Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 2. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у липні-грудні 2014 року

Інтерв'ю

Усні свідчення Голікова Миколи про Революцію Гідності, записані 07 листопада 2014 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 7 листопада 2014 року. Інтерв’ю з учасником Майдану. Представтеся, будь ласка.
Микола Голіков (М.Г.): Добрий день! Мене звати Голіков Микола Юрійович, уродженець села Добровляни Калуського району Івано-Франківська області. Народився 7 вересня 1993 року. На даний час пробуваю на службі в добровольчому батальйоні територіальної оборони «Айдар», проживаю в резиденції Межигір’я. На Майдані з 5 грудня. Перебував по середину квітня приблизно.
І.: Пане Миколо, скажіть, що спонукало вас от до участі Майдану?
М.Г.: Ну, перш за все, це телебачення. Ну, по телебаченню постійно крутили по новинам, що побили студентів, розігнали дітей. Дуже багато було побитих, ранених, скажем так. Тому вирішив поїхати, подивитися, пересвідчитись на власні очі, що там відбувається в Києві. Стало просто цікаво, скажемо так. Поїхали. Тоді зразу в перший день буквально вже нас взяли в охорону. Я був з другом. Побули там буквально до 11 грудня. Оце як був штурм з 10-го на 11-те, оце після того на слідуючий вечір ми поїхали назад. У нас з Калуша відправляли автобуси. Ну, безкоштовно, звісно, дві-три доби, хто хотів – залишався довше. У нас була окрема там своя калуська палатка, скажемо так, постійно була ротація людей. Раз у дві-три доби постійно, хто мав бажання, підходив у штаб в Калуші, записувався, їхав, без всяких проблем туди приїжджав, було місце, де там спати, що поїсти, все повністю. І нас взяли в охорону.
І.: Що це була за організація, яка охорона?
М.Г.: Охорона Майдану. Ну, Самооборона Майдану. Стояли на барикадах навпроти Лядських воріт, 32-га барикада була, підпорядкування 3-ї сотні. Ну, тоді ми ще не знали, що таке сотні Майдану, нічого такого не було, просто були барикади. Буквально десь майже до кінця грудня ми там були. Потім вже під кінець я часто їздив додому, по пару раз бувало. Ну, в мене були там вдома теж свої справи. Я тоді ще навчався у Львівському університеті лісотехнічному. Ну, звідки мене відрахували в зв’язку з тим, що не приїжджав на сесії, на заочному відділені. Але так як був Майдан, якось не було можливості приїжджати на сесії.
В кінці грудня буквально мене поставили старшим на ті ворота. Тоді вже узнав, що таке сотня, взагалі, сотники, Рада Майдану. Оце все вже тоді дізнався. Охороняли від провокацій, старалися уникати провокацій, випивших, п’яних людей, які агресивно налаштовані, так само старалися не пускати. Ну, і допомогами дрова поносити, щось таке. Зима все ж таки була, опалення якесь потрібно було робити. Палатки так само зводили нові. Потім уже буквально десь з середини січня місяця я вже прийшов у штаб 3-ї сотні. Був замом сотника в групі швидкого реагування, жив у штабі. Це вже біля «Інтертелекому». Там трошки дальше наша барикада, взагалі, 3-ї сотні була від профспілок зі сторони Лядських воріт до «Платинум банку». Оце весь цей периметр – це була 3-я сотня. Усередині, там, де 32-гі ворота, це була ще 8-ма афганська сотня у нас так само. І 28-ма – офіцерський корпус, це вже біля штабу. В нас було так само. Вони тримали. Все. Потім уже був в групі швидкого реагування, по ночам виходили на виклики, вже не стояли на барикадах. Просто виходили наверх, коли були якісь провокації, бійки. Вже тоді це вже масово почалося. Ну звозили тітушок. Був так само організатором одної облави на них. Вже не пам’ятаю, гуртожиток двохповерховий, десь район Нивок, якщо я не помиляюся, там буквально 280 чоловік (чи що?) ми взяли, привезли були на Майдан. Це була середина січня. Це якраз як запалили Грушевського. Це десь в ті дні ми виїжджали. Так само ходили на визови на Михайлівську. Тоді, коли вони ходили по Києву, трощили машини, це все. Ну, і на Майдані – само собою.

Так само серед самооборонівців були неадекватні люди, багато, скажемо так, які могли випити, багато собі чого позволяли, так як вони майданівцями себе вважали. Займалися таким переважно: по ночам діжурили, дньом віддихали, займалися звичайними справами.

І.: А хто сотником 3-ї сотні був?

М.Г.: Там було пару сотників. Перший – ім’я, фамілію не пам’ятаю, був Буревій, сам киянин, з Академмістечка. Потім Глобус, Олександр Ярощук, земляк мій, родом з Івано-Франківська, він балотувався зараз депутати якраз. Він, в принципі, досі знаходиться в Києві, частина 3-ї сотні досі знаходиться в Києві. В четвертій «Київській фортеці» вони базуються. Вони якраз там допомагають нам, бійцям АТО, переправляють продукти. Ну, взагалі, люба волонтерська допомога переважно через них іде. Там в різні батальйони, по різним, в Нацгвардію. Просто багато хто пішов по різним батальйонам з нашої сотні: хто пішов в Нацгвардію, перший батальйон цей імені Кульчицького, потім другий батальйон (їх зараз об’єднали вже в один). Там тоді на початку дуже багато хто пішли з сотні в Нацгвардію, багато хто по іншим батальйонам: батальйон «Донбас», «Азов», «Айдар». Так само порозбігалися всі по різним батальйонам.

І.: А можете розказати, якою була структура і організація 3-ї сотні?

М.Г.: Ну, сотник, два його зама, група швидкого реагування з командиром (вона складалася з чотирьох чоловік, у нас було), і пішли дальше чота і рій. Чота – це от якраз, як я казав, що я старшим був на 32-й барикаді, ця вся барикада – це є чота. Вона поділяється на рої. Ну, чота – це буквально 30-20 людей, рій – це до 10. Це, наприклад, на 32-й барикаді були 3 рої. Один – це біля Лядських воріт, другий діжурив біля виходу з метро (у нас там вихід з метро якраз був), і третій – на заміну, на ротацію. Ось така у нас структура була.

І.: Зрозуміло. От ви говорите про те, що очолювали групу швидкого реагування.

М.Г.: Я не очолював її, я був у складі її.

І.: У складі. А як, взагалі, визначалася люди, хто входив до цієї групи? За бажанням?

М.Г.: Ні. Вибирали просто людей, які можуть бути. Там треба були, скажемо так, не тільки бити морди. Там треба були до кожної людини свій підхід знайти. До декого говорити. Бувало, що ми годинами з людиною розмовляли. Був випадок: п’яний мужчина рвався на Грушевського через 31-ші ворота біля «профспілок». Ми з ним буквально чотири години розмовляли вночі. Він роздівався, його одягали. Ну, провокації робив. Медики прибігали. Мінус 25 на вулиці. Буквально чотири години з ним говорили, поки він не пішов. В цьому і заключалась робота: щоб вартові, які стоять на воротах, не відлучались по таким справам. Бо це треба відвести людину від барикади, говорити з ним, наприклад, або заламати, вивести. В той час, наприклад, там було по пару людей, так як була зима, холодно. Багато людей ми не ставили по двоє, по троє на одні ворота, щоб люди грілися, спали, робили свою ротацію. І тому група постоянко. Любий визов – нам по рації передавали зразу виходила або вся група, або двоє, троє, один (як коли).

І.: Зрозуміло. Скажіть, як приймалися рішення в сотні? Адже було багато різноманітних акцій, пікетів? Ті ж події лютневі – це було загальне зібрання чи просто сотник…?

М.Г.: Сотник ходив на раду сотників. Я потім теж деколи, як був час, що заміняв його, підміняв. Ну, там були різні обставини. Рада сотників проходила спочатку в «профспілках» на другому поверсі. Потім уже коли спалили «профспілки», вже проводилася в «Укрдомі». На раді сотників чи Микола Волошкович, чи Андрій Парубій, чи Андрій Левус там виносили певні питання. Наприклад, треба йти туда то і туда то. Хто буде йти? І все. Ну, і, наприклад, рішення дати до завтра, до ранку, прийти, сказати або передзвонити, сказати. У всіх були сотенні телефони, повідомлення написати. Приходив сотник, робилися збори. На зборі була група наша швидкого реагування переважно і від кожної чоти. І все. І оце обговорювалося: робим так, не робим, що робим, як робим, може, якось краще, щось таке. Це все обговорювалось. Сам переважно ніхто, ну, хіба якщо й сам приймав рішення сотник, то це були такі рішення, з яким всі погоджувалися, що до нього не було ніяких ні питань, нічого.

М.Г.: Він просто приходив і по факту казав: треба то то, я вирішив так то. Згідні? Да, згідні. І все.

І.: Як здійснювалося матеріальне забезпечення, харчове забезпечення?

М.Г.: Ну, волонтери. Так само з «профспілок» виділялись. На сотню виділялася незначна сума коштів. Якщо я не помиляюсь, це тисяча гривень буквально. Це на всю сотню.

І.: На скільки?

М.Г.: На добу. Там деколи бувало, що треба закупити, наприклад, лампочки елементарно, щось таке, кабель, світло якесь провести, щось таке. Ну, по-різному бувало. Харчі виділяли із «профспілок». На поповнення телефонів, на цигарки кошти йшли. Ну, таке. Це теж не все. Бували дні, коли не виділялося. Це все спонсори допомагали. Також збиралися, були скриньки на Майдані, стояли на допомогу. Так само з цих коштів виділялися гроші.

І.: А приблизно в яких числах вона вже сформувалася, ця сотня третя?

М.Г.: Ну, як я розумію, вона сформувалась з 1 грудня буквально. Просто тоді як би всі робили роботу, але ніхто нікого толком не знав. Тоді був інший старший на цих воротах. І мене, якщо чесно, це не цікавила структура. В мене було завдання: от з такої-то по таку-то годину робиш то-то, охороняєш. І все. В інший час хочеш – ідеш до сцени, хочеш – гуляєш по Києву, але повідомляєш, щоб знали, хочеш – віддихаєш в палатці. Все. Це твої проблеми. Тоді мене не цікавило це. Коли я вже став старшим, тоді вже почало цікавити. Бо різні люди підходили з різними запитаннями, які треба було вирішувати. І тому. А так, сформувались буквально з перших днів. Було нас тоді не багато – до 80-90 чоловік. Це вже ближче до початку оцих подій на Грушевського, до 19 січня, тоді вже почався дуже великий наплив в сотню. Ну, з початком якихось агресивних, скажемо так, дій з нашої сторони почався наплив. Тому що потрібно було людей на то саме Грушевського, щоб ішли одні других міняли. І так само вже після Маріїнки 18-го числа.

І.: Приймали всіх до сотні? За бажанням приймали в сотню?

М.Г.: Ну, так. Були нюанси, що ми не приймали. Приходили люди і казали: «Я бажаю записатися». Ну, якщо в нас сотня налічує вже 800 людей, то, вибачте, вже нема куди навіть записувати. Бували різні люди, бували підозрілі люди, які хотіли проникнути. Таких людей ми не допускали просто. Ну, так само провіряли, дивилися в паспорт, питалися, давали певні прості адекватні запитання, судячи по відповіді, вирішували, приймати/не приймати, таке. Якщо приймали, то назначали куди, до кого. І все.

І.: А велися якісь списки?

М.Г.: Ну, списки були, але списки знищували, так як боялися влади, не знали, що потім по цим спискам просто після «диктаторських законів» 16 січня могли всі поголовно сісти. Тому списки спочатку створювались, потім їх знищили всі, бо знали один другого в лице, скажемо так, буквально вже.

І.: А щодо спорядження, коли воно почало з’являтися? І чи, взагалі, було спорядження?

М.Г.: Ну, скажемо так, були волонтери, які закупляли. Форми як такої в нас не було. Ходили всі в чому бачили. Потім вже після 18-го числа, вже після 18 лютого там вже почали камуфляжі поступати, тоді вже люди почали вдягатися в камуфляжі. А так, то був звичайний одяг з «профспілок», який приносили кияни, з інших областей, регіонів України присилали. Просто брали кому що підходить, в то вдягалися. З собою привозили одяг. Спорядження у нас як такого також не було там. Ну, бити, палки саморобні, скажемо так, хто що, ну, у кого яка фантазія була, придумали, зробили і все. Потім вже щити появилися. Коли все починали забирати на Грушевського Внутрішніх військ щити, тоді вже появилися щити і в нас. Як такого спорядження у нас ніякого не було.

І.: І бронежилетів не було.

М.Г.: Ні, бронежилети так само вже появилися. Бронежилетів було всього кілька штук. Перші ми закупили оце якраз січневі події. Оце коли почалися Грушевського, це тоді закупили буквально 10 бронежилетів, то другий рівень захисту, такий він. Всього бронежилетів було штук до 20, носила група швидкого реагування вся бронежилеті, оце чотові, ройові, отаке, і декому на чоту просто виділялись чотири-три бронежилети, як кому попадалось. Тому так.

І.: Пане Миколо, як ви, взагалі, оцінюєте рівень організації Самооборони Майдану?

М.Г.: Ну, організація була на високому рівні. Все було, скажемо так, зі сторони воєнної зараз так дивитися, було чітко сформовано.

Є старші, є зами, і по нижньому рівню, скажемо так, від полковника до рядового солдата все було на рівні, всі знали, хто які має обов’язки, хто за що відповідає, хто що робить, кому підпорядковується, у разі чого до кого звертається з якими питаннями. Організовано було гарно все досить.

І.: От ви цікавий випадок пригадали, коли вам довелося тітушок. Можете розповісти детальніше?

М.Г.: Ну, поступив просто…

І.: Коли це було?

М.Г.: 21 січня, якщо не помиляюсь. Район 21-22 січня. Вночі поступив визов. Раніше ми разом з Автомайданом їздили просто по ось таким хостелам, гуртожиткам, роздавали номера, казали, що якщо будуть великі групи підозрілі, просто нам подзвоніть. Надійшов виклик, зібрали нас буквально чоловік 10, сказали: от є такий-то, такий-то виклик, у них ще тоді Zello у всіх було на мобільних телефонах, так як мобільні прослуховувались у всіх. По Zello передали, що є, адрес такий-то, будемо їхати/ні? Це на Автомайдан передали. Пішли прийняли рішення, будем/не будем. Вирішили, що да. Сказали мені: хоч, візьми там пару чоловік з собою з Самооборони. Буквально нас було твоє чи четверо, і то всі з різних сотень були. Там просто кого знайомого так знав, хто був не зайнятий, запропонував – поїхали.

Виїхали на виклик. Спочатку було дві чи три машини, провірити просто, чи є якісь люди/ні. Сказали, що да, люди є. Тоді вже з’їхалися багато, нас було, ну, теж нормально, десь до ста приблизно. Майже все – автомайданівці, які були, скажемо так, не дуже добре налаштовані до них, так як вони били їхні машини. Це було зрозуміло. Все. Тоді просто штурмом узяли будівлю, як вони барикадувалися в ній. Нанесли, скажемо так, теж матеріальний збиток незначний. Ну, але це все нам директор, власник цієї будівлі, пробачив. Знайшли так само в них зброю були тоді, викликали міліцію.

І.: Яку зброю?

М.Г.: Бойову: ПМ-и, пістолети Макарова були знайшли в них, наркотики, там різне було. Там десь в інтернеті відео має бути, точно не знаю де. Там якось «Облава народної міліції на тітушок» чи що, якось так приблизно воно називається. Вони буквально барикадувалися у кімнатах, виносилися двері, поголовно всіх забирали на вулицю, докупи всіх збирали і везли на Майдан. Потім вже водили в «профспілки». Але це за ніч були два об’єкти, які накрили. В одному я приймав участь, в другому – ні. І потім просто вже у «профспілках» подзвонили і сказали не вести їм, бо немає куди їх розміщати.

Після опитування їх або віддавали міліції або просто відпускали. І все. Ну, а що ми мали з ними робити? Нічого. Були дуже агресивно налаштовані, яких заставляли прибирати територію. І все. Це група буквально до 20 чоловік, які агресивно налаштовані, викрикували різні лозунги, погрожували людям, ну, неадекватно себе вели. Це їх заставили потім були просто прибирати територію і все. Ніхто їм там нікуди, скажемо так, в плєн не брали, нічого. Вони просто прийшли, з ними провели бесіду, визначили, як вони, взагалі, координуються, збираються докупи. Потім вже мали інформацію про їхніх старших. Подзвонили до їхніх старшим, сказали, що ми їх відпускаємо, щоб вони їхали і забирали своїх людей. Ми їх відпустили, і все на цьому закінчилося. Просто вже мали інформацію про приблизну їхню кількість, наприклад. Тоді це були з Полтави і з Харкова люди. Знали координаторів їхніх, як вони, взагалі, знаходять одне одного по соцмережам.

І.: А по яких соцмережах?

М.Г.: «ВКонтакті». По соцмережам вони списуються. Там старший потім обдзвонює, каже суму, яку вони їм платять за це, наприклад, за кожен день перебування. І потім просто по їхнім мобільним телефонам ми бачили, як вони за спинами «Беркуту» фотографували оце все дійство, яке відбувалося на Грушевського. Вони спочатку відрікалися від того, хто вони, що вони, взагалі, робітники, вони ні причому. А коли взяли у них мобільні телефони, прості фотографії почали дивитися, тоді вже все стало на свої місця. Потім по соцмережам вони признались і показали переписки, скільки їм платять. Їм там платили самому простому від 400 гривень. Там у кожного було своє завдання. Дехто мав стояти на Грушевського просто для масовки, флагом махати. Дехто мав ходити по Києву машини бити.

Там у кожного були свої ролі, які давали їм їхні старші, і платили відповідно за цю роботу.

І.: Так а була якась інформація, звідки ці кошти надходили?

М.Г.: «Партія регіонів». Це від Ахметова, від цих людей. Вони їх спонсорували, вони набирали. Багато, наприклад, ті тушок, основна частина – це були зі Слов’янська. Да. Сама основна частина – це був Слов’янськ, Єнакієво, Макєєвка, Горлівка, Дружківка – оці міста. Оце сама основна частина звідти набиралися бувших уголовніків, спортсменів, людей, якім потрібні гроші. В автобуси – і на Київ. Були також відео, як вони знімали відео, як вони їдуть зі Слов’янська, наприклад, виїжджають на Київ, там в автобусі. Люди переважно всі були, ну, скажемо так, по зовнішньому вигляду можна було побачити, що це люди, які не мають певного заробітку, ну, не можуть себе десь там прилаштувати, що випивають, наркомани були. Було видно, що сидівші багато хто, по розмові їхній. Ось так.

І.: А довелося вам спілкуватися з ними про сам Майдан, про ті причини, які спонукали їх приїхати заробляти?

М.Г.: Та ми говорили. Ну, в них які причини? Заробити грошей. І все. Вони, в принципі, цим і там займалися безкоштовно, скажемо так. А тут їм ще дали можливість заробити грошей за це. Сказали, що так треба, що їм заплатять нормальну суму. І їм дійсно це платили. Ну, деколи дурили також, але основній частині платили ці гроші. Вони були задоволені, вони затягували своїх друзів, казали: «Поїхали, помахаємо флажками або походимо». Були яких засилали на Майдан для провокацій, там ще ходили кричали, наприклад: «Чай з наркотиками», ще щось. Ну, різні люди були також. Це все керувалося «Партією регіонів», скажемо так.

І.: Ну, а от їхній контакт через соціальні мережі, нагадайте, це була відкрита інформація?

М.Г.: Це були закриті групи. Просто так як у нас були їхні акаунти від соцмереж, вони самі їх увели, самі нам їх дали, ми просто могли дивитися по групі, що це, там, група «Автомайдан», там різні були групи. І все. І там були списки, навіть деяких були фотографії зі списками, по 20, по 30 чоловік, хто в якій кімнаті живе, в кого яка робота.

І.: Пане Миколо, ви от на початку нашої розмови говорили про свою участь із грудня місяця. Як би ви для себе сформулювали цілі Майдану? От в ті грудневі дні чи, можливо, вони змінювалися до лютого місяця, до кінця лютого?

М.Г.: Ну, спочатку вийшли всі за те, що побили студентів, дітей. Це була основна ціль, щоб відповіли ті: відповів «Беркут» той самий, відповіла влада, Янукович і його компанія. За це відповіли, понесли втрати, так само вимагали вступ в Євросоюз тоді і відставки президента. Оце були. Ну, або не відставки, а перевиборів з правом, щоб він так само приймав в цьому участь. Можливо, його б знову обрали. Ніхто ж цього не знає. Правильно?

В січні вже плани зовсім помінялись. Запалили Грушевського, видали ці закони. Тоді вже за Європу просто ніхто не думав. Вже всі забули, вже нікому не треба було Європи. Як казали, ми собі вже самі зробили свою Європу в центрі Києва. Тоді вже просто були плани відставки влади, верховної, так само кабінету міністрів на чолі з Азаровим і президента. І щоб знову відповів «Беркут», який це все робив. Ну, вони ж теж, деяка частина в цьому не винна. В мене зараз багато друзів є з «Беркуту» Київської області, які так само несуть службу в резиденції. Вони досі там несуть службу, як і при президентові. Лиш помінялись: тоді вони за парканом несли службу, тепер їх вже на територію пускають, в теплі приміщення. Є багато знайомих, вони також виїжджають в зону АТО, спілкуємося, дружимо, колегуємо, скажемо так.

Є різні люди, різни обставини. Там були «беркута» з Харкова, наприклад, засилали з Криму. Ну, агресивно налаштовані з Донецька, так само з Києва були. Але їм давали приказ. Тоді ми цього не розуміли. Тепер це чудово розуміємо, бо прикази так само віддають нам. Лиш чим відрізняємося – ми добровольці: захотіли – виконали, захотіли – розвернулись і пішли. Все. В цьому наша різниця. Ну, і плюс, їм нормально платили за це. І тому так.

Потім уже в лютому, просто коли вже був розстріл, оце все відбувалося, події в Маріїнці, ми були поранені в Маріїнці.

Зі сторони «Беркуту» довго там, скажемо так, барикадувалися одні від других, наступали, відступали. Потім все ж таки нас розігнали, гнали нас вокруг, по цілому, скажемо так, по добрій частині Києва нас гнали зі сторони «Арсенальної» і по колу, що вернулися ми аж через Бессарабку сюди. То постійно були, відстали від нас десь аж перед самою Бессарабкою. Оцей весь маршрут. Просто гнали людей. Там були і старики, і молодь, так само Самооборона була, були різні люди, але на це ніхто не звертав уваги. Просто старалися бити всіх підряд, кого могли. І все.

Потім уже після розстрілу, це вже коли втік президент, просто хотіли покарати винних. Реально винних, тих, хто це все робили, хто штурмували Майдан, полковника Савелюка і його групу з Криму основну, яка й займалася розстрілом, і добру, значну частину «Беркуту», які теж, скажемо так, були винні в тому, що вони кидали ці самі «коктейлі» й каміння, як ми в них, так і вони в нас кидали. Стріляли резиновими полями. Так само вбивство Сергія Нігояна. Він був з нашої сотні. Перше вбивство на Майдані, що відбулося в ніч з 20-го на 21-ше, якщо я не помиляюся. Ну, за ці вбивства так само, за це все потрібно, щоб понесли відповідальність, а не просто спасали, що, в принципі, й відбулося. Посадили двох-трьох «беркутів», які були по спеціальності снайперами, які взагалі ні при чому там були. Ну, в нього просто на корочці пише, що він просто снайпер, стрілок і все. За те, що в нього так пише, його посадили. Хоча він, можливо, навіть не був тут близько, він, можливо, в отпуску був. Там були різні факти. В мене багато знайомих були в отпуску, яких теж тягали по міліції і намагалися посадити. Просто начальство за них заступилися і тому так. Просто хотіли для майданівців, для тих, про пройшов Майдан, зробити вигляд, що вони виконали умови, от ми посадили, там, і все. А насправді, в принципі, з винних нікого й не посадили, посадили невинних людей, за яких всі забули і до яких нікому немає діла зараз до них навіть.

І.: От серед знайомих ваших беркутівців є такі, що, можливо, брали участь у розгоні?

М.Г.: Є, звісно. Ну як? В розгоні/не в розгоні, ну, були в ті дні на Майдані по іншій сторони барикадах, кидались одні з другими камінням, скажемо так. Але зараз всі до цього якось адекватно відносяться. Зараз у нас війна в Україні. Тому стоїмо пліч-о-пліч, скажемо так. Ну, вони теж в зоні АТО перебувають, не бояться, їздять так само добровольцями туди. Тому до них зараз претензій ніяких не може бути, бо люди потрібні.

І.: Я чого питаю? Просто ми намагаємося запросити і представників протилежної сторони. На жаль, ще ніяк не можемо вийти, встановити контакти. Як, на вашу думку, чи тільки наказ керівництва змусить цих людей піти на такі інтерв’ю?

М.Г.: Ну, можливо. Бо вони ж можуть подумати, що це все потім використають проти них. Я ж кажу, багато їхніх знайомих або просто так само колег по тій же службі в «Беркуті», лиш інших частин, зараз сидять ні за що. Я, в принципі, можуть спитатися, але сумніваюсь просто, що хтось погодиться на це.

І.: Пане Миколо, давайте зробимо невеличку перерву. У нас перебої зі світлом. (Після перерви) Пане Миколо, пригадайте, будь ласка, що вам найкраще запам’яталося, найбільше запам’яталося з подій Майдану?

М.Г.: Ну, крім тих подій, звісно, які відбувалися в січні і в лютому, ну, просто що якось там, скажемо так, було по-чесному все. Ну, раніше в нашій країні, скажемо так, один другого старалися обманути, щось таке. А тут якісь були щирі, чесні люди, які старались, вроді би всі були однієї цілі. Потім багато хто, звісно, поміняв свою думку. Але на той час всі були за одне, одні других не знали, але допомогли без всякої користі, без нічого. Таке. Жили в одних палатках, скажемо так, морози, це все. Був різний контингент. Було, що і директор компанії «Майкрософт» носив нам дрова, були і звичайні люди, і професори з Києва. Ну, різні люди. Хто чим міг, тим і допомагав. Так само і Автомайдан той, були на звичайних автомобілях, були й на дорогущих, які, наприклад, їм було жалко їх, звісно,

але які не боялися, що їхні машини можуть побити, спалити. Ось так.

І.: А кого з Автомайдану ви найкраще знаєте?

М.Г.: Ну, коменданта Межигір’я зараз. Він представник Автомайдану. А так, то в мене є багато друзів з Автомайдану, також з Автодозору (там потім Автомайдан розділився). Мирослав Гай, також трошки відома людина, він був одним з лідерів Автодозору, потім пішов в Нацгвардію, на Карачуні оце, що вони стояли два місяці. Зараз він займається волонтерською допомогою. З Автомайдану так само Дмитро Карп, лідер декількох громадських організацій. Так само він балатувався у Верховну Раду, свою партію мав. Теж дуже хороший друг Денис Тарахкотелик, комендант Межигір’я, теж учасник Автомайдану. Ну, і ще там буквально багато людей знаю, просто так по прізвищам, можливо, не всіх знаю, а так в обличчя багатьох знаю. Ну, перетиналися постійно. На ті самі акції, що до Януковича, нас постійно Автомайдан возив, Самооборону всю. Разом збиралися там, на Європейській площі чи де, гуртувалися і робили виїзди спільні.

І.: Ну, ви людина молодого віку. Ви не пам’ятаєте подій помаранчевої революції?

М.Г.: Ні. Я тоді не був на Помаранчевій революції. Ну, так, по телевізору злегка пам’ятаю, да. Потім вже мені розказували про ці події, про їхні структури. Ну, скажемо так, це трошки різні речі, які були тоді. Тоді теж були провокації, як я чув, але не такого масштабу, як тут були, і не такі події відбувались, як тут.

І.: Я чому питаю? Тому що більша частина Майдану, вона мала мирний період. Чи було у вас, наприклад, відчуття у грудні місяці, що от Майдан переросте там в такі радикальні події?

М.Г.: Ну, скажемо чесно, було відчуття, що нас просто всіх розгонять до Нового року. Це я ще з такою думкою був. Потім що до січня, наприклад, до свят нас розгонять. Але Майдан стояв, вже не було провокацій зі сторони влади, таких явних штурмів. А потім вже да, почались вже радикальні дії. Просто вже затихав Майдан, скажемо так, було мало допомоги волонтерської, мало людей ходили. Ну, лишалися майже одні майданівці. Нічого не відбувалося. Люди стояли на барикадах, але не розуміли, чому, навіщо це все? Нових людей майже не приходило.

Коли почалося Грушевського, тоді знову почався дуже активний наплив на Майдан людей. Кожен старався допомогти з якої сторони міг. Скажемо так, ожив Майдан. Так само потім вже Грушевського затихло, було затишшя, Маріїнський парк вже 18 лютого. Так само ходили на Грушевського для патрулювання, для охорони, щоб не було сутичок між нами і тими самими Внутрішніми військами і «Беркутом». Нормально там, буквально два тижня останні чи півтора – це затишшя коли було. Вони ж так само пробували розігнати людей на Грушевського, їм це не вдалося. Тоді козака були Гаврилюка захопили. Таке. Майдан просто оживав, коли якісь радикальні дії відбувалися. Але да, всі старалися мирно. Ну, ми трошки більше агресивніше були налаштовані. Ну так як, само собою, група швидкого реагування, що постійно якісь провокації, бійки. Ми на такі визови йшли. Тому да. Але ми чудово розуміли, що ми не можемо. Скільки того «Беркуту» не буде, але вони обучені цьому, у них є спецзасоби, та сама зброя, якої у нас не було ні у кого. Навіть той самий травматичний, резинової зброї ні в кого не було на Майдані, скажемо так. Ну, принаймні в нашій сотні, за яку я знаю. І просто ми виходили, скажемо так, голі. Ті бронежилети – толку з них мало було. Коли вже бойова зброя пішла в рух, вони ні від чого не спасали. Ну, від ПМ і все, можливо. Але виходили вже з автоматами, і з бронежилетів користі мало було тоді. Ну, це вже всі побачили, коли почали прострілювати ті бронежилети самі. Це у відео багатьох видно. Але просто що ми були більш радикально налаштовані, але ми чудово розуміємо, що якщо зараз щось, якісь радикальні дії приймати, просто нас злиють і все. Ну, візьмуть штурмом той самий Майдан, нас всіх покидають у в’язниці, і на цьому закінчиться Майдан і все. До чого старалися люди? Це не правильно. Ми це чудово розуміли. Тому ніяких дій не приймали.

І.: Чи можете ви оцінити роль політиків і взагалі політичних сил у тому, як розгортався Майдан, які він ставив цілі, вимоги до влади? Чи знайомі ви з якимись політиками?

М.Г.: Ну, знайомий, звісно, з трійкою лідерів, скажемо так, з багатьма політиками знайомий. Зараз є так само багато знайомих народних депутатів в тій самій Верховній Раді нового цього скликання, старого так само було багато знайомих. Ну, політики, вони як? Вони трошки грали роль, да. Вони самі там викрикували гасла, що вони вимагають. Але, насправді, з них користі мало було. Ну, скажемо так, хто? З 10-го на 11-те Кличко з нами стояв так само, не полінувався, нічого. Він, брат його був, охорона його, так само стояли разом з нами під «профспілками», щоб не дати їм піти. Клично, да, він більш таку активну участь приймав. Навіть коли в нього вогнегасником зарядили, він все одно. Він міг обернутися і сказати: «Нащо воно мені потрібно?» Все одно старався чимось допомогти, скажемо так, фізично, чим міг.

Яценюк – він більш політик. Він же ж сусід Януковича. Він же ж живе, ну, в нього є також дача недалеко. Тому, скажемо так, вони політики, да. Ми їх, можна сказати, привели до влади, що в нас зараз є. Але з цих користі менше було.

З того самого Тягнибока взагалі майже користі ніякої не було. Він лиш викрикував, а коли до дій якихось, то він відступав. До якихось радикальних дій коли вже закликали, то він вже відступав і казав: «Ні, не треба цього робити» і тому подібні речі.

Ляшко бігав. Ну, до Ляшка серйозно ніхто не ставився, і зараз так само, скажемо так, до нього ніхто серйозно не ставиться. Він як був, так і є. Луценко ходив так само. Ну, він переважно для майданівців був, що він, що Ляшко одної масті, скажемо так, до них відносились так само.

За політиків там уже ніхто не вів річ, там вже просто самі за себе стояли і все. Політики так само були, вони могли щось зробити, коли голосували за ці закони 16 січня. Ну, в принципі, нічого не робили. Тоді від них Майдан, можна сказати, відвернувся. Вони виходили на сцену, виступали, але на них ніхто уваги не звертав. Отак. Мала частка людей, які були там їхні, жили в палатках під їхніми гаслами, то ті ще їх слухали. А звичайна Самооборона вже не слухала їх. Був комендант Майдану – Андрій Парубій, були два його зама, був сотник. Оцих людей слухались. І все. А політиків вже ні.

І.: Окрім участі у групі швидкого реагування, ви в якихось акціях чи пікетах брали участь?

М.Г.: Так, звісно. Ну, Самооборона так само висувалася до Генпрокуратури, брали участь в цьому, тоді вшануванні пам’яті афганцям, брали участь Маріїнський парк. Переважно всі такі акції. Штурм «Українського дому». У всіх акціях брали участь. Бо з цих акцій бралась кількість людей певна і висувалась. І переважно ми були тій частині людей. Всі акції переважно проводились дном, коли ми були вільні, відпочивали. Тому виходило. Так само поїздки до Януковича в резиденцію. Їх було три чи чотири. Дві були масові, а дві такі, що тільки Самооборона тільки їздила по пару чоловік, так само брали участь в цьому.

І.: А от щодо поїздки на Межигір’я, можливо, якісь цікавинки розкажете?

М.Г.: Та, в принципі, нічого цікавого. Приїхали, покричали там, погаласували, подивилися на «Беркут», на Внутрішні війська і поїхали назад. Все. Все, що робили.

І.: Які б ви назвали найважливіші події, які от сформували обличчя Майдану? От він таким став, таким сприймається завдяки цим подіям. Які це події?

М.Г.: Ну, це Грушевського, Маріїнівка і розстріл Інститутської. Це радикальні такі події січня-лютого.

І.: А груднева спроба зачистки?

М.Г.: Ну, це ні. Це ж не була, в принципі, як така спроба зачистки. Просто вночі поштовхалися одні з другими і все. Там не було ні стрілянини, нічого такого. Вони ж, в принципі, там кийками аж так дуже не розмахували. Там були певні частини, як розмахували кийками. Ми ще перед тим 8 грудня якраз виходили під Верховну Раду. Там був проплачений мітинг. Ми ж виставляли там свої палатки. Потім машини ходили наші, які ГАІ-шники не пропускали, так само ходили сотнями, аби відпустили, робили коридори. Просто, скажемо так, брали в кільце тих ГАІ-шників разом з тою машиною і переставляли геть з дороги. Бо вони блокували в’їзд, щоб палатки ті самі поставити на Шовковичній, Садовій.

Ну, потім це все, звісно, позносили. Ну, але тоді таким займалися. У всіх акціях переважно брали участь, які були.

І.: Давайте пригадаємо ту першу спробу зачистки. Ви пам’ятаєте, де знаходилися?

М.Г.: Тоді по різним місцям. Де була можливість, де було потрібно. По-різному. З часом навіть трошки смутно пам’ятається. Тоді перед тим було два чи три дня ще тривоги, псевдоштурму. Бо маленька кількість Внутрішніх військ стояла оце де «Портер Паб» зі сторони «профспілок», де Лядські ворота, там автобус… не автобус, а вони двома військовими машинами перекрили там рух були. Стояли і ніхто не знали, чи це штурм, чи що буде. Так само приходив Кличко з ними говорити, пробували щось висунути, вони мовчали, ніхто не казав що. Їм, в принципі, нічого не робили, шкоди не завдавали ніякої, навіть, на оборот, носили цигарки, чай. Ну, бо стояли мерзли просто.

Потім вже було пару тривог, що якийсь псевдо штурм, такі речі. Але це просто групувалися Внутрішні війська, робили провокації. Але нічого не було. Вже 10-го теж, я пам’ятаю, проснувся, сонний, нічого ще толком не розумію, вдягнувся в що можна, на себе накинув, пішов. Ну, бачив, що там стояли лініями, людей виймали, скажімо так, «беркута», Внутрішні війська витягували. Або когось там десь прижали, ще щось, і лінії мінялися постійно оборони. І, пам’ятаю, були на п’ятій лінії, потім вже на першій, на Інститутській, як в гору підніматися, де оця Львівська брама. Буквально щось тоже получив пару раз по голові, відтягнули назад. Там по-різному було.

І.: Чим отримали по голові?

М.Г.: Ну, звичайною, гумовою палкою. В принципі, з такого… ці події смутно пам’ятаю.

І.: А каска тоді була на голові чи ні?

М.Г.: Ні, тоді ще касок... Ну, тоді каски були будівельні, але з них толку мало було, взагалі. З нею би ще гірше просто було, чим так. Каски тоді носили тільки афганці, якщо я не помиляюсь, в них були. Металеві, звичайні. І то, якщо вона погано підігнана, то вона лиш тільки шкоду наробить. Щоб носити каску, треба ще вміти її підігнати під себе, скажемо так.

І.: Події Грушевського краще пам’ятаєте?

М.Г.: Ну, події Грушевського – да. Там тоді дехто ще пробував якраз штурмувати сцену. Ну, що політики нічого не роблять, вони якраз вели виступ тоді. Почали ж Грушевського автомайданівці. Добре пам’ятаю, ми стояли в переході, це в метро, дивилися, щоб інші сотні не проривалися на сцену. Так як сотник дав такий наказ, з ним погодилися всі, що да, не треба зараз штурмів, провокацій, війни між своїми, щоб дружненько нас всіх взяли. Потім, вроді, все успокоїлося, пішли по своїм цим, палаткам. Тут кажуть, що Автомайдан виїхав на Грушевського до Верховної Ради. Там тоді стояли теж два чи три кордони були, але невеликі. Їх там спинили. З цього все і почалося. Туди прибігло пару сотень, виставились кордони, прийшов «Правий сектор» і почали кидатися «коктейлями Молотова», бруківкою. І тоді вже всі підключилися. Так як «Правий сектор» почав і змився зразу. А треба було це утримувати. Бо якщо їх розізлили, можна сказати, вони б зараз знялись просто, і вони б усі пішли на нас, злі. Тому ми якось старалися це стримувати вже тоді. Коли вже почалося, це вже виходу не було, скажемо так.

Так само стояли, до ранку ми були в перший день, це з 19-го на 20-те. Ми десь до шостої ранку там стояли. Ну, тоді, в принципі, почалася пальба перша з фортів п’ятисотих, з їхньої травматичної зброї. Ну, вона також і бойовими стріляє, як вам вже відомо. Ну, тоді якось на це ніхто не зважав. До газу вже всі як би були привикли. Спочатку було погано всім, ходили в масках звичайних марлевих. Кому що повидавали. Дехто взагалі без цього. Тоді вже й понаходились каски на всіх, які спонсора попривозили, каски вже були. В декого бронежилети вже були такі, що трошки допомагали. Але носили, також старалися, найти якийсь захист на очі, на руки. Бо цілились переважно по очам, по такому. Ну, що можна поразити, скажемо так, ціль. Тому якось так. Потім уже ходили туди так, звичайно, вже було привично розриви, взриви.

Нас спочатку ще були відіслали оце сюди, де Будинок офіцерів біля Верховної Ради. Так як тут теж була дуже велика кількість Внутрішніх військ, і вони всі могли піти наниз. Ми як би їх провокували. Нас вийшло буквально чоловік 40-45 від сотні, ходили туди-сюди пару годин, до самого вечора. Вони всі думали, що ми прийдемо їх штурмувати. Ну і, в принципі, те, що ми мали робити, ми те й зробили. Ми відволікли їх увагу. Вони не пішли всі вниз, просто залишилися на верху. Так само попідтягували своїх людей, які були, скажемо так, вагалися, чи вверх іти, чи вниз спускатися, на Грушевського. Попровокували їх і потім вже спустилися Грушевського.

І.: Ви сказали, що Нігоян входив до вашої сотні. Ви особисто знали його?

М.Г.: Да, дуже добре знав. Він так само дружив з нашими калушанами, палаткою. Спочатку він стояв на 33-х воротах, потім перейшов до нас, на 32-гі ворона, так як я часто там бував. Ну, калушани, з «Відсіччю» так само дружив, з 16-ю сотнею. То з Сергієм часто спілкувався. Тут бувало.

І.: Про що говорили?

М.Г.: Ну, переважно таке: про якісь справи Майдану, щось таке, та і просто так говорили. Десь деколи немає що робити, так чи в вечері ходиш щось. Заговорилися: що робив, наприклад, що бачив. Розказуєш йому: того п’яного виводив учора, той ще щось там чудив. Ну, і він там розказував, що в них тоже щось таке було. В принципі, скажімо так, по роботі говорили.

І.: А тоді, коли він вже загинув, ви бачили його тіло?

М.Г.: Тіло – так, бачив вже у «профспілках», коли вже принесли. Там не бачив, в цей час спали. Спали ми по пару годин, буквально. То, пам’ятаю, проснувся, хтось сказав, що він загинув. Буквально десь за годину чи півгодини вже дізналися точно. Бо інформація якась така, скажемо так, неймовірна була, що хтось загинув на Майдані. Застрелили, тим більше. Пішов, подивився – да. Він був, Міша Жизневський. Тоді якраз вони двоє були, лежали.

І.: От участь ваша у подіях на Грушевського – тобто це ви просто стримували. Да?

М.Г.: Ні. Так само кидали «коктейлі», скажімо так, щоб вони не бачили. Якби ми просто стали і почали стояти, вони б на нас так само пішли. Кидали «коктейлі». Але це вже, скажемо так, не та чисельність, що вони. Ну, пару «коктейлів» кинемо, чекаємо, поки там пару гранат прилетить з тої сторони сльозоточивих. Знов пару «коктейлів». Хтось приходив брущаткою кидався, багато киян було – просто приходили подивитися. Це, з одної сторони, добре, що для масовки, була дуже велика масовка, з другої сторони, погано, що вони підводили більше військ туди, скажемо так, внутрішніх. Але нічого не відбувалося. Їм також, напевно, не давали приказу. Тому все якось так удачно, можна сказати, склалося.

І.: А розкажіть, будь ласка, згадайте, 18 лютого. Дуже цікаво було б дізнатися, як готувався цей мирний похід, мирна хода.

М.Г.: Ну, сказали нам про це ще були числа 14-го чи 15-го. Парубій заявив, що планують зробити такій похід. В принципі, всі розуміли, що ми там получимо. Всі чудово розуміли.

І.: А чому?

М.Г.: Ну, бо знали, що якщо піде така кількість Самооборони, тим більше, всі, і «Правий сектор», і ті «свободівці», що по-любому якісь провокації будуть. І мирна хода – це значить пройтися. А ми зайшли туди і почали там стояти. Поставили нас кордонами так само. Що понятно було нам зразу, що щось буде відбуватися, але просто не розраховували, що саме, не знали. Ми тоді формувалися дуже довго, дуже велика колона йшла. Багато хто відділився. Формувалася вона десь аж в середині Інститутської, майже перед Банковою і до сцени аж тягнулось. Кожна сотня построєна з прапорами. Майже всі сотні. Буквально там по пару чоловік лишалися на самому Майдані. Вся основна масовка висувалася туди. Це було, якщо не помиляюся, 10-та ранку чи пів десята, десь так. Сотні зібрали докупи, перевірили всіх, чи всі є, всі построєні. Тоді вже вирушили всі спокійно. Коли туди дійшли, ми стояли десь годину переважно. Да, майже годину спокійно стояли, без всяких провокацій.

І.: Куди ви йшли?

М.Г.: До Маріїнського парку. Ми знаходилися, не знаю навіть, як це правильно пояснити.

З цієї сторони Будинок офіцерів, отут кордон їхній. І ми майже, де той міст закоханих, ми от з тої сторони стояли. Там сотні стояли: перша, друга, третя і пішло поїхало. Восьма лишилася, пішла на Грушевського з «Правим сектором», ще деякі сотні, частини сотень лишилися, що на Шовковичній були так само. І просто по раціям передавали. Наші пішли на штурм, і було чути, що просто розриви гранат, дійсно відбувається стрілянина, в кінці вулиці. Ну, на Грушевського мається на увазі.

Тоді я пам’ятаю, як «Свобода» почала провокації. Через них все й почалося. Бо я якраз ходив тоді по лінії, скажемо так. Можна це назвати лінією фронту між нами і між ними. Ходили дивилися, щоб все було нормально, щоб ніхто не кидався. Бо з нашої сторони, теж були унікали, які, там, пікарди кидали. Оцих людей старалися вийняти і відвести десь назад, щоб не було провокацій. Дехто підходив, старався спілкуватися з Внутрішніми військами, з «Беркутом», які там були. Бачили тих самих тітушок п’яних, наколотих, які там стояли, викрикали. І «Свобода» просто почала там щось… Буквально спокійно, спокійно – і тут за хвилину «Свобода» починає закидувати і відступати зразу. Ну, чим погано вони зробили? Вони закинули і втекли звідти зразу. І лишилась одна Самооборона і жінки. Ну, літні люди, кияни, які стояли за Самооборону, і вони не знали, що буде відбуватися, вони не розраховували на те, що на них полетять каміння якісь.

Ми їх були тоді відштовхнули метрів на 30-40, внутрішні війська. Ну, пішли штурмом, скажемо так, на них. Метрів на 30-40 їх погнали назад, вже туди, під Верховну Раду, ближче до неї. Буквально пару ВВ-шників попалися були нам, які теж сильно получили, там їх топтали ногами. Ну, самі розумієте, коли колона йде, там хтось впав під ноги, тоді вже не бачиш взагалі нікого, по ньому просто пройдеш і все. Їм старались надати медичну допомогу.

Потім зробили так звану буферну зону між нами. От якраз оцю відстань, метрів десь 50 навіть, ми трошки ще назад відійшли, там нікого не було, і вели переговори якісь, щоб не було ні стрілянини більше, ні пальби. Бо так само з наших багато було поранених. Ходили спокійно до них, їхні начальники підходили до нас, ну, до середини цього, наші підходили туди, якось спокійно говорили. Все було нормально, вроді би, казалось, що да, ми погоджуємося, не треба нічого, спокійно стоїмо.

І тут раптом почала з’являтися група «беркутів», з різних сторін оточувати і стріляти зразу. Їх почали закидати камнями. Але в цей час Внутрішні війська почали наступати, і масово. Тому почали тікати. Скажемо так, можливо б ми могли там встояти, але дуже багато жертв би було, ранених. Цього нікому не було потрібно. Тому почали відступати. Так як була основна частина – це не кияни, які не знали, почали розбігатися в різні сторони. Багато хто попався через це, багатьох побили. В інтернеті також є відео, де дуже жорстоко над ними знущалися, так само били сильно. Багато хто почав тікати, скажемо так, хтось в метро пішов, там їх уже чекали. Хтось пішов вокруг цього, де метро «Арсенальна», вже там наліво є вуличка невелика. Там так само тупік був. Їх там загнали, злапали. Основна масовка йшла в правильному напрямку, так як було багато киян, я так зрозумів, серед них. Що тікали всі в одному напрямку. То ми за ними пішли. Там потім, коли вже на Майдан прийшов, приповз, це вже був десь вечір, шоста, пів сьома.

І.: Так а де ви отримали поранення?

М.Г.: В Маріїнському парку. На самому початку. Це коли «Свобода» починала оцю провокацію, я буквально біля них знаходився. Десь приблизно ось такого розміру брила в ногу полетіла. І тому так. Потім почалася стрільба, розриви гранат, і просто бачили, як всі, що стояли, так дружно, по черзі ринули туди, на них. Коли вже почали тікати, там вже теж багато хто на лавочки просто присідали, думали, що їх не впізнають. Їх так само лапали. Хто не хотів тікати, ще щось. Багатьох доганяли. Скажімо так, били, доганяли, старалися якомога більше людей схопити.

Хоть поранений, но мені вдалося звідти вирватися. Коли йшли на Майдан, ми ще не знали, що там штурмують Майдан і тому подібні речі. Ми просто думали, що нас також (мене і ще одного хлопця так само з нашої сотні), допомагали нам якісь дві киянки. Ну, похилого вже віку. Одна була з чоловіком. Троє осіб, скажемо так, літнього віку. Води допомагали: вони з нами йшли постійно,

казали, щоб, може, опертися на них треба, ще щось або машиною якусь старалися зловити. Ну, ніхто не хотів підвозити. Там потім врешті-решт знайшли. Нас там недалеко підвезли – до Бессарабки. І все.

Але ніхто не знав, що Майдан штурмують. Це вже коли по Бессарабській площі йшли, по Хрещатику, назустріч нам медики бігли, то вже питались, бачили мене, товариша, питались: «Це ви на Майдані получили поранення чи в Маріїнському парку?» Ми ще тоді здивувалися: «На якому Майдані»? Коли вже підійшли, то вже було видно, що там Внутрішні війська, «беркута» на Інститутській стоять, так само на Грушевського, де «Мафія» на Європейській. Що вже беруть Майдан в кільце, скажемо так, в полуколо.

На Майдані я побув ще буквально дві-три години. Потім мене знайома звідти забрала, так як з мене толку там було мало. І щоб не попасти, якщо зачистять Майдан. Щоб не попастися, скажемо так. Мене забрали, реабілітацію я проходив у неї вдома вже. Буквально тиждень. Потім вже повернувся на Майдан, але вже все стихло. Тоді так само 20-го приїжджав на Майдан вже з перемотаною ногою. Бачили, що там відбувається, як хлопців так само зносили до нас зі сторони нашої барикади. Зараз там ресторанчик. Я вже не пам’ятаю точну назву. Це де «Київміськбуд», готель «Козацький». Оце там, перед ним, скажемо так, як маленька площа, оце туди зносили, бачили, що також з нашої сотні. З нашої сотні по офіційним даним якраз і найбільше загиблих є.

І.: А скільки приблизно?

М.Г.: Двадцять двоє чоловік, якщо не помиляюся. Ну, всього офіційно 108 Небесна Сотня, якщо не помиляюся. Ну, оце двадцять п’ять з них – це з 3-ї сотні. Це наша сотня понесла найбільші втрати. Ну, звісно, що неофіційно загиблих набагато більше. Чоловік під 700, хтось навіть казав. Що багато просто, про що також замовчує влада вже нова, багатьох ховали, багатьох так само ловили «беркута», спалювали в крематоріях тіла. Багато хто пропав безвісти просто після Майдану, скажемо так. Тоді в цій нерозберисі ніхто не розбирався, що, де сталося, чому, як.

А після того зразу, як міліція, всі пропали в один день, то Самооборона зайняла все, скажемо так. Всі міністерства були під нашим контролем. Ну, що охороняли їх. Так само виїжджали на патрулювання з ГАІ-шниками. Бо вони боялися самі їхати. Вони казали, що вони самі не поїдуть. Хоть вони були зі зброєю, ми без зброї, але все одно вони боялися самі, що їм треба було хоча би по одному представнику від Самооборони. І це в нас буквально чоловік 30-40 постійно виїжджали кожну ніч з ними на патрулювання. По всім міністерствам, по вулицям так само ходили, патрулювали, щоб все нормально було. Ну, всю роботу київської міліції взяли на себе, скажемо так. Було дуже багато людей, і все-одно їх не хватало, не вистачало.

Так само Верховну Раду охороняли. Ті самі барикади, де стояв «Беркут», потім стояла Самооборона. Щоб навіть прості люди нічого там не робили. Тоді всі були так агресивно налаштовані після розстрілу, після цього всього. Так само самооборонівці деякі хотіли нанести шкоду, скажемо так. Машини старалися віджимати, палити, в кого номера були ВР. Тому ми це все старалися якось зберегти. На Межигір’я тоді так само як пішли. Там же ж так само багато Самооборони покрали речей. Я тоді виїжджав часто на виклики, але по ночам. Оце перший тиждень – це постійно. 31-й сотник спочатку був – закрався. Ледве його звідти вигнали. Потім другий сотник так само був – ледве звідти вигнали, теж крав. Туди хто не попадав – просто бачили його справжнє обличчя. Вроді би на Майдані один. А там бачили золото, розкіш – почали це все красти, старатися вивозити. Машини ті самі межигірські красти. Ну, хто що міг, скажемо так, собі забрати.

Це старалися якось присікти, як могли, звісно. Але значну частину з цього вкрали також. Алкоголь – так само. Та сама Самооборона, місцеві жителі. Перші півдня там в Межигір’ї взагалі нікого не було. Місцеві собі ходили, що хотіли, то й робили. Потім вже Самооборона коли зайшла, тоді вже Самооборона почала звідти розкрадати. Деяка частина. Не вся. Деяка, звісно, старалася зберегти щось. Деякі просто приїхали туди – хотіли там жити і все. Їм не було де, їм надоїло палатки на Майдані, вони приїхали туди жити. Я в Межигір’я приїхав жити вже десь під кінець квітня – початок травня. Це вже коли там були білети, все вже, скажемо так, офіційно, що це державне. Ну, народні ніби. Вже комендант, пару людей буквально на охороні і все. А не як спочатку, масово. Вже «Беркута» стояли, Внутрішні війська. Чого спочатку не було.

Одна тільки Самооборона була. Тому їм було легко винести. Самі своїм же дозволяли виносити. Зброї купу звідти повиносили. Зброю їм, в принципі, дозволяли, казали: це як трофейна, бойова. Таку раритетну зброю, то їм ніхто не дозволяв, звісно, виносити, старалися забирати. Яка там була дуже дорогою, цінною, антикваріат. Багато що звідти покралося. Так само гроші. Ну, це такі мєлочі, скажемо так, порівняно з тим, що звідти винесли: золото, картини – такі речі, цінні дійсно.

І.: Давайте повернемося до розстрілів. Когось із загиблих ви особисто знали?

М.Г.: Ну, зараз по прізвищам, якщо чесно, навіть не згадаєш. Але так, знав буквально з Небесної Сотні процентів десь 30-35. Ті, хто з нашої сотні, 3-ї, – знав усіх, так як вони в нас перебували. І декого з інших сотень знав і так само, що бачились, коли ховали, дружили, скажемо так.

І.: А найкраще, можливо, когось згадаєте?

М.Г.: По прізвищам зараз, якщо чесно, згадати взагалі нікого не можу.

І.: Як, на вашу думку, яку роль зіграв Майдан в розвитку суспільства українського?

М.Г.: Ну, в принципі, трохи очистили владу. Ну, але якщо так в загальному розібратися, вимоги Майдану не виконані, взагалі. Просто замилили очі, плюс зараз ще АТО. Тому до Майдану не має ніякого відношення. Ну, а так, якщо в цілому, то від Майдану тільки гірше зробилося. Анексія Криму почалась. Що, я думаю, якби не Майдан, то, можливо, б її не було. Ну, це стверджувати зараз неможливо, так як ми не знаємо. Так само зараз Юго-Восток нашої України, Донбас так само, що так звана антитерористична операція, яка там проводиться, президент, що втік так само, багато бюджету з собою вкрав. Ці речі. Можливо, якби трошки по-іншому Майдан поступив, що не було би так все, насильства цього, розстрілів, то, можливо, би все нормально вийшло. Договорилися же ж тоді були, що осіню будуть вибори, наскільки я пам’ятаю. І він так само сказав, що осінню будуть перевибори позачергові. Він так міг спокійно свою кандидатуру. Але якби не ці розстріли, не їхня влада. Можливо, його хтось підставив. Я не знаю. Але Росія побачила, що у нас в Україні бардак зараз, скажемо так, часом твориться, що невідомо хто що, міліції немає, нічого немає. Плюс багато міліції було проросійськи налаштованої. Пропаганду вели за той самий «Правий сектор», за Самооборону, що вони там міліцію вбивають, ще щось там, садять всіх поголовно. Багато міліціонерів ще були також проросійські. Тому така ситуація, що зараз маємо, сталася з Україною.

І.: На Майдані дуже голосно заявив про себе саме «Правий сектор». І дуже суперечливі думки про цю силу. Ви от можете поділитися своїм баченням, що це за сила?

М.Г.: Ну, в мене є також знайомі з цього «Правого сектора». Але там є також… там не одна молодьож, там є старші люди. Є, наприклад, той самий вишгородський «Правий сектор». Нормально знаємо, спілкуємося, колегуємо, скажемо так. Це трошки, да, радикальніше налаштовані люди. Основана частина – це молодьож обезбашена. Багато хто, скажемо так, людей, яких потрібно посадити, там знаходилися під час Майдану. Там були різні сили, такі як «Білий молот», «Нарнія». Вони також в певний час входили в цей «Правий сектор», які потім вже, скажемо так, після цих всіх подій, вже в березні, в квітні місяці відкривали вогонь на Майдані, кидали гранати ні з того, ні з сього, робили провокації самі ж. Агресивно налаштовані молоді люди, які там випивали, таке різне.

Якщо в загальному взяти, то негативне, в мене, ставлення до «Правого сектора». Через нього пропаганда сильна йде, що там нацисти, фашисти і тому подібні речі. Але в загальному, скажемо так, вони ж теж вроді би воюють. Не знаю, як вони воюють (з ними не воював). Ну, дехто там, в Донецькому аеропорту, деяка частина «Правого сектору» – це також ті самі «кіборги», зараз так звані. Є деяка частина, яка воює. Но деяка частина, яка так само на Сході займається віджиманням речей: грошей, автомобілів. Це також всі знають цей факт. Ну, це трошки неконтрольована організація. Ну, бо там дуже великий наплив, дуже багато молоді, яка не контролюється ніким. Тому так.

І.: Пане, Миколо, а під час того як ви перебували тут, у Києві, ви слідкували за подіями на Батьківщині, які відбуваються у вас?

М.Г.: Ну, в нас, в принципі ніяких подій не відбулося. Це вони, швидше, слідкували за подіями, які в нас відбувалися. Коли вже це після лютого, коли вже, скажемо так, ми перемогли, приїжджав додому буквально раз в місяць на добу, на дві. Тут теж були свої справи в Києві: то з Автодозором наші їздили на патрулювання, потім формувалися батальйони «Київ-1», «Київ-2». Раз в місяць, раз в два місяці я приїжджав додому.

І.: Зрозуміло. Ви можете порівняти своє коло спілкування, тобто мається на увазі в кількісному вимірі, до Майдану і ті знайомства, які вам дав Майдан і що зараз.

М.Г.: Ну, вони значно, скажемо так, збільшилися. До Майдану я нічого не знав, скажемо так, жив у себе в області, в себе в селі. Мале було коло знайомств, скажемо так. Зараз воно дуже велике. Знаю багатьох комбатів різних батальйонів, спілкуємося. Багато хто з Самооборони тої самої мене знає, з Межигір’я, багато хто з нардепів, спілкуюся з ними. Дуже велике зараз, скажемо так, коло знайомих.

І.: Ну, ви, от у вас промайнуло таке слово, що «коли ми перемогли», ви вважаєте, що Майдан переміг?

М.Г.: Ну, переміг президента. Якими не якими способами, але він втік. Вибрали, скажемо так, тимчасовий уряд, але вже не було режиму Януковича. Частину, можна сказати, да, що ми перемогли. Але по загальному рахунку, в принципі, нічого такого і не сталося. Нічого ми не добилися, того, що хотіли. Зараз – да, зараз вже політики більше трошки стали прозорішими, акуратнішими. Вже не підбирають під себе, як робив режим Януковича, заводи різни, бізнес людей. Також вже більше дають можливості їм розвиватися, людям звичайним. Так само міліція якось трошки прозоріша стала. Я не стверджую, що ГАІ-шники не беруть взяток, вони як брали, так їх і беруть, вони при любій владі це будуть робити. Але якось трошки краще стало жити, скажемо так. Ну, але, знову ж таки, це все перекреслює зараз Схід. Що антитерористична операція, багато людей наших гине там. Якби не вона, то, думаю, було б все нормально. То хотіли так само цих нових політиків, які прийшли до влади, так само багато ким недовольні. Скажемо так, уже навіть планували, думали третій Майдан робити. Але просто що зараз така ситуація, що не до Майдану.

І.: Чи згадуєте ви, були такі моменти, що було страшно перебувати?

М.Г.: Да, багато таких моментів було. Ну, на тому самому Грушевського. Не знаєш, чуєш просто звук, що там десь стріляють, і не знаєш, чи вона в тебе летить, чи в товариша, чи в кого. Чи так само, як звідти гранати летять. Вони ж так само, вони вроді би сльозоточиві, але також поранення на ноги наносили, біля кого вона падала. В Маріїнці так само, коли ми тікали від них, щоб не попастися. Бо так само ті ж автозаки, там людей багатьох били, робили каліками. Було багато моментів, де було страшно. Навіть ті самі нічні наші походеньки, коли там вибігали люди з ножами, зі зброєю. Але ти без зброї, без нічого і не знаєш що робити. Старались лиш якомога швидше злапати, заламати і здати в міліцію.

І.: А в вас є якась у сотні підготовка проходила?

М.Г.: Ні. Просто так, хто що вмів.

І.: Так а що вам допомагало не боятися?

М.Г.: Ну, просто знали, що треба це зробити. Просто розуміли. Зараз якщо, наприклад, назад відступити, ці ж люди на нас же й підуть. Поки трохи якось неочікуваність на них справляла. Тому що ми, в принципі, нічим таким себе не видавали. Бігали просто, що рації на нас були, таке, бронежилет. Але ніхто толком не знав хто, що. Казали просто, так здалека дивилися, бачили: ага, значить, той, той. Старалися акуратно підійти, щоб не було ніяких провокацій, якось заламати людину, відвести, а тоді вже розбиратися з нею.

І.: А як на вашу думку, чому правоохоронцям не вдалося зачистити Майдан?

М.Г.: Ну, думаю, це, в принципі, всім очевидно, що в них не було чіткої команди. І все. Вони б могли спокійно зачистити Майдан. І не раз. Ну, скажемо так, якби прийшла пряма команда на повну зачистку, то спокійно могли. Багато хто, можливо, й не хотів вже зачищати. Але все одно, якби прийшла команда, повторюю, вони мусили б.

Ніхто не хотів брати на себе просто відповідальність за то, що буде, після того як вони зачистять. Всі розуміли, що будуть жертви, і за це повинен хтось нести відповідальність навіть перед тим самим президентом. Ніхто не хотів на себе брати відповідальність, і тому вагалися, вагалися, і в них так нічого в результаті і не вийшло з цього.

І.: Зрозуміло. Відразу після цих кривавих подій з’явилася ця назва – Небесна Сотня. Почали також називати деяких учасників, тих же самих загиблих, Героями Майдану. Доречно, взагалі, використовувати таке поняття – Герої Майдану?

М.Г.: Ну, в принципі, да. Але цим не потрібно зловживати, як зараз багато депутатів так само це роблять: б’ють себе в груди, що вони стояли на Майдані, що так само знають ту саму Небесну Сотню. Вшанували пам’ять –і добре. Зробили пам’ятники. Ну, треба якось лишити цих людей вже в спокої, а не постійно користуватися цим, піаритися на цьому, скажемо так, як вони зараз це роблять (багато хто). Ці ж самі сотники, просто учасники Майдану, які десь там були на камерах, їх бачили народ на камерах, які балотувались там в депутати, в різні структури, що вони цим користаються. Вони розказують, що вони були на Майдані, вони були на Інститутській, на Грушевського, що там у них багато там друзів лягло з Небесної Сотні. Взагалі, я вважаю, що цю тему недоречно трогати – за Небесну Сотню. Пам’ять вшанували, але не треба це тривожити постійно. Вшанували, зараз хочуть частину вулиць перейменувати, най перейменовують, поставили пам’ятник – все, на цьому має бути край, а не постійно цим користуватися.

І.: Чи трапилося у вас за оцей тримісячний період Майдану якесь знайомство, яке дуже цінним для вас є, можливо, здружилися ви з кимось?

М.Г.: Ну, багато таких знайомств, скажемо так, не одне. Багатьох людей пізнав. Той самий, наприклад, комендант, якій в кінці кінців і учасник, і так само, з нашої сотні, дехто, в кінці кінців, помогли мені навіть звільнитися з полону. Скажімо так, якби в мене не було цих знайомств, сидів би я зараз в полоні в Луганську і дальше. Тому да, багато таких. Можливо, на деякі знайомства я не зважав великої уваги. Багато знайомств таких важливих відбулося.

І.: А ви аналізували себе: яким ви були до Майдану і, наприклад, наприкінці лютого, в березні? Вас змінив Майдан?

М.Г.: Ну, трошки змінив, скажемо так. Я ніколи себе патріотом не вважав. Русизми деколи в словах, можу по-російськи розмовляти. Скажемо так, я привик підлаштовуватися: якщо людина зі мною по-російськи розмовляє, я також переходжу на російську. Я себе ніколи аж таким патріотом не вважав, патріотичні пісні не слухав, скажемо так. Ну, да, Майдан трохи змінив. Я став вже більше на це звертати увагу. Але все одно, навіть зараз, досі ніколи не думав, що візьму зброю в руки, скажемо так, що піду на якусь війну, ще щось. Від армії, вибачте за слово, «косили», потім вже «білі білети», і стараєшся якось попасти туди. Дуже ще попасти тяжко. Стараєшся вже попасти, на ту саму війну щоб піти. Ніколи не думали про це. Ніхто не думав, що буде, взагалі, війна, якісь наслідки з цього такі важливі що будуть. Якби цього всього не було, думаю, можливо, зараз було би набагато все краще. Зараз, думаю, депутати так само як крали, так і крадуть. В мене навіть сумнівів у цьому немає. І до них нікому немає діла, бо всі зайняті іншими справами.

І.:А от, після лютого місяця у вас була якась ейфорія, захоплення цими подіями? Чи це от таке ставлення нинішнє, воно і тоді вже формувалося?

М.Г.:Так, так само. Тоді буквально (скільки?) два дня, чи що, що спокійно було. І це теж Межигір’я, оця урядова резиденція, що тоді тільки захопили, багато адміністративних будівель, що по Києву охороняли, і тут вже анексія Криму почалася. І вже слідкували за тим, що вели російські війська, «зелені человечкі» бігають, тут вже повна анексія 28 лютого( з 28-го на 1 березня). І тому якось навіть за то вже й не задумувалися. Тоді лиш дивилися за подіями, що відбуваються в Криму переважно. Потім вже – Донбас, почалися так само ці події, Одеса, як були, Харків, Дніпропетровськ. Тоді багато було областей, були провокації. Але піддався лише Донецьк і Луганськ.

І.: А ви от, взагалі, цікавитеся історією, обмірковуєте, чому так відбувалося, чому от претензії Росії до України? Чи от тільки нинішні події вам дозволяють...

М.Г.: Ну, то, що Росія все… ніколи не думали, звісно, що Росія нападе.

Усі чудово розуміли, що Янукович – це людина Путіна, скажемо так, що тут багато проросійських. З того самого навіть нашого СБУ, там 80% було російських кадровиків, які служили в СБУ тому самому. В українському СБУ російські, скажемо так. Тобто під час правління Януковича, скажемо так, все більше до Росії йшло і подальше від Європи. Але всі хотіли жити в Європі, так як знали, що там нормально, умови набагато кращі, європейській рівень життя, звісно, а не Росія. Той самий союз, що по телевізору показували, то саме в них і залишилося, можна сказати, нічого не змінилося. І тому якось так.

Історію, в принципі, читав, але, скажемо так, познайомилися з багатьма людьми навіть в полоні. І тому, сказати чесно, навіть не знаєш, правдива повністю наша історія чи ні. Ну, ми ж не знаємо, як з інших точок пишуть цю історію. Росіяни, наприклад, думають всі поголовно, що УПА – це фашисти, бандерівці. Мені як розказували, що вони там людей вирізали, я їм кажу: «Як вони можуть людей вирізати, якщо їх зараз прославляють досі? Ті самі люди, яких, по вашим словам, вони вирізали». Тому, бачте, наприклад, Росію здавна налаштовували проти України. Так просто по історії навіть їхній, як вони самі розказують. Ті самі донські козаки, всі ж чудово знають, що це наші січовики, яких Катерина ІІ, коли спалила Січ, вони туди перебралися. Вони себе вважають росіянами. Вони навіть не знають, звідки вони проісходять, скажемо так. Тому така ситуація. Постоянно за Західну Україну – це поголовно всі бендери, мародери, фашисти. Думають, що ми всі зі свастикою ходимо. Таке. Що дітей, там, розпинаємо їхніх. Ну, багато чого в них такого.

І.: Ми реалізуємо цей проект, задля того щоб це збереглося в пам’яті, для історії. От як би ви для наступних поколінь охарактеризувати, що таке Майдан, пояснили, що це за подія така?

М.Г.: Ну, Майдан – це подія, яка була потрібна, скажемо так, якої давно чекали, але ніхто не наважувався. Були якісь мітинги, так само, я пам’ятаю в 2012 році під «Укрдомом» щось там відбувалося. Ну, тоді по телевізору просто так смутно пам’ятаю. Майдан – це потрібна була подія. Для очищення влади, перезагрузки її. Так само, що народ вже не витерпів. Всі ці роки терпіли-терпіли, кожен президент, який не приходив, – все йшло до гіршого: крав, крав, крав. І тут на Януковичі вже не витерпіли люди. Так само й не могли вже навіть витерпіти, щоб він той рік доправив, чи навіть того півроку. Вимагали негайної вже його відставки. Скажемо так, це було потрібно, але просто що з цього трошки погано все закінчилося, скажемо так, через наших сусідів.

І.: Чи є якісь, можливо, пісні, чи вірші, чи якісь девізи, слогани, що можна сприймати символами Майдану?

М.Г.: Ну, символами Майдану там же ж був девіз «Слава Україні! Героям слава!» Так само «Слава нації! Смерть ворогам!» Ну, це основні такі слогани, що були. Це, в принципі, такі девізи постійно звучали. Пісні – там дуже багато крутили пісень. Переважно це пісні УПА, щось таке українське, яке до я тоді навіть не знав і зараз майже і не пам’ятаю, скажемо так. Ну, вони в мене є, я їх, в принципі, пам’ятаю, ну, так щоб точно назвати – навіть не знаю. Фільми так само якісь патріотичні старалися зі сцени показувати. Ось таке.

І.: Зрозуміло. Добре, дякую, пане Миколо, за таку цікаву насичену розмову. Ми сподіваємося, що ще буде в нас можливість зустрітися, оскільки ви активний учасник цих бойових дій. Наш інститут також займається збором, щоб свідчення про ці події збереглися. Так що я думаю, що наше знайомство триватиме.

М.Г.: Ну, дай Бог.

І.: Дякую дуже.

Голіков Микола

Псевдо

Роки життя

1993


Місце народження

с. Добровляни


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

програміст, доброволець


Категорія участі

3-тя сотня Самооборони Майдану


Тема

Революція Гідності, російсько-українська війна

Дата запису

07.11.2014


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

2


Одиниця обліку №

15


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Голіковим Миколою, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Голікова Миколи про Революцію Гідності, записані 07 листопада 2014 року