Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Ташевої Таміли про події окупації Криму, записані 22 березня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 22 березня 2021 року. Запис відбувається у приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Таміла Ташева (Т.Т.): Мене звати Таміла Ташева. Я зараз є заступником Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, співзасновницею громадської організації «Крим SOS». Я народилася 1 серпня 1985 року в місті Самарканд, в Узбекистані ще під час Радянського Союзу, відповідно, в Узбецькій радянській республіці. Коли мені було п’ять з половиною років, ще не було шести, ми з моїми батьками, з прабабцею, з якою я зростала, ми переїхали, ну, вернулися знову до Криму. Тому що вся родина моя була депортована в 44-му році, батьки вже народилися в Узбекистані. І, відповідно, коли тільки була можливість повертатися кримським татарам… Хоча певна частина людей, вона переїжджала раніше і намагалася там селитися біля Криму, в тому самому Генічеську, Новоолексіївці, тобто на одній межі фактично з Кримом, тоді кримські татари намагалися селитися поближче до Криму. Тому що тоді в Криму не дозволяли, не прописували, не давали можливості купити земельну ділянку, будинок, викупити своє колишнє майно, яке, ну, фактично в 44-му році насильницьки забрали. Відповідно, ми переїхали. Ну, я фактично дитина незалежної України. Тобто, переїхавши з Узбекистану, ми отримали незалежність, і вже в серпні місяці мені 6 років виповнилося. От.

Ну, життя було складне, звичайно, що. Батьки в мене з робітничої родини, як кажуть. Батько в мене ще в Узбекистані працював як керівником дільн… він працював на буровій станції, в Узбекистані працював, вони здобували там, видобували і золото, і нафту, там, і так далі. Це така достатньо була прибуткова спеціальність в Узбекистані. А в Криму він вже не зміг на таке саме місце влаштуватись, тому що його просто не брали як кримського татарина на той час. Мати в мене за фахом кондитер. Хоча в Узбекистані працювала не як кондитер, а у відділі реєстрації в поліклініці. От. В мене ще є брат і сестра старші. Я наймолодша дитина. Але, напевно, що найактивніша серед всієї родини.

І.: Найвідоміша тепер. Так?

Т.Т.: Да. Брата мого звати Руслан, сестру – Сабіна. Ми всі разом переїхали, звісно, що до Криму. Спочатку Крим розвідувати поїхав батько зі своїм дядьком, там, з іншими родичами, перешерстив весь Крим, зупинився все ж таки на Сімферопольському районі, в Сімферополі. Тому що він тоді вже зрозумів, порадившись з матір’ю, ну, з моєю мамою, що перспективніше все ж таки жити десь поблизу столиці Криму. Тому що є троє дітей, відповідно, вони захочуть навчатися і так далі. Хоча, наприклад, більшість з рідних, вони тоді поселилися, ну, в таких сільськогосподарських районах: здебільшого Джанкойський, Сакський. Тому що там легше було, по-перше, купити якусь ділянку і побудуватись або навіть будинок купити. Бо коли кримські татари поверталися, їм не давали можливості селитися, наприклад, активно в Сімферополі, де велика кількість кримських татар до депортації жила, або на Південному березі не давали можливості селитися. А от у степовій частині Криму, там можна було і легше це зробити, плюс, було більше можливостей для заробітку. Але мій батько все одно вибрав перспективу для дітей. Ну, і, відповідно, ми тоді поселились в Сімферопольському районі.

Я дуже добре пам’ятаю, як ми поверталися.

Ну, тоді вже мама теж туди поїхала, до батька. А ми залишились на прабабцю, яка от була, власне, депортована. Мало того, вона пережила ще австрійський робочий табір. Тому що коли німці зайняли Севастополь, коли вони вже відходили, коли радянські війська зайняли потім Севастополь, а німці відходили, то велику кількість кримських татар тоді забрали на оці от примусові роботи в Австрію. Вона там не пам’ятаю скільки, але тривалий час достатньо була в цьому австрійському таборі. А коли Радянська армія прийшла вже звільняти цей табір, якщо більшість людей, яких звільнили, вони поїхали, ну, додому, то кримських татар навіть не попередили, що з Криму їх було депортовано. І, відповідно, їх везли в таких вагонах, до речі, кращої, ну, от за спогадами прабабці моєї, якості, аніж були оці товарняки, в яких кримських татар, як скот, гнали до Узбекистану або до інших країн Середньої Азії. І вони кажуть, що до моменту, поки вони не перетнули цей кордон, ну, виходить, що до Радянського Союзу, їх везли в таких нормальних вагонах, а потім пересадили в інші. І от вона так само як би потрапила потім до Узбекистану. Хоча мій прадід, він служив в Радянській армії, і коли приїхав на побивку, ну, на певний період в нього як канікули були в армії, і тоді його так само ж забрали в цей австрійський робочий табір. Відповідно, він тривалий час, от казала тоді прабабця, що він все життя боявся, що його звинуватять в дезертирстві і як би ще якісь дії будуть щодо нього робити. Ну, от, власне, ми з сестрою…

І.: І вони там познайомилися – дід з бабою? Чи як?

Т.Т.: Ні. Вони познайомились ще в Севастополі. Вони вже були одружені. В них вже були як би діти. Тобто прабабця в австрійському таборі була навіть зі своїми двома доньками.

І.: Тобто їх як сім’ю вивезли?

Т.Т.: Їх фактично вивезли як сім’ю, да. Ну, і вже от потім, в 91-му році ми з прабабцею, з моїм братом Русланом, Сабіною, ми на літаку переїхали до Криму. Дуже добре пам’ятаю оці всі перші сходинки до цієї кримської землі як би. Ну, я тоді зовсім маленька була, але добре пам’ятаю сльози бабусі. От. Ну, бо вона завжди ж нам казала, коли ми в неї питали: «Куди ми їдемо?», я трохи менша була, але я пам’ятаю ці розмови, вона казала: «До Криму. Там красиво. Все там дуже гарно, сонячно, там є море». Ну, і як би в Самарканді нема моря, і там дуже так спекотно, там клімат зовсім інший як би. Але такої кількості води я ніколи, звичайно, що не бачила. Ну, і я коли запитала: «А що таке море?», ну, вона розповідає, що це така от блакить як би, таке от солоне повітря, що дуже багато води. Ну, і як би я це все запам’ятала, звичайно. Ну, і от вже ми сходимо з трапу літака, бабуся плаче. Я взагалі не розумію, чого вона плаче. І от потім нас вже забирають батьки. Фактично майже з трапу вони нас забрали. Хоча я зараз не розумію, як це можливо було. Зараз це зовсім інакше, тобто проходиш через всі контролі і так далі. Ну, от вони нас зустрічають, везуть на машині в місце, де наш будинок. Ми живемо під Сімферополем. Це Сімферопольський район. А аеропорт сімферопольський, він, ну, в місті, але він, в принципі, теж трошечки далі від центру. І от ми їдемо через весь цей центр, як би я дитина, дивлюсь це все. І потім ми приїжджаємо, власне, в наше село Фонтани, де немає взагалі нічого.

Є, стоїть така двокімнатна врємянка (ну, її там називали), просто такий будиночок невеликий з кірпіча, ракушняка. Немає ні дверей, немає вікон, немає вбиральні, звичайно, що такої, яка би була в будинку. Ну, тобто нема нічого. Тоді ще просто провели світло в цю врємянку. Всі умови – як би туалет, умивальник і так далі – все це на вулиці було. І тривалий час кримські татари так і жили, ну, як би насправді.

І.: Ну, літо було хоча б?

Т.Т.: Тоді це було літо. Да, ми приїхали, там, червень, здається, чи що. Ну, якось так. Може, кінець травня. Я не пам’ятаю. Тобто день народження свій 1 серпня я вже зустрічала в цій врємянці. Але, ну, як би дитина тоді це зовсім інакше, звичайно, що сприймає.

І.: Ну, як пригода певна.

Т.Т.: Ну, да. Тобто, звичайно, що мене це тоді здивувало, і я питала в батьків: «Що це ми тут, взагалі, робимо?» Ну, залишивши великий будинок, в нас був там величезний будинок в Самарканді. Це достатньо заможна, ну, як би родина була. Тому що батько заробляв великі гроші. Ну, тобто 800 рублів на той час – це були доволі шалені кошти. Да?

І.: Так. По 100 рублів заробляли.

Т.Т.: Да. Бо мама в мене заробляла в своїй реєстратурі в поліклініці 80 рублів. І батько тоді жартував, казав, що: «Ну, це тобі на посиденьки з подругами, на те, щоб шашлик поїсти. Все». Тому як би родина гарно заробляла, великий, я ж кажу, будинок, всі родичі були, ну, не всі, але найближчі на сусідній вулиці. І тоді для мене, звичайно, що ці умови були, ну, жахливими. Бо я не звикла. Ну, дитина, яка жила в хорошому будинку, всі умови були, зрозуміло, що ванна, вбиральня і так далі, все було вдома, а не на вулиці. Але ми через те, що це все ж таки дитинство, з’явились якісь там вже подружки, там ми бігали по недостроях цих, в якісь там «класіки» грали, якісь «казакі-разбойнікі», ці всі ігри.

Ну, зрозуміло, тому як би це не сприймалось так як би жорстко. Але, ну, як би мені здається, дитинство було, незважаючи на те, що воно було складне в плані матеріальному, ну, було дуже складно, бо нікуди не брали, і не було роботи то особливо, напевно, але й не брали на достатньо кваліфіковану роботу. Відповідно, для того щоб родину якось утримувати, мама пішла, був якийсь «трєст» воно там називалось раніше (я не знаю навіть, як це розшифровується), відповідно, мама пішла туди там підлогу мити, ну, прибиральницею. Батько там і сторожем працював, потім влаштувався в ресторан експедитором. Це якраз вже були бандитські часи. Він працював в такому бандитському ресторані, який називався «Сейлем». І від цього «Сейлема» було ще оце от бандитське угрупування. Але він як би возив їжу. Відповідно, нам вже легше стало. Тому що там якісь теж залишки з ресторану лишалися, він, там, нам привозив. Пам’ятаю, як привіз величезний торт кількаповерховий. І тоді це, ну, прям таке щастя було. То ми його кілька днів, цей торт їли. Навіть червону і чорну ікру привозив. Ну, тобто відкриваєш холодильник – і як би нема базових продуктів, але в тебе там червона ікра є. Тому що, ну, я так розумію, що, ну, це зі столів, скоріш за все, забирали і вже потім експедитору, ще комусь там це все давали. Ну, тобто тоді ж виживали як могли, да.

Там пізніше… Ну, кожен кримський татарин все одно, чоловік може готувати плов, шашлик, там іще щось, то пізніше, ну, в мене вже брат був старший, він в старшій школі був або це вже навіть його перший, може, курс був, я не пам’ятаю. То вони їздили потім на Південний берег в одне з сіл Тувах (кримськотатарською). Ну, це між Судаком та Алуштою. І вони там робили плов, шашлики і це все продавали.

Тобто там якісь гроші таким чином як би заробляли.

Ну, а я в сім років, зрозуміло, що пішла в школу, в Сімферопольську гімназію № 11, одна з найкращих гімназій в місті була. З дуже комуністичним директором. От. Ну, і перший рік-два було складно. Бо щодо кримських татар було багато упереджень, що вони якісь не такі, що вони приїхали незрозуміло звідки, що вони будуть насильницьки забирати щось, когось там будуть різати, вбивати. Ну, тобто малювали дітям… Ну, це все з родин ішло, і, відповідно, діти це все транслювали. Там бійки були перший рік як би. Ну, я така бойова була тривалий час, до класу шостого, напевно. Ну, і, відповідно, як би хлопцям і здачі давала. Ну, тобто всяке-різне було.

Ну, а потім вже легше стало, потім вже рік на другий, може, навіть на третій, в третьому класі вже інакше було. Нас було дітей дуже мало, кримських татар, в класі моєму. От. Кримськотатарську ми не вивчали. Українську теж ми не вивчали. Ну, тобто все було навчання російською. Кримськотатарську мову я почала вчити, по-моєму, з сьомого класу, і то в форматі факультативу. Тому коли от часто питають: «А чи ти знаєш мову?» і так далі, ну, покоління моє або самостійно вивчало, якось ходило на курси кримськотатарської мови (бо в школі це мало було можливим), ну, і як би від родини воно йшло. Тому в мене як би кримськотатарська здебільшого така, побутова мова, аніж мова спілкування на якісь суспільно-політичні теми, процеси і так далі. От.

І.: Але в родині спілкувалися?

Т.Т.: В родині наполовину – кримськотатарською, наполовину – російською. Українською, зрозуміло, що не спілкувались тоді. От. Добре пам’ятаю, як любов у мене до української з’явилася теж мови. Мені було десь 15 років. Це якраз був період телепередачі «Територія А». Я потім уже Анжеліці Рудницькій говорила про це, що як би завдяки передачі з’явилась любов до української музики і, відповідно, до української мови, яку я почала через пісні вивчати. Тоді з’явились перші як би кліпи, якісь такі гурти: «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», пізніше – «Танок на Майдані Конго», «Тартак» і так далі. То я вчила українську, власне, ну, вимову і так далі, на піснях. І, може, навіть краще, що так було, принаймні більш-менш вимова в мене більш природня, аніж якби я вчила лише штучно на уроках української мови.

Це здивування, звичайно, що викликало в сусідів. Тому що, ну, це вже 15 років, це вже якісь бунтарські такі цей… І слухала я музику на цьому… магнітофоні «Весна» такому старому. Ну, мабуть, ще радянському ще чи вже це такий період був переходу, я вже не знаю. І мені почали привозити перші касети з Києва, брат тоді вже, бо в мене брат на вісім років старший. Тому він вже… це останні курси в нього були навчання або вже навіть магістратура в Києві. То він мені привозив касети «Океан Ельзи», «ВВ», якісь збірки. І я їх ставила так на повну гучність на вулиці. І сусіди так трохи пальцем біля скроні крутили. От. Бо думали: що це таке? Ну, як би, да, це отаке от дитинство. Ну, потім навчання в університеті.

І.: Але сусіди були кримські татари в основному?

Т.Т.: Так, сусіди були здебільшого кримські татари. Просто, ну, все одно це здивування викликало. Не спротив якийсь чи якусь агресію, а просто здивування: чого це Таміла з цієї кримськотатарської родини, де це вона. взагалі, це взяла? От. Бо тоді, на той час, всі слухали гурт «Рукі ввєрх», якісь там «Діскотєкі Аварії» і так далі. А я вже почала слухати зовсім іншу музику.

І не російську умовно альтернативну там якусь Зємфіру чи ще когось. Ну, тобто в мене вибір був на український на той момент продукт.

Потім я вступила до університету. Це Таврійський національний університет імені Вернадського. Вибрала арабську філологію. Думаю, що вибрала, тому що бачила вдома там якісь розмовники або підручники з арабської, музика мені подобалася, вимова ця. Ну, і чогось я це вибрала як би. Я думаю, що, можливо, на той момент, коли би були якісь оці професійні коучі, які з дітьми зараз працюють і допомагають щось вибирати, можливо, я би не вибрала цієї мови. Тому що тоді це було таке сприйняття не практичне, а більше таке от романтизація чогось, що от красиво, буду перекладачем, буду їздити по світу. Частіше за все це так потім не відбувається. І от з мого курсу, ну, буквально одна, здається, людина, яка трохи працює з арабською мовою. Всі решта людей працюють в інших спеціальностях або з англійською мовою працюють чи з турецькою. От у мене турецька друга мова була. Ну, друга східна мова була, яку я вивчала.

І.: А кримськотатарська не схожа з арабською?

Т.Т.: На арабську – зовсім ні. Взагалі. Є слова, звичайно, які загалом з арабської перейшли в турецьку або в тюркські мови, ну, і, відповідно, тому як би вони є в кримськотатарській. Ну, наприклад, «кава» – українською. Взагалі, це кримськотатарське слово «кавє». Да? А на арабській це «кахуа». Тому це все отакий от відповідник. Ну, це ж не секрет, що в українській мові багато тюркізмів. І саме тюркізми, зрозуміло, що з кримськотатарської, а не з турецької мови. Ну, хто ближче як би.

І.: Бо вона ближче, звичайно.

Т.Т.: Ну да. От. Тому як би, да, я вибрала собі цю мову. В 2002 році, відповідно, я завершила школу, вступила до університету. Ну, перший рік я, в принципі, була достатньо пасивною дитиною. Ну, просто з університету з кимось зустрітися, піти додому, там якийсь дурнуватий серіал по телевізору подивитися (бо тоді ще «інтернетів» не було). А в мене брат вже на той момент почав громадською діяльністю займатися в «Кримськотатарському молодіжному центрі». І в мене от десь на другий рік, напевно, що да, 2003-й, да, 2003 рік – в мене мама каже: «Ну, слухай, ну, що ти оце? Ну, займись чимось, знайди собі якусь, щоб тобі подобалось. Може, подивись теж, сходи з Русланом в цей «Кримськотатарський молодіжний центр». Ну, і я так якось перший час віднєкувалась, а потім кажу: «Ну, окей».

Ну, і, відповідно, це виходить, що 2003-2004-й. В третьому році ми говорили, що ми готуємось до революції. Ми вже тоді говорили, що ми готуємось до зміни режиму. Бо, ну, як би тоді вже ж було зрозуміло, що Кучма хоче передати наступнику своєму Януковичу владу, і, відповідно, вже почалися всі ці дії і насильницького характеру, в тому числі. Тобто «Україну без Кучми» я не застала, але вже от в третьому і на початку четвертого року до нас в Крим вже почали приїжджати тоді «зубрівці». «Зубр» – це такий був рух суспільно-політичний у Білорусі, які провадили такі от кампанії ненасильницького спротиву тоді в Білорусі Тоді, коли в них одні з виборів якихось були. І вони були достатньо креативними, вони розповідали про цей ненасильницький спротив. Потім до нас приїжджали як би серби з «Отпру», такого теж руху, які працювали на, ну, фактично зміну Мілошевича. Відповідно, вони розповідали от, власне, про такі от дії, що можна чинити спротив, що, скоріш за все, у вас таке буде так само. Тому що ви не погоджуєтеся з тим, щоб комусь якась там влада передавалася в незаконний спосіб і так далі. От.

Тоді в нас ця організація – «Кримськотатарський молодіжний центр», – вона входила в коаліцію, була така коаліція молоді «Наша Україна». Це молодіжка від «Нашої України». Було багато різних організацій, які на той момент вже об’єдналися, розуміючи, що якісь там події будуть. От.

Літо 2004 року – ми вже були десь на Південному березі, майже місяць ми там якісь тренінги проходили і так далі, розуміючи, що влада буде намагатися душити. Ну, бо тоді вже зрозуміло було, що у Ющенка реальний рейтинг був набагато вищий як би і підтримка в людей. Але як би були і інші намагання влади. От. Ну, і тоді було студентське віче. Це найбільша акція, в якій я була. Це вже восени четвертого року. Це було дуже красиво, коли молодь з усієї країни приїхала в Київ, з різних напрямків в Києві зібрались в одній точці, на площі Європейській. Тоді був якийсь великий там концерт, здається, там виступали ці всі музиканти, які на той момент підтримали Ющенка. Там і «Тартак», і «Океан Ельзи», і «ВВ» і так далі. Це все от така помаранчева феєрія була вже.

Ну, і тоді стало зрозуміло, що якщо стільки молоді приїхало на підтримку, це реально тисячі людей було, я не знаю скільки, але це дуже велика кількість, тоді стало видно, що це сила людей, що це вже просто так от нікуди не дінеться і так далі. Тому коли почалися масові фальсифікації ці, ну, по-перше, отруєння Ющенка, потім масові фальсифікації на першому, на другому турі, підсумок – буцімто перемога Януковича, ну, була відповідна відповідь, коли люди з цим вибором не погодились. Тобто я була активною учасницею революції Помаранчевої в Києві і на Майдані в Сімферополі, однією з активісток була, яка там організовувала певні процеси в Сімферополі. Тобто я пройшла, ну, мінімум вже дві революції як би. Да? У нас, взагалі, таке покоління дуже цікаве.

І.: Це скільки вам було на Помаранчевій тоді вже? Десь двадцять?

Т.Т.: Ні, двадцяти мені ще не було. 19 років було. Тому, да, це такі цікаві процеси, і студентські роки були цікаві. І тоді намагалися і…

І.: І ця проукраїнська позиція тоді і проявилася. Так?

Т.Т.: Ну, я ж кажу, вона проявилася, напевно, ще коли я почала українську музику слухати. А в третьому році, вона вже, да, звичайно, що проявилась, коли я пішла в організацію цю «Кримськотатарський молодіжний центр», коли ми почали брати участь у цих всіх подіях. Бо це ж були люди з усієї країни, вже почалися зв’язки з різними людьми. Там уже в мене друзі з’явились у Львові, не знаю, в Києві, в Харкові і так далі. Тобто дуже-дуже різні абсолютно люди. Ну, здебільшого українці за походження або росіяни, але з українською політичною позицією. І тоді ж мене мало не виключили з університету за цю ж позицію. Бо, ну, в Криму це було не популярно, м’яко кажучи. Це було дуже не популярно. І, ну, весь адмінресурс працював на Януковича. Ну, і, відповідно, якась там групка невеличка людей, яких я об’єднала тоді на факультеті, всі знали, що я займаюся цією діяльністю, агітацією, ми ходили перед навчанням, я в восьмій годині ранку, якщо в мене там друга зміна навчання, то в восьмій годині ранку Таміла йде під університет газети роздавати («Студентське віче», по-моєму, називалась) з помаранчевим шаликом. Або якісь креативні ідеї вигадували. Дуже багато всього було.

Тоді вже «Пора» в Криму з’явилася, рух «Пора». Ну, поки він не перетворився пізніше в політичну партію. От. І там такі акції ненасильницького спротиву, які називались «Смугастий рейс», наприклад. Ну, відомо всім, що у пана Януковича були судимості. Це треба було якось обіграти, це показати. От. Відповідно, ми одягали якісь не тюремні роби, але якісь такі шапочки, які вказували, що ми можемо бути тюремниками, ставали в якийсь ланцюг і ходили. Туди, звичайно ж, приїжджала поліція (міліція на той момент). От. Нас намагались затримати.

Ми розповідали про свої права, намагалися їх захистити, когось намагалися в «бобіку» увезти. Ну, тобто різні такі речі.

І.: Тобто хотіли звільнити вас до оцих от подій в Києві ще. Так?

Т.Т.: Під час подій.

І.: Під час вже подій.

Т.Т.: Під час подій. Це вже була осінь 2004 року.

І.: Коли протести саме почалися вже.

Т.Т.: Протести почались з осені четвертого року, в Криму якісь акції почалися, перформанси, там, і так далі. Да? А потім почалися вже, да, протести самі, вже довготривалі. Відповідно, я була і в Криму, і їздила в Київ. Пам’ятаю, ми тоді жили, ну, перший час я там кілька днів, здається (може, тиждень) жила на «Оболоні» тоді, метро «Оболонь». Ну, цей от пивний завод.

І.: Знаєте, я там живу на «Оболоні». Тільки туди, в іншу сторону. А пивний завод, він туди, на протилежний від Дніпра.

Т.Т.: І тоді, я так розумію, що тодішній директор підтримав тоді Ющенка.

І.: А, да, да, да. Боже, на заводі там дозволили їм перебувати. Точно, в мене знайома пішла.

Т.Т.: Да, да. І тоді в адмінбудівлі дали можливість там от перебувати. Тому були як би там. Здебільшого вся молодь була там. Вся от молодіжка якась, вона була там. І кримчан було багато. Тобто автобусами коли їхали, потягом і так далі. Автобуси теж зупиняли, не давали можливості проїхати теж. Тобто багато всього було. От.

А потім я переїхала до своєї подруги, знайомої хорошої. Є така журналістка, вона працювала в «Україні молодій», Ярослава Музиченко. І вона тоді забрала мене до себе додому. Не пам’ятаю вже, в якому районі вона жила. От. І тоді вже я була в неї. А з нею я познайомилася теж у 2004 році, трохи раніше просто. Чи то от якраз на якихось заходах, чи якось так, чи вона приїжджала, може, на 18 травня це висвітлювати. Ну, якось. Я не пам’ятаю вже, як ми познайомились. Ну, от. Тому...

Да, намагались вигнати з університету. Тоді за нас вступився і Рефат Чубаров, надав підтримку. І потім була жорстка достатньо як би розмова з деканом факультету, він почав погрожувати мені і там ще кільком людям. От. Але вже тоді був момент розпал Помаранчевої революції, і було вже зрозуміло, що Янукович навряд чи стане президентом. Це вже після другого туру виборів. І тоді, коли вже оці от перевибори ж були, третій тур так званий, то ми прийшли тоді до декана і кажемо: «Ну, дивіться, навряд чи Янукович...» – «От ще подивимось». Ми кажемо: «Ну, хорошо. Дивіться самі. Але ми вам теж це все потім пригадаємо». І дійсно, всі переслідування припинилися після третього туру виборів, декан заспокоївся. Бо дуже переживав, що його звільнять після цих всіх дій. І він залишився працювати, потім працював, багато інших не дуже хороших дій робив, і вже в 14-му році, в тому числі. Да? При тому, що він кримський татарин, але дуже непорядна просто людина. Тобто це не показник. Не всі кримські татари порядні, серед них є теж нехороші люди, які неправильні дії здійснювали і продовжують здійснювати. Тому, да, я брала активну участь тоді.

А потім уже завершення університету. Це в 2007 році я завершила університет, а за кілька місяців до того пішла працювати до Меджлісу кримськотатарського народу, там була. Не зовсім навіть до Меджлісу, а в редакцію газети. «Авдет» – це як друкований орган Меджлісу кримськотатарського народу. Я безпосередньо працювала з одним з членів Меджлісу – з Шевкетом Кайбуллаєвим. Вважаю його натхненником і вчителем. Він дуже велику кількість саме таких от молодих кримськотатарських лідерів виховав фактично, які зараз знаходяться в Криму або зараз переїхали і живуть тут, на материковій частині, підконтрольній уряду території,

але який, ну, дуже багато в молодь вкладав з самого початку. Шевкет Кайбуллаєв його звати. Він зараз залишається в Криму, так само намагається якісь дії все одно як би робити, хоч там це і складно. Але він такий, дуже принципова, дуже така хороша людина. От.

І в 2007 році я вирішила, що я не хочу більше жити в Криму, і переїхала до Києва. Чому не хочу жити в Криму? Тому що не вистачало… Річ не в землі. Землю я дуже люблю, і там батьки і друзі. А тому що було мало можливостей для реалізації себе. Масштаби трошечки інші. Я на той момент просто вже очолювала ячейку всеукраїнської організації, допомагала іншому руху. Тобто я була в «Фундації регіональних ініціатив», очолювала її Сімферопольське відділення. Це одна з таких і навіть зараз найпотужніших молодіжних організацій позапартійних. Допомагала «Молодому руху України» як би на той момент. Ми вже там і зареєстрували організацію, знайшли якийсь кістяк людей. Ну, тобто багато вже всього відбувалось. Але, зрозуміло, що масштаби мені трошечки, ну, не ті, мені хочеться трохи більшого. Я на той момент хотіла активної участі в молодіжній політиці. Як ми це називали, впливати на процеси прийняття рішень державних і так далі. Ну, тобто багато романтики, звичайно, що було.

Тоді я вирішила, що хочу спробувати себе в Києві. І тоді я поступила на стажування до Верховної Ради. Була така програма від американського уряду – програма стажування при комітетах Верховної Ради. І тоді закріпилась за комітетом освіти і науки, конкретно почала працювати з народною депутаткою – з Лесею Оробець, яка теж велику роль, я вважаю, відіграла в протестному русі під час Революції Гідності. І якийсь час я з нею стажувалася, мені дуже подобалось. Але вона мене не могла взяти на роботу, на той момент в неї вакансії були зайняті. Я пішла працювати в партію, «Нашу Україну». Це вже були такі часи, коли Ющенко ще був головою партії, але вже керівництво перейшло до Кириленка. А потім дуже незрозумілі рухи почалися. Ну, і фактично після того періоду, тобто десь 8-9-й – партія фактично перестала в нормальному такому вигляді як би існувати. Бо багато ж і політичних процесів на той момент проходило: широкі коаліції, там ще щось. Ну, тобто я вже в деталі як би не вдаюся. А через якийсь момент в мене Леся до себе назад покликала, я почала з нею працювати. От.

Багато моментів всередині Верховної Ради, функціонування я для себе зрозуміла. Зрозуміла, що можна впливати на процеси, але в команді (це дуже важливо). Одна людина може багато зробити, але системних зрушень, напевно, що все ж таки дуже складно зробити. От. Але паралельно я вже почала, поки працювала з Лесею, вже почала цікавитися різними культурними заходами, і вже почала робити, ну, і працювати потрошечки з музикантами, або почала привозити на прохання, я тоді вже познайомилась добре з Олегом Скрипкою і вже почала привозити кримськотатарських музикантів на «Країну мрій». От. Ну, от з того часу, десь восьмий рік, щороку до 14-15-го ми привозили музикантів з Криму. Мало того, навіть ми робили вже такі музичні колаборації українських і кримськотатарських музикантів. Мені вважалось, що це моя така місія – знайомити українців, громадян України, іноземців і так далі з кримськотатарською культурою. Зараз дуже багато знають про культуру і так далі. До 14-го року, я скажу чесно, я була чи не єдиною людиною, яка просувала системно, постійно кримськотатарську культуру через різні фестивалі. І більше ніхто цим, на жаль, не займався. Це зараз вже й культурні менеджери, які цим займаються. А на той момент саме от щодо музикантів було дуже мало. Я була в Києві. Алі Малієв, зараз він програмний, був програмним директором «Кримського дому»,

зараз в Українському інституті він працює. Мій добрий друг, колега, побратим по цьому як би напрямку роботи. То він у Львові як би робив там якісь літературні читання теж, фестини кримськотатарської культури у Львові ми робили спільно. Туди приїжджали музиканти, але окремі співаки. А на «Країні мрій» можна було хоча б раз на рік як би в повній мірі показати. І кримські татари виступали і на літературній сцені «Країни мрій», виступали на сцені танцювальній. Я приводила на той момент танцюристів відомих кримськотатарських, які хореографію там показували або показові виступи робили танцювальні.

Потім, пізніше от в мене прийшла думка, що треба поєднувати українську і кримськотатарську музику, і ми вже почали там перші якісь кроки такі робити з кримськотатарськими музикантами і українськими. Напевно, що таким найбільшим моїм досягненням на той момент була колаборація, ну, таке от спільне творення музикантів гурту «SunSay» (це такий гурт, який заснувався після розпаду на той момент гурту «П’ятниця» з Андрієм Запорожцем) і співачкою автентичною кримськотатарською прекрасною просто, я вважаю її однією з найкращих співачок, чи не найкращою співачкою саме автентичного співу, Ельвірою Сарихаліл. І ми у 2013 році, прямо перед Революцією Гідності і подальшою окупацією Криму на головній сцені зробили такий от проект: Ельвіра Сарихаліл та «SunSay».

А ідея з’явилася звичайно. Я почула «SunSay» в живому виступі, підійшла до Андрія, запропонувала йому це. Він спочатку якось так дивно поставився. Але я все одно його, як кажуть, добила цим, я все одно домоглася. Домовилась про це з Олегом потім Скрипкою. Олег Скрипка теж прийшов на концерт, подивився на гурт «SunSay», ще раз від себе запросив, каже: «Да, була би гарна ідея таке зробити». Ну, і як би да.

І от до 14-го року я займалася саме музичним продюсуванням, організацією концертів і так далі. Бо після роботи з Лесею, я від неї пішла десь в році десятому, здається, пішла працювати в мистецьку агенцію «Наш формат», яка на той момент видавала і аудіокнижки, і музикантів, і вже почала потроху видавати книжки. Це зараз відома дуже агенція, на той момент вона ще не була такою відомою, і різні волонтерки організовувала (в Уніжі, наприклад). Ну, тобто багато різного такого. І от тривалий час, починаючи з дев’ятого чи з десятого, можна сказати, року, я професійно займалась здебільшого музичним продюсування і культурною сферою: культурною, освітніми якимись проектами.

А потім наступив 14-й рік. Або спочатку 2013-й. Я стала волонтерити, зрозуміло, що на Майдані. Не було нічого суперконкретного, чим би я займалась. Ну, як, наприклад, хтось собі там брав кухню Майдану, хтось там ходив постійно і працював з медиками і так далі. На той момент я просто працювала з гуртом «ТіК», вінницьким гуртом «ТіК», їх PR-директором. І в мене була можливість ходити на майдан тільки вночі. Я була нічним таким сторожем. От. І, відповідно, після закінчення роботи я вже йшла перевдягалась додому, одягалась тепло, там брала термос якийсь і от ішла, щоб була присутність людей. Це було, насправді, важливо на Майдані, щоб були люди завжди вночі.

І.: Це найпроблемніше було.

Т.Т.: Да. Бо здебільшого люди були вдень і до дванадцятої або вечір з шостої до дванадцятої, щоб поїхати на останньому метро. І потім оцей період був складний. То ми для себе вирішували іти, наприклад, з дев’ятої десь години, може, трохи пізніше, і от як би бути більшу частину як би ночі, чергувати, а потім вже їхала першим метро або, там… Я на той момент жила на Печерську,

це було або пішки дійти від Майдану, або таксі (це тоді не було дорого щоб доїхати).

Добре, звичайно, що пам’ятаю всі такі важливі як би моменти. Тобто я була на Майдані з 22-го числа, тобто з так званого студентського ще Майдану. Бо я вже була на той момент в середовищі активних людей. Тому зрозуміло, що всіх людей я на той момент знала: і організаторів, і тих як би, хто приходив просто підтримати, і культурних діячів, які на той момент приходили, тобто художників або поетів, або музикантів. Тобто там вже була така окрема творча така частина протестувальників ще тоді на студентському Майдані.

І ніч розгону студентів 30 листопада я пам’ятаю. І я вважаю, що мені дуже повезло, що я не попала під це місиво і розгін студентів. Тоді вже відчувалось, такі дуже, були такі загрозливі рухи вже, ну, ввечері 30-го числа. Бо, якщо пам’ятаєте, там почали збирати окремо трохи техніку почали забирати, окремо намети якісь почали забирати. От. І, ну, як би ми це обговорювали з людьми, але все одно як би стояли. Стояли там тривалий час. Бо розгін же ж був, я вже точний час не пам’ятаю, якщо чесно, в другій годині чи якось так.

І.: Ну, так, десь серед ночі він прямо стався.

Т.Т.: Ну, да, він серед ночі був. Відповідно, чому були загрозливі ці…? Тому що ми вже побачили, як по Небесної Сотні (тоді – по Інститутській) з (виходить, якого?) правого боку вулиці навпроти нас почали, оце от стіночка така, спускатися, як би, да. І вони там просто стояли. Потім там була одна конфліктна ситуація, коли чи то машина кудись заїхала, чи щось, була якась потасовка, всі побігли щось допомагати. Але воно якось розсосалось все одно тоді, поліціянти підбігли. Але ніхто нікого не розганяв, нічого такого. І ми якби стояли. Зрозуміло, коли ти стоїш (тоді я прийшла набагато раніше, як би умовно в шостій чи сьомій годині), коли ти стоїш купу часу, то ти вже замерзаєш. І ми вже так дивимось, ми стояли до моменту, поки не зрозуміли, що ніби тихо. Бо розігнали тоді Майдан, коли велика кількість людей пішла, тому що подумали, що нічого вже не буде. І от тоді це, ну, в першій, може, в пів другої години. Я вже не пам’ятаю. Я вирішила, що: ну, ладно, я вже поїду.

І я поїхала. Там залишилось у мене кілька друзів, які теж поїхали, але погрітися. Було таке тоді місце збору під час, ну, і ще навіть роком раніше: Барбакан, він називався, на Подолі. Там була така творча тусовка Івана Семесюка і там ще інших художників. І от тоді поїхали, там, чай, ще щось, я не знаю, коли пити мої друзі теж от в певний цей період. І прокинулась я, дізнавшись, що був розгін. Я тоді жила з дівчинкою-сусідкою. Я почула, що вона прокидається, каже: «Таміла, це жах». Дивлюсь на годинник: це прям було, ну, достатньо рано. Бо вона теж не так давно повернулась. Бо вона теж ходила тоді на Майдан. А вона на той момент працювала в організації, яка займалася моніторингом дій поліції, ну, міліції, або силовиків. І вона каже: «Таміла, купа затриманих, Майдан був розігнаний». Вона швидко встала, зібралась, побігла тоді в Печерський відділок, багато людей в Печерському відділку тоді затримали. І вона почала за цим слідкувати, допомагати і так далі. Ну, я вже якось там доспала до ранку, і потім вже ми всі тоді пішли на... ну, Софіївська, Михайлівська, між двома цими площами ми ходили. І це такий перший день вже був після розгону студентів. І було зрозуміло, що Майдан вже все, влада перейшла межу, і Майдан просто так не завершиться. От.

Ну, і тоді вже були щонедільні віча, які почалися. І з кожним вічем збиралося все більше і більше людей. Був цей деякий час, нетривалий, якщо пам’ятаєте, цей розподіл між так званим політичним Майданом і Майданом громадським. Потім все ж, слава Богу, так звані лідери почули, зрозуміли, і вони об’єдналися, Майдан став один-єдиний. Ми вже не ходили між майданами, як це так перший час робили, і був один-єдиний Майдан. І тоді от, я ж кажу, що я здебільшого проводила час... Ну, тобто якщо треба допомогти бутерброд порізати, я іду ріжу бутерброд. Якщо треба стояти, то ти стоїш. Пізніше трохи я почала чергувати – «Варта лікарень», такий з’явився рух, можна назвати, коли чергували по лікарнях. Тому що тоді... Але це вже був, напевно, що це вже січень був.

І.: Січень. Коли почали людей викрадати.

Т.Т.: Да, да, коли почали людей забирати, коли перші жертви з’явились і так далі, їх треба було охороняти, щоб в цю лікарню не прийшла міліція і не забрала цього протестувальника, у якого щось, взагалі-то, або прострелено, або ще щось. От. І тому от потім я почала ходити, ну, не щодня, але достатньо часто я ходила на «Варту лікарень». Ну, тобто важливо було не спати, дивитися, чи немає зайвих людей на вулиці, чи не приїхала якась міліція. Я на Підвисоцького тоді, на Печерську чергувала. Це така велика лікарня, в яку достатньо багато людей везли. От. Дуже пам’ятаю добре ніч з... Так, ніч. А я вже й не пам’ятаю. Бачте? Дату саму забула.

І.: З 18-го на 19-те, оце вже перед 20-м, в лютому місяці?

Т.Т.: Ні. Я про грудень, в грудні.

І.: З 10-го на 11-те, коли штурм був.

Т.Т.: Да, з 10-го на 11-те, коли штурм був цей, да. Оце я теж добре пам’ятаю. На той момент ми були на Майдані. Але цього разу я вирішила переночувати вдома. І на останньому метро я поїхала, ми там з моєю подружкою, з Юлею Даценко, вона на той момент працювала з Антіном Мухарським, здається. Ми вже розстались в метро, вона поїхала до себе, я поїхала до себе на Печерськ. І от тільки ти приходиш, і що всі робили? Ти навіть прийшов з Майдану – ти все одно стрім дивишся. І я включаю, там, щось сідаю за столик журнальний, собі чай роблю, кішка моя Муха поруч, там, щось я її гладжу, включаю стрім і дивлюся, що щось незрозуміле починається. Ми слідкуємо і цей... Ну, і зрозуміло, що це такий шок, як би ти не знаєш, що вже робити. І ми от просто отак, в мене десь ця SMS-ка є в телефоні з Юлею. Каже: «Дивишся?» «Дивлюсь». – «Що робим?» – «Треба їхати». А вона живе, ну, на той момент жила не з батьками, але в сусідніх квартирах буквально, навіть на одному поверсі. Вона каже: «Ну, батьки мені, взагалі, заборонили зараз кудись їхати. Але я все одно поїду». Я кажу: «Окей. Давай я беру таксі (бо вже ж метро, зрозуміло, не ходить), беру таксі, заїжджаю за тобою, і ми їдемо». Юля напаковує в рюкзака бинти якісь там. Ну, на той момент ще ми не знали, що зеленкою не особливо, чи йодом, можна користуватися. Ну, тобто якусь там аптечку, якусь базову. Да? І ми їдемо. Зрозуміло, що таксі нас довозить десь там до ЦУМу. Перші барикади трохи там далі були. Але все одно ми вже біжимо, бо туди вже ніяк не приїдеш. По дорозі зустрічаємо Кіпіані, який каже: «Да, там жах. Я зараз роблю коло і теж вертаюся».

І тоді, я пам’ятаю, що мене дуже тоді вразило, що таксисти або не брали гроші, коли везли туди людей, або брали звичайний тариф і якось його не підвищували, там, і так далі. Це було дуже приємно. Ну, тому що оця от самоорганізація українців, вона була дійсно важливою і надихаючою такою. От.

І ми пішли туди. Зрозуміло, що не прям в цю гущу, ми трохи вище стояли, за цим всім спостерігали, або перший час, поки не почалась така от давка, ходили по периметрах, дивились, може комусь там допомога якась буде потрібна. От. І це, канєшно... Ну, всіх, кого я могла зустріти на той момент там, я зустріла. Я пам’ятаю, і владика Борис Гудзяк там був. І добре пам’ятаю, що він був в такому, ну, в чорному такому пальті красивому, і в нього була шапка кримськотатарська, колпах такий сірий. В нього така сивина, сива борода, і оцей от колпах. Там з Алімом ми зустрілись Алієвим, от ми там з паном Рудяком. І він от надихав так само людей своєю присутністю. Сашка Положинського, який, канєшно же, ліз там ближче до тієї давки, ну, тобто щоб людей підтримати і так далі.

Ну, тобто цю ніч я дуже добре пам’ятаю. Ну, і коли вже так звані «орки», як ми їх тоді назвали, як би пішли, ну, тобто там же був прорив з різних сторін, і вже схід сонця ми зустріли на Майдані. І от першим метро поїхали додому. Я пам’ятаю, біля КМДА коли проходила, і теж там багато було революціонерів. І от добре пам’ятаю, як ми йдемо вже в бік метро, ми тоді йшли до «Театральної» (метро). А люди, навпаки, нам назустріч біжать, ну, тобто щоб замінити людей тих, хто відстояв ніч. Ну, це такі унікальні, звичайно, часи.

Ніч розстрілів я провела в лікарні. Прям не з 18-го на 19-те, а 20-го. А палали «профсоюзи» якраз 18-го числа. Тоді я теж була на Майдані. Батьки мені не дозволяли туди йти. І хлопці, друзі, не дозволяли. А ми все одно були там. От. Ну, бо було важливо. Я не розуміла, як можна було на той момент навіть дівчатам... Ну, от я не могла. Хтось, може, й зміг. Я не змогла. От. Ну, якусь підтримку все одно ми намагались там як би надавати. А ніч розстрілів – це був, звичайно, що... Це навіть не ніч виходить, а ранок.

І.: Ранок. Самий ранок.

Т.Т.: Це ранок. Тобто ми ночували, я маю на увазі, в лікарні. І як ми зрозуміли, що почалися розстріли (бо не одразу це почали писати це десь там і так далі)? Ми якраз охороняли тих, хто 18-19-го був поранений. А як ми це зрозуміли? Почали привозити людей, і велику кількість. І тоді оце був жах. Я пам’ятаю хлопця, який кричав, що в мене друг як би поранений. Я не знаю, чи той хлопець в підсумку вижив, але там було жахливе поранення. Як би зрозуміло, що його одразу в операційну везли. Ми з організовувались швидко, в цій лікарні на Підвисоцького організували, що нам потрібно було ввести. Ми запитували у медиків швидко, що нам потрібно, ми це швидко писали в фейсбуці, передавали, там, як би в інші групи, нам це привозили. Ну, це просто, знову ж таки, унікально, як люди швидко везли все, що було потрібно, ну, до, взагалі, якихось там препаратів, яких...

Тому що в лікарні, і це, канєшно, жах, це показало систему, звичайно, яка в жахливому стані знаходиться. Але на той момент ти ж не розбереш. Ти просто допомагаєш і все. І нам привезли дуже багато допомоги. В якийсь момент ми говорили: «Все, вистачить». Лікарі сказали, що більше не потрібно. Ну, і виходить, от всю як би ніч я там була і до, ну, десь до обіду, напевно, що якось так. А вже потім поїхала спати, відпочивати.

Але це був, звичайно... Ми бачили, скільки людей привозили. Ми зрозуміли, що... Ну, ми на той момент не могли читати щось, якісь новини і так далі. Ми просто швидко, в конвеєрному такому типі працювали: замовлення приймали, дивились, передавали, щось писали і так далі. От. І я вже потім дізналась, що там відбувалось, ці масові як би розстріли. Бо не встигали ми читати соціальні мережі.

А потім всі ж ми пам’ятаємо, як це було, і про дні плачу такого і скорботи. Ну, я тривалий час не могла ще на Майдан ходити, насправді. І це ж все перетікає, насправді, в події березня, ой, лютого 14-го року в Криму. Бо на той момент, ну, як би ми пережили вже це от 23-тє число, 23-24-те. Ну, ми вже збиралися з кримськими друзями. І дехто нам з Криму писав, що як би є ідея… А пам’ятаєте, це ж був вже оцей от «лєнінопад» так званий по Україні?

І.: Ну, так.

Т.Т.: І ми хотіли те саме, насправді, ну, ми ж такі гарячі голови, щоб таке було і в Криму. Хоча це, може, й не треба було б робити. Ну, це й не сталось, звичайно. Але це такий момент був, може, десь необдуманого такого… ну, такі от гарячі голови, які, да, от все, ми все це маємо знести, будувати швидко нову країну і так далі.

Бо Крим – це зовсім інший регіон. Крим, східні області, навіть південь Криму. Це такі дуже тонкі речі. Це треба робити, я все ж таки вважаю, і треба було тоді робити як би обережно. Ну, ми тоді це все одно якось обговорювали. Ми вже мало не кран знайшли і тих, хто там це буде робити, як, в який час. Вже майже все розпланували. Поки нам тодішнє керівництво Меджлісу і лідери не сказали, що ні в коєм разі, бо це викличе хвилю не потрібну, не ту реакцію на той момент. От.

Але ніхто не розумів, що тоді в Криму. Тоді от перші числа 20-х, вірніше не перші числа, а 23-тє, там якесь 24-те – що в Крим прийде Росія, ніхто як би не думав. На той момент дійсно вже 23-го чи 24-го (я вже, чесно, не пам’ятаю), 23-го числа це був мітинг в Севастополі проросійський, на який приїхали російські політики. Але Севастополь – це взагалі окрема історія. І туди російські політики часто приїжджали. І, ну, як би ми розуміли, що, ну, як би вони там поспекулюють, як це раніше там робили, і поїдуть. Тобто тоді Севастополь саме я взагалі не розглянула як супер щось серйозне. Тобто мене обурило тоді, що якісь депутати Держдуми приїхали в Севастополь і там щось говорять, але серйозно я це, ну, як би насправді не сприйняла. І тоді я ще думала: «Ой, так все складно: і Майдан ми пройшли, і стільки всього. Треба якось відпочити». В мене була мрія про відпочинок якийсь. Я ще в Грузії на той момент не була. Я хотіла поїхати в Грузію.

І потім наступає 26 лютого. Це найбільший проукраїнський мітинг, коли вийшли під будинок Верховної Ради Криму кримські татари і українці. Організатором був Меджліс кримськотатарського народу. Це тисячі людей. І натомість як би була невелика купка людей з російськими прапорами і цими російськими як би лозунгами. Бо тоді, на той момент вже сказали, що буде якесь засідання в Верховній Раді Криму, що хочуть прийняти якесь там звернення до Путіна і так далі. І тоді оцей от проукраїнський мітинг як би, до протестувальників вийшли якісь депутати Верховної Ради Криму. Крім Чубарова, там Аксьонов вийшов, сказав, що: нєт, ви що, жодних проросійських дій ми робити не будемо, жодних постанов і ніяких звернень приймати не будемо, і так далі. І цей от красивий мітинг за територіальну цілісність України, він поступово розійшовся.

Може, й не треба було розходитися.

Ну, знаєте, історія ж, кажуть, що не любить «би»/«не би», там, і так далі. От. І на той момент здавалось, що все нормально. І я пам’ятаю реально сотні повідомлень від своїх друзів-українців, які казали: «Кримські татари втримали, молодці». Юрко Журавель, друг мій хороший, намалював таку карикатуру Рефата Чубарова. Я передала її Рефату-ага. Ну, як би бо Юрко був такий excited з оцих от дій, які відбувалися, і такий портрет його намалював.

І не було зрозуміло, що це от точно якось продовжиться. Вони, на жаль, продовжились. Російські війська. Це реально вже зрозуміло, що це спецпризначенці були, регулярна армія. Це не були якісь просто «зелені чоловічки», як ми тоді говорили. Це спецпризначенці, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, потім інші адмінбудівлі, почали ходити по Сімферополю (ну, тоді по столиці) у військовій вже формі з озброєнням. Пів міста було перегороджено, насправді. Люди виходили і не розуміли, що відбувається, взагалі. Ну, тобто цей от день 27-го, можливо, можна було, от зараз дуже часто питають, чи можна було і так далі. Можливо, можна було щось зробити все ж таки, якби влада українська зреагувала швидко саме 27-го, і то, там, в першій частині дня. Ну, або хоча б протягом доби. Бо потім почався заїзд військової техніки в Крим уже. Бо, наприклад, Керченську переправу, її не перекрили. Не перекрили авіасполучення або, взагалі, цей…

І, з одного боку, я розумію, що влада, ну, ніхто не був на той момент готовий, і це революційна така влада була. Але в той же самий час, в той же самий час, якраз 26-го, по-моєму, лютого були засідання Верховної Ради, де, як ви пам’ятаєте, ділили портфелі: хто куди піде і яким міністром буде. Почалися розгляд оцих от мовних законів (пам’ятаєте?) «Ківалова – Колісниченка». Просто треба розуміти, в якому стані знаходився тоді Крим. Він був в інформаційній ізоляції. Коли протягом всього періоду незалежності там не було нормальних незалежних медіа (ну, кілька там редакцій, вони не впливали суттєво), коли гуманітарної політики щодо Криму не провадилось, коли там було багато російських агентів, вони спокійно роздавали якісь там паспорти, консульства Росії там було присутні, коли було дуже багато ворожої пропаганди щодо подій Майдану. І тут зрозуміло, що коли йде… Да, це потрібно було робити. Відміну цих от законів, неконституційних і так далі. Зрозуміло. Але я не вважаю, що це треба було робити саме в той момент. Тому що треба було розуміти політичний момент, коли це можна було робити або як би ні. Тоді треба було показати єдність країни, що ми як би єдина країна. Да, ви тут зараз розмовляєте російською мовою, вона вам зручніша і так далі. Але змінити ситуацію, яка роками була отака в один момент не виходить. Силою нічого не відбувається. І це теж вплинуло, я вважаю, на той момент. Тобто російські ЗМІ і ті, які працювали пропагандистські ЗМІ в Криму, вони це, звичайно, що підхопили, почали показувати якусь там бандерівську владу.

Я не кажу, що якби цих законів не відміняли і у Верховній Раді не ділили би портфелі, що окупації би не відбулося. Ну, вже є багато доказів, що Путін це хотів зробити,

починаючи мінімум з 20 лютого. Ці медальки, які він там пороздавав військовим, причетним до цієї військової операції. І те, що Янукович системно все здавав. От. Я не знаю цього. Але все ж таки, мені здається, певні дії зробити як би можна було. Але, так, це як би однозначно була військова операція. Я її трактую лише так. Це не було про волевиявлення людей, про бажання людей. В людей ніхто нічого не питав. От, починаючи з 27 лютого, почалось накопичення російських військових, які повиходили зі своїх баз, по-перше. Ми ж не забуваємо про Чорноморський флот, який знаходився в Криму, і безліч військових баз, які були по всьому Криму, а не лише в Севастополі. Коли вони просто вийшли зі своїх військових частин, вони почали кружляти просто по всьому Криму. Потім, коли через Керченську переправу почала техніка просто надходити, і тоді вже, канєшно, щось зробити без втрати великої кількості людей і жертв, ну, було як би неможливо.

Але все одно як би і кримські татари, і українці опиралися. Це реально були дні спротиву постійного. Виходили на якісь акції протесту. 8 березня жінки вийшли, це тоді була акція «Жінки за мир» (щось таке). По всьому Криму жінки вийшли в цей день – в День захисту прав жінок. Військові все одно опиралися. Тобто була частина військових, яка в військових частинах там це робила. Хоча наказу дійсно як би не було.

І от ми свою організацію «Крим SOS» створили фактично в перший день окупації, коли Крим взяла під контроль Російська Федерація. Це було 27 лютого 14-го року. Бо я тоді прокидаюсь, беру телефон, всі ж ми тоді першим, що робили, – читали новини, я беру телефон, і я читаю (ну, там, не знаю, це восьма була година, якось так), що адмінбудівлі захоплені і так далі. Перше, що ми робимо, – ми списуємося якраз з кількома друзями: з Севгіль, з Алімом. Потім там я окремо з Алімом ще говорю. В мене навіть у фейсбуці цей пост нещодавно вспливав як спогади про те, що кримські татари, які на материковій частині або в Криму, хто хоче щось робити, давайте об’єднуватись і так далі, давайте створювати якийсь там центр допомоги, ми тоді написали. От. І ми от з Севгіль Мусаєвою і Алімом Алієвим, ми зараз є, власне, співзасновниками організації. І вдень (може, година друга, може, третя) ми створили просто сторінку з закликом про те, що ця сторінка буде інформувати про події в Криму в режимі реального часу. І «Крим SOS» тоді став дійсно основним джерелом для більшості людей. Тому що, ну, ми всі були або в комунікаціях. Я ж теж частково і піаром займалася, і комунікацією. Севгіль – журналіст. Алім професійно займався комунікаціями. Відповідно, ми розуміли, як це можна розбудувати, як зробити. Ми взяли пул як би людей, яких ми і самі особисто знали, зверталися до них за інформацією. І вони жили в Криму, джерела в Криму моніторили. І фактично в нас за кілька днів було декілька десятків тисяч людей. Ну, я думаю, що 15, потім – 20, потім воно швидко почало рости.

Всі читали тоді, я точно це знаю, всі дивилися тоді сторінку «Крим SOS», якщо хотіли дивитись, що відбувається в Криму. Купа медіа брали тоді інформацію зі сторінки. Ну, тому що ми просто організували групу волонтерів, яка займалася моніторингом, верифікацією і публікацією цієї інформації. Тобто було три груп людей. Потім ми почали перші якісь акції робити. Ну, звичайно, що в Києві вони мало чим допомогли, але все одно якийсь фон як би створювало, для того щоб підживити інтерес,

щоб люди слідкували, що в Криму отакі речі відбуваються. Почали до нас журналісти звертатися за допомогою, які хотіли приїхати в Крим і там з перших вуст чути, дивитись і так далі. От.

І з перших фактично днів «Крим SOS», окрім того що давав релевантну інформацію, він займався допомогою людям, які хотіли виїхати тоді з півострова. До нас зверталися як би сотні й сотні людей. Або люди до нас зверталися, які хотіли надати житло, якщо це потрібно. І так от з’явилась там одна з перших таких волонтерських ініціатив, які допомагали переселенцям. Тобто «Крим SOS» почав першим працювати з переселенцями, першим прийняли перші родини, селили в Києві, у Львові. Ну, по всій країна тоді заселяли. Це тисячі були запитів як з тої сторони, з Криму, так і, навпаки, від людей, які хотіли давати це тимчасове як би житло.

Допомагали перший час військовим в Криму, в тому числі, збирали кошти на той момент, передавали різні речі в Крим. І нам військові почали довіряти і дзвонити напряму, просити, щоб їм там в ту чи іншу військову частину відправили чи продукти харчування, чи, там, я не знаю, поповнювачі мобільних номерів. Бо вони ж не могли, вони ж були заблоковані у військових частинах. Навіть ліки просили, щоб передавали. Бо я досі пам’ятаю, мене тоді ця розмова прямо дуже і налякала, і розчулила, насправді. Налякала, тому що, ну коли тобі військові дзвонять (а дзвонили здебільшого офіцери, не дзвонили просто рядові) і кажуть, що: «Ну, звичайно, що це звучить дуже дивно. Але чи не могли б ви мені у військову частину відправити заспокійливе для солдатів. Тому що вони вже в такому стані…» А це вже не був лютий, це вже був такий добрий березень, ближче до кінця. Бо фактично багато частин опиралися ще до кінця ж березня, початку квітня. От. Ну, звичайно, що ми це зробили, ми відправили як би ліки заспокійливі. Солдати, військові, перебували в такому жахливому емоційному стані, що їм довелося просити волонтерів відправити їм заспокійливе, щоб вони були в якомусь трохи стані. Бо чому? Тому що згідно як би протоколу, уставу вони мали би чинити опір і застосовувати збою і так далі. По уставу цієї караульної служби. Чи як воно називається? А керівництво, вище командування говорить про те, що чинити спротив не можна. Або в більшості частин тоді ж позабирали зброю і закрили в кімнатах оружейних. Ну, і коли ти стоїш на посту, не озброєний нічим, а навпроти тебе людина в повному обмундируванні, в зеленій цій формі, в масці, із хорошою гвинтівкою, а ти як би стоїш, ну, це, звичайно, що на тебе, ну, як би не може не вплинути.

І.: Ну, так. Стрес накопичувався.

Т.Т.: Да. Тому от «Крим SOS» в перший час і військовим допомагав, і потім переселенцям допомагав, журналістам допомагав. Це найбільший був такий волонтерський проект весною 14-го року. Ну, про референдум я не думаю, що варто прямо так розповідати. Тому що, ну, референдум – це абсолютно таке замилювання очей як би. Зрозуміло, що його ніхто серйозно не сприймав ніде: ні в Криму, ні загалом в Україні, ні серед наших міжнародних партнерів. Але їм треба було, Росії треба було якось нібито легітимізувати свої дії щодо спроби анексії Криму.

Ми точно знаємо, що там не голосувало багато людей. Тому що так званий референдум був організований таким чином, що було небагато дільниць загалом. І, відповідно, черги могли показувати, тому що, ну, дільниць самих було небагато. От. Плюс, була частина людей, яка голосувала:

йшла і псувала бюлетені. Нам потім ці бюлетені відправляли. Моніторингу, звичайно, ми як такого не проводили. Ну, там, частковий. Ми просили: ви подивіться, зробіть пару фотографій, просто щоб показати нікчемність цього всього. Бо референдум проводити під дулами автоматів не можна. Але, як ми бачимо, Російська Федерація показала, що 98 (чи скільки там?) відсотків буцімто…

І.: Нарахувати можна скільки завгодно, якщо поставити таку мету.

Т.Т.: Да. Буцімто проголосували. При тому, що кримські татари масово ігнорували референдум. Якщо хтось, може, й пішов – ну, я не знаю, 0,1%. 0,001, вірніше. Але це дуже реально невелика кількістю людей, які відвідали. І то, здебільшого, я думаю, вони або псували бюлетень, або голосували проти. Хоча там як би як такої проти й не можна було проголосувати. Бо там так питання були вибудувані, що чи так, чи інакше – ти як би все рівно ніби визнаєш. Ну, і просто питання легітимізації було. Відповідно, як би люди здебільшого ігнорували. Тому те, що Меджліс потім казав, бо він же ж моніторив ці дільниці. Бо Меджліс – це ж така інституція, це керівний орган кримськотатарського народу, який обирається шляхом прямого таємного голосування делегатами курултаю. А курултай – це загальний з’їзд. А цей загальний з’їзд делегатів курултаю, їх 300 людей. Тобто Меджліс – це 33 людини, делегатів курултаю – 300 людей. А ці 300 людей, вони вибираються шляхом прямого таємного голосування на дільницях. І в системі Меджлісу так само є так звані регіональні меджліси, або місцеві меджліси.

І.: Мережа.

Т.Т.: І фактично система Меджлісу, вона повторює, вона фактично знаходиться в кожному населеному пункті. Відповідно, є люди, які могли за цим слідкувати: як паралельний підрахунок голосів відбувається або як екзит-поли відбуваються, коли людина стоїть і як би дивиться скільки. От вони рахували, який відсоток людей прийшов. І от за даними такого підрахунку і за даними, як Мустафа Джемілєв, лідер кримських татар, говорить, що, ну, ці ж люди, вони дуже часто не ідейні, які здійснюють якісь дії неправові. От декого можна підкупити як би. Відповідно, був оцей підрахунок, який Меджліс здійснював. А ще як би в руки Меджлісу потрапив документ, який ФСБ-шний, і там говориться про 38, здається, відсотків людей, які взагалі прийшли на дільниці. Серед них як би далеко не всі голосували за. Відповідно…

І.: Зовсім мало.

Т.Т.: Да. Тому, звичайно, що такі… Ну, і плюс, в принципі, сама суть, ну, як би Путін завжди говорить про те, що «народ Крыма». А нема народу Криму. Є народ України, який міг… Ну, питання територіальної цілісності може потенційно виноситись на якийсь там референдум. Хоча зараз це неможливо. Згідно нашого законодавства зараз це неможливо. Потенційно міг би, але тільки щоб голосували всі громадяни української держави. А такого поняття, як народ Криму… Є мешканці Криму. Є громадяни України, які мешкають на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

А є кримськотатарський народ, у якого історично, якщо б його права відновити, така от можливість могла би бути як у народу. Да? Тому що хоч у нас зараз це право на самовизначення ще не відновлено у кримських татар, але у кримських татар була своя державність, яка в 1783 році була зруйнована Катериною ІІ. До того була 300 років, трохи більше, у кримських татар своя державність – було Кримське ханство,

яке мало зв’язки з українською державою, зрозуміло, з європейськими державами комунікації велись. Це була сильна дуже держава в Європі, в центрі фактично Європи. Ну, от. І тому як би й говоримо, що кримські татари є корінним народом, у якого є право на самовизначення. І цю історичну несправедливість, яка була в 1783 році, потім в 44-му році, її треба відновити. І тому лише кримські татари, або інші корінні є караїми і кримчаки (правда, вони не заявляли свого права на самовизначення в межах української держави), могли би за щось там голосувати. Але й то, як би ми розуміємо, що такі питання не виносяться на місцеві якісь там псевдореферендуми. Тому якось так.

І.: А потім уже, коли, ну, як би стало зрозуміло, що вже Крим окупований, анексований, і далі з цим треба щось робити, ви продовжували тут займатися кримськими питаннями. Як це відбувалося? В яких, можливо, ключових таких от моментах ви брали участь, розкажіть трішки.

Т.Т.: Звичайно, да, в усіх ключових я брала участь. Тому що спочатку це була волонтерська ініціатива «Крим SOS», яка допомагала переселенцям. Пройшли через нас тисячі людей за весь період, за всі сім років вже організації. Но той момент це були тисячі людей, які попросили допомогу. Більше тисячі людей ми заселили, яким надали тимчасовий притулок, домівку. Іншим людям це були продукти харчування, побутова хімія і так далі. Тобто, починаючи з лютого, зрозуміло, що ідея була спочатку інформаційного центру, але зрозуміло, що цього дуже було мало. Тому потім почали… І навіть військових ми допомагали вивозити з Криму, в тому числі, коли збирали ці гроші тут і передавали. Бо тоді, на превеликий жаль, в нас Міністерство оборони не активно допомагало з вивозом наших військових з Криму.

А потім здебільшого «Крим SOS» став інформаційним центром і центром допомоги внутрішньо переміщеним особам тоді – з Криму, а пізніше вже почався Схід. Потім до нас почали люди дзвонити зі східних областей і просили допомоги з виїздом. Ми як би не відмовляли. Тому що ворог був один, і причина виїзду цих людей була одна – агресія Росії. Тому як би ми і людям зі Сходу почали допомагати.

Почали співпрацювати з міжнародними вже організаціями. Навіть ще в форматі волонтерської ініціативи почали працювати з ключовою міжнародною організацією, яка займається допомогою переселенцям. Це UNHCR – це управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. От. Вони там нас запитували… Тоді ще ніхто не фіксував, яка кількість людей виїхала. Ще Міністерство соціальної політики не включилось у свою роботу. Тоді ще була така дуже кустарна реєстрація цих людей, було не зрозуміло, що з цим робити. Законодавства профільного не було. Ми вже в квітні 2014 року працювали в робочій групі у Верховній Раді по напрацюванню першого тоді закону «Про тимчасово окуповані території», який був в квітні 14-го року прийнятий, про ті засади, які щодо цих територій, і дії держави. Це як би основний документ зараз щодо окупованого Криму. Ну, і багато речей ми туди заклали. Хоч і багато чого, звичайно, що не змогли проадвокувати.

Тобто ми, з одного боку, займались якимось… вже почали розуміти, що треба на системному рівні щось вирішувати. Бо ж було зрозуміло, що, ну, як би Крим є окупованим, відбулася спроба анексії, і швидко під контроль, на жаль, як би ми ж не зможемо повернути. А люди як би їдуть, територія окупована. Це треба якось в законодавство закріплювати, щоб людям продовжувати надавати допомогу. Але не просто щоб це волонтери робили. Бо якщо це не лягає в якийсь нормативно-правовий акт, закон, то держава не може, відповідно допомагати, державні органи.

І це все було на волонтерських плечах ще тривалий час. Але все одно як би ми почали працювати з державними органами. От перший закон цей з’явився. Потім уже почали розуміти, що щодо внутрішньо переміщених осіб потрібен як би закон. І ми як би, я є одною за співавторок, ми прийняли перший закон по внутрішньо переміщених особах 20 жовтня, здається, 14-го року. Ну, достатньо, в принципі, швидко. Тоді в нашому офісі, це на Бессарабці, це все напрацьовувалось.

Потім ми почали вже системно працювати з міжнародниками, от з управлінням Верховного Комісара ООН. Тому що ми для себе подумали, що ми як волонтери, ну, ми ще як би витягнемо, там, якийсь час. Бо я на той момент вже кинула роботу як би, я вже жила просто на заощадженнях якихось, вони вже завершувались. Ну, щось там допомагали, хтось там якісь гроші давав на волонтерську ініціативу. Але це, ну, як би треба було за квартиру платити, якось жити, їсти. І купа людей, які інші включалися. І ми зрозуміли: або ми командою, там 10 людей (чи навіть менше вже було, ну, тобто були волонтери, які допомагали, але не на системній, постійній основі), або ми будемо допомагати, там, я не знаю, поки держава не включилась, 50 людям, умовно, чи 100 людям на місяць, або... А потреба більша. Да? Є переселенці з Криму, є вже зі східних областей, це вже сотні тисяч людей, які поїхали. Нам треба щось вибирати.

І тоді ми вирішили, що тоді треба працювати з міжнародною донорською допомогою. Ми тоді заповнили першу заявку в УВКБ ООН, в травні ми заповнили. Це була унікальна ситуація, коли ця організація УВКБ ООН, вони взяли в партнери собі зовсім молоду, зелену організацію, просто волонтерів. В нас тоді ще навіть юридичного статусу не було, ми працювали через якусь іншу організацію, яка нам юридичний статус цей давала. От. А в липні вже почали працювати як виконавчі партнери цього управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. В них був розширений вже мандат на переселенців. Це була реально унікальна ситуація. Вони самі говорять, що в жодній країна світу в них такого не було. А в них фактично в більшості країн світу, де були якісь конфлікти або навіть не було конфліктів, але все одно як би організація присутня.

І так ми почали допомагати дійсно тисячам людей. І це різна була допомога. Ну, перші два роки це здебільшого була або робота над законодавством (там одна група людей в нас працювала, в тому числі, я), або це «гаряча лінія», прийом дзвінків щодо працевлаштування, щодо харчування, щодо допомоги в місцях компактного проживання. Тоді почали їхати люди і селитись в якихось гуртожитках і так далі. Ми туди привозили якусь їжу, побутову техніку. Ну, бо, там, наприклад, якщо родина живе з великою кількістю дітей, зрозуміло, що їм пральна машинка потрібна. То ми збирали кошти, це відправляли. Тобто два роки ми всі спали дуже мало. Це був дуже ненормований робочий день, м’яко кажучи. Всі працювали дійсно «на ізнос». Дуже багато допомоги надавали. І тому, з одного боку, була екстрена така допомога людям з Криму і з Донецької і Луганської областей, а з іншого боку, системна робота з законодавством.

Перший час ніхто не знав, і це включно волонтери, громадські діячі напрацьовували першу законодавчу базу. Це вже зараз часто самі державні органи виходять з цими ініціативами. А тоді цього не було. Тоді громадськість це на себе як би брала.

І перший час люди допомагали сильно, поряд з допомогою армії допомагали переселенцям. Принаймні перший рік. Потім вже, ну, здебільшого всі переключились тільки на допомогу українським військовим. Тоді організація прям стала… Ну, перший рік існування 14-й – це було десь до 20 людей. В 15-16-му це було під сотню людей вже і п’ять офісів було по країні. Потім почали їх скорочувати, офіси. Тому що не було потреби в такого роду екстреній допомозі. Тобто офіси розгорнулись, коли потрібно було, була маса людей, дуже багато було. Тому 14-15-16-й – розгорнули велику кількість офісів, п’ять офісів.

Це були соціальні працівники, психологи, юристи. Бо коли база не досконала, відповідно, все погано. І людина не могла вирішити, звичайний громадянин, який виїхав, не міг зробити нічого: отримати пенсію, якісь соціальні пільги, допомогу по дитині, працевлаштування – ну, все. І, відповідно, треба було на це реагувати, ми реагували.

А паралельно, звісно, що, окрім цієї екстреної допомоги, була інформаційна складова, робота з міжнародними організаціями. Тобто продовжували слідкувати за тим, що відбувається в Криму, розказувати про це, їздити на міжнародні майданчики, приймати резолюції. Тобто, ну, в більшості прийнятих резолюцій, якихось постанов і так далі, звичайно, що «Крим SOS» активно, ну, як би участь брав і передавав якісь матеріали. Починаючи з 16-го року, почав працювати з кримчанами, з адвокатами, з активістами, які там продовжують жити, опиратися, допомагати їм їздити за кордон, розказувати з перших вуст, що там відбувається в Криму, які репресії. Потім почали допомагати родинам політв’язнів, яких почало з’являтись багато, починаючи з 16-го року. Бо до 16-го було трохи менше людей, які були в ув’язненні. А після 16-го Росія почала здійснювати системні репресії. Відповідно, кількість людей зросла.

журналістам допомагати в Криму. І перші тренінги для громадських журналістів проводили ми в просто без будь-яких грошей, на це не було допомоги якоїсь донорської, а я попросила якихось знайомих журналістів, щоб вони приходили і читали тренінги, як працювати в умовах війни, збройного конфлікту або в складних умовах і так далі. Приходив Сергій Каразій з «Ройтерса» і читав як би безкоштовно. Хоча як би в нього ці тренінги велику кількість грошей можуть коштувати. Просто для таких журналістів. Тому що це було важливо. Бо журналісти почали працювати в Криму в умовах, ну, нереальних, коли їх там затримують і так далі. А це звичайні хлопці, не знаю, будівельники, там іще хтось. Або там навіть якщо з якимись, навіть якщо є юридична спеціальність, але вони ніколи не працювали журналістами. Тому як би цьому їх вчили. Богдан Кутєпов приходив розповідав, як відео знімати, швидко його постити і так далі. Бо на це був запит. Тобто ми максимально реагували на те, що там відбувається. Ну, і, звичайно, що працювали з іншими організаціями, які тут працюють, на підконтрольній частині українському уряду території.

А пізніше я пішла працювати в цю інституцію, в якій я зараз. Тому що бачила, що ми багато робили напрацювань в громадському секторі. Дещо прийнялось в перший час, а потім почалося пробуксовування певне. І ті дії, який громадський сектор спільно, який займається питаннями Криму, робив, він не давав вагомих результатів. Тобто екстрена допомога надавалася, якісь дії. Але на системному рівні не приймалось якихось законодавчих актів, які були важливими.

Ну, наприклад, Стратегія деокупації Криму в нас з’явилась зараз тільки – сьомий рік війни. А тривалий час чомусь не приймалася. І ми говорили на всіх зустрічах з високопосадовцями, з першими особами держави. Але чомусь як би цей документ не приймався. Є питання з законодавством, яке пов’язане з веденням економічної діяльності на окупованій території. Там колись в серпні 14-го року прийняли. Дуже поганий закон про вільну економічну зону «Крим», який накладав обмеження на звичайних громадян України, у яких є кримська прописка, кримське місце реєстрації, робив їх так званими нерезидентами для банківської системи. Тобто це зовсім інше оподаткування, це зовсім інша можливість оперування своїми коштами. Тобто звичайних громадян, фізичних осіб. А от для компаній, якихось олігархів компаній, наприклад, завод Фірташа «Кримський титан», от він міг спокійно працювати в Криму і до часу звільнення півострова не платити податків в український бюджет.

І зрозуміло, що це був лобістський закон абсолютно,

як би який лобіювали олігархічні групи в парламенті, на той момент ще в злочинному так званому парламенті. Але як би новий парламент, який після Революції Гідності був обраний в жовтні 14-го року, він не змінив цього. І новообраний президент цього теж не змінив, на жаль. Ну, от.

Відповідно, я зрозуміла, що, значить, треба на себе взяти ще трохи відповідальності більше і йти в структуру, яка може командно щось як би здійснити. Тому ми пішли от прямо як команда працювати троє людей в керівництві: Антон Кореневич, Даша Свиридова як би і я. І я вважаю, що за, я прийшла в листопаді 19-го року працювати, що ми за цей от рік з хвостиком зробили дуже багато: прийняли стратегію, прийняли кілька важливих указів. Наприклад, от те, що я розповідала про 26 лютого 14-го року, про цей проукраїнський мітинг. Цей день почали називати днем спротиву, українського спротиву, українського Криму. І він відзначався на певному такому громадському рівні тривалий час. А в 2020 році президент ввів в дію указ, яким запровадив офіційне відзначення дня спротиву окупації Криму. Ну, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, відзначивши роль кримських татар в цьому спротиві, українців. І це важлива дата. Прийняли указ про «Кримську платформу», і, власне, зараз це започатковується. Це теж дуже важливо. І це фактично за час як би нашої активної роботи. Ми в указі вказали про розвиток кримськотатарської мови, прийняли стратегію. І ми як би були тими, хто штовхав, власне, прийняття цієї стратегії, напрацьовував її. Тобто отакі позитивні дії почали як би з’являтися. І я думаю, що коли людина хоче на себе взяти, громадянин хоче трохи більше взяти на себе відповідальності, нічого поганого в тому, щоб піти і працювати у владу, на державний інтерес, на користь державі, людям, нічого немає. В нас, на жаль, дуже часто люди люблять бути в таких білих пальтах і в білих рукавичках, казати, що політика – це брудна справа і все решта, критикувати і казати, що все погано, лише сидячи на дивані.

І.: Це простіше так робити.

Т.Т.: Да. Тому як би я, починаючи мінімум з 14-го року, з початку окупації Криму, я брала на себе відповідальність, будучи в громадському секторі, а потім вирішила, що якщо цього недостатньо, для того щоб здійснювати оцей от шлях до повернення Криму, ми вирішили прийти і командою взяти трохи більше відповідальності. Щось вдається, щось не вдається. Але мені здається, що я там перед Богом, перед своїм народом, ну, кримськими татарами, українцями, в мене совість чиста. Те, що я можу, те я роблю. Якщо кожен громадянин буде хоч трохи робити для повернення Криму… Трохи. Написати листа політв’язню. Це теж важливо як би. Допомогти якійсь родині, яка зараз в поганих умовах, або, не знаю, родині, яка переслідується в Криму. Не знаю. 100 гривень відправити. Це теж дуже важливо. Прийти на виставку підтримати. Ну, тобто це такі малі кроки, які, ну, я впевнена, наближають. І от в мене часто питають: «Чи ти віриш, що Крим повернеться?» Ну, слухайте, ну, я би не працювала і не віддавала би стільки своїх сил життєвих, як би свій відносно молодий вік на те, щоб працювати на те, у що я не вірю. Якби я не вірила, я би не займалася цим. Я впевнена, що повернеться. І я впевнена, що повернеться за мого життя. Я не знаю, через 5 років чи через 10 років точно повернеться. Бо всі імперії руйнувалися. І Російська імперія чи Російська Федерація теж буде зруйнована як би. Я нам просто потрібно, нам як державі, як громадянам України готуватися до цього часу Х. Бо мені здається, ми багато часу втрачаємо і не готуємося. Думаємо: це колись от буде, от колись. А до цього треба готуватися, треба готувати кадри, треба готувати ґрунт для цього всього, треба працювати з людьми, які в Криму. Вони не «прокаженные» якісь.

Які живуть в Криму або в Донецькій і Луганській області. Всі живуть в своїх умовах. Там не було такого, що всі хотіли в Росію, всі люблять Росію і так далі. Треба розуміти умови, в яких вони жили: в умовах пропаганди постійної як би, в умовах відсутності хорошої інформаційної і гуманітарної політики щодо цих як би територій. Якби вона була правильно вибудувана протягом цього часу, Росія, думаю, не мала би намірів окупувати Крим. А через те що вони як би, зрозуміло, що вони хотіли цю територію давно. Але вони якраз такі дії робили, для того щоб це підготувати, ґрунт для окупації, а ми нічого для протидії цьому як би, на жаль, не робили. Я це можу стверджувати точно. Бо я в громадському русі з 2003 року і пам’ятаю Крим, який був наводнений цими агентами. І, в принципі, ми ж бачили, що СБУ, поліція, яка повним складом перейшла в ФСБ російське, якийсь Центр протидії екстремізму і так далі. Тобто це ті люди, які працювали не на інтереси держави. Зрозуміло, що в нас була злочинна влада тривалий час як би.

І.: Яка здавала інтереси держави, будемо так казати, по всій Україні, а в Криму – особливо. Тому що там військова база російська. І зрозуміло, що там вони давно здали, на жаль, Крим.

Т.Т.: Але як би ніхто за цим не слідкував. Бо це було зрозуміло. Я пам’ятаю таку яскраву історію. Це, напевно, ще шостий чи сьомий рік. Проходить якась прес-конференція. Я тоді підпрацьовувала журналістом там в одній агенції. І я приходжу в цю інформаційну агенцію, а там прес-конференцію дає, такий був рух в Сімферополі, ой, в Криму, «Севастополь. Крым. Россия». Проросійський абсолютно рух. От. Я не пам’ятаю, які в них там лідери були. І от сидить кілька людей, говорять абсолютно антиукраїнські речі, говорять: «Украина – это банановая республика. Конечно, да, вот у меня украинский паспорт, вот у меня российский паспорт», відкрито показує і так далі. А біля мене сидить СБУ-шник. А чому я їх знаю? Тому що вони всі слідкували за громадськими діячами. Я була в двох рухах: проукраїнському і кримськотатарському. В двох середовищах я завжди була. Ну, поки я жила в Криму. І я йому кажу: «Саша…» А там всі були журналістами. СБУ-шники, які цей… вони всі були журналістами тоді або ще якимись тоді цими… під прикриттям. Кажу: «Саша, слухай, ну, він же ж говорить такі речі…»

І.: Антидержавні.

Т.Т.: Да. Антидержавні, паплюження національних символів. Чого ви нічого не робите? «Ми слідкуємо», каже. Ну, окей. Ну, і все. Тому як би «ми слідкуємо», і більше нічого не було. Тому, да, тому я впевнена, що територія повернеться під контроль української держави, але ми маємо до цього бути готовими і з Донбасом, і з Кримом здійснювати якісь дії, які би цей процес наближували. Якщо ми скажемо як держава і легко відмовимось від наших територій, мені здається, поколіннями не за це боролися наші прадіди, не за це були всі рухи: і Української повстанської армії, і ОУН, і Січових Стрільців, і коли Карпатська Україна і ті воїни були, і «крутівці» і так далі. Вони всі боролися за незалежну соборну Україну. Якщо ми так готові легко забувати про наші території, ну, це якось дивно.

А Крим – це земля кримських татар, в першу чергу, так. Звичайно, що там живуть українські громадяни, українці етнічні. Вони, правда, там з’явились трохи пізніше, про це теж треба говорити, це треба чесно визнавати. Це нормально як би. Да? Бо до 1783 року або якщо брати період трошечки раніше, коли 80% кримських татар було на цій території. Потім, після початку колонізації Криму, а потім після першої анексії Криму кримськотатарське населення скоротилося:

спочатку – вдвічі, потім – втричі і так далі. Потім з депортацією, де померла велика кількість людей, не доїхавши навіть до країн цієї Малої Азії, Середньої Азії, які там загинули як би, скільки поколінь не народилось дітей. І зараз кримських татар – 15%. Але як би не можна говорити про надання автономії чи право на самовизначення лише на основі, чи там більшість людей проживає, чи ні. Тому що треба спочатку історичну справедливість як би відновити, а потім говорити про якісь інші речі. Тому, да, тому кримські татари будуть боротися, українці Криму будуть боротись за повернення півострова, які там поколіннями вже фактично жили. І про це не треба забувати. Це наша земля. Це не їх земля. Там немає, там «не было, русского духа, там русским духом не пахло». Це треба розуміти. Зовсім не пахло. А потім як би шляхом колонізаторської цієї політики, яку вони й зараз продовжують, заселяючи півострів.

І.: Ну, так, звичайно, після 14-го це ж теж у них продовжується переселення.

Т.Т.: Системна політика переселення.

І.: Ну, а зараз проблеми ж з нерухомістю, знову ж таки, і землі забирання, і майна.

Т.Т.: Ну, вони це роблять. Вони забирають майно, вони забирають можливість володіння землею для іноземних так званих громадян. Да? До коїх вони відносять і українців. От. Це заселення їх людьми російськими, які приїжджають. Це мінімум 500 тисяч. Взагалі, більше. Крим вже перенаселений. Як би вони стирають картину етнічну Криму, вони змінюють її. Тому це системна політика Російської радянської імперії по колонізації територій. Да, цьому треба протистояти. Але треба розуміти, що все одно вони з цієї землі підуть. І ті люди, які приїхали, вони теж підуть. Або якщо не всі підуть, вони будуть жити в умовах української держави за нашими правилами. Інакше бути не може.

І.: Ви спілкуєтеся з родиною, з батьками?

Т.Т.: Так, звичайно, я з усіма спілкуюсь. Просто вони рідко приїжджають. Бо, ну, вони вже похилого віку: татові 20-го числа було 70 років. Тому як би їздити вже, ну, так часто в них не виходить. Ну, плюс, як би там обмеження через ковід з боку російської сторони, через коронавірус. Тому як би рідко-рідко, на жаль, їздять. Але звичайно.

І.: Як вони себе зараз там почувають? Мається на увазі, ну, ви маєте від них об’єктивну інформацію, як атмосфера міняється.

Т.Т.: Ну, звичайно, нічого хорошого вони не розповідають. Просто ми намагаємось ці теми оминати, насправді.

І.: Болючі.

Т.Т.: Вони болючі. І можуть прослуховувати. Тому ми як би такі суспільно-політичні намагаємося оминати, більше говоримо про родичів: хто де народився, у кого що там сталося на вулиці у сусідів, у бабусі і так далі, у кого що болить. Ну, дуже побутові як би речі.

І.: Ну, так. Життя ж продовжується. Воно й далі там продовжується, звичайно. І його треба підтримувати, щоб воно продовжувалося і люди зростали, формувалися, і були здорові (головне), і, як ви кажете, жили в здоровому стані психічному і фізичному до тих часів.

Т.Т.: Зараз нема іншої можливості як просто берегти родину, зв’язки соціальні, які були. І люди здебільшого так як би і роблять, насправді.

І.: Але це солідаризувало самих татар і українців в Криму?

Т.Т.: Однозначно. Однозначно кримських татар це дуже солідаризувало і об’єднало. Кількість людей, які би перейшли на бік окупанта або підтримали, вони здебільшого є, насправді, з меркантильних якихось інтересів або через погрози. Це було ще в 14-му році. Але як би цих людей вже використали, які тоді пішли в якісь там уряди працювати чи щось таке. Але їх було дуже мало. Це дуже-дуже малий відсоток людей, які почали співпрацю з окупаційними органами. Дуже малий відсоток.

Здебільшого люди просто живуть у своїх родинах.

Вони зараз зосередились на можливості збереження культури, мови. З’являються якісь там інтернет-медіапроекти, які теж пов’язані от, власне, зі збереженням культури. Бо нічого іншого в Криму зараз неможливо. Відповідно, просто, ну, такою от як ракушкою такою от закриваються.

Але спротив в Криму є однозначно. І спротив – це родини політв’язнів, це самі політв’язні. Ну, ми ж їх бачимо. Це прапори, які з’являються на День Незалежності. Це букети квітів на день народження Шевченка 9 березня. Ну, це важливі такі речі, які для когось тут можуть здаватися якимись дрібними. Але там вийти і покласти квіти до пам’ятника Шевченка – це велика сміливість як би. Да?

Великої сміливості є люди, які виходять під обшуки в будинках, які відбуваються у кримських татар, українців (ну, здебільшого – у кримських татар), і все одно підтримують. Тому що російська влада це розглядає як несанкціонований мітинг, знову їм дають якісь штрафи. По них же в той самий день відбуваються суди. Під суди знову приходять люди. І так далі. Тому це постійний процес. Але як би Крим не здається. Просто форма протесту, вона стала іншою. Там неможливі масові акції. І навіть такі акції все одно, не дуже масові, але все одно відбуваються. Або, там, не знаю, коли, по-моєму, в 2019 році кримські татари поїхали і вийшли на Червону площу в Москві, для того щоб сказати, що в Криму відбуваються репресії. Коли родини, близькі, друзі і так далі політв’язнів вийшли в футболках з портретами політв’язнів і про це сказали. Як у 89-му році кримські татари зробили перший фактично в історії Радянського Союзу масовий мітинг. Це ж кримські татари були, які у 89-му році вийшли на Червону площу.

Тому як би в крові у кримських татар є оцей от ненасильницький спротив як би, ну, і, взагалі, дух свободи. Тому як би в нас є ця така і тяглість, і оці от комунікації українців і кримських татар – дуже легко порозумітися.

Кримським татарам дуже складно порозумітися з раболєпним таким російським громадянином, який звик дивитися тільки на царя-батюшку. А кримські татари, коли був навіть період розквіту кримських татар під час ханського управління, там не було такого. На хана дивились не як на прям такого небожителя, а як на людину, яка вирішує якісь їх питання, але в комунікації. Хан дуже багато ходив по вулицях, перевдягався у звичайного якогось мешканця Бахчисарая, для того щоб почути, а що ж відбувається з його підданими (чи як це назвати?). От.

Тому як би кримські татари боролися. Цей же ж цілий рух був з повернення на Батьківщину. Величезний рух. Була велика кількість дисидентів, ці зв’язки з українськими дисидентами. Потім зв’язки з «Народним рухом» і дружба з покійним Чорноволом Мустафи Джемілєва. Оці зв’язки «Народного руху», коли кримські татари йшли спільною політичною такою платформою на вибори в Криму. Отакий був рух «Меджліс», і йшли по одних списках. Коли проукраїнські, патріотичні сили брали народних депутатів, для того щоб кримські татари представляли інтереси народу. Тобто це було протягом тривалого часу і зараз продовжується, коли там на засідання «Кримської солідарності», цього руху, який от, власне, чинить такий досі спротив, приходять українці етнічні кримські, якісь подарунки передають дітям і так далі. Тобто це постійно. Коли Миколу Семену судили, то кримські татари ходили на суди до пана Миколи.

Коли суди по кримських татарах відбуваються, українці ходять. Ну, тобто це абсолютно нормальна історія співмешкання цього.

І.: Тим більше, ви говорили про те, що і ментально є як би моменти, які…

Т.Т.: Є близькість така.

І.: Навіть в тому, що оце ставлення до землі і оце вміння її обробити і навіть урожай якийсь із неї мати. І ми говорили якось про те, що, от ви кажете: приїхали кримські татари, можливо, зразу були проблеми з тим, щоби їх сприйняти. А скільки я була в Криму – всі купляють у кримських татар. Якщо щось, то смачно там, в тій точці. Там чебуреки, а там дині, а там виноград, а там ще щось. Тобто, ну, от навіть у Криму вже з’явилися такі точки, де рекомендували, що от у кримських татар, там смачніше, там найдобріша кава, там ще щось. Тобто от в цьому є такий, видно, ще схожість така, хазяйновитість така якась, оця любов така до природи і такий зв’язок із землею.

Т.Т.: Хазяйновитість, відкритість, доброзичливість. Як би, ну, да, звичайно. Дуже багато зв’язків, в тому числі, в орнаментах, в килимацтві, в музиці. Я чому і займалась, власне, цим. Тому що дуже багато, особливо музика, яка там на Західній Україні, наприклад, мотиви якісь, вони прямо інколи слухаєш – один в один з тим, що по мелодиці у кримських татар. Ну, тому що не може жити два народи поруч як би і не мати цих взаємопроникнень. Це абсолютно нормально. Ну, не можна… І як би, да, були сторінки, там, я не знаю, одні на тих ходили, інші на тих. Але це той час був, це треба так сприймати, це історичний момент.

І.: Ну, так. Ну, і спільно ходили, будемо так казати.

Т.Т.: Да, і спільно ходили і так далі. Це абсолютно нормально для того періоду. І тут не про питання ворожості. От власне. Да? Бо здебільшого два народи жили, мирно співіснуючи. А були періоди як би такі. Тому що це були періоди завойовницьких війн, це були періоди конкуренції за ресурс і так далі.

І.: Ну, так. Формувалися території. Вони тільки були в процесі.

Т.Т.: Звичайно.

І.: Тому як би це все зрозуміло. Тим більше, що це як би одна ця… Як це називається? Не паралель, а ми ж як би, получається, до Європи наближені в однаковій мірі, будемо так казати, на одній довжині знаходимося. Тобто можна сказати, що ментально воно, видно, через те і близько. Ну, і потім степ, оця степова зона, вона ж теж як би була певний час спільною, можна сказати. І оцей український степ – це теж особливий такий регіон, який поєднує багато українців і кримських татар. Таміло, ви бачите себе в політиці от в майбутньому?

Т.Т.: Ну, політика – це ж дуже широка рамка, насправді.

І.: Ну, от ви така молода і маєте вже такий бекграунд.

Т.Т.: Це все політика. І те, чим я й раніше займалась, – в широкому контексті це політика як би, і те, що зараз. Ну, зараз я є заступником Постійного Представника. Це політична посада. Я не знаю, якщо буде якась політична сила, в якій я зможу реалізовувати своє бачення розвитку країни, повернення території і це буде командна робота, то звичайно.

І.: А якщо в Криму?

Т.Т.: Однозначно. А хто ж це буде відбудовувати? Звичайно, в Криму, так. На якій позиції – не знаю, не задумувалась. Бо багато чого треба буде робити. Там уже будемо дивитись.

І.: Можна і на дуже високі позиції. Тому що треба буде молодих людей досвідчених. Я думаю, вони нам треба.

Т.Т.: Треба. І зараз працювати з цими людьми треба. Чого не вистачає. Це правда.

І.: Не вистачає. Їх не так багато. Тому що, що б ми не казали, на жаль, старше покоління відходить. І є така небезпека в плані того, щоби кримські татари молоді

не залишалися байдужими до того, а, навпаки, включалися в цей як би політичний процес, поки в Україні включалися, і піднімали ці питання. Отак, як ви правильно кажете і робите. І тоді великі шанси є на те, що цей процес політичний може перекластися на кримські процеси. Тому що треба справді бути готовим і туди рухатися.

І ще наостанок запитання. В нас іще трішки є часу. Про якісь хотіла щоб ви особисті моменти розповіли. Ну, можливо, досвід, який ви набули за цей період. От починаючи з 14-го, що в вас особисто змінилося за період Майдану, можливо, за період анексії. І ви ж провели таку велику роботу, можна сказати, в ущерб своїй, можливо, особистій кар’єрі і так далі. Тобто громадянська оця діяльність все-таки, з одного боку, щось притормозила, з іншого боку, вона вас розвивала. І по якому напрямку розвивала?

Т.Т.: Ну, насправді, за ці сім років з початку окупації Криму я дуже багато чого навчилась. І я не впевнена, що в якійсь іншій сфері я би здобула стільки досвіду унікального в різних, насправді, сферах. Абсолютно. Бо коли в громадському секторі ти і руками працював, ти й головою працював, головою в інформаційній сфері. Бо тобі треба постійно комунікувати, вигадувати якісь нові методи донесення інформації і так далі. Мені просто було легше це все робити. І, можливо, чому багато в чому організація і була як би успішною? Не тільки тому, що як би є ідея, коли правильна ідея, то вдається все, я впевнена. Це і ресурс знайдеться, і так далі. Просто і в мене був різносторонній досвід. З одного боку, був аналітичний досвід роботи у нас в політичній сфері. З іншого боку, був трохи журналістський досвід, був досвід в піарі і в комунікаціях, в організації заходів, культурна сфера і так далі. Відповідно, через це як би були і певні зв’язки і комунікації з різними середовищами людей. Ніби одне середовище, велике середовище, проукраїнське, активне і так далі, і все одно це різні середовища всі. І, відповідно, це коли почало накладатись на діяльність організації, було легко достатньо організувати якісь процеси і зрозуміти щось. Як би я, в принципі, креативно мисляча завжди була. В мене завжди фонтан якихось ідей. Ну, і, відповідно, це дало можливість в організації, в принципі, це все реалізовувати. Ну, мати таку можливість. Ну, всюди так є. Коли ти працюєш навіть у сфері, не знаю, комунікацій, піару і так далі, ти можеш подавати ідеї. Вони не всі далеко будуть прийняті. Бо є там бачення керівника (умовно). Ми в організації, і я сама продукувала ідеї, і рєбята, які зі мною працювали, вони завжди фонтанували. Тому що я їм давала можливість цієї реалізації і ніколи не говорила, що ні, це неможливо. Можливо майже все як би. Якщо є людина, в якої є ця ідея, і потім ця людина залучає ще якихось інших людей, і вона це реалізовує. Ну, як би більшість.

Ну, наприклад, помню, в 2016 році, нещодавно мені приходило знову нагадування в фейсбуці ми робили вперше, потім були якісь повторення такої ідеї похожої, але до мене прийшли мої тоді комунікаційні ці дівчата, Юля з Настею, і говорять: «Таміла…» А ми якраз займалися марафонськими забігами, пробіжками і так далі. Кажуть: «Слухай, треба ж щось отаке придумати до 26 лютого цікаве. А як тобі ідея, якщо б ми зробили пробіг за Крим?» Я кажу: «А що ви маєте на увазі?» –

«Ну, от щоб ми добігли до Криму, до якого ми зараз добігти не можемо». – «Так, розкажіть мені, продовжіть ідею». І вони продовжили. Ну, як би ми її там якось допрацювали. Але як ідея виглядала в підсумку? Що ми в Києві організували забіг на 2, 5, 15, по-моєму, якось так, кілометрів, коли кожна людина могла пробігти ту дистанцію, яку вона може пробігти. В Києві, і до нас приєднались тоді по всіх точках України. І сукупно кожна людина, коли ми підсумували кілометраж кожної людини, ми пробігли фактично до Криму, від Києва до Криму. І це було тоді дуже багато. Ми перевищили набагато цю позначку. Це, здається, до Сімферополя 600 якось з чимось кілометрів. Ми пробігли майже 800 кілометрів.

І це була яскрава акція. І на ВДНХ тоді зібралась, ну, дуже велика кількість людей, бігли, проводили якісь розминки і так далі. І треба було бачити енергію цих дівчат моїх, які це як би змогли реалізувати, і залученість тих людей, які прийшли пробігти. Бо вони тривалий час не знали, а як же ж я можу хоч трохи, але от в цю тему Криму якось зануритись. І от вони прийшли, от вони вміють бігати, люблять вони бігати – вони прийшли і пробігли. І це була, ну, дуже правильна, символічна як би річ. Так? Тому як би будь-яка ідея, вона завжди може реалізуватися. І будь-яка ідея, вона важлива.

Тому якщо про свій досвід, для мене перше – що немає обмежень. Людина може абсолютно як би все. І, напевно, що до 14-го року я думала, що в мене є якісь обмеження: на це в мене нема грошей, на це там ще щось. А потім я зрозуміла, що ні, можна абсолютно все зробити, знайти кошти і людей знайти, і реалізація буде гарна і так далі.

Друге – що навколо дуже багато людей, які хочуть допомогти. Головне – що їм важливо сказати. І, з одного боку, я стала жорсткішою. Бо, ну, трошечки більше відповідальності, десь якісь, можливо, інколи там жіночі якісь, суто жіночі риси, вони, можливо, уходили на якийсь інший як би план. А з іншого боку, набагато більше терпимості до людей, які мають інші погляди, що їм треба це пояснювати. І більше сили і витримки. Бо думаєш, якщо люди в Криму витримують це все, ну, як би я живу в спокійному Києві. Да, я втомлююся, є перманентний стан втоми. Але принаймні з тобою все в порядку, ти не знаходишся у в’язниці, твої батьки, дякувати Богу, живі і здорові, вони на волі і так далі. Ти не живеш в умовах окупації. В умовах окупації складно жити суто психологічно. Тому як би ці всі речі, я сильніша стала, я як би розумію. Тоді я була таким от хоч вже і не 20-річним, але 28-29-річним дівчиськом, яке ходило по якихось там фестивалях, літературних читаннях. А зараз це зовсім інша відповідальність, зовсім інший рівень дійсно прийняття рішень. Тепер я точно розумію, що як би ми зі своєю командою впливаємо на процеси прийняття рішень. Я їх бачу в тому, що от я бачу вже підписаний документ, прийнятий Верховною Радою документ і так далі. І оце теж як би надихає. І цього, напевно, що в такій формі і в таких результатах в мене не було можливим до 2013 року.

І.: Дякую дуже.

Ташева Таміла

Псевдо

Роки життя

1985


Місце народження

м. Самарканд


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

громадська діяльність, державна служба


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

22.03.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

18


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Ташевою Тамілою, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Ташевої Таміли про події окупації Криму, записані 22 березня 2021 року