Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Яценюка Арсенія про події окупації Криму, записані 02 липня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Арсеній Яценюк (А.Я.): Доброго дня! Яценюк Арсеній Петрович. Прем’єр-міністр двічі з 2014 по 2016 рік. А до того – голова парламенту, міністр закордонних справ, міністр економіки, керівник Національного банку і ще там багато-багато всякого. Але саме основне – ще й міністр економіки Автономної Республіки Крим.

І.: Оце найцікавіше, до речі, в нашій розмові. Хотілося б як би до цього повернутися. Я би хотіла з вами говорити трішки взагалі про те, як ви формувалися як особистість. Але, на жаль, маємо мало часу. Тому приступимо зразу до теми Криму. У 2001 році ви почали з того, що стали виконуючим обов’язки міністра економіки Автономної Республіки Крим. Як ви, взагалі, опинилися в Криму? Таким молодим. Вам ще не було 30 років, наскільки я розумію.

А.Я.: Я був призначений міністром економіки Автономної Республіки Крим у віці 27 років. А до того я працював заступником голови правління Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль». Це те, що зараз «Райффайзен», а раніше це був «Аваль». Це був найбільший приватний банк. І там був президент банку – надзвичайно достойна і досвідчена людина, царство небесне, Федір Шпиг. І Федір Шпиг знав майбутнього голову Ради міністрів Автономної Республіки Крим Валерія Горбатова. Я так зрозумів, вони були в одній фракції. А точніше, Горбатов знав Шпига. І коли Горбатова призначали головою Ради міністрів Криму, він звернувся тоді до Шпига з тим, щоби, ну, дай когось зі своїх, там треба в Криму працювати.

І так, власне кажучи, зав’язалась бесіда. І тоді мене запросив Горбатов в якості або міністра економіки, або міністра Кабінету міністрів. Ось. Я кажу: «Валерій Миронович, ну, міністр Кабінету міністрів – це бюрократія. А все-таки я маю і юридичний досвід, і банківський, я піду міністром економіки». Я тоді прийняв рішення піти з приватного сектора, хоча це банківський великий приватний сектор, зовсім інша історія, тобто зовсім інші і заробітки, в тому числі, в публічну політику. Це був вересень 2001 року. Мою кандидатуру подали до Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Тому що там процедура вже тоді була наступна. Не можна було призначити міністра розпорядженням прем’єр-міністра. Міністр повинен був бути узгоджений Верховною Радою. Тобто парламент, ну, так званий парламент Криму, повинен був проголосувати. І перший раз за мене проголосувало, щоб не збрехати, напевно, депутатів 7 зі 100. І мене провалили. Ось. Мене провалили. Но мене там взагалі ніхто не знав.

І.: Ну, так.

А.Я.: Ну, взяли звідкілясь чудо. З Києва, ще й родом з Чернівців. По-перше, у них зразу портрет Бандери. Ну, якщо з Чернівців. Вони ж не знають, що Західна Україна різна. Але, в принципі, вони правильно зразу оцінили. Я потім вам розповім, чому. Ось. І я пригадую, коли парламент провалив мене, і тодішній прем’єр-міністр Криму, і ті люди, які мене знали по Криму, тому що я там знав декількох людей. Кого я там знав? Я знав там керівника відділення банку «Аваль» в Криму, а він також був депутатом Криму, Автономної Республіки.

І.: Ага. Тобто він в політиці був.

А.Я.: Да, він був у політиці. Як же ж його прізвище, я зараз згадаю. Ось. Кого я ще там знав? З Денісовою я вже там познайомився, але ми також заочно зналися. Вона перед тим була міністром фінансів Автономної Республіки Крим, але потім вона залишалася депутатом. Тобто там було 7 депутатів проголосували тих, які знали, хто я такий. Ось.

І мені кажуть: «Ну, напевно, ви поїдете. Тому що вас же не проголосували». Кажу: «Та ні, я нікуди не поїду». – «А ви що, згодні працювати на посаді виконуючого обов’язки?» Кажу: «Да, я буду працювати на посаді виконуючого обов’язки». І прем’єр підписує розпорядження, і я працюю на посаді виконуючого обов’язки.

Через два місяці за мене проголосували всі, хто в залі були. Ну, там, може, декілька депутатів не проголосували. Треба подивитися,

це ж залишилося, десь в інтернеті є. Там щось 70 чи 80 з гаком депутатів. Ото всі, хто були, ото всі й проголосували.

І.: А в чому фішка?

А.Я.: Ну, Бог його знає. Напевно, я їм дуже сподобався, коли сказав, що буду розмовляти виключно українською мовою.

І.: Так ви й говорили там весь час українською?

А.Я.: Ні. Треба відверто казати. Значить, я запровадив діловодство українською мовою. Чого взагалі не було. Це було єдине міністерство в Автономній Республіці Крим, яке писало на Київ виключно українською мовою. Я змінив бланки міністерства економіки. Тому що там були бланки такі, ну, дивні, як на мене. Там була українська, російська, ну, і об’єктивно кримськотатарська мова. Я їх змінив. Значить, наверху було тільки українською мовою – Міністерство економіки. А потім три маленьких було – кримськотатарською, російською і англійською. І так само я й таблички там поміняв у всьому міністерстві, і ремонти їм зробив. Тому що я, знаєте, пригадую перше враження там, коли я приїхав туди. Ну, приміщення ще, напевно, пригадує Сталіна. Тому що це приміщення в центрі Сімферополя, Ради міністрів. Ну, ремонт там робили ще за Брежнєва. Ну, а туалети – краще би, щоб вони на вулиці були, ніж у приміщенні. Я кажу, як це там було.

Ну, я приїхав туди. Я такий знатний западенець. Привів все до порядку там. Значить, знайшов, хто в стані помогти там ремонт зробити, там двері поміняти, там гроші найти. Там ще й вибив гроші на їм премії. Я пригадую, навіть одного разу ми вперше в історії цього міністерства на Новий рік пішли в ресторан. І це для них було, це було зовсім по-іншому. Тобто одна історія – коли ти заставляєш, кажеш: «Хлопці, ви будете робити так, як я сказав». А інша історія – коли ти стимулюєш, кажеш: «Якщо ви будете робити так, як я сказав, то буде отак».

І.: То буде добре всім.

А.Я.: Да. Ну, там ще були такі деякі речі в самому міністерстві. Це ж знаки, в тому числі. Да? Тому що от я приїхав, а в них там основний прапор – це прапор Автономної Республіки Крим, що є мілкою пародією (що було, точніше, мілкою пародією) на російський прапор. Там же біле, синє й червоне. Ну, мене це так трошки…

І.: Збентежило.

А.Я.: Рознервувало. Ну, тому що я не розумію. Ну, да, це автономія. Але це територія української держави. Тому я перше, що зробив у кабінеті, – поставив два прапори. Значить, український прапор, і він мав високе древко, а Автономної Республіки Крим – маленьке древко. Фотокартки в мене збереглися. Ще з того кабінету збереглись ще й фотокартки. Символи. Да? Символи, знаки.

Спілкування там було переважно російською мовою. І треба відверто визнати, що, ну, там, інтерв’ю чи виступи в кримському парламенті, вони були російською мовою. Я навіть себе зловив десь на думці, не те, що на думці зловив, а коли до Києва їдеш, то артикуляція української стала втрачатися. Ну, тому що повністю російськомовне середовище. Розумієте? І ти постійно спілкуєшся російською. Але там була перший заступник міністра Тетяна Степанівна Шандра. Ось. А вона така щира українка. Здається, вона десь родом із Житомирщини була. То вона спілкувалася українською, вона мені дуже помагала наводити державний порядок у міністерстві.

І.: Тобто така українізація з вашого боку лайт така відбувалася?

А.Я.: Ну, це, знаєте, що? Для мене це була не українізація, а державізація, від слова «держава». Ну, хлопці, ви живете на території української держави. Ну, дивіться, я ж вас прошу шанувати українську Конституцію, український закон, українську мову і українську державу.

І.: Тобто, супротиву ви не відчували?

А.Я.: Ні, ну, звичайно, що був супротив. В самому міністерстві, до речі, не було. Принаймні мені про це невідомо. Тому що я дуже демократичний керівник: як сказав, так має бути. Тобто, дуже демократичний. Ось. А супротив був зовнішній. Я пригадую, приходили анонімні листи мені з погрозами. Да, да, були. Там, бандерівцем обзивали, значить, писали всякі погрози. Тобто це було, це було.

І.: А це хто міг робити?

А.Я.: Та Бог його знає. Там же, слухайте, там, як і на будь-якій іншій території, ну, дурних багато.

Тим більше, Крим дуже специфічний. Тому що степовий Крим, він, взагалі, український. Степовий. Так званий ЮБК, как они это называли, да? Південний берег Криму. Це з такими російськими нотатками більше. Севастополь – це взагалі, це «отставная база российского Черноморского флота и КГБ СССР». Да? Тобто це взагалі була окрема територія. Там навіть енергетика була інша. Хоча я страшно любив оцю трасу від Сімферополя до Ялти, але через Севастополь. Я її дуже любив.

І.: Ну, всі люблять цю трасу. Вона така класична. Як приїжджаєш в Крим, то треба проїхати нею, щоби відчути і наблизитися до моря. Але те, що ви кажете, звичайно, що ЮБК, по-перше, там вся земля скуплена, багато землі російськими було скуплено ще тоді, раніше, я думаю, і за Кучми. Але от ви прийшли. Ви ж економіку ту бачили, яка там економіка. За цей період, що ви були, що ви робили от з тою економікою? Що було і що сталося?

А.Я.: Це дуже цікаве питання. Ну, от здогадайтеся перше, чим я там зайнявся?

І.: Не здогадаюся.

А.Я.: Тарифами. Поясню, чому. Значить, перше – це була вартість проїзду в електротранспорті. Значить, в Криму найдовша в світі протяжність тролейбусної лінії. Тролейбуси бачили Хрущова. Автопарк убитий. На зарплати грошей немає. Одні пільговики, всі по пільгам їздять, тобто ніхто не платить. Ну, я приходжу і кажу: «Хлопці, ну, так же не буде». Там же є колектив. Там треба вкладати гроші в новий автопарк. Там утримання, постійні пориви ліній. Тобто ні одна людина з Сімферополя, з залізничного вокзалу, не добереться до Ялти, якщо немає нормального сполучення. Сполучення – в першу чергу, тролейбусне. Ну, і я починаю піднімати питання про підняття тарифів на транспорт. Ну, а як же? Починаю розбиратися, скільки пільговиків. А там, я ж кажу, одні пільговики. Хто платить? Як не платить? Ну, значить, перша хвиля проти мене зразу – по тарифам.

Потім починаю розбиратися так само по тарифам по житлово-комунальним послугам. Значить, Сімферополь, вибачте, засраний сміттям. Не вивозять сміття. А чого не вивозять сміття? Ну, бо ніхто не платить за прибирання твердих побутових відходів (це називається). Я кажу: «Ну, так же не може бути. Ми ж не можемо з республіканського бюджету, тобто, ну, це з бюджету автономії, це дотувати, в нас немає на це грошей. Ну, займайтеся цим».

Третє було по цінам на хліб. Отут уже по цінам на хліб я в зворотню сторону працював. Значить, там був монополіст по хлібу. І вони його якось там до приватних рук добралися, і почав задирати ціну. Я почав їм обмежувати ціну. Тому що ще з банку «Аваль» я добре знав, як формується ціна. Це було третє.

Значить, четверте. Я поїхав до Києва тоді, і приймався Закон України «Про державний бюджет». Це був закон з 2001 на 2002 рік. І вперше (і, напевно, востаннє) в історії Автономної Республіки Крим там з’явилося право Криму отримувати додаткові податки у свій бюджет. Це, знаєте, такі перші ознаки децентралізації були справжньої. Тобто там точно був туристичний збір і ще якесь право, я вже зараз не пригадую, ще якесь право Автономної Республіки Крим самостійно встановлювати окремі збори і зараховувати їх до свого бюджету.

Потім була вільна економічна зона. Пригадуєте, колись такі були вільні економічні зони? Коротше кажучи, я почав розбиратися з тими вільними економічними зонами. І з’ясовую, що, в принципі, начебто вони повинні були бути для залучення інвестицій, але в більшості своїй вони – для ухилення від оподаткування. Тобто інвестицій щось нема, а от податки зменшуються і зменшуються. Ну, розібралися з цими вільними економічними зонами.

І тоді була цікава історія. Тому що вільними економічними зонами займався Сергій Куніцин. А це був попередній прем’єр. А я критикую вільні економічні зони. Ну, значить, я, типу, критикую попередника. Ну, і тут проходить буквально рік, проходять вибори,

і Куніцин вертається прем’єром. Єдиний міністр, хто лишився при Куніцині, якого я критикував, – це був я як міністр економіки. Він більше нікого не лишив. От всіх інших вигнав. Тобто, ну, він відчув, що тут є якесь раціональне зерно.

Ну, там багато чого в Криму було. Взагалі, Міністерство економіки – це було саме велике міністерство. Там було і управління капітального будівництва, тобто всі об’єкти капітального будівництва, наприклад, газопостачання (я безпосередньо займався). Тому там було дуже цікаво. Там можна ще багато що наговорити. Але це було дуже цікаво.

І.: Ну, але середовище яке було у вас, дружнє? От якщо брати навіть не професійне середовище, а якщо брати загалом Крим як от таку мікроатмосферу таку. Як ви переживали? Просто я, знову ж таки, від теперішнього часу дивлюся і від моменту окупації Криму. Хочеться подивитися в той час вашими очима? чи були там передвісники того, що ми маємо вже в 2014 році?

А.Я.: У мене був колега, міністр фінансів. Він був мого віку так само. І, ви знаєте, у нас були декілька разів такі стички. Стички от саме на ґрунті ідеологічному. В них було: «Мы крымчане». Я кажу: «Ви ж українці». – «Нет, мы крымчане». І ми товаришували, але воювали от по ідеології. Це в них тоді було.

Але також є ж парадокс. Розумієте? От я приїхав, уродженець Західної України, приїхав з Києва. Ну, ніхто мене там не знав ніколи. І сприймали виключно через призму, от те, що вони писали про бандерівців, то вони так і сприймали. І стосунки, які склалися спочатку, і стосунки, які, склалися в кінці, – ну, це просто взагалі два різних світи. Тому що в кінці, коли я вже від’їжджав до Києва, коли мене призначили одним з керівників Національного банку, всі ті люди, хто, можливо, не зовсім добре до мене відносився, але ми настільки здружилися з ними, що там чуть не плакали, коли ми роз’їжджалися. Тобто я не можу пригадати ні однієї людини, по відношенню до якої в мене залишилося щось таке черстве чи недобре.

Там був дуже смішний лідер. Його прізвище було Грач. Це був голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Леонід Іванович Грач. Це комуняка. Значить, а комуністична партія там завжди тримала найбільше. Ну, це ж, знаєте, як пострадянський простір. Я думаю, що він завжди сперечався з Леонідом Даниловичем хто з них президент. Він так себе відчував.

І.: Змагався.

А.Я.: Да, змагався. І він постійно проти мене виступав. Але навіть по відношенню до нього, по-людськи, в мене не залишилося якоїсь, ну, там, злості чи ще щось. Да, він ідеологічний опонент. Я його тролив, відверто тролив. Да? Що по тим часам, ну, це було щось таке: вау. Тобто я виходив там на кримські канали чи на кримське радіо і тролив його. Ну, комуняка комунякою. Ось. Але, не дивлячись на це, з людської точки зору, в принципі, люди хороші.

І.: Тобто таке враження складається, що на той момент все-таки було мало того, що ви кажете, цей міф чи цей стереотип про бандерівців і про Західну Україну.

А.Я.: Ну, був. Стереотип-то був. Ну, от перед вами сидить жива людина. Це ж не хтось вам розповідає. Да? От можуть розповідати: ми, там, чули, ми, там, бачили. От конкретно я, мене сприймали конкретно як бандерівця. Більше того, я запровадив українську мову. Більше того, я запровадив там зміну діловодства. Коротше кажучи, все зробив так, як я вважаю, як повинна працювати українська держава.

І.: Ну, але ви своїм прикладом, так би мовити, певним чином розвінчали навіть цей стереотип, який а них вкладається, якщо залишили по собі отакі нормальні стосунки і взаємини навіть з опонентами. Я до чого веду? Я веду до того, що політика проводилася недостатня українською державою в Криму по розвінчуванню отих стереотипів.

А.Я.: Отут я з вами категорично згоден. Точно з вами згоден. Я підписуюсь під цими словами.

І.: І російською пропагандою, і залишки радянської пропаганди,

вони там ще існували. Тому що там, ви самі сказали, багато військових, відставників, які і дотепер там, я думаю, великий вплив мають на те, що там відбулося і відбувається далі.

А.Я.: (Зітхає) В чому була проблема центральної влади? Крим розглядала центральна влада як літню резиденцію. Я це ж тоже на своїй шкірі відчув. Тобто завдання моє було – це з червня до вересня всіх прийняти. А воно ж так не працює. І начебто все добре. Але ще з вересня до наступного червня також є період. І от в цьому періоді треба було займатися державною політикою. А цієї державної політики, на жаль, не було.

І.: Тобто певним чином Крим просто як? Вони виживали, але якогось такого державотворення, як відбувалося, хай хоч і повільно, в Києві, там взагалі не відбувалося?

А.Я.: Ні. Крим залишався в певному коконі, у своєму ідеологічному коконі. Під тиском російської пропаганди і ще й під контролем російського ФСБ. Тому що настільки, наскільки Крим був інфільтрований російським ФСБ, російським Головним розвідувальним управлінням, не була інфільтрована жодна українська територія. Вони там легально знаходилися. Тому що там база Чорноморського флоту. Вони там гуляли, як в себе вдома.

І коли вже я став міністром закордонних справ при Вікторі Ющенку, от тоді у нас уже почався процес, коли Президент України і міністр закордонних справ почали обмежувати Росію в їхньому пересуванні по Криму. Тоді з’явився славнозвісний указ Ющенка, який забороняв збройним формуванням Російської Федерації вільно переміщатися по Криму без відповідних дозвільних документів і повідомлення української держави. Я тоді полетів до Лаврова і сказав: «Хлопці, так не буде. Нам треба міняти договір по Чорноморському флоту». Більше того, я тоді публічно заявив про те, що треба наповнювати так званий «большой договор», оцей великий договір про дружбу і співробітництво з Росією. Тому що я вже відчував, що кудись не туди йдемо. Тобто от вже 2007 рік, він був інший у стосунках з Росією по відношенню до Криму. Але тоді вже сил не було так багато. Тоді вже почалися чвари у «помаранчевій» команді, розумієте. Але принаймні перші кроки були зроблені.

І.: Тобто ви тоді, вже будучи на посаді міністра закордонних справ, ви розуміли ці загрози, ви десь їх відчували. І от тоді був тиск такий з боку Росії. Він уже був, ну, як би конкретний. Ми тоді всі на собі це відчули. І газові оці наші перемовини, і не тільки газові. І ви Крим знали набагато краще, вже будучи там того періоду, 2001 року, і зсередини його могли відчувати.

А.Я.: Ну, по газу я з росіянами зчепився ще в 2005-му як міністр економіки. Коли вони сюди запихали «РосУкрЕнерго». У 2005-му я тоді як міністр економіки відмовився візувати постанову про те, щоб запускати «РосУкрЕнерго» на російських умовах, і назвав тоді «РосУкрЕнерго» (це компанія, яку контролював Путін) агентством по банкрутству української економіки. Ну, так воно і сталося. Так воно, в принципі, і сталося. Але «РосУкрЕнерго» – це не кримське питання. Це було глобальне питання тиску Росії на Україну. Ось.

А по Криму, звичайно, що в мене вже там був досвід. Я розумів, що треба робити. Я, до речі, пробував на посаді голови Верховної Ради, як голова парламенту я вніс постанову про Єдиний державний реєстр осіб кримськотатарських, які отримають… які повинні отримати землю. І ця постанова була проголосована в першому читанні, але так до другого читання її й довалили мені. Тобто я хотів що? Я хотів усьому кримськотатарському народу дати землю, але впорядкувати це. Створити реєстр, хто має право на землю, і всіх наділити, відповідно, землею. Ну, це ж можна все на сайті Верховної Ради знайти, воно ж все є. Ці архіви не горять. Ось. Тобто я це робив тоді з точки зору розуміння необхідності підтримки кримськотатарського народу.

І.: І дуже шкода, що це не сталося. Тому що для кримських татар це…

А.Я.: Ну, потім мене просто зняли з посади голови парламенту вже.

І.: Це дуже серйозна проблема, оця пов’язана з землею і з тим, що вони неофіційно багато хто дотепер її мають. Так що тепер вони в дуже скрутному становищі опинилися після подій 14-го року.

А.Я.: Ну, от прикро дуже.

Тоді, розумієте, от якщо б ця постанова була прийнята, можливо, ми би й мали іншу ситуацію.

І.: В Криму. І загалом в Україні.

А.Я.: Можливо. Точно про статусу кримськотатарського народу, точно мали би іншу ситуацію. По їхньому, я би сказав так, ну, майновому забезпеченню. Це навіть не майнове. Це як жити, де жити.

І.: Ну, так, так, де жити. Це як земля. Ну, це як можливість жити на цій землі, будемо так казати. Але ви тоді, коли були в Криму, ви стикалися з кримськими татарами, співпрацювали якось?

А.Я.: Ну, в мене перший заступник був кримський татарин. Але, дивіться, там була така… Як там працювало? Там все було правильно зроблено з цієї точки зору. Перший заступник міністра економіки, а це було велике міністерство, як я вам сказав, міністерство економіки, і промислову політику туди також влили, і все капітальне будівництво також влили, там був кримський татарин. А перший заступник голови Ради міністрів Криму також був кримський татарин. Лентун Романович Безазієв.

І.: Ну, бо кримські татари, я з ними зараз багато спілкуюся, то, в принципі, говорять про те, що якби допомагали розвиватися їм як такому потужному державотворчому елементу, народу корінному, то, можливо, не було би цієї окупації. Або, може, якби й була, то була б потужна протидія. Вони й дотепер кажуть, що вони би хотіли протидіяти тоді, коли відбулася ця окупація.

А.Я.: Я думаю, що тут глибша проблема набагато. По статусу кримськотатарського народу і по допомозі, я повторюсь, вважаю, що ми завинили кримськотатарському народу. Ми могли зробити більше. Але основна проблема Автономної Республіки Крим була, номер один, – це присутність Чорноморського російського флоту на українській території. Це номер один проблема. Саме тому Путін боровся за продовження перебування ЧФ до 2042 року. Дивіться, в Москві не ідіоти сидять. Там подонки, але не ідіоти. Він дуже чітко усвідомлював, що йому треба зберегти військову базу як якір, для того щоби з цієї бази потім захопити все. І Путін готувався до захоплення Криму, починаючи, я вважаю, з першого дня, коли він став президентом Росії. Може, у нього на той момент ще не було думки захопити Крим. Но в нього вже тоді, як у колишнього співробітника КДБ СРСР, була точно думка не відпустити Крим.

І.: І залишати максимум під своїм впливом?

А.Я.: Ну, ви дивіться, знову ж, Путіна можна вважати… Путін – це ворог. Но він, знов, це ж не ідіот. Він чудово розумів, що присутність російських військових в Чорноморському регіоні визначальною є, тільки якщо російські війська присутні в Криму. Тільки тоді Росія здана змагатися з країнами-членами НАТО, які, по суті, контролюють Чорне море.

Тому я взагалі би не спрощував до того, що от якби ми підтримали тільки кримських татар… Ну, цього було не те, що недостатньо, – це зовсім інші, це паралельні треки. Підтримка кримських татар – це обов’язок світу перед кримськотатарським народом. І обов’язок України. Я спеціально назвав спочатку «світу». Розумієте? Чому світу? Тому що депортація кримських татар – це був злочин проти людяності, скоєний совєтським режимом. І вся світова спільнота, ну, не тільки Україна, а вся світова спільнота завинила їм.

А те, що стосується контролю над Кримом, то, звичайно, що все це була російська комбінація. Російська комбінація. І я думаю, що ця комбінація мала ще навіть свої передумови після Чорнобиля. Знаєте, чому? Мені там одні мудрі люди казали. Казали: «Дивіться, коли сталася Чорнобильська трагедія, ми не розуміли, чому людей, які потерпіли від Чорнобиля, не дали можливості їм переїхати до Криму». Їх же розселяли всюди.

А чому не в Крим? Де і екологія, і сонце, і територій багато. Розумієте? І уявіть собі, якщо би після Чорнобильської трагедії люди, які з Прип’яті, наприклад, їхали, жили би там. А це все українці. Тобто, мені люди там, які в Криму, розповідали, що, скоріш за все, це було так само завдання КДБ – не допускати, ну, українізації на той момент Криму.

І.: Ну, я думаю, що там багато чого застосовувалося, чого ми до сих пір не знаємо. І я думаю, що треба буде в майбутньому це все розслідувати і фіксувати.

А.Я.: Ну, щоб було чим розслідувати і ким розслідувати, і щоби ті папери ще не згоріли. Розумієте?

І.: Ну, так. Ну, колись же ми матимемо доступ, може, й до архівів, котрі в Москві.

А.Я.: Ну, хіба що, да. От якщо отримаємо московські. І подивіться, яка радянська, совєтська система, КДБ-шна система, наскільки вона дисциплінована. Ще до розпаду СРСР вони вже зачищали, вони не залишали тут, в Україні, жодних значимих документів. Вони все зачищали. Вони все вивозили до Москви. Тобто вони вже тоді на підсвідомості... Вони ніколи не вірили Україні і ніколи не вірили українцям, завжди ненавиділи нас. І знали про те, підозрівали, що настане час, де вони в Києві не зможуть добратися до своїх КГБ-шних архівів. І тому вся ця їхня гидота, НКВД і КДБ, перевезли туди все, до Москви. Вже не кажучи, скільки тут шпигунів працювало та й працює до сьогоднішнього дня.

І.: Та й працює до сьогоднішнього дня. Тому маємо 14-й рік. І хотілося б того моменту підступити. Тому що якраз так склалося, що Революція Гідності, будемо казати, завершилася такими трагічними подіями у 20-х числах, Янукович втік 22-го числа. І в Криму почалися вже тепер відомі для нас події. І 26-го був величезний мітинг кримських татар перед Верховною Радою Криму, котрі намагалися протидіяти тому, що там приймалися антидержавні рішення по як би від’єднанню Криму, нібито легітимізувати його. І кримські татари, от вони мені діляться спогадами, вони були впевнені, що вони перемогли в той день. Що вони відстояли, що не було кворуму, не прийняли рішення, вони це все заблокували. Але в ніч на 27-ме було окуповано, вже зайнято приміщення адміністративні «зеленими чоловічками». І 27-го проголосували за вас у Верховній Раді України. На наступний день, получається, як прем’єр-міністра. І я розумію, в якому стані була тоді українська держава, політика українська, інституції українські, які складні завдання і виклики перед вами стояли і перед іншими членами тодішньої коаліції, котра намагалася якимсь легітимним методом все-таки стабілізувати оцю владну як би ситуацію в країні. Розкажіть трішки от про цю атмосферу, про цей момент, і як ви погодилися на те, щоби зайняти таку відповідальну посаду. І як Крим? Він все-таки ішов як би повз чи він був в епіцентрі? Тому що я розумію, що тут треба було рятувати всю Україну, але і Крим – це теж Україна. От розкажіть, будь ласка, як ви відчували той момент, більше навіть?

А.Я.: Ну, починаючи з дат. Путін медаль за захоплення Криму видав з датою 20 лютого. Тому там 26-27 – це вже були події після того, коли по факту росіяни контролювали Крим. Але навіть 20 лютого не є коректним. Я вважаю, що захоплення Криму вже було сформовано після того, коли Янукович підписав Харківські угоди у 2010 році. Я їх тоді жорстко критикував як один з опозиціонерів. Хоча тоді народ не підтримував мою жорстку критику цих Харківських угод. Ну, напевно, люди не розуміли. А мені було зрозуміло.

І.: Ні, ну, чому? Були люди, котрі й підтримували однозначно. Можливо, там, статистика…

А.Я.: Ну, так, щось небагато підтримували. Ось.

Тому по факту після того, коли в неконституційний, незаконний, антидержавний спосіб Путін отримав завдяки Януковичу продовження перебування ЧФ на території України, це вже було завершення будівництва фундаменту для незаконної анексії Криму. Потім Путін отримує ще до того міністра оборони України, який є російським громадянином. Ось. Ну, в принципі, він контролював медійний простір в Автономній Республіці Крим. Та і, в принципі, він самого Януковича повністю контролював. Що ж ми будемо придумувати про когось? Тому історія про анексію Криму розпочалася далеко до подій 20 лютого 2014 року.

Тепер як, ну, в моїх спогадах все це розвивалося? Засідання кримського парламенту. Вони намагаються щось голосувати, потім не голосують. Потім цей, він будівельником був, який зараз голова Верховної Ради… так званої Верховної Ради Криму. Як же ж його, холєра, прізвище, га? Та забудовник був, проходімєц. Я його просто по Криму пам’ятаю.

І.: Вилетіло теж із голови.

А.Я.: Ось. Тобто якийсь хаос. Моє відчуття: ми там втрачаємо контроль. От моє було відчуття: ми там втрачаємо контроль. Тоді бути полетів і Порошенко. Хто туди тільки не літав. Ось. Ми втрачаємо контроль. І мені стало зрозуміло, що виходять події вже реально повністю з-під контролю от у день мого призначення. От мене призначили. Я побачив картинку. І в мене було питання: кому там подзвонити? А дзвонити немає кому. От щоби хтось прийняв якесь рішення – там нема кому дзвонити.

Потім розглядалося питання на засіданні Ради національної безпеки й оборони під керівництвом Турчинова (тоді він був виконуючий обов’язки президента). Доповідає тодішній міністр оборони, голова Служби безпеки, начальник військової розвідки, начальник зовнішньої розвідки. Ну, і, по факту, всі доповідають про те, що ситуацію ми там не контролюємо, а відбити нічим.

Я перед цим зробив запит до Міністерства оборони, скільки у нас, взагалі, боєздатних Збройних сил в цілому по Україні. Не в Криму, а в цілому. Тоді, здається, чисельність армії була 100 з гаком тисяч. Ну, я не пригадую, але щось 100 з чимось тисяч. Тобто я очікував, що буде цифра, там, тисяч 50. Ось. Мені в цій закритій довідці прийшло, що в нас боєздатних Збройних сил – 3 тисячі. Не в Криму, а на всю Україну. На всю Україну.

Ну, міністр оборони, тоді начальник ще Генерального штабу, здається, там тоді був, по факту, кожен з них говорить, що у нас немає ні сил, ні ресурсів, для того щоб втримувати Крим. (Пауза) Це було жахливо чути. Тобто мозгами ти то розумієш, що нема чим воювати, взагалі немає чим (росіяни – я зараз до них повернусь), а серцем – ну, такий, знаєте, розпач. Я вже не кажу про те, що, уявіть собі, а в цей момент що відбувається в країні.

Влада обмежена тільки Печерськом. Влада наша була обмежена Печерськом. У Турчинова – його кабінетом голови парламенту і Верховною Радою, а в мене – моїм кабінетом прем’єр-міністра і приміщенням уряду. І то, не всім – тільки поверхом прем’єр-міністра.

В областях влади нема. Міліції немає, армії немає, Служби безпеки немає. Половина всіх позраджували, повтікали. Внутрішніх військ немає. Грошей у бюджеті немає. Зброї немає.

Я пригадую, коли сказали, що вертольоти летять з Білорусі, начебто везуть Януковича, я піднімаю трубку і кажу: «Дивіться, йдуть вертольоти. Чим збивати будемо?» Нема чим. Максимум, до чого тоді догадалося Управління державної охорони (бо це ж не вони, це не їхня справа, Управління державної охорони, воно охороняє вищих посадових осіб, а взагалі, це повинно Міністерство оборони робити), ну, то це автоматників повиставляли на даху приміщення уряду і Верховної Ради. Все. Ну, це вже зараз можна розказувати. А тоді кому ти це розкажеш? Уявіть собі, таке розказати на всю країну тоді. Тобто країна в колапсі взагалі, повному колапсі.

А росіяни, вони ж по угоді тоді про продовженню перебування Чорноморського флоту мали право мати до 23 тисяч військовослужбовців. Уявіть. У нас на всю країну 3 тисячі, а в них – до 23-х. Зрозуміло, що не всі, там, умовно, боєздатні сили. Тому що там є і обслуговуючий персонал, і так далі, там, якісь інженерні підрозділи. Но у них в Криму було угруповання сконцентровано сильніше, в одному Криму, ніж у нас по всій Україні.

Більше того, по всьому кордону України вони вже попідтягували війська. Більше того, Білорусь є союзною державою з Росією, де розташовані військові бази Російської Федерації. Більше того, Придністров’я має близько, здається, двох тисяч російських військовослужбовців, а це ще в нас на кордоні. Тобто ми оточені.

І тут, звичайно, що в цій ситуації саме основне завдання було – не дати можливості Росії захопити всю Україну. Я переконаний, що план Путіна був наступний. Що буде віддана вказівка відправити не три, а скільки можна відправити тисяч військовослужбовців в Крим. Там вони загинуть. Ну, тому що при такій концентрації росіян там це просто… (Зітхає) Шанси на те, щоб там вижити, були майже нульові. І в цей же момент, коли ми відправляємо туди залишки Збройних сил України… Ще, чекайте, ще би вони туди доїхали. Це ще окрема історія. Нічого ж не їздило. Ми коли з бараків почали виганяти БТРи і танки, нічого ж не виїжджало. Воно просто не їздить, фізично. Воно не має на чому їхати, і воно не має з чим їхати. І в цей момент, звичайно, що Росія би відправила війська аж до Києва. Я в цьому не сумніваюся.

Більше того, потім це стало загальновідомо світу. Так звана «русская весна», де Росія повинна була прокласти коридор аж до Придністров’я, захопивши Одесу… Херсон, Одесу, Миколаїв – аж до Придністров’я. Тобто це потім стало відомо. На той момент ми це не знали, ми здогадувалися. Але буквально через декілька місяців це вже стало доконаним фактом. Ось.

Тому я полетів до Вашингтона, і ми зустрілися з президентом Сполучених Штатів. Тоді Барак Обама жорстко виступив політично на весь світ з підтримкою територіальної цілісності України. І тоді Сполучені Штати заявили про санкції проти Росії. Це ж був перший пакет санкцій після моєї поїздки до Білого будинку.

І.: Так, так.

А.Я.: Тобто я починаю робити політичний тиск на Росію. Потім з Вашингтону, з «овального кабінету», переїжджаю до Нью-Йорка. В Нью-Йорку Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй приймає рішення, це відоме «рішення 100» так зване, де 100 країн-членів ООН засудили анексію Криму і підтримали територіальну цілісність України. Ніколи в нашій історії більше за резолюцію по Криму ніхто не голосував. Далі я виступаю на Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй з вимогою до Росії звільнити Крим. Далі підключається Меркель, підключається весь Європейський Союз. Все, що ми могли зробити з політичної точки зору, ми робили.

Я навіть виступав там про додаткові повноваження для Автономної Республіки Крим. Я ж це публічно заявляв. Тобто весь політичний пакет, який міг бути використаний, ну, був використаний.

Але це ніяким чином не змінило плани Путіна. Тобто його війська, його спецоперація, яка задумувалася. Хоча він брехав усьому світу, що це не він. А потім він же вскрився коли? Пригадуєте, він фільм показував? Що там? «Возвращение домой», что-то такое. Я назвав цей фільм «Преступление и наказание». Наказание обязательно придет. Воно обов’язково прийде.

І.: Ну, так.

А.Я.: Не сьогодні – завтра. Не завтра – післязавтра. Так влаштований цей світ. Будь-яке зло раніше чи пізніше буде покарано. Нацисти також думали, що вони навічно. Гітлер був переконаний, що він буде вічно живущим імператором світу. Так само зараз переконаний Путін. Так не буде. Так точно не буде. Тільки питання: коли це настане?

І.: Коли це, да. Нами же ж хочеться, щоб зараз.

А.Я.: Тому, в принципі, розумієте, весь політичний пакет був зроблений. Військовий пакет був повністю на стороні Росії. Наше завдання в цій ситуації було – втримати Україну. І це дуже складний вибір. Ви не уявляєте, наскільки це складний вибір. Я уявляю Турчинова, який приймав це рішення. Тобто, це, напевно, найважливіше рішення і найскладніше рішення в його житті. Але іншого рішення бути не могло.

А тепер ці всі тут… Казкарів дуже багато. Героїв, казкарів. Де ці всі герої…? В тому числі, от я пригадую, слухайте, цей міністр оборони, який був призначений тоді. Я проводжу засідання уряду. Кажу: «Пане міністр, дайте доповідь, що відбувається в Криму». – «Ми все тримаємо. У нас те, у нас се. Значить, ніхто не здається. Всьо». Я відкриваю сайт «Української правди», а там написано: «Корабель такий-то здався, корабель такий-то здався, така-то військова частина здалася». Кажу: «Що ж ви мені брешете? Ну, ви ж зараз брешете». – «Це неперевірена інформація». Я кажу: «Почекайте, хтось тоді один бреше з вас двох. Або бреше «Українська правда», яка зараз показує і аудіо, і відео, або брешете ви, який мені розповідає, що ми все контролюємо, а ми все втрачаємо похвилинно». Зато зараз, ну, каже, що він би вернув Крим. Слухайте. Так стенограми засідання уряду лишилися, це все лишилося, ці папери не горять. Ну, я підлих людей не переношу, на дух не переношу. Героїв цих. Не хочу казати слово. Тому що таке на язику нехороше слово.

І таких багато, до речі, було. Розумієте? Таких, тоді хвости прижали, під плінтусами сиділи. Слова боялися сказати. Ніхто нічого… Не то, що ніхто нічого не пропонував, – всі казали взагалі здаватися треба. Їх би тако ще послухати – вони би ще сказали, що Київ треба здавати. А зараз всі, слухайте, куда голову не повернеш – всі героїчні особистості, всі рятувальники країни. Ну, підлий народ. Підлий такий деякий був, о-о. (Зітхає)

Що прикро було? Розумієте? Прикро було, коли люди зрадили присязі в Криму. Ну, там по факту 90% зрадили присязі. Як вони потім з цим будуть жити? Ну, я так бачу, що нормально живуть. Вони, правда, не розуміють. І це ж всіх стосується. Міліція, СБУ, Внутрішні війська, Збройні сили, Військово-морські сили. Ну подонки, слухайте: ні честі, ні совісті, ну, ні достоїнства якогось.

І.: Да. Це така історія якась така…

А.Я.: Це людська історія. Ви зрозумійте. Тобто це не просто якісь політичні гасла. Це ж… Історія країни – це як історія людини. Розумієте? Кожної людини. Тобто переживання держави – це ж переживання кожної особистості. І падіння держави – це зрада людей, які живуть в цій державі. Перемога держави – це героїзм людей, які живуть у цій державі.

Держава – це ж не химера якась. Це ж не просто територія, гімн, герб і прапор. Це ж люди в першу чергу.

І.: Звичайно.

А.Я.: І коли люди там зрадили, повтікали, лягли під росіян, брудно. А невеличка частина це не зробила. Я пригадую, як там курсанти співали український гімн. Пригадуєте?

І.: Пригадую, звичайно.

А.Я.: Ну, то це, ну, це такі яскраві…

І.: Дуже емоційні такі моменти.

А.Я.: Емоційні, героїчні вчинки людей. У них не було сил військово подавити Росію. Але в них вистачило сил не стати на коліна перед Росією. Таким людям я аплодую, в душі я аплодую. Отак це, коротше кажучи, було. Це так я вам коротко розповів.

І.: Але, дивіться, там уже ж, ну, як би на Сході України вже почали події розвиватися.

А.Я.: Ну, звичайно. Воно ж усе паралельно йшло. Я вам кажу, що путінський план, я був переконаний, є переконаний і буду переконаний, його завдання був не Крим. Він використовував Крим як перший плацдарм для захоплення всієї України. І наша помилка коштувала би незалежності всієї держави.

І.: Тобто зараз вже можна сказати, що так, як події склалися, врешті, то це оптимальний варіант розвитку подій на той момент?

А.Я.: Розумієте, я не скажу, що це оптимальний варіант. Я скажу, що іншого варіанту не було. Його просто не існувало. Тобто існував тільки гірший варіант. Кращого варіанту не існувало.

І.: Як тепер ця ситуація? Це такий, всі кажуть, чемодан без ручки, цей Крим тепер. Які можуть бути варіанти розвитку подій щодо Криму?

А.Я.: Ну, це не той територіальний конфлікт, який буде вирішений в найближчих п’ять років. Це я вам точно можу сказати. Зміни будуть відбуватися після змін в Росії. Не треба сподіватися, що якщо Путін піде, то прийде новий російський президент, і він зразу поверне Крим. На це взагалі немає чого сподіватися. Тому що я вважав, вважаю і буду вважати Росію агресивною, антиукраїнською країною, яка завжди зневажала Україну і завжди ще й боялась Україну. Саме тому він її завжди хотів захопити. І не тільки Путін. Да? Тобто це все нащадки «совєтів». Не тільки «совєтів» – це все нащадки Єкатерини.

Тому повернення Криму – це історична місія всього керівництва незалежної України на десятки років вперед. Це не буде завтра. Але цей історичний момент обов’язково настане. Чи наші діти, чи наші внуки, чи наші правнуки стануть свідками цього історичного моменту. І для того щоб цей історичний момент настав, необхідно, перше – щоб зберіглася Україна, друге – щоб Україна розвивалась, третє – щоб Україна була сильна, четверте – щоб Україна стала членом Європейського Союзу, п’яте – щоб Україна стала членом НАТО, шосте – щоб Україна ні на один день не забувала про Крим. І той день, коли Крим повернеться в Україну, обов’язково настане.

І.: Дякую вам. На цій оптимістичній ноті будемо завершувати нашу розмову. Дуже приємно було.

А.Я.: Дякую і вам.

Яценюк Арсеній

Псевдо

Роки життя

1974


Місце народження

м. Чернівці


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

політичний діяч


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

02.07.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

22


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Яценюком Арсенієм, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Яценюка Арсенія про події окупації Криму, записані 02 липня 2021 року