але, видно, так воно залишилось. Можливо, тому що спогади діда, який був кадровим військовим до великої демобілізації за Хрущова. Він був такий справжній офіцер, [00:02:00] і його розповіді про війну, про життя військових мені подобалися. Батько в мене працював на оборонпром. Ну, мабуть, звідси. Мама була офіцером МВС в медичній службі. Тому так сталося, що мрія така була, і вона здійснилася, нарешті.

І.: Скажіть, будь ласка, з якого часу ви почали стежити за Майданом з 2013 року, який почався? І які, згадайте, будь ласка, передчуття у вас були? Чи не було передчуття, що буде повторюватися сценарій Помаранчевої революції?

В.С.: Починаючи з мітингу на Європейському майдані, коли Янукович відмовився підписати, і перший мітинг, коли збиралися люди, коли першу сцену будували, тоді напередодні побили Віталія Григоровича Ярему, генерала міліції, народного депутата, його побила міліція («Беркут»). [00:03:00] А на вечір я вже був там, на Майдані. Люди збиралися. Я ще тоді зустрів Віталія Григоровича, він каже: «Чого ти прийшов? А якщо будуть бити полковника?» Я кажу: «Ну, сьогодні генерала били, то полковника можна вже».

І тоді була перша сутичка з «Беркутом». Тоді Андрію Парубію поламали пальця. Це було, скажімо так, перше поранення. Я йому надавав допомогу. І звідти ж побіг в найближчу аптеку, купив там бинтів, ще чогось, і фактично перший медпункт прямо там, на Європейській, організував. В мене був досвід і студентської «Революція на граніті», де я керував, одним з керівників був медичної служби табору студентів голодуючих і керував медичною допомого, коли табір був маленький під Верховною Радою, розбили, коли студенти прорвалися під Верховну Раду, і там встановили намети. Була Помаранчева революція, де я також допомагав по медичній службі. [00:04:00]

І.: А чому ви от для себе прийняли рішення щодо участі в такому громадянському спротиві?

В.С.: Ну, це логічно, я думаю, що для нормальної людини, яка розвинута. Я себе вважаю європейськоорієнтованою, сучасною людиною. Я хочу жити в вільному суспільстві. І той бєзпредєл, який був при Януковичі, він мене дуже непокоїв, скажімо так. І коли відбили останню надію цим рішенням не підписувати асоціацію, воно перекреслювало фактично майбутнє України, і треба було за нього боротися. Дуже добре, що тоді вийшло. А коли трапилось побиття студентів, я на той час був у Польщі, поїхав до товариша, так я все кинув і зразу повернувся назад.

Я розумів, що починається велика справа.

І.: А не було у вас аналогій з Помаранчевою революцією, що от такими діями акціями і завершиться, власне, це?

В.С.: Ви знаєте, я не аналізував. Мені якось не до того було. Аналогія була в одному: коли 1 грудня, після того величезного «Маршу мільйонів» в Будинку профспілок, туди я підійшов, дивлюсь, мої товариші: Олег Мусій (який потім міністром став), Стас Нечаєв, зібралися, кажу: «Ну що, згадуємо як було в Помаранчеву? Давай організовувати медичну службу». Ну, почали організовувати.

Я дуже довго ходив просто лікарем, там підчерговував, десь там допомагав на мітингах, все, постійно там не працював. Там було налагоджено, там не було такої необхідності, було багато лікарів. [00:06:00] Чергування припадало десь, ну, раз на тиждень, можливо, що треба було залишитись до ранку. А так, заходив, питав, допомагав десь щось в чомусь. Годували на Майдані кожен вечір, з дружиною готували канапки гарячі, картоплю пекли, возили туди. В один день мені довірили навіть суп розливати з польової кухні. Ну, так. Це було до Водохрещі. На Водохрещу якраз було моє чергування. Це тоді, коли почались події на Грушевського. І перших поранених з Грушевського приймав я.

І.: А де ви саме були?

В.С.: В «профспілках». Тоді був один великий медпункт в Будинку профспілок. Польові тільки починали розгортатись на Грушевського, в бібліотеці, потім «Жовтневий палац» був. Але я був тоді в «профспілках». [00:07:00] Тоді три доби фактично, поки йшли ці активні дії, я там був, десь їхав додому о 2-3 годині ночі, зранку йшов на роботу, потім повертався. Таких от три доби активних дій на Грушевського я був там. Гаврилюку надавали Михайлу допомогу. Якраз він був поранений тоді на Грушевського. В нього величезний осколок такий в шиї сидів від пластикової гранати.

І.: Це вже було після його затримання чи до?

В.С.: Ні, це до затримання було. Ще тоді ніхто не знав, хто це. Просто такий собі дядько з козацьким чубом, якому ми сказали, що не можна витягнути цей осколок, тому що там судини, там все, там не можна зашивати ту дірку. Я кажу: «Їдемо в лікарню. Будемо відправляти». – «Ні-ні-ні. Все. Я тоді пішов. Ви нічого не вмієте, нічого не знаєте». Тоді ми з Русланом Горобцем, класний хірург такий він, в «Айдарі» повоював потім, [00:08:00] ну, вирішили з Русланом все-таки ризикнути і оперували його там (Гаврилюка) на місці. Отак от.

Потім, коли взяли 26 січня, здається, ми «Український дім», я підійшов до Мусія (він тоді був відповідальним), кажу: «Так, Олег, тут багато, вистачає лікарів, тут роботи зараз для мене немає, я піду організовувати медпункт в «Українському домі». І от «Український дім» до 18 лютого фактично був під моїм патронатом, я займався організацією.

І.: Скільки приблизно людей ви могли координувати в «Українському домі», які надавали медичну допомогу?

В.С.: Медиків? Ой, там постійно мінялося. Там коли ми перші зайшли, я всіх і не пам’ятаю. В мене на чергування залишалося 4-5 лікарів було. Але бували такі ночі, [00:09:00] особливо вже так наприкінці спокійного періоду, коли не було кому чергувати, але завжди знаходив. У нас в медичній службі була книга, куди всі записували свої координати і треба було тільки прибігти в «профспілки», підняти книгу, попросити, щоб наші координатори, які там сиділи постійно, це Гук Андрій, це Михайло Сивак, Марта Дацько була, така група була, яка сиділа, ініціативна, яка відповідала за координацію. Мусій, безумовно. Вони чергували, і в них були ці списки, вони могли знайти обдзвонити і знайти мені лікарів. Зранку я був на роботі з 9-ї до 6-ї. З 6-ї їхав в «Український дім» десь до 1-2-ї години ночі. Потім їхав додому, а о 6-й ранку їхав знову в «Український дім» подивитися,

що за ніч трапилося, написати списки, які треба медикаменти, біг у «профспілки», здавав відомість. У нас йшов облік поранених, захворівших, госпіталізацій. Ми налагодили систему дуже непогану. Здавав той список, забирав медикаменти, заносив і потім знов їхав на роботу. І так от до 18 лютого. 18 лютого зранку був на роботі, коли почалися всі ті події в Маріїнському парку. Мені подзвонили сказали, що треба терміново приїхати. Але я зміг приїхати тільки десь о першій чи другій годині, зміг вирватися з роботи.

І.: Ви на роботі були де саме?

В.С.: Я на той час був професором Національної академії внутрішніх справ, полковник міліції.

І.: І зараз ви там?

В.С.: Ні. Зараз в Міністерстві оборони. [00:11:00] І 18 числа я знаю, що тільки в «профспілках» було розгорнуто 17 операційних місць, тому що ішов потік дуже великий. Я в якійсь кімнаті там ще з одним хірургом на пару ми ледь встигали щось робити: обробляти рани, зашивати, відправляти. А ввечері я чергував в академії МВС, був черговий по академії. То мені було так болісно, що я о 7-й годині вечора вже мусив поїхати з «профспілок» і вже так тільки через інтернет чи те, що дружина повідомляла, що штурм, що горять «профспілки».

Зранку Мусій подзвонив, сказав, що у нас багато загиблих, і просив під’їхати в морг в міський. Тому що я професор судової медицини та криміналістики кафедри, і там мав певні зв’язки. Я зранку заїхав в морг, попросив хлопців судових експертів, кажу: «Хлопці, давайте максимально об’єктивно. [00:12:00] Не піддавайтеся ні на які провокації з боку правоохоронних органів. Тому що історія вам цього не пробачить». Але там правильні хлопці, з правильним вихованням, патріоти, і вони зробили так, як мало бути, тому по судовій медицині фактично не було проблем. Звідти поїхав, уже знав, що в Михайлівському Золотоверхому, добрався до Михайлівського, і знову там до 22-го лютого не виходив з Михайлівського собору. В церкві в трапезній просто став до столу, координував, сам щось робив, надавав допомогу. І так от три доби там.

І.: А скільки, взагалі, у вас досвід хірургічної допомоги?

В.С.: Я анестезіолог. Я не хірург, я анестезіолог за освітою. Але, ну, певний досвід, ну, анестезіологи не тільки головою, а й руками вміють працювати, тому зашити, обробити рану, [00:13:00] такі навички загальної такої первинної обробки ран хірургічної, вони були. В принципі, виконував в тому обсязі хірургічної допомоги, який можна було надавати. Що ми могли? Ми повинні були зупинити кровотечу, намагалися зашивати рани. До речі, це неправильно. Бойова травма зовсім інша. Це потім ми вже зрозуміли, коли АТО почалося. Зрозуміли, що треба читати класику. Якби я перед цим почитав Амосова ППГ2266, то багатьох помилок би ми уникли. Але позабулося це все, військова хірургія, і ці помилки допускали і хірурги в лікарнях.

І.: Не треба було зашивати. Так?

В.С.: Ну, так, ці рани, вогнепальні рани не зашиваються наглухо, мають свої особливості. [00:14:00] На той час ми того не знали, тому робили. Але в нас було обмеження: нам не можна було відправляти в лікарні цивільні. Ви знаєте, що забирала звідти міліція. Тому максимально робили в себе, що можна зробити, щоб потім тільки можна було за раною доглядати на якихось підпільних таких лікарнях, по квартирах. Тому так працювали.

І.: Всеволоду Володимировичу, а що найбільше, можливо, хто із поранених найбільше запам’ятався? Можливо, якісь розмови, або з родичами. Що найбільше врізалося в пам’ять з тих подій?

В.С.: Ну, ви знаєте, важко щось таке виділити. Тому що їх було дуже багато, це було дуже швидко все. Але певні моменти – так. Ну, перше, я вже сказав, – це Гаврилюк, який сказав, що: «Ви нічого не вмієте, ви не лікарі тут взагалі. Все. Я пішов».

Потім 19 лютого зранку був унікальний такий дідусь. Він 1937 року народження,

з Фастова. Дід, побачивши по телевізору, що штурмують Майдан, зранку сів в електричку і приїхав воювати. Він прийшов на Майдан, поліз туди десь під стелою, провоював буквально півгодини, і тоді, коли кидали гранати, він послизнувся, на той момент впав, і граната під ним фактично розірвалася. І йому відірвало пальці на руці, розідрало ногу. Бушлат в нього як макаронами такий був нарізаний. І ми робили йому ампутацію роздроблених пальців, ушивали культю, там все, я ногу обробляв. Потім почали діда переодягати, бо все ж обгоріле таке все було. А в нього з бушлатом на вірьовочці випадає такий прив’язаний ніж, такий іржавий-іржавий, [00:16:00] такий сільський. Я ще пам’ятаю, в селі ото свиням кришити там ботву. Я кажу: «Батьку, нащо ця залізяка іржава?» Він каже: «Синок, це якщо мене брали б в полон, я б собі горло перерізав, щоб їм не здатись». Ну, це для мене було... В мене зараз сльози навертаються. Тоді я вийшов просто плакав там. Тому що такі в нас от такі наші батьки. В мене батько теж 1937 року. Такий унікальний дід. Дай йому Бог здоров’я. Ну, він, крєпкий, думаю, що і зараз живе там і все. Ото ми його тоді рятували.

20-го, коли пішли «вогнепали», безумовно, запам’ятався перший, який помер в нас на операційному столі. Там, де ми нічого не могли зробити. [00:17:00] Начебто, і лікарів вистачало, і обладнання, і все було, але поранення не сумісне з життям.

І.: А куди це було поранення?

В.С.: В грудну клітину. Куля пройшла через середостіння, там тампонада серця була, заливало кров’ю. Просто не можна було трубку інтубаційну поставити, тому що заливає. Ти туди трубку вставив, клинок, а там кров. Забираєш, а воно ллє. І хлопчик, Рома Качан (це я вже зараз, сказали), якого принесли на щиті, він маленький такий, він весь на цей щит поміщався на дерев’яний. В нього через поперек куля навиліт пройшла. Це дуже боляче. А він так прапор тримає. Я йому тампонаду, намагаюся запхати бинт туди, в ту дірку, тампоную. [00:18:00] Незважаючи на те що знеболили, навіть наркотичні анальгетики в нас були, ми знеболили, воно все одно болить, і він прапор цей цілує, зціпивши зуби, так тримається так за прапор. А потім мама йому подзвонила, він: «Мама, мама, в мене все гаразд. Я ось зараз дам трубочку лікарю». І що, скажеш мамі, що дитина інвалідом стала? Я кажу: «В нас все під контролем. Ми його на лікарню відправляємо. Вибачайте, я не можу говорити. Мені треба його цей…» Отак от, затомпонували, відправили. Ну, слава Богу, я потім його знайшов координати, дзвонив, коли він був у Польщі на реабілітації, а зараз мені в Інтернеті, там, в Фейсбуці відписали, що він ходить, все нормально з ним.

І.: Скільки йому років?

В.С.: 18 років було. Такий хлопчинка. Ну, це з таких. А там багато було, ви знаєте. [00:19:00] Особливо, 20 число, коли провів цього, що в нас загинув, там їх там в скверику складували, я туди прийшов – їх там 13. Через деякий час вийшов, думаю, пройдусь трохи, вийшов у скверик покурити – там вже 20 з чимось, потім 35. Їх там складали. Їх міліція не забирала в морг, тому що слідчий не міг, ну, боялась міліція туди приїжджати. Хлопці, які з  цими «коктейлями Молотова» під парканами там стояли, щоб не допустити, щоб нас захистити. Тоді ще дружина моя приїхала допомагати. І стріляли, вона машину кинула на Володимирський, і хлопці пішли її зустрічати. Просто хлопці зі дерев’яними щитами.

Вони прийшли і вели її, захищаючи собою, прикриваючи, щоб її провести до церкви. То вона теж там стала, теж оперувала.

І.: Вона також медик?

В.С.: Вона лікар, так, лікар-гінеколог. І так от теж дві доби там була, працювала. Тому що вдома важче набагато то все сприймати, ніж коли ти знаходишся. Це й на війні так. Набагато важче бути вдома, чим на війні.

І.: Скажіть, будь ласка, а не пам’ятаєте, з ким саме із медиків вам довелося працювати в одній команді? Ну, хоча б в якісь дні, це 18-те чи, там…?

В.С.: Ну, от я й кажу, що це Руслан Горобець, класний хірург. Трохи його батальйон «Айдар» зіпсував. [00:21:00] У нас всі медики майданівські, вони потім пішли в АТО. Це Ігор Ільків, який був у «Жовтневому палаці», начмед батальйону Кульчицького. Це зараз він начмед першої роти добровольчої імені Пирогова медичної роти. Хто там ще був з таких? Уляна, дівчинка хірург-інтерн зі Львова, прізвище вже не пам’ятаю. Ну, я вже казав, Марта Дацько, Наталя Шолойко – це був наш провізор, яка всім забезпечувала всіма медикаментами всі майданівскі медпункти, а потім все АТО забезпечувала. Андрій Гук, нейрохірург. Микола Сивак, травматолог. Там настільки багато було людей, що я... [00:22:00] Та ми й не знали прізвищ. Там ніхто не знав про мене, хто я, що я. Знали: Всеволод-анестезіолог, а ні прізвища, нічого не давав ніде, не висвічував.

І.: Скажіть, будь ласка, от організація, координація медичної допомоги, вона спиралася на той досвід, який ви набували в звичайній своїй роботі, чи щось кардинально нове потрібно було впроваджувати?

В.С.: Ну, ви знаєте, весь Майдан – це було щось нове, це була територія свободи, це був самоорганізований механізм, це була держава в найкращих її проявах. От справжня така держава, про яку можна тільки мріяти. Ви ж згадайте: була своя служба безпеки, своя міліція, яка підтримувала порядок, загони Самооборони, служба правопорядку своя була, [00:23:00] які абсолютно адекватно підтримували, виявляли, там, і шпигунів, і хуліганів, і крадіїв. Була своя служба логістики. Прогодувати таку кількість – це дуже складно. І медична служба була організована настільки вдало. Це те, що ми сьогодні не можемо в АТО зорганізувати – координацію різних медичних служб. А там все якось координувалось. Було 17 медпунктів. 17 медичних пунктів було різних. І ми всі тримали зв’язок. І кожен мав своє самоуправління, був начебто незалежний, але ми всі знали, що де відбувається, координували, допомагали і налагоджували цю роботу.

І.: А чому от вдалою виявилася координація на Майдані? І чому її не можна запровадити в зоні АТО?

В.С.: Ну, я думаю, тому що не було такого адміністрування державного такого суворого. [00:24:00] Не було бюрократії, а був порядок. Люба матерія, із хаосу завжди народжується порядок. Є в фізичній хімії таке поняття «ентропія» як міра, скажімо по-простому, безпорядку. От чим вища міра безпорядку, тим вища ймовірність виходу якогось приємного результату. І отак от велика кількість народу змогла зорганізуватись з різними думками, з усім, але об’єднана ідеєю. І тому була така організація. Було багато там недоліків. Ну, я ж кажу, просто то була модель дійсно тієї держави, про яку можна тільки мріяти.

І.: Пане Всеволоде, скажіть,будь ласка, як вам вдавалося поєднувати роботу?

Не було ніяких зауважень з боку адміністрації академії з приводу того, що ви берете участь у Майдані?

В.С.: Якби знали вони, що я беру участь у Майдані, то, можливо, якісь були б міри. Але, по-перше, академія МВС – це все таки певна частина дуже прогресивних офіцерів міліції, які не зав’язані на схемах, там, на якихось, вони «відірвані від землі», як кажуть. І, згадайте, в 2004 році курсанти академії з Троєщини зі своїми викладачами вийшли на Майдан у формі з помаранчевими стрічками. Це один момент.

Другий момент, нинішній ректор, Володимир Васильович Чорній, він дуже великий патріот України. [00:26:00] І багато професорів, які в душі підтримували, вони знали, вони казали: «Ти там обережно, ти ж ніде тільки…» Я нікому не розказував, але воно ж якось десь та випливає інформація певна. Я думаю, що доповідали, але просто так якось намагались не приділяти цьому уваги. От якби програла революція, тоді це б сумно закінчилось.

Ще був один момент, коли так трохи мене витверезив мій товариш – Ведмідь, такий сотник був, і є він десь там. Ведмідь каже: «Ось тобі охорона, будуть за тобою ходити». Я кажу: «Навіщо мені охорона? Не привертай уваги». – «Вони не будуть привертати». Я кажу: «Не треба мені охорона». Він каже: «Ти не розумієш. Ти полковник міліції, тебе вигідно вбити для чого? Тебе твої ж (міліція, МВС чи СБУ) вб’ють, [00:27:00] потім скажуть, що «майданівці вбили полковника міліції». Це буде резонанс. Не думай, що це такий нам дуже дорогий. Це просто для справи треба, щоб не виникло ніяких… Або, – каже, – десь хтось взнає що ти з майданівських, що ти міліціонер, скажуть що засланий і так далі. Теж треба буде роз’яснити. Це для справи, це не для тебе». Кажу: «Ну, якщо так, то нехай десь ходять собі там».

І.: А коли це сталося?

В.С.: Ну, це ми вже в «Українському домі» були, коли взяли «Український дім», коли я там начмедом став. Ну, в принципі, начмед – така фігура публічна. Тому що я мусив ходити домовлятися з усіма. Єдине, що я ніяких інтерв’ю, нічого ніде не давав, уникав фотоапаратів, камер. І перше інтерв’ю дав «Бі-Бі-Сі». Оце 20-го, коли стріляли, коли кулі йшли. Тоді ще якась чи ОБСЄ місія, чи з Євросоюзу якісь дипломати були, посли. [00:28:00] І тільки тому що я англійською мовою міг вільно спілкуватися, я їм це пояснював. Ну, і тримав, тому що в нас все-таки, знаєте, в нас наша риса це така: зроблено на 5 копійок, але це честолюбство почне розказувати, те чого й немає, і може тільки нашкодити. Тому от тоді довелось трохи там…

І.: А де відбувалося це інтерв’ю?

В.С.: В Михайлівському соборі під трапезною. Потім там польське телебачення, литовське, вже тоді почули, що англійською мовою розмовляю, почали підходити, і я вже тоді розказував. Я вже зрозумів, що назад немає шляху вже все одно.

І.: Зрозуміло. А чи знали ви, що ще хтось із викладачів академії також ходить на Майдан?

В.С.: Так.

І.: А скільки їх приблизно було?

В.С.: Двох точно знаю. Я знаю, що були працівники міліції, які після роботи приходили і допомагали, [00:29:00] які інформували про те, що робиться.

І.: А курсанти також приходили?

В.С.: Курсанти. Курсантів не випускали. Ті, які вдома живуть, приходили. Працівники міліції були мої вихованці, які мене впізнавали. Були.

І.: А якщо, наприклад, ми запросимо когось з курсантів, це буде етично, це не буде зашкоджувати їм, якщо вони дадуть інтерв’ю?

В.С.: Ну, по-перше, вони вже не курсанти, вони вже працюють. Де вони працюють – я не знаю. Це випускники.

І.: Зрозуміло. Ще таке питання. Пане Всеволоде, розтлумачте, будь ласка, поясніть, от в чому різниця психології: все залежало від керівництва Міністерства внутрішніх справ, що от воно наказувало придушувати цей опір,

а були такі прогресивні і патріотично налаштовані люди в академії, про яких ви згадали, що після роботи працівники міліції приходили? Тобто від чого це залежить, що працівники Міністерства внутрішніх справ або інститут цілий, який їм підпорядкований, одні підтримували цей протест, а інші намагалися придушувати його?

В.С.: Зараз я скажу так, що дві третини міліції, яка є, вона не підтримує те, що відбулося. І десь вони там затаїли то все, і це в спілкуванні пробиває. Хоча вони зараз начебто так і патріотично, і все. Ну, давайте виходити з того, що міліція – це інструмент держави, це знаряддя, це озброєний загін державної влади. Фактично в них немає вибору, особливо ці ППС-ники: «Беркут», ці спецпідрозділи, [00:31:00] в них немає вибору. Починаючи з набору туди, з їхнього виховання. Там досить низький культурний, загальнокультурний рівень. Там математичні вправи елементарні вони не можуть зробити. Я знаю, в моєму підпорядкуванні була військово-лікарська комісія. Я реально знаю стан справ, от тих патрульно-постової служби і «Беркута», який тоді набирався.

І.: Це спеціально, як ви думаєте, зроблено?

В.С.: Ні. Ні. А хто піде в патрульно-постову службу, щоб на тебе там казали «мєнт», «мусор», плювали в спину за 2000 гривень, без житла. От. А так, є ті, які йдуть з певних комплексів: от його ображали в дитинстві, він знає, що отримає резинову палку, він отримає владу. От зараз цей експеримент, який робиться, – це унікально. [00:32:00] Це хочуть дати велику зарплату, підготувати, зробити патрульну службу. Воно так має бути. Це один момент.

Другий момент: ну, куди їм діватися? В них наказ: утримати. Якщо агресивно налаштований натовп, який би він не був патріотичний, люди повинні виконати наказ. Якщо їм сказано не пустити, от стати бар’єром і не пустити, вони вимушені оборонятися. Активно чи пасивно – це інша справа. Але це абсолютно не виправдовує ті звірства, те, що було побиття. Тому що ніхто не може сказати: вбивай, бий, покажи, який ти сильний, бий беззахисних. Це людина робить вибір для себе. Я впевнений, що там були бійці, які цього не робили. [00:33:00] Були бійці, які не робили. Да? Мені, наприклад, дуже важко вдарити людину чи вистрілити. Я дуже довго готувався до виїзду в АТО: я обладнав автомат, я стріляв в тирі, на полігонах, на всьому. А на війні не зробив жодного пострілу. Тому що я не бачив загрози своєму життю.

І.: А до підготовки?

В.С.: Ну, так. Я строкову службу в спецназі служив. Я міг, коли, там, помолодше був, я їздив з тим же «Беркутом», з першим «Беркутом, які хлопці після Афгану приходили, я з ними їздив на різні заходи, на затримання, сам затримував, руки крутив. Я можу це робити (міг). Але я ж кажу, що ці от звірячі інстинкти, [00:34:00] ніхто не може віддати наказ, по-перше, от такий. А по-друге, виконати цей наказ – це теж треба мати збочену психіку.

Внутрішні війська, академія харківська, хлопці з Внутрішніх військ стояли, їх били, і там я знаю, що йшли домовленості: «Хлопці ми не чіпаємо вас – ви нас. Ми стоїмо тихо». Я знаю, коли був штурм з 10-го на 11-те, я ввечері на той час був у афганців там в наметі, і прийшли хлопці, кажуть: «Ми тільки що говорили з ментами». – «І що?» – «Ну, будуть штурмувать». – «А до чого домовились?» – «Ну, – каже, – поштовхаємось по-мужицьки. Але домовились, що не кидати, не бити, не рубати. Отак от поміряємося силою: хто встоїть». І тоді встояли, тоді було так.

А коли вже стріляють в беззбройних, то зовсім інше.

І.: А ви не брали участі у якихось перемовах із представниками силових структур?

В.С.: Ні. Ні.

І.: Ну, от через те що не до кінця розслідувано, через те що в засобах масової інформації мало тієї ж самої інформації про те, хто насправді стояв і за побиттям студентів, і за розстрілами, немає в вас такої інсайдерської інформації? Наскільки можна довіряти тому, що якась третя сила була зацікавлена у переході, у скочуванні до радикального сценарію Майдану?

В.С.: Я не можу коментувати ці речі чи говорити. Тому що я не володію інформацією. Я після того був в бюро судово-медичних експертиз. [00:36:00] Я знаю, наприклад, що не було пострілів зі снайперської гвинтівки. У всякому разі ті кулі, які діставали з тіл загиблих чи поранених, – це були 762 автоматні для «Калашникова». А, можливо, стріляли, і куля від снайперської гвинтівки, вони, як правило, навиліт пролітає, її знайти важко. Але як судовий медик, все-таки 4 роки викладання судової медицини мене привчили до одного розуміння: є питання, які ставляться перед експертизою, на які ти мусиш відповісти. Все, що не поставлено в питанні – твої здогадки, гіпотези, – вони не мають права на існування, тому що це заважає об’єктивності розслідування. Можна завести дуже далеко, коли казати «а от, можливо, там, з чогось десь…» Є факти. Факти вказують, що стріляли з автомата «Калашникова» 762 по загиблих [00:37:00] (переважно). Ми з експертами з Британії зустрічалися, з криміналістами.

І.: Коли зустрічалися?

В.С.: Після того зустрічалися, допомагали вони, теж збирали матеріал британці. Я не можу сказати, хто в кого, де стріляв. Я знаю, що вбивали людей, вбивали найкращих, вбивали патріотів, вбивали той цвіт нації. Це пробачити не можна.

І.: Ну, з одного боку, сприйняття фактів, воно допомагає об’єктивно розуміти. А з іншого боку, все-таки сприйняття загалом подій як Майдану, ви міркували над тим, чому не вдалося зачистити Майдан?

В.С.: Коли? 18-го?

І.: З 18-го на 19-те.

В.С.: З 18-го на 19-те? Тому що люди були міцніші, ніж влада. [00:38:00] Там люди стояли на смерть. Це люди без зброї, з цими «коктейлями Молотова», з дерев’яними чи бляшаними щитами. Повірте, це такий героїзм – дивитися в обличчя смерті отак от один в один. Мені є з чим порівнювати: ми п’ять днів сиділи в Іловайському депо, нас розстрілювали там з усього. Тоді сила духу була навіть вища, на Майдані.

І.: Чому?

В.С.: Я думаю, тому що, ну, по-перше, накипіло, по-друге, бачили єдність, бачили силу, бачили майбутнє і розуміли, що назад – все, шляху немає, ми повинні це зробити. А в таких ситуаціях набагато важливіше мати моральну перемогу. [00:39:00] А ми були вище, ніж супротивники, морально.

І.: Як на вашу думку, можна говорити, що Майдан переміг?

В.С.: Ну, безумовно. Ну, а як? Майдан переміг. Майдан переміг, але не… Навіть я не можу сказати, що він не до кінця переміг. Знаєте, це відомі ці всі: хто робить революції, а хто користується. Всі знають це прислів’я. Дуже прикро, що у нас реально немає цієї еліти нації, інтелектуальної і водночас здатної до якихось політичних дій. От я не бачу. Ну, на жаль. Ті люди нормальні, з якими спілкуєшся, з якими ми були на Майдані,

які могли б, дійсно, щось привнести, вони кажуть: «Я не хочу в політику. То паскудство. Там багато такого робиться, що воно проти мого сумління». Я теж відмовився. Мені пропонували йти на вибори, в депутати – я відмовився. По-перше, я не хотів, щоб якась партія там на крові моїх побратимів, з якими ми були на фронті, дуже модно було, нада було мати комбата. Кажуть: «Чому «Свобода» не пройшла?» – «А в них комбатів не було». Скрізь є комбати. Я такі суперечки вів з Тетеруком (це мій комбат). Ми з Андрієм пройшли все. Але ми з ним так… Я йому казав, що не буде з того нічого хорошого.

Нормальні люди – [00:41:00] дуже мало хто хотів йти в політику. По-перше, ну, такий момент, скажімо, чисто фінансовий – застава в 200 000 гривень. Яка нормальна, чесна людина, яка б вона не була розумна і ідейна, може внести таку заставу, щоб стати кандидатом? Він би пройшов, він би доніс думки, народ би його обрав. Де він візьме 200 000 гривень? Я не маю таких грошей. В мене нема бізнесу. А люди, які мають бізнес, для яких 230 000 викинути, у них зовсім інша психологія – психологія торгашів, бізнесменів, а не воїнів. Якщо тебе списком затягують, ти стаєш заручником списку. Все, ти перестаєш існувати як особистість – ти «списочник». [00:42:00]

Я не знаю, як з цієї ситуації вийти Є чудові люди. Я страшенно поважаю братів Капранових – Віталія, Діму, – ми дружимо, ми спілкуємося, з Іваном Малковичем. Оце от люди, які, на мій погляд, могли б щось змінити в цій країні. Але вони занадто порядні для політики.

І.: Пане Всеволоде, якщо ми візьмемо мирний період Майдану, ви обговорювали от зі своїми друзями, з однодумцями, з побратимами, чули ви від когось чи, можливо, самі висували якісь пропозиції, що потрібно діяти, щоб влада почула?

В.С.: Я – ні. Мені не було коли. Навіть в мирний період Майдану в мене була одна думка: як би виспатися якось. Я вам розказував свій режим. [00:43:00] В мирний період в мене було багато соматичних хворих з простудами, пневмоніями, грипом і всім іншим. І у медиків було своє спілкування. Політики сиділи на другому поверсі, спілкувалися, збиралися. Навіть з Яремою, з моїм товаришем, Віталієм Григоровичем, міг десь так от пробігти, обнятися, поцілуватися і бігти далі. Кожен займався своїм.

І.: Ну, розумієте, чому я питаю? Ну, стоїмо місяць, другий, а результату немає. Тобто люди ж задумуються: чого ми так довго стоїмо і чому влада не чує?

В.С.: А накопичувалось, періодично воно досягало, ентропія досягала тієї міри, коли давало результат: це Грушевського, це Маріїнський. А я – ні. Ну, не будо коли. Слухали, що там народ, він мудрий народ, це ми чули все. [00:44:00] Але треба було робити роботу.

І.: А як ви знаходили сили витримувати такий режим складний?

В.С.: Ну, а що робити?

І.: Коли почалися вже трагічні події, не було такого бажання покинути все це і піти?

В.С.: Та як же ж покинути, коли тільки починається та робота, яку без тебе ніхто не зробить? Ви що? Ні. Жодного. Страшно – да. Страшно було.

І.: А де знаходили сили, щоб бороти страх? Чи як справлялися з ним, що було страшно?

В.С.: Це складне питання досить. Це складне питання. Я задаю його собі. Я не дуже хоробра людина, але я схильний до якихось таких от авантюристичних, скажімо, дій. Ну, так трапляється. Ну, по-перше, я знав реально, не тому, що я якийсь там обраний чи що,

але я знаю, що там, де я, там буде перемога, буде все добре. Так складалося по життю, от зі студентської цієї революції. Ніхто не вірив. В медичному інституті в київському створити осередок «Народного руху» – це було… Ну, навіть КГБ там серйозно не займалися, думали: ідіот якійсь, просто хвора людина. Хто тебе підтримає? Це блатний інститут, всі діти партійних бонзів, в мене батьки члени партії. А я так от зробив. І коли мене забирали в міліцію, то я там кричав: «Та ми ж тільки вечір української культури організовуємо». Мені начальник райвідділу, такий Василь Макарович був з радянського райотдела міліції города Кієва казав: «Будеш свої вечори культури, коли оцей прапорець, що в тебе в руках, коли от він буде на Верховній Раді, [00:46:00] тоді будеш тут вечори культури робити». Я кажу: «Він обов’язково буде». Я вірив. Ну, повірте, тут є щось таке, що Господь береже просто. Я дуже вдячний йому.

І.: Ну, ви згадали, що ходили по наметах під час мирного цього періоду.

В.С.: Да. Ну, не по наметах. Там друзі були мої, були друзі з Донецька, з Макіївки. Не знаю, де вони зараз і що, і як. Ясно, що спілкувалися. Пів України пройшло через Майдан. Але головним чином це було, коли немає чергування, це ввечері приїхати нагодувати, зайти в медслужбу, спитати, чи потрібна допомога, чим допомогти, як. Отак от.

І.: Якщо порівняти вас особисто до Майдану і після нього, що змінилося в вас? [00:47:00]

В.С.: Що змінилося? Ви знаєте, я став все-таки щасливою людиною, що я пройшов це, я витримав, те, що Господь дав сили, що я зустрів дуже багато людей, з якими ми стали справжніми друзями от настільки.

І.: І це ви їх зустріли на Майдані саме?

В.С.: Да. На Майдані, в Михайлівському.

І.: Це ті, кого ви називали.

В.С.: Я перелічив, да. Ще лікар така Ліля Бондаренко, вона була в Михайлівському. Людина цілком самодостатня, «бізнесовумен», як це прийнято називати. Вона просто йшла там волонтерила. Ми стали просто близькими людьми. Вона з дружиною з моєю, разом вони працювали, потім вони разом намагалися щось робити, [00:48:00] коли я в Іловайську був, разом переглядали списки загиблих, шукали нас. Це святі люди.

Це Ваня Звягін, волонтер № 1 в Україні, який був голосом медслужби Майдану. Він починав з того, що він донорську службу зорганізовував, бо він почесний донор. Потім перейшов в нашу медичну службу Майдана, завжди там щось оголошував зі сцени. І коли почалися події на Сході України, він перший поїхав у Крим, на кордон Криму, по кордонах. І сьогодні він в АТО. Це просто свята людина, Ванька, я вважаю, який абсолютно немає ніякого зиску, ні слави не шукає собі, ні грошей з волонтерства. Просто робить, тому що він інакше не може. І такі люди є.

І.: Ми записували Івана Звягіна. Дуже, дійсно, він скромний і мало говорить [00:49:00] про свої вчинки, про свою роботу. Якби не було Майдану, була б війна на Сході, як на вашу думку?

В.С.: Була б. Ну, ми ж це вже знаємо, що ці плани існували. І в тій чи іншій мірі, але щось би було.

І.: Ну, ви сказали, що дуже складно щось змінити. А якщо так узагальнити, вже рік після подій Майдану, якийсь позитивний вплив Майдан справив на суспільний розвиток?

В.С.: Безумовно. Ми зовсім стали іншою країною. Ми стали пишатись тим, що… Ні, я не люблю це слово, що «я пишаюся що я українець». Це не так. Ми відчули, скажімо… Мені важко це зараз сказати. Але те, що ми – вільна нація, оце да, ми відчули

Мені дуже подобаються слова Тані Чорновіл. От ми коли були з нею в Канаді, там спілкувалися так, вона сказала таку річ: «Не треба казати, що Путін у нас відібрав Донбас. Це, – каже, – ми звільнили дві третини України. От до Донбасу Україну ми звільнили від Путіна». І це дійсно так.

І.: Ну, ви, взагалі, часто згадуєте про свої закордонні подорожі. А з чим вони пов’язані? З завданнями Міністерства оборони чи якісь ваші приватні ініціативи?

В.С.: Ні, це не приватні ініціативи. Це, скоріше, ну, переважно це запрошення від діаспори. Там знають про мене і знають про той проект, яким я опікуюсь – це створення реабілітаційних центрів для військовослужбовців саме, абсолютно нової системи реабілітації, якої в нас не було. Тобто це наукова, громадська діяльність. [00:51:00] Отак от.

І.: А коли започаткували цю ініціативу ви?

В.С.: Ну, я просто коли прийшов в Міністерство оборони, зрозумів, що треба робити цю реабілітацію. Це на слуху було. Я проблемами реабілітації займаюся з 2000 року. Багато чого знаю. Мені хотілося зробити за найкращими стандартами. Ну, і так лягло, що ще, скажімо так, моя медійна популярність дозволила залучити, використовувати це на користь.

І.: Медійна популярність – це після Іловайська?

В.С.: Після Іловайська, так.

І.: Зрозуміло. Ще таке питання. От минув рік. Ви поверталися думками до подій Майдану, згадували щось?

В.С.: Да, безумовно.

І.: А що згадували от найперше?

В.С.: Я згадував, яка була оця держава наша – Майдан, як там все було класно, як там все працювало, [00:52:00] наскільки був дух такий. От територія свободи, дійсно.

І.: Дух свободи, його можна назвати символом Майдану чи щось символічне ви виокремили таке?

В.С.: Ні. Я не можу нічого виокремити. Оце дійсно дух свободи. Це унікальне явище просто. Кожного ранку, скажімо, от на шосту я під’їжджав на Майдан, коли починали гімн України співати, це о шостій ранку, або молитви. Там от якось по-різному бувало, але от о шостій ранку це. І ти під’їжджаєш, коли там читають молитву за Україну чи вже почали співати гімн України, ще не багато людей після ночі, але вони вже там. І от переступаєш, заходиш за цю огорожу, де там стоять хлопці вартові, показуєш їм бейджик цей, який у мене був «Медична служба», починаєш дихати димом цих… [00:53:00] Казани починають розігрівати. Потім специфічний такий запах медичного пункту на третьому поверсі: перемішка ліків, поту, людського дихання, інфекції. Воно все таке абсолютно… В мене куртка ще дуже довго пахла оцим от димом, ліками і всім. Оце він, мабуть, і є, той запах свободи.

І.: Ми реалізуємо цей проект задля того, щоб він зберігся в пам’яті, для історії, зокрема. Як би ви пояснили тим поколінням, які народяться і які не бачили Майдану, що таке Майдан?

В.С.: Ви знаєте, це неможливо пояснити. Ми зараз до кінця не зрозуміємо, що таке Запорізька Січ. Да? Там були якісь дядьки з оселедцями, була республіка, за щось воювали. Ні, це не поясниш. Ніяким чином. Ми можемо багато [00:54:00] казати про добу УНР чи ще якісь, ходити раз на рік на могилу загиблих під Крутами, розказувати, що ми їх спадкоємці, що вони відстояли. Але ми того не зрозуміємо. Ну, я у всякому разі. Не знаю, може, і є такі, але не вірте. Я думаю, що ми все одно того не зрозуміємо. Я не можу зрозуміти, що ті хлопці, які під Крутами гинули, що вони відчували, чого вони туди йшли і як там було. Я можу говорити про те, що відбувалося зі мною. Я чудово розумію кіборгів і Дебальцеве, коли виходили. Тому що я це пройшов. Оце мені зрозуміло. А якісь інші моменти…

І.: В Іловайську ви були. А ще де в таких от…?

В.С.: Слов’янськ.

І.: Дякую дуже, пане Всеволоде, що знайшли час, завітали до нас. [00:55:00] Відірвали ми вас від вашої роботи. Але для наукових досліджень це дуже важливо.

В.С.: Ну, да. Це важливо.

Стеблюк Всеволод

Псевдо

Роки життя

1967


Місце народження

м. Київ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

лікар, військовий медик


Категорія участі

медик


Тема

Революція Гідності, російсько-українська війна

Дата запису

03.03.2015


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

3


Одиниця обліку №

130


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю зі Стеблюком Всеволодом, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Стеблюка Всеволода про Революцію Гідності, записані 03 березня 2015 року