Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Свиридової Дарії про події окупації Криму, записані 07 квітня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 7 квітня 2021 року. Запис відбувається у приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Дарія Свиридова (Д.С.): Мене звати Дар’я Свиридова. Я із Криму.

І.: Народилися де?

Д.С.: Народилася я… Ну, власне, народилась я не в Криму. Але, ну, тобто вся моя родина з Криму, і я сама все життя прожила в Криму. Тому, власне, просто, мабуть, формально, скажімо так, народжувати мене їздили поза Крим, але жила я в Криму і родина моя з Криму. Власне, мої бабуся і дідусь переїхали. Тобто в Криму початок нашої родини почався як для родини з моєї бабусі і дідуся по мамі, які переїхали в Крим, власне, десь у 50-х роках.

І.: А звідки?

Д.С.: З міста Харків, де вони, власне, познайомились, одружилися і потім прийняли родиною рішення з певних причин, з особистих причин здоров’я мого дідуся, що краще жити в Криму. Ну, і, власне, моя бабуся пожертвувала кар’єрою, можна сказати, заради того щоб покращити умови життя для свого чоловіка. І вони переїхали в Крим, власне, з нуля розпочинали своє життя як молода пара саме в Криму, а там вже фактично розбудували і дружні якісь стосунки, і, власне, потім народили дитину, мою маму. І, власне, я там народилась. І ми там всі жили все моє життя до 2014 року.

Що розказати? Мама моя вчитель музики. Доволі професійний, фаховий. Вона викладає музику, музикальну літературу, сама грає на фортепіано. В мене є брат, який залишився в Криму, який, власне, теж народився в Криму. Він займається спортом професійно.

І.: Яким?

Д.С.: Ну, він займається фітнесом, реабілітацією, здоровим харчуванням. Ну, тобто такий в нього профіль. Ну, от, власне, з членів родини, хто зараз в Криму, в мене тільки залишились мама і брат.

І.: А про тата ви не сказали.

Д.С.: Тато не живе в Криму. Не живе. Вони розлучені з мамою, і він зараз не живе в Криму. Тому в Криму залишилися… Тобто мої бабуся і дідусь, які по мамі, вони померли в Криму вже, дідусь мій помер вже доволі давно. Бабушка моя померла під час окупації вже. Ну, от вони там поховані обидва. Я, на жаль, не можу поїхати туди. Ну, от, власне, так, все своє життя, все дитинство я провела в Криму, з родиною. Ми проживали в місті Алупка. Я навіть не знаю, що, ну, про дитинство розказати.

І.: Про дитинство трошки розкажіть: де навчалися, що робили, чим займалися?

Д.С.: Ой. Та чим? Як всі діти. Що робила? Навчалася в декількох школах я в місті. Потім вступила в університет в Ялті – в Кримський гуманітарній університет, навчалась там на спеціальності «Викладач історії і правознавства». Потім я вступила на другу вищу освіту, коли вже навчалася на першій. Я почала працювати помічником адвокатів, і мені це сподобалось, скажімо так, і я вступила на другу вищу освіту – юридичну. Теж частково її в Криму отримувала, частково – в Одесі. Ну, і, власне, після цього все ж таки почала працювати за другою освітою – як юристка. Ну, і в мене була основна професійна моя діяльність потім, пов’язана з юридичною роботою. Ну, от якщо коротко. Не знаю, мені доволі важко про дитинство щось розповідати. Ну, це якісь особисті історії і спогади. Я не дуже… Ну, це дуже моє особисте. Я не дуже люблю про особисте розповідати.

І.: Ну, а дивіться, якщо ми говоримо про Крим, це ж дитинство особливе. Тому що Крим – це така особлива територія.

Д.С.: Ну, абсолютно. Звичайно.

І.: Це море. Це гори.

Д.С.: Ну, все моє дитинство – це, власне, гори, море. Я жила в п’яти хвилинах до моря. Звичайно, більшість часу на вулиці ми проводили. Бо зими майже немає в Криму. Діти майже завжди на вулиці, тепло, зелено. Звичайно, все літо ти на морі. Ти ходиш в гори, ти багато їздиш. Я, взагалі, дуже люблю Крим. І я із друзями, коли вже виросла, сама, коли вже могла самостійно, скажімо так, подорожувати, то я дуже багато із друзями Крим проїхала. Мене завжди дивує, коли кажуть, що кримчани, або місцеві, не знають Криму.

І.: Ну, є таке.

Д.С.: Мені це дивно. Бо я, в принципі, об’їхала весь Крим. Немає місця, мабуть, де я не була в Криму. Звичайно, щось я краще знаю, щось гірше. Але, власне, я не знаю місця, де б я не була, де б ми з друзями там не їздили, не дивилися. Але, звичайно, що здебільшого своє життя я прожила на Південному Березі, тобто чисто коли я жила з родиною. В дитинстві я жила в місті Алупка. А коли я вже завершила школу, я одразу переїхала в Ялту, і вже все життя подальше жила в Ялті, там працювала, там навчалась. Ну, і, звичайно, це дуже… Ну, власне, Південний Берег Криму для мене асоціюється загалом з домом. От я знаю, там, умовно, коли я уявляю, як я повертаюсь додому, то, звичайно, я уявляю собі цю дорогу – серпантин від Сімферополя до Ялти, як ти їдеш додому. І оцей перший… перші повороти, коли тобі вже море видно, і ти розумієш, що, так, додому залишилось хвилин 20. Ну, це така в мене завжди картинка, коли мені кажуть про… Коли я згадую дом, то це моя перша картинка: як я їду додому. Тому, звичайно, це дуже… Це місто, мені здається, дуже толерантне, дуже привітне. Бо, власне, Ялта завжди приймала гостей з усього світу, не лише з України. Дуже багато і іноземців завжди. І, мені здається, це дещо впливало на ком’юніті місцеве. Воно було, мені здається, доволі толерантним, доволі відкритим до інакшості. Ну, мені так здавалося. І мені так здається зараз. Тому, мабуть, все, що трапилось потім в 14-му, для мене було абсолютним шоком. Бо, ну, це не було природнє. Тобто те, що відбувалось з людьми, це не було, як на мене, природнім станом поведінки місцевого населення. Такої агресивної поведінки, мені здається, ніколи не було. Це не притаманно цьому регіону, в якому я прожила все життя. Ну, але, знов-таки, може, це якась ілюзія, коли ти все одно в своїй бульбашці спілкуєшся зі своїми друзями, формуєшся у своєму середовищі. От.

Ну, і, на знаю, в мене… я навчалась в дуже гарних школах, в принципі. Звичайно, і вчителі доволі багато якісь окремі на мене вплинули, на мій розвиток, мені здається. Ну, в першу чергу, родина, звичайно. В мене були дуже близькі стосунки з моєю бабусею, яка померла вже, на жаль, і яка сама була з такої багатонаціональної родини, якщо можна так сказати, яка мені багато розповідала і про Україну загалом, і про ті міста, в яких вона жила, коли була в дитинстві. Вона сама з Одеси, але якийсь час життя жила в Харкові. І вона про все це мені розповідала. І потім чому вони переїхали в Крим, і Крим для них став важливим місцем, їх домом в їх житті, бо він врятував мого дідуся від хвороби. Фактично він хворів дуже сильно, коли був молодий. Він пройшов Другу світову війну і повернувся з війни з серйозною хворобою. Бо він на флоті служив на Японському морі. І йому, власне, лікарі сказали, що, власне, або його життя доволі швидко завершиться, або йому треба змінювати клімат. Бо він не може жити в тому кліматі. Бо клімат, в якому вони жили в Харкові, він доволі негативно впливав на його здоров’я. І, власне, вони переїхали в Крим заради цього. І дійсно це вартувало того, бо мій дідусь прожив більше, ніж 80 років.

І.: Це заслуга.

Д.С.: Абсолютно. І моя бабуся мені завжди казала, що Крим подарував, власне, життя і йому, і їм як родині. І тому абсолютно вони це… Тобто вона мені часто про це казала, що, власне, саме переїзд сюди, в Крим, який став домом для їх родини, він, власне, дуже вплинув на життя безпосередньо мого дідуся і на батька моєї мами. От.

Ну, власне, я не знаю, я дуже люблю Крим. Я дуже погано адаптуюсь до холоду. Досі, якщо чесно. Бо я реально абсолютно теплолюбива людина. Для мене, взагалі, важлива наявність води десь перед очима, от зелені. Все це для мене, природа навколо, для мене це дуже важливо. В Києві з цим складніше. Але все ж таки я, насправді, Києву дуже вдячна, що він для мене став станом на сьогодні домом, який, власне, прийняв після всіх цих подій 14-го. Але тимчасовим домом все одно. От.

Ну, не знаю, що. Може, про школу. Ну, от, мені здається, були якісь такі моменти. Коли я навчалася я собі, взагалі, задавала питання: що на мене вплинуло, чому, я не знаю, хтось з мого оточення сприйняв те, що сталось, хтось – ні, і в мене немає відповіді на це питання, власне. Але просто я думала, аналізувала. Ну, не знаю, якісь люди, які на тебе впливають, ну, в школі, наприклад. В одній зі шкіл, де я навчалася, в мене була дуже, мені здається, дуже крута вчителька української мови та літератури. Я навіть пам’ятаю, як її звати – Ірина Касьянівна. Мені здається. А в іншій школі – Людмила Григорівна. От я дуже добре пам’ятаю цих вчительок української мови та літератури, які, власне, дуже круто, мені здається, дуже вболівали за той предмет, який вони викладали. І, відповідно, коли вони горіли і їм подобалось те, чим вони займаються, власне, звичайно, це не може не подобатись дітям, з якими вони працюють. І от мені, ну, от пощастило реально з учителями української мови, наприклад. І для мене це ніколи не було чимось неприроднім. Тобто це завжди було для мене навчання рідної мови, мови країни, в якій я живу. В мене не було… Тобто цей стереотип, що «Ти з Криму. Звідки ти можеш знати українську мову?», я реально, на диво, почала з ним стикатися, коли вже вступила в університет, почала їздити по різних конференціях, заходах студентських по Україні. І мені було, чесно скажу, неприємно. Спочатку це начебто так було круто: «Ой, ти з Криму. Ти розмовляєш українською?» Ти начебто крутий. А потім, чесно скажу, з часом мені це було дуже неприємно. Тому що я розуміла, що кримчан сприймають як…

І.: Дуже стереотипно.

Д.С.: Да, дуже стереотипно.

І.: Однобоко.

Д.С.: Як доволі не хочу казати обмежених, але як щось інородне. Що сприйняття дитини з Криму, якою я була, власне… Ну, скільки мені там було? Ну, дитина. Студентка, добре. Вже не дитина, але студентка з Криму – було, що начебто я не мала знати українську мову або не мала розмовляти українською. Мені це реально було неприємно. Я цього не розуміла. І я чесно скажу, на той момент середовище, в якому я жила, я не відчувала, що Україна – щось інородне. От чесно скажу. Це абсолютно моє щире відчуття, в якому я жила в Криму. Тобто в мене не було… Тобто завжди було якесь дивне ставлення до Севастополя, бо там було дуже багато проросійського контенту загалом і політичного наративу. Але цього, наприклад, не було, за моїм відчуттям, абсолютно, наприклад, в Ялті, де я жила, в Сімферополі, де я часто бувала по роботі. Ну, тобто в тих середовищах, де я працювала, потім, коли стала вже працювати, я цього не відчувала.

Да, ми не розмовляли українською в побуті. Це правда. Я не розмовляла українською в родині ніколи. Я розмовляла українською здебільшого по роботі, в університеті, де я навчалася. Але відчуття того, що Україна – щось неприроднє, чи українська мова якась іноземна – абсолютно ніколи не було. Це точно. Ну, це моя, власне, історія. Але от такий мій досвід. Тому, я ж кажу, коли ти живеш в цих відчуттях, то доволі важко потім було переживати події 14-го.

Ну, плюс, можливо, ще якимось важливим моментом були події 2004 року. Я була студенткою І чи ІІ курсу. Мені здається, мені було 18 років. Це коли були вибори президента, які проходили в три тури, оці, Помаранчева революція.

І в мене була дуже класна група в університеті, де я навчалась. Ми зараз всі спілкуємося, більшість групи, якось підтримуємо контакт. Багато хто з цієї групи моєї близькі друзі досі. І от тоді ми, не знаю, в нас якось сформувалась так група, викладачі на кафедрі, яка була нашою кафедрою, де ми навчалися, доволі з проукраїнськими настроями, якщо можна так сказати. І, власне, ми там, ну, пів нашої групи були на Майдані в 2004 році. І от тоді це дійсно було доволі важко в Криму. Бо, власне, загальні настрої були доволі очевидної підтримки тоді кандидата в президенти Януковича. І все це було, оцей загальний накал пристрасті в країні, він, звичайно, був і в Криму, але не такий сильний. Бо загалом більшість населення підтримувала Януковича, виступала проти Ющенка. Але от в нас була така маленька ком’юніті, яка і на рівні університету фактично чинила спротив такий публічний, ми могли приходити на пари публічно в помаранчевих шарфах, там, шапках, я не знаю. Ну, це був підлітковий протест, я розумію зараз. Але він був саме такий. Тобто ми, власне, для себе бачили… Ну, ми не сприймали кандидата Януковича.

І.: Ну, і це формувало ціннісну позицію.

Д.С.: Абсолютно. Звичайно. І це було відображенням нашої ціннісної позиції. Очевидно проукраїнської і, скоріше, очевидно проєвропейської на той момент, коли, власне, саме кандидат Ющенко умовний, не важливо, насправді, яким було прізвище на той момент, але отой кандидат для нас був репрезентатором тих цінностей, які були важливі для нас як для студентів. І ми доволі відкрито, я ви навіть сказала, іноді доволі агресивно висловлювали свою думку, чинили відкритий спротив на рівні університету, отримували якісь догани з цього приводу. Власне, чесно скажу, що нас підтримували викладачі на нашій кафедрі.

І.: Вам повезло.

Д.С.: Да. І я думаю, що це дуже важливо було. Тому що я розумію, що, можливо, навіть вони десь прикривали наші спини. І я розумію, що, можливо, навіть якісь негативні речі, які могли на нас з боку адміністрації сипатися, до нас просто не доходили, бо були викладачі нашої кафедри, які, очевидно, нам симпатизували і нашій позиції симпатизували.

Ну, от, власне, ми їздили на Майдан з друзями, на той, 2004 року. І це дуже вплинуло на мене, чесно скажу. Бо одна справа – вас 10 людей в Ялті, і ви виходите в Ялті на Майдан, і вас 10. І вас всі не розуміють, вас не люблять, вас сприймають агресивно. І це доволі складно. Хоча коли тобі 18, тобі все одно. А інша справа – коли ти приїжджаєш в Київ і ти бачиш десятки тисяч людей, які поділяють твої погляди. І це, звичайно, неймовірно. Це дуже круто. І це дає тобі відчуття країни, в якій ти живеш, власне. Що ось країна, вона різна, з усієї країни приїжджають люди, які поділяють твої цінності і ти відчуваєш себе частиною цієї країни. Мені здається, що це тоді дуже вплинуло і на мене, і на моїх друзів, які… всі з яких станом на сьогодні не живуть вже в Криму, які тоді зі мною їздили на Майдан (або я з ними). От.

Був такий ще епізод важливий, мені здається, для мене, для формування мене. І тоді теж такий цікавий момент, бо дуже мало людей в Криму, ну, і в Ялті безпосередньо, хто поділяв ці цінності і, власне, був електоратом Ющенка, якщо можна так сказати. Але, я ж кажу, тут питання не в прізвищі його було, а саме в цінностях, які він транслював і які транслював інший кандидат. І я пам’ятаю, що дуже складно було штабам його набирати людей працювати на виборах. І тоді нас, от нам там по 18 років було, і нас затягнули працювати на вибори, що давайте допомагайте. І ми от тоді майже всією компанією нашою, нас там десь десять людей було, студентів, друзів, ми всі майже працювали на виборах. Це були взагалі мої перші вибори в житті, де я брала участь як виборець. Я одразу почала працювати спочатку – спостерігачем, потім – членом комісії, а потім доволі тривалий час я доволі багато займалась організацією виборів і була, там, головою комісії на виборах.

І, власне, для мене це теж було таким потім багато років проявом громадянської позиції моєї. І для мене, взагалі, це було важливим елементом участі в управлінні державою, власне, от саме організація чесних законних виборів.

І.: Демократичних.

Д.С.: Демократичних, прозорих. Да. Абсолютно. І не важливо, хто кандидати – може чинитися страшенна боротьба, і вона чинилась неодноразово. Але я точно можу сказати, що от я і мої друзі, хто після оцього досвіду дуже багато разів потім брали участь в організації виборів, в проведенні їх, ну, точно, там, для мене особисто це було дуже важливим з точки зору того, що я знала, що там, де я працюю, наприклад, я точно знаю, що хоча б на цьому маленькому куточку світу де є я і навколо себе, я точно знаю, що тут ми забезпечили проведення законних цих процедур, які, власне, забезпечують участь громадян в управлінні своєю країною. Це теж такий важливий був момент, мені здається, який тоді вплинув, коли у 18 років нас затягнули просто допомогти, а потім, в принципі, це теж було такою частинкою мого життя протягом певного часу. От.

Що ще сказати? Ну, звичайно, коли я була студенткою, я дуже багато брала участь в різних програмах студентських. За що, власне, дякую університету і викладачам, які, до речі, працювали в нас на кафедрі, в тому числі, які, власне, старалися в тих умовах, це не топовий університет, м’яко кажучи, але в тих умовах, в такому трошки сонному туристичному регіоні все ж таки робити якесь насичене життя для своїх студентів. І я потрапляла, потрапила за студентські роки в декілька таких великих програм для студентів з громадянської освіти і з прав людини, з міжнародного права прав людини. І, власне, на цих програмах ми навчалися десь, там, на одній програмі я навчалася доволі тривалий час. Тобто це десь рік, можливо, тривала програма, де ми приїжджали на якісь заходи, студенти з усієї країни, ми знайомилися, іноді студенти з інших країн, ми знайомились, спілкувались, реалізовували якісь проекти. Нас навчали громадянській освіті, власне. На іншій програмі я навчалася тематиці міжнародного права і прав людини. І, власне, на кожній з цих програм, по-перше, була молодь з усієї країни, і це був дуже важливий досвід. А по-друге, це ціннісно мене змінювало абсолютно. Бо, по-перше, я дізнавалась, що таке права людини, що таке цінності людської гідності, рівності, недискримінації, свободи. Що це не просто слова, як вони з’явились, як ці цінності набували формату декларацій, конвенцій, законів, які ставали потім основами розвитку демократичних держав. Це дуже впливало на мене з точки зору сприйняття інших людей, звичайно. Бо, знов-таки, ми спілкувалися зі студентами з усієї країни, з дуже різних регіонів, обмінювалися якимось своїм експірієнсом, як живеться кожному в своєму регіоні, своїми особливостями. І, власне, ти розумієш, що, ну, ти не якийсь там унікальний. Оця історія в Криму про унікальність. Ну, власне, ти просто частина цієї різнобарвної країни. Це теж, мені здається, для мене було дуже важливо у становленні мене як особистості і сприйнятті мною формування моїх якихось внутрішніх цінностей.

Безумовно, багато чого було закладено в родині. Абсолютно. Але все це сформувалося і я знаходила якісь відповіді, підтвердження внутрішніх відчуттів от в таких просвітницьких програмах для молоді. Я, взагалі, вважаю, що освіта – один з найбільш потужних інструментів змін в країні. І, власне, потім, з часом це для мене став і один з фахових напрямків моєї роботи, власне. Бо я тоді подивилася, як цим інструментом можна впливати на зміни, можна впливати на формування особистості. Да? З позитивної точки зору. І, власне, потім з часом я сама займалася реалізацією і організацією освітніх проектів, але вже для суддів, адвокатів з міжнародного права і прав людини, наприклад,

ще будучи в Криму, власне. От. Оце теж на мене дуже вплинуло в студентські роки.

Ну, і, власне, потім багато з чого, що ми навчалися, ми привозили, звичайно, реалізовували там в своєму університеті, в своїх ком’юніті. Я брала участь в діяльності двох громадських організацій в Криму. Одна з них – це Центр громадянської просвіти «Альменда». Власне, ми її заснували з колегами, з однією колегою з університету і з нашою викладачкою, власне, яка в нас от одна з тих, яка, власне, теж дуже вплинула на наше формування, бо сприяла тому, щоб ми залучались до таких програм. Ми потім зробили, заснували організацію, яка займалась, власне, просвітницькими проектами з прав людини, з громадянської освіти в Криму. Ну, здебільшого, звичайно, в нашому регіоні Великої Ялти. Там, і кінопокази для молоді з обговореннями проводили, і якісь акції, конкурси, навчання, просвітницькі заходи з тематики прав людини.

А друге – дуже багато часу я теж з друзями, колегами по університету, ми заснували фактично організацію «Rotaract». Це в рамках мережі «Rotary», міжнародної організації, молодіжний її напрямок. Це, власне, таке, організація об’єднання кращих за професією, якщо дуже коротко можна сказати, які служать суспільству понад власне «Я», тобто роблять якісь соціальні професійні проекти в рамках місцевої громади. І такий концепт. Але при цьому є частиною великої міжнародної мережі таких організацій. І це теж дуже важливий був досвід для мене, по-перше, громадської активності на рівні місцевої громади. Бо ми якісь соціальні, медичні, екологічні проекти реалізовували, благодійні якісь ініціативи робили за підтримки нашого «Rotary» клубу. Це клуб, власне, для дорослих, умовно. А у нас був клуб для студентів, для молоді. Плюс, ми в рамках цієї програми дуже багато теж подорожували. Бо це один з принципів «Rotary», коли ти їздиш по інших клубах в країні, в світі. Власне, куди б ти не приїхав, якщо ти знаєш, що є такий клуб, ти, власне, можеш прийти до нього, тебе завжди раді там зустріти, привітати. Ти розказуєш про свою діяльність, вони – про свою. Ви можете робити якісь проекти спільно. І, власне, завдяки участі в цьому русі ми теж дуже багато їздили по країні, дуже багато дивилися на різні цікаві проекти в громадах, які робили інші клуби. Ми об’єднували зусилля з такою ж молоддю з інших міст і теж реалізовували якісь ініціативи. Ну, я не знаю, збирали кошти і купували якісь медичні апарати в лікарню місцеву або проводили якісь екологічні акції, саджали дерева в ялтинському заповіднику там, де були страшенні пожежі. Ми щороку збиралися і збирали ком’юніті висаджувати там дерева. Ну, тобто от якісь такі дуже-дуже різні. Або там проводили якісь просвітницькі заходи для молоді в школі. Або, наприклад, ми регулярно відвідували якийсь дитячий будинок, допомагали там йому: або фізично, ручками ось допомагали, або з дітьми зустрічалися, грали Ну, тобто це дуже-дуже різні проекти.

В тому числі, наприклад, ми проводили якісь акції солідарності з тим, що там трапилось в іншій країні. Якась там, я не знаю, ну, от, наприклад, в нас був досвід, ми організовували на рівні міста там в Ялті акцію підтримки. Були землетруси в Японії, якщо не помиляюсь, і ми, власне, робили акції солідарності. Відбувалися акції солідарності по світу задля підтримки того міста. І ми там організовували таку акцію солідарності у нас в місті. Ну, це якісь такі базові елементарні штуки, які мені зараз здаються…

І.: Вони здаються зараз вам дуже простими. А тоді вони були, ну, як би важливими і для вас, і для тих людей, з якими ви спільно це робили. Я думаю, що загалом для громади вони могли проходити, може, так повз, але десь воно спрацьовує. Ми не завжди розуміємо цей механізм.

Д.С.: Так. Ну, це абсолютно, з таких кроків просто формується твоя особистість, коли ти, по-перше, включаєшся в громадське життя, і це дуже важливо, по-друге, пізнаєш інших людей, по-третє, розумієш, що світ не замикається на роботі, домі і твоєму місці. І це все дуже важливо, мені здається, і впливає, особливо коли ти молодий, на твій світогляд. І мені здається, якби була хоча б мінімальна тоді політика державна

щодо підтримки таких програм молоді, поїздок, обміну, оцих обмінних програм молоді всередині країни, мені здається, це було б дуже круто, і це б могло дуже сильно вплинути загалом на молодь в усіх регіонах, зокрема, в Криму, в такому непростому регіоні, як зараз там, я особливо це розумію.

Ну, я не знаю, але всі обміни в нас закінчувались тим, що, власне, це були якісь наші ініціативи, коли ми вже стали студентами, або ініціативи окремих викладачів, які самі були проактивними і своїх студентів притягували. Або, от єдиний наш досвід, мій перший досвід знайомства з іншими дітьми, власне, був в школі коли в Карпатах були повені чергові, дуже страшні. Я не пам’ятаю, який це рік був. Але мені здається, я була десь в класі сьомому, можливо, шостому. Був сильний повінь десь на Закарпатті. І, власне, діти, я так розумію, що було зруйновано регіон суттєво, був навчальний рік, і багато дітей з… Я вже не пам’ятаю, з якої області, з якого міста конкретно, але привезли в різні, мабуть, школи, їх повезли в інших регіонах навчатися. От до нашої школи теж приїхала якась група дітей з іншого міста, україномовних. Це, взагалі, були перші україномовні діти в моєму житті, які жили в нас. Це була школа-інтернат, де, власне, вони могли жити, навчатися. Ну, мабуть, по цьому принципу і привезли цих діток до нас в школу. І, власне, я дуже добре пам’ятаю їх. Ну, звичайно, ми діти, ми їх сприйняли як інакшими. Да? Тобто якісь чужі на нашій території. Чесно скажу, що в нас були такі натягнуті з ними комунікації. Але це, скоріше, тому що ми діти, і це були якісь діти, які чужі для нас, на нашу територію приїхали. Але я точно пам’ятаю, що для мене це було дуже цікаво. Бо, знов-таки, вони говорили українською. Це був класний практичний досвід поговорити з кимось мовою, яку ти просто вивчаєш в школі, але в побуті ніхто не використовує, наприклад.

Оце, власне, і все. А якби це була спрямована державна політика, коли би діти могли їздити по всій країні, в літніх таборах зустрічатися системно, я не знаю, чи обмінюватися на час навчання в рамках якихось там програм, не знаю, посиленого навчання мови якоїсь чи математики, фізики, і ти б міг там отримати такий досвід, поїхати в інший регіон, подивитися його і розуміти, що це теж от така частина твоєї країни, мені здається, це було б круто. В моєму дитинству такого, на жаль, не було.

І.: Так. Ні, ну, справді, що тут уже казати? Багато не робилося. Але робилося ворогом. В той час як державою, власне…

Д.С.: Це ти зараз розумієш. Бо я зараз пригадую, що, наприклад, в тому ж Севастополі засновувались так звані слов’янські школи (мені здається якось так), які спонсорувалися Російською Федерацією, фінансувалися Російською Федерацією, робилися. І, власне, наша держава дозволяла всьому цьому відбуватися. Не дарма ж школи саме будувалися. Тобто впливали на дітей, які потім ставали дорослими і які на момент 14-го року, можливо…

І.: І робили правильний вибір. Для них правильний.

Д.С.: Робили той вибір… Скажімо так, були готові сприйняти те, що вони почали транслювати по всіх каналах пропаганди, на відміну, наприклад, від мене, яка не була готова це сприймати.

І.: А якби тих дітей не навчали в таких школах, а, наприклад, по обміну возили в Карпати, в Центральну Україну чи в Чернігів той же самий, тобто це вже було б зовсім інше відчуття і держави, і країни, і інших дітей, і своєї приналежності до цієї спільноти. Тобто це важливі моменти. Це дуже важливо.

Д.С.: Так. Абсолютно. Ну, і плюс, я думаю, що на мене родина дуже вплинула. Бо в мене, в принципі, в родині, ну, доволі толерантна родина загалом. Бо в нас і серед друзів родини було багато людей різних національностей, наприклад. Або, ну, от, наприклад, в нас, в моєму оточенні, коли я була дитиною, наприклад, я знала… Ну, я не знаю, всі місцеві, наприклад, про це знають, Сімеїз, це місто поруч з містом, де я жила, це теж місто біля моря, де, власне, був один з найбільш популярних, не знаю, курортів, міст, де збиралася ЛГБТ-спільнота з усього регіону.

І, власне, це не викликало жодного, ну, от у мене з дитинства це не викликало жодного негативу. Для мене це було абсолютно норм. Тобто я знала, що є представники ЛГБТ-спільноти, вони там збираються, в них ком’юніті, вони збираються регулярно, дискотека в них є, клуб, умовно. І, власне, от якісь такі речі, які: ти ростеш з розумінням того, що ЛГБТ-спільнота, люди різних національностей – це нормально, це абсолютно не викликає в тебе жодної агресії і несприйняття. І, мені здається, це, власне, теж формувало мене як особистість, мабуть. Як і інших, власне, людей, які живуть і жили в тому регіоні.

Тому, знов-таки, кажу, що коли почались події 14-го року і було купа агресії якоїсь, це для мене було абсолютним шоком, і я розуміла, що це, ну, точно неприродньо. Отака агресія до людей всіх, які інакшої думки, як, наприклад, проукраїнської, якої ми були, мною це сприймалось як щось абсолютно неприродньо. Для того міста, де я жила все своє життя. Тобто це точно біло неприродньо. Це було підживлювано ззовні. Це було щось схоже на фільми про зомбі, яких просто в один день вкусили. І це не ті люди, яких ти знав вчора, вони неадекватні. Це не ті люди, з якими ти, там, я не знаю, щодня спілкувався, і тут раптом вони не сприймають твою позицію, вони до тебе агресивні. Тобто вони, більш того, готові навіть вбити тебе за твою позицію. Ну, тобто це для мене було абсолютним шоком, як і всі ці події, власне. Ну, от якось так. Якщо це про дитинство достатньо.

І.: Чудово. Багато. Казали, нічого не згадаєте. І, бачите, так нормально. І дуже важливі моменти. Насправді, це все має значення. Тому що ця історія ще є і має велике продовження. І я думаю, що це цікаво, але ми ж підійшли вже до 13-го року. І коли почалися події тут, в Києві, протестні акції, як ви особисто це сприйняли?

Д.С.: Ну, абсолютна підтримка того, що відбувається на Майдані. Абсолютно. Я ж кажу, що для мене ця особа, яка стала президентом України, в мене було абсолютне несприйняття його. І хоча в Криму, чесно скажу, ну, в силу різних обставин домінуючими представниками влади були представниками влади були представники «Партії регіонів», треба абсолютно розуміти, що тоді до «Партії регіонів» ішли всі просто тому що це провладна партія. Ти міг прийти до будь якого органу влади, не афілюючи з цією партією. Ну, більшість. Не всі, а більшість. Тому я скажу так: не дивлячись на те, що моє особисте було несприйняття цієї партії, цієї особи, яка була президентом, серед моїх близьких людей, друзів, були люди, які йшли до цієї партії. Але навіть серед них було багато людей, які підтримували події Майдану. Абсолютно. І, відповідно, в моєму оточенні, серед моїх близьких друзів було, ну, дуже багато людей, які підтримували те, що відбувалось на Майдані, поділяли це. Або, можливо, відкрито не засуджували. Отак я б сказала.

Я зараз розумію, що, скоріш за все, в мене була якась бульбашка – ком’юніті, з яким я просто спілкувалася. Тобто серед друзів, серед колег по неурядовому сектору. На роботі, звичайно, серед колег по роботі ми, скоріше, просто не говорили про це багато. І там я, скоріше, думаю, що люди просто не висловлювали своєї позиції. Бо там ком’юніті було адвокатів, суддів. І я думаю, що просто, скоріше за все вони не висловлювали там сильно свою думку, або були аполітичні доволі, і їх в принципі не дуже цікавило, що там в Києві відбувається. А тут, в Криму, власне, ну, не було таких великих протестів. Так, ми виходили на якісь акції Євромайдан. Але нас завжди було доволі мало. Ну, тобто це не було масово. Але, там, з якоюсь агресією відвертою я не можу сказати, що я стикалася, поки був Майдан саме, до подій лютого 14-го. Тобто я була на Майдані декілька разів сама, власне. Да, і я пам’ятаю ці відчуття абсолютно солідарності з людьми, які там.

Ну, і, власне, коли Майдан перемагав, ну, було відчуття, що він перемагає, були такі надії, що всі ці цінності, ідеї прав людини, з якими я вже на той час доволі багато працювала, в тому числі, в рамках своєї роботи. Тобто я на той час вже співпрацювала десь з 2012 року, наприклад, з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, і ми реалізовували великі проекти міжнародні з навчання адвокатів, суддів міжнародному праву прав людини. Це були програми. Я, власне, була координатором цієї програми в Україні. Бо це була міжнародна програма. Тобто я жила в Криму, але розпочала таку співпрацю з Українською Гельсінською спілкою. Ми багато їздили в інші країни. Я регулярно бувала в Києві. Бо ми проводили в Києві заходи навчальні для адвокатів, суддів. Я бачила, наскільки це круто і наскільки це змінює самих суддів, самих адвокатів, право, застосування цих підході вправ людини, імплементація міжнародного права прав людини в практику. Я розуміла, наскільки ці освітні проекти впливають на фахову спільноту. Коли ми починали, це не було так масово, як зараз, наприклад. І я там вже зараз бачу доволі серйозні зміни. Ну, ясно, що і країна абсолютно змінилася. Але на той момент для мене це було абсолютно важливо і ціннісно. Я дуже багато часу свого емоційно на це витрачала. Бо я дуже вірила, що через цей проект, зокрема, ми можемо вносити зміни. І от тоді, коли я розуміла, що ідеї Майдану, зокрема, базуються і на цінностях прав людини, і люди, які вийшли туди, відстоюють цінності прав людини на проєвропейський вибір. І це вже був абсолютно інший Майдан, ніж у 2004-му. По-перше, я була іншою людиною вже (пройшло десять років). По-друге, це був інший Майдан абсолютно. Він не політичний. Це не Майдан про політику і про вибір президента. Хоча тоді теж, по суті, був за ціннісний, але це ще були такі спроби. Це був абсолютно Майдан цінностей. І абсолютно були люди, які поділяють з тобою твої цінності, і це дуже круто. І в мене тоді була отака… Я розуміла, що все, зараз все це прийде і в Крим, рано чи пізно, і будуть зміни глобальні. І це мене дуже тішило. От.

А потім відбулись події кінця січня – розстріл на Майдані. Я була не в Україні в ці дні. Найжахливіше – що я була в Росії в ці дні. Да-да-да. Я от в рамках цієї програми міжнародного права, навчання адвокатів правам людини, в нас був черговий захід. Ми кожного року проводили по декілька заходів і звозили… Тобто в нас в програмі навчались юристи з п’яти країн на той момент (ми з 11-го року проводили це навчання): з України, з Росії, з Азербайджану, з Молдови і Білорусі. Це російськомовна програма з крутими міжнародними експертами. Вони навчались онлайн, а декілька разів на рік ми зустрічались офлайн в якійсь з країн. Ми проводили заходи в Україні, проводили заходи в Молдові, в усіх країнах. І реально іронія долі. На той час була черга Росії, і проводився захід наприкінці січня. Тобто все це планується дуже заздалегідь – за півроку. Тобто вже були події на Майдані, коли вони до нас, коли ми проводили якийсь захід. І я пам’ятаю, що ми навіть зі студентами (ну, студенти – це адвокати) збиралися в Києві вже під час подій на Майдані, ми ходили всі спільно на Майдан. І це було так круто, власне, коли ми на лекціях з експертами розмовляємо про міжнародні суди, про практику національних судів, як будувати стратегічні судові справи для захисту прав людини, і отут на Майдані реально паралельно відбувається відстоювання тих цінностей, за які ми боремось через систему права, а тут – через громадський активізм. І все це так, ну, надихаюче. І от був черговий захід, який був я вже не пам’ятаю навіть в якому місті. Але це була не… Ну, тобто якесь місто в регіоні.

І.: Не столиця.

Д.С.: Або Нижній Новгород чи щось таке. Чесно, я навіть не пам’ятаю. В мене був такий шок. І ми поїхали великою групо адвокатів з України з представниками Української Гельсінської спілки, ми всі поїхали. І від всіх п’яти країн – з Росії, з Азербайджану, з Молдови, Білорусі і України – з’їхались адвокати в це місто,

і в нас декілька днів проходив захід навчальний з експертами міжнародними по якійсь темі міжнародного права.

Ми приїхали туди, прилетіли. Я з Криму летіла туди. (Зітхає) Ой. Ми прилетіли туди, ну, може, 17 січня чи 19-го. Ну, от це були, мені здається, дні, коли почалися розстріли на Майдані. Ми сиділи на заходах, слухали ці заходи. І тут я відкриваю інтернет і дивлюсь, що відбувається на Майдані. І я пішла з заходу. Ми зібралися українською командою. Ну, все, ми не могли брати участь в заході, ми чекали, коли ми вже поїдемо звідти. Бо ми були в шоці всі. Ми були в шоці від того, що відбувається на Майдані. Були в шоці всі делегації. Бо це був шок у всіх реально. Ну, тобто, да, всі знали, що Майдан в Україні вже декілька місяців, але вбивств не було. Ну, тобто того, що відбулось в ці дні, це був шок для всіх. І я пам’ятаю, що всі колеги з інших делегацій, хто був там: молдовани, Азербайджан, білоруси, вони підходили до нас, вони висловлювали нам співчуття, вони були в шоці від того, що відбувається. Вони розуміли, що ми взагалі не готові нічого слухати. Ми просто хотіли поїхати до себе в країну, повернутись якнайшвидше.

Ми приїхали. От ми пробули там десь оці найстрашніші 2-3 дні, ми були саме там, і ми просто всією командою сиділи біля планшетів всі ці декілька днів. Ну, як і вся країна, власне, хто не був в Києві тоді. Просто за іронією долі ми були там, де були.

І, чесно, я не пам’ятаю, що там було з делегацією Російської Федерації. Але, власне, тоді нам реально всі, ну, тобто співчували.

І.: Співчували.

Д.С.: Абсолютно. Тобто я пам’ятаю, що нам реально співчували, висловлювали солідарність. Бо це ж теж адвокати, які не просто випадкові, а які в цій програмі, які так само навчаються міжнародному праву прав людини. От.

І ми повертались додому. В мене був, власне, рейс назад в Сімферополь. Але рейс через Київ, з пересадкою. Ну, небагато було часу. Ми ще думали з колегами, що, може, поїхати в місто, але ми не встигали. І мій персональний «ад» почався в той день в аеропорту. Бо ми їхали з другом. Ну, зараз це вже мій друг, а тоді він адвокат, який навчався на цій програмі. Він був теж з Севастополя. І ми вдвох з ним… Виходить, всі вийшли в Києві, поїхали по своїх домівках, а ми з ним з пересадкою далі їхали в Крим. Це було, мені здається, десь 20-те. Ну, я вже точно не пам’ятаю: 20 чи 21 лютого, коли Янукович уже втікав з Києва. (Зітхає)

Ми летіли в літаку. Ну, тобто треба розуміти, що літаки на Сімферополь, ну, тобто різні літали, але невеликі. В той день була затримка рейсу, мені здається. Ми з ним чекали доволі довго рейс. Ну, всі на емоціях, звичайно, все це читали, переживали, обговорювали. І в літак, в який ми вже сіли нарешті на Сімферополь, ну, щоб ви розуміли, це був, по-перше, дуже великий літак. Ну, тобто я зараз фантазую, але ми тоді з другом обговорювали, що, скоріш за все, може, навіть його замінили. Бо ми ж всього не розуміли, що відбувається. Це зараз я заднім числом аналізую, що тоді відбувалося. Ми летіли в літаку, в якому, по-перше, летіли всі депутати парламенту в Крим, які від «Партії регіонів».

І.: Нашого парламенту? З Києва?

Д.С.: Парламенту Києва. Тобто летіла з нами в цьому літаку делегація, велика група народних депутатів (Колесніков… ну, купа, не хочу їх прізвища навіть згадувати, вони того не варті), які, власне, були обрані від Криму від «Партії регіонів» в парламент України. Вони всі тим рейсом летіли в Крим. Вони були дуже стурбовані, дуже нервові. Ми просто бачили їх. Ми сиділи на перших рядах – ми бачили, як вони переговорювались між собою.

І ми, жахливо зараз так казати,

але ми тоді з другом летіли і думали: «Слухай, якби нас не було в цьому літаку (всіх людей), як добре було б, щоб він не приземлився». (Сміється) Ну, от да, такі страшні думки були в нас в голові. Бо ми вже тоді їх реально ненавиділи. Бо ми розуміли, що ці люди винні в тому, що відбувається в країні. Абсолютно. Навіть не треба, щоб вони віддавали ці прикази. Вони підтримували цю владу, яка віддавала накази вбивати фактично. (Зітхає)

І весь літак був забитий, я так думаю зараз, купою… було дуже багато жінок з дітьми. І ми так думаємо, що, можливо, ми ж їх в обличчя не знаємо, але ми тоді думали, от реально ми тоді з другом обговорювали, що може це дружини якихось чиновників. Ну, тобто це були дуже добре одягнуті люди. Дорого одягнуті люди. З купою дітей. І у всіх був настрій… Оцей літак я ніколи не забуду. Це був літак паніки. Всі вони летіли – в них всіх був страх в очах. Тобто я зараз розумію, що втік Янукович, і вони втікали всі з Києва.

І.: Евакуювалися.

Д.С.: Але вони втікали в мій дім, вони втікали в Крим. І мене реально це дуже налякало. Я думала: «А чому вони в Крим летять?» От я реально, клянусь, я їхала і думала: «Чому в Крим? Тобто чому саме в Крим вони всі летять?»

І.: Значить, вони вже знали?

Д.С.: Да, я думаю, що вони знали, що для них це буде місце безпеки. Я так думаю. Я не знаю. Ну, коротше, от був у мене такий досвід неприємний, чесно скажу. Він для мене травматичний. Бо я тоді вже… Ну, мені було це дуже неприємно. Я розуміла, що вони всі втікають.

І.: Від відповідальності.

Д.С.: Від чогось. Ну, я не знала на той момент. Коли ти в цьому контексті подій… Тобто вони всі втікали від чогось і втікали саме в Крим, бо розуміли, що там буде їм безпечно. Да? Ну, от, власне, такий досвід був.

А потім – все. Я приїхала додому і все, і почався це «ад». Почали переміщуватися військові російські, ці «зелені чоловічки», які не «зелені чоловічки», а військові Російської Федерації без знаків розрізнення, що є порушенням норм міжнародного гуманітарного права, власне. Власне, по великому рахунку, вони терористами могли бути тоді сприйняті. І, власне, наші представники влади і силових структур могли б їх, власне, до них застосовувати силу. Бо вони без знаків розрізнення, вони зі зброєю, вони фактично погрожують населенню. Ну, хто ви? Зрозуміло, що вони представники окупаційних сил фактично були. Але…

Це почалося одразу буквально. Я пам’ятаю, що я їхала, в мене офіс з моєю колегою був недалеко від набережної. Прямо на набережній фактично Ялти. І там, недалеко від нашого офісу, буквально 5-7 хвилин пішки, був санаторій «Росія», мені здається, він називається. Я зараз вже розумію… потім вже зрозуміла… Чесно, ніколи навіть не думала, от потім дізналася, що цей санаторій належав чи був в управлінні Чорноморського флоту Російської Федерації. І там просто їхали колони цих машин військових з цими чоловічками. Я вперше тоді їх побачила. Я пам’ятаю, що я припаркувала машину біля офісу і пішла туди. Бо я коли їхала, я їх побачила, я була в шоці: «Що це?» Але я ж думала, може, це наші військові, але все одно страшно. І я коли поставила машину, повернулася до цих воріт цього санаторію, я побачила, що там купа людей в цьому одязі. Він тобто нетиповий. Тобто я не пізнала в них українських військових. По-перше, не було знаків розрізнення. По-друге, ну, це не типовий одяг. Тобто я такими наших військових ніколи не бачила. Ну, і все.

Їх було дуже багато. Вони розмовляли з російським акцентом. І все. І вже, чесно кажучи, не пам’ятаю, як закрутилися всі події. Чесно, от всі ці дні кінця лютого – березня 14-го року, мені здається, ми взагалі не спали. От я не пам’ятаю, як ми спали, як ми їли. Бо це все як в тумані, от чесно. Це як в кіно. Бо ти не віриш в те, що відбувається. Ти в якийсь момент розумієш, що ти сам на сам з окупантом. Бо абсолютно одразу стало зрозуміло, що це росіяни. Що це росіяни, які приїхали захоплювати Крим. Бо вони одразу почали захоплювати будівлі, військові частини. Вони почали розганяти. Це вперше, коли силою почали розганяти наші мітинги проукраїнські.

Ми почали збиратися з друзями, думати, що робити.

Робили листівки, ходили по ночах по домах, розкидували листівки, писали листи в СБУ. Так смішно зараз це все згадувати, якщо чесно. І смішно, і сумно. Писали листи в СБУ, Турчинову, що, типу, що в нас тут відбувається, описували події, що ми задокументували, що зафіксували, вимагали, щоби, власне, органи влади в Києві якось відреагували і захистили місцеве населення, що тут Збройні сили Російської Федерації, власне, захоплюють (ми вже почали писати про окупацію в цих листах). Ну, і, власне, звичайно, ці листи потрапили в СБУ кримське, я думаю. Ну, а куди ще? От.

Ми ходили на акції. Ми їздили на всі ці проросійські мітинги, які почали збирати, зокрема, і за участі росіян, знімали їх, їздили до військових частин з друзями, питали, чим можемо допомогти. (Зітхає) Ну, чули оцю всю історію про те, що нам кажуть: «Тримайтеся, типу, нічого не робіть». Наприклад, в одній з частин нам військовий каже… Ми кажемо: «Чим ми можемо допомогти?» Він каже: «В принципі, в нас все є. Але ми нічого зробити не можемо. Типу, ми просто стоїмо і чекаємо якоїсь команди». Типу, дякуємо вам за моральну підтримку. А ми кажемо: «Ну, у вас там хоч зброя якась є чи щось?» Вони кажуть: «Ну, в принципі, якась зброя, типу, є, але вона вся зачинена там десь в якійсь кімнаті». А ми кажемо: «А чому?» – «Ну, от нам такий наказ дали, типу, всю зброю скласти. Ми не використовуємо зброю». Пам’ятаю всі ці розмови теж з військовими. Бо хтось був місцевий, хтось – ні. І родини, звичайно, які були розгублені. Бо чоловіки постійно там. Не зрозуміло, що їм загрожує. Я розумію, що це був і морально такий важкий для них період. Бо їм треба було самим прийняти якесь рішення, що далі робити, і родинам якось пояснювати, як далі жити на фоні всіх цих подій по захопленню будівель, по викраденню активістів, по реально відсутності вже по-чесному влади України абсолютній. Десь з 27 лютого, ну, все, все було ясно. Тобто коли захопили парламент Криму, ну, ми абсолютно розуміли, що все. Ну тобто нам нема сенсу писати більше якісь листи в СБУ. Бо в СБУ більше немає СБУ, там є ФСБ. От.

Ну, і все, що ми могли робити, це просто ми почали їздити по частинах, намагатися відслідковувати, коли переміщення оцих тітушок російських вже тепер, ну, ГРУ-шників, коли вони до частин їздили, намагалися якось попереджувати, щось допомагати, оці листівки по ночах носили. Ну, чесно, я просто зараз розумію, що все, що ми робили, абсолютно ніяк вже не впливало на ситуацію, чесно.

І.: Ну, але в вас була потреба це робити.

Д.С.: Ну, не те, що потреба. Ми тоді, на той момент, були впевнені, що ми якось впливаємо на ситуацію. Ну, тобто ми їздили, ми знімали, ми намагалися допомагати військовим, ми говорили з людьми, ми ходили на ці мітинги, намагалися щось пояснювати комусь. Що, типу, ну, не дай Боже, завтра буде Росія, подумайте, що буде відбуватися, це окупація. Ну, роз’яснювали. Ті ж листівки. Так? Ми там на них писали, що буде, якщо раптом тут буде Російська Федерація. І писали якісь банальні проблеми, починаючи від того. Що весь світ вас заблокує і не буде визнавати, закінчуючи тим, що вам требу буде змінювати всі документи. Не зрозуміло, що буде з вашими пенсіями, з вашими роботами, сюди приїдуть росіяни. Якісь такі речі ми писали. Плюс, зустрічали з іноземними різними журналістами, які на той час приїжджали в Крим, спілкувались з ними. Плюс, я ж продовжувала ходити на роботу, власне, спілкувалась з колегами.

І.: А що на роботі?

Д.С.: Та нічого. Все замерло на той час. Ніхто не розумів, що робити. Судді взагалі не розуміли, що робити, як виносити рішення, взагалі. Ну, в мене були складні дуже розмови з колегами, які казали: «Та все буде нормально, типу, все буде добре». А я кажу… От у нас був, ми, в тому числі, надавали послуги юридичні там одній з міських рад. І ми їм казали, ну, я їм казала на якомусь заході,

я пам’ятаю, ми збиралися всі, я казала: «Ну, ви розумієте…?» Ну, тобто я відчувала, що я сама в своїх поглядах. І ще один колега був (він, до речі, теж поїхав), який теж був у шоці від того, що відбувається. А всі інші – в принципі, їм було все одно. Або вони були налякані дуже, або їм було все одно. Був хтось, хто радів. Але я не скажу, що це була більшість. Більшості було страшно. Вони не знали, що робити. Всі були отакі розгублені реально. Я пам’ятаю, що я з ними розмовляла і казала: «Ну, ви розумієте, що вас просто ліквідують? В вас не буде ані роботи, нічого. Тобто не буде ніякого місцевого самоврядування. Вами будуть управляти з Росії». – «Та все буде нормально. Що ти тут придумуєш?» От. (Зітхає) Потім хтось там з них під’їжджав до мене, там, казав, що, типу: «Не займайся єрундою. Тебе бачать, що ти там їздиш, робиш. Ти хочеш по голові отримати?» Ну да, таке теж було. От.

Ну, коротше, складно було. В мене вже був дуже складний контакт з колегами. Ну, тобто більшість часу, звичайно, ми там проводили з однодумцями, дехто з яких були взагалі для мене новими людьми, з кимось я познайомилась. Це такий теж, знаєте, класний експірієнс був. От єдине, що можна сказати, що було позитивного в ці жахливі дні, – це те, що ти от в цьому мраку і повному якомусь жаху, який відбувається навколо, як лавина, яку ти не можеш зупинити, як би ти не намагався. Все тільки гірше стає. Оцей референдум якийсь трешовий, який призначають спочатку на кінець березня. Потім бачать, що виходять проукраїнські мітинги, що купа людей виходить на вулиці, протестує, що є активісти, яких починають викидати, і вони розуміють, що: ага, є спротив, він активний, що військові не здають частини, що треба швидше це все робити. І цей референдум: бах – і роблять, там, через 3-4 дні. І ти розумієш, що весь цей жах, реально ти не знаєш, як його зупинити, що ви залишились сам на сам, і тобі начебто хтось там дзвонить з твоїх колег, з ким ти ще там на Майдані начебто разом був або ви всі разом солідарність висловлювали на Майдані, і ви там всі були з усієї країни, а тут, в Криму, ти сам. І ніхто не приїжджає сюди тобі допомогти. Ну, тобто на Майдан приїхали всі. А там, в Криму, ми залишились самі. Це відчуття було, чесно скажу, у мене.

Хоча я дуже вдячна багатьом активістам. Я просто зараз розумію, які сміливість треба було мати тоді поїхати в Крим. Ну, це самогубство, по-чесному. Бо реально, по-перше, абсолютна розгубленість, що в країні відбувається, події на Майдані. По-друге, абсолютно, ти приїжджаєш в Крим, а там уже на перешейку стоять військові озброєні, казачки, які просто тебе можуть викрасти, вбити. І це відбувалось. І це абсолютно… Ну, це дуже страшно. Коли ти там всередині цих подій, це не настільки страшно. Коли ти, звичайно, звідти виїжджаєш і дивишся на це все збоку, це реально страшно. Це як на Майдані, власне. Коли ти на Майдані в натовпі, тобі не страшно. Коли ти дивишся це по телевізору, це жахливо. Отак і там було. І я розумію, що це реально було страшно. Я дуже вдячна окремим сміливим неймовірним людям, які приїжджали в Крим в ті дні, ставали пліч-о-пліч з місцевими активістами, чинили спротив, допомагали, журналістам цим сміливим. Це нереальні люди. Дехто з них поплатилися за це здоров’ям. І були викрадені активісти окремі. Ну, це страшно абсолютно.

Але навіть в цьому всьому ти розумів, що… От ми якось, люди, які були проукраїнської позиції, ми якось знаходили один одного в цих жахливих подіях. Бо тоді цей якийсь там костяк активістів, тобто там серед нас були якісь люди, яких я там взагалі вперше в житті бачила. Але ти відчував, що, можливо, це зараз найближча людина, яка в тебе є, бо ви там разом ходите вночі, листівки розклеюєте.

І.: І якій ти довіряєш найбільше.

Д.С.: Абсолютно. Хоча ти, може, тиждень тому не знав, взагалі, цю людину. Ну, це круте відчуття було таке теж. Тому, да, от якось так все відбувалось. В день референдуму ми їздили знімати, як відбувається цей референдум.

В мене теж десь записи навіть залишились, як ці всі військові забезпечували порядок на так званих дільницях. Я пам’ятаю, як ми ввечері збиралися в офісі організації, і якийсь один там з хлопців приніс там купу цих бюлетенів і каже: «Та я обійшов без паспорта декілька ділянок, проголосував і ще з собою взяв». Ну, зробив вигляд, що я, типу, голосую за Росію. Ну, але ми домовились, що там кожен піде подивиться. От у мене друг один теж ходив. Він залишився в Криму. Абсолютно проукраїнський, але він теж тоді пішов на референдум, зробив купу фоточок. Він пішов як, типу, проросійський, типу, він за Росію, всє дєла. Пішов там, але купу всього назбирав, назнімав фоточок прислав. (Зітхає)

Да. Але, щоб ви розуміли, він не міг туди прийти з якоюсь проукраїнською позицією. Тобто навіть для того щоб зайти на цю ділянку і відчувати себе там в безпеці, він вдавав з себе, що він, там, типу, підтримує проросійські настрої. 16-го я поїздила, познімала, і ми взяли квиток на потяг з друзями і поїхали вночі.

І.: В Київ?

Д.С.: Да. Ми поїхали в Київ. Взагалі в нікуди. Ну, тобто в нас не було там ні житла, нічого, ні речей. Просто поїхали в Київ. Ну, в мене були друзі, звичайно, в Києві. Я приїхала вранці. Мене зустріла подруга. Я пішла до них, пожила пару днів. Ну, подивилися, що буде відбуватися. Тобто це, скоріше, знаєте, було, ну, через певні погрози, які я особисто отримувала і нікому не розказувала про це. Ну, щоб не лякати нікого. Це було, знаєте, як от дитина, яка чогось гарячого торкнулася, і їй хочеться одразу відійти від того, а потім вже можна якось роздивитися обережно. Отак і тоді в мене було відчуття, що ми от найгарячішого чогось торкнулися, і треба про всяк випадок відійти.

Ми поїхали. Друзі мої залишилися в Києві, мені здається. А я десь через якийсь час повернулась назад. І, не знаю, те, що я потім там робила, я не впевнена, що варто розповідати на камеру. Бо, в принципі, робили якісь речі, які, не знаю, ви ж будете це публікувати потім. Да?

І.: Ну, ви можете свої умови поставити.

Д.С.: Ну, я б могла щось розповідати. Але я не впевнена… Тобто ми робили якісь речі, інформація про які може нашкодити людям, які там залишаються. Тобто ми не робили нічого злочинного, звичайно.

І.: Ні, ну, ви можете без прізвищ.

Д.С.: Ну, просто я розумію, що мої контакти нескладно вичислити. Але я, власне, тоді, коли приїхала в Київ, я зрозуміла, що я не можу це так просто залишити. Це мій дім. Вони злочинці. Мною помста лише керувала і рушійною силою багато чого, що я робила після березня 14-го була помста, бажання помсти і бажання відновити справедливість. От. І я зрозуміла, що треба мобілізуватись і подумати, що я можу зробити в цих умовах, щоб чинити спротив. От. І, власне, я повернулась. Я не жила більше з того часу в Криму. Перед тим як поїхати… Я не жила з батьками багато років. Але перед тим як поїхати в березні, я приїхала до мами, попрощалась. (Плаче) Не люблю плакать.

І.: Ну, то природно. То навіть треба інколи.

Д.С.: Сказала їй, що я не буду жити в окупації, що це окупація, що я зможу повернутись, коли це все завершиться. Ну, мамі було це неприємно все це, звичайно, слухати. Ну, вона сказала, що окей, поплакали з нею разом. От. Ну, і тоді ж я не знала, як все буде. Тобто я не знала, чи повернусь я, чи ні. Як, взагалі, будуть розвиватися події, власне, я не розуміла. Ну, тобто було відчуття, що, може, зараз, там, світ засудить Російську Федерацію.

І.: Всі так думали.

Д.С.: Да, да.

І.: Чекали.

Д.С.: І що все це залякування України з метою взяти під контроль владу України. І, власне, була впевненість, що все це ненадовго. Я сказала мамі, що я їду, я не повернусь, скоріш за все. Жити в цьому я точно не буду. І поїхала. Але потім, коли зрозуміла, що все погано, коли відбулось 21 березня, коли оці новопризначені окупаційні «кукли», яких назвали владою Криму, поїхали в Росію підписувати декларацію про приєднання до Російської Федерації, стало зрозуміло, що все серйозно, що це вже не просто окупація, це, власне, спроба анексії, приєднання цієї території, що це щонайменше надовго і буде супроводжуватись… і вже супроводжується купою злочинів, про які я, власне, як юрист знала, розуміла і про які ми там в теорії навчалися на курсі, а тут на практиці я все це спостерігала. От.

І зрозуміло, що що я можу зробити? Я можу зайнятися організацією, власне, документування злочинів, які вчиняються на цій території, наданням юридичної правової допомоги жертвам порушень прав людини. Я розуміла, що, в принципі, це те, що я б могла робити, це те, що я більш-менш… Ну, я не можу піти на фронт. Я не можу займатися диверсіями. Я не можу взяти в руки зброю. Я не можу надавати медичну допомогу. Що я можу робити? От я можу робити це. Я можу документувати. Я можу надавати правову допомогу. Я можу їздити по різним країнам і розповідати, що сталося. Бо я, власне, це бачила, я сама кримчанка, і я можу, власне, розповідати, що не всі «хатєлі в Расію». Що це міф. Що я бачила, як, власне, відключили всі телеканали, як поливали Крим пропагандою, як промивали мозок людям, як реально люди, яких ти знав 100 років, в один день ставали неадекватними. І, власне, я абсолютно щиро вважаю, що росіяни застосували всі можливі технології. Бо те, що вони… Окупація ж відбувалась не тільки фізично зброєю, захопленням будівель. Окупація відбувалась в інформаційному просторі доволі жорстко. Тобто одразу були вимкнені всі телеканали. Доволі жорстко при мені неодноразово перешкоджали діяльності журналістів незалежних, іноземних, в тому числі. Їм було чхати, хто це перед ними. Тобто я була свідком декілька разів, коли люди без знаків розрізнення, не «зелені чоловічки», а оці ГРУ-шники, які були в цивільний одяг одягнуті, які ходили, типу, як місцеве населення, але це були росіяни, нападали на журналістів, нападали на активістів, відбирали камери.

Для них було важливим елементом захоплення території – це придушення інформаційного простору і альтернативної інформації, що відбувається в Криму. Для них це було дуже важливо. Це була як окупація інформаційна. І, відповідно, вони позбавляли світ інформації про те, що відбувається, а нас, тих, хто був в Криму, позбавляли, на нас виливали пропаганду, викривлену інформацію. І, звичайно, для багатьох людей, які перебували в страху, в невизначеній позиції, власне, звичайно, вони в якійсь мірі побачили оце спасіння і стабільність в цьому. Типу, як зараз кажуть: «Ну, в нас же не почалась війна». Власне, війна почалась з росіян. Це вони розпочали війну. Просто вони це так все з цією пропагандою принесли в Крим, що там десь, в Києві, злочинна банда. А тут вот ми зараз спасаєм Крим.

І.: Вас спасаєм від фашистів.

Д.С.: Да. Абсолютно. І це була, насправді, ну, для мене це був такий перший досвід пропаганди.

І я, власне, тоді відчула на собі. Я зрозуміла, що це теж злочин, який має бути розслідуваний, задокументований. І, власне, світ має дати цьому правову оцінку на міжнародному рівні. Бо, власне, це ж загроза не тільки для України.

І.: Так, так.

Д.С.: Це може абсолютно статися з будь-яким регіоном світу.

І.: Ну, тепер уже світ знає, що таке американські вибори, що таке європейські різні там рухи і так далі, і який має російська пропаганда вплив на це все.

Д.С.: Абсолютно. Ну, я от, власне, я коли приїхала в Київ, я вже стала дуже багато співпрацювати далі з Українською Гельсінською спілкою. Дуже вдячна, насправді, цій організації. Я вважаю, що вони багато зробили для роботи по Криму. Бо коли я приїхала… Я вже працювала, до війни ще, з ними. Але коли я приїхала, власне, тоді ми поговорили про співпрацю. І от я казала, що мені важливо займатися цим напрямком. Абсолютно це було підтримано. І ми в УГСПЛ розвивали цілий напрямок великий (він зараз працює, власне) по роботі щодо захисту прав людини і документуванню воєнних злочинів, які відбуваються під час збройного конфлікту. Зокрема, під час окупації Криму.

Ми працювали дуже багато з жертвами порушень прав людини, з людьми, які пережили все: і катування, і викрадення, і порушення прав на свободу мирних зібрань, і вилучення майна, і депортацію, і весь цей «ад» і набір порушень прав людини, який почав відбуватися з людьми. Власне, через нас пройшло дуже багато таких людей, яким ми надавали правову допомогу. Ми готували звернення до міжнародних судів. Ну, зокрема, до Європейського суду з прав людини. Пізніше ми вже готували повідомлення, після того як Верховна Рада визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду по подіях, що почалися з початком агресії Російської Федерації, ми почали, в тому числі, документувати воєнні злочини з партнерами нашими, що відбувалися в Криму. І на сьогодні маємо сотні звернень до Європейського суду, декілька повідомлень до Офісу прокурора міжнародного кримінального суду по купі фактів, зібраних нами, задокументованих злочинів Російської Федерації, які відбувалися в Криму. Як я й казала, якийсь час я ще їздила саме з цією, зокрема, метою. Я не буду, мабуть, деталі розказувати, як саме цю роботу ми налагоджували. Ну, десь я сама зустрічалася з жертвами і спілкувалася з ними.

І.: Це було небезпечно. Як ви себе почували? І який ви там мали, можливо, захист? На кого ви могли розраховувати в тій ситуації?

Д.С.: Ну, це були перші роки окупації. Ну, тобто я не можу сказати, що… Я не відчувала… Я думаю, що в мене не було такого інстинкту самозбереження. Бо в мене все одно, чесно, мабуть, тільки в останній, можливо, рік… Ну, це, взагалі, травмуючий досвід. Я розумію, що мені поки що важко там якісь деталі розповідати і взагалі про всі ці події. Бо я розумію, що я буду пригадувати в фарбах все, що було, і мені важко, чесно. Для мене це травма. Поки що я не готова все це пригадувати, розказувати. Але тоді я, чесно скажу, я не відчувала якоїсь небезпеки. Бо в мене була мета. Я ж кажу, мною абсолютно керувала помста, от жага помсти. Я хотіла якомога більше зібрати, організувати все, що тільки можна, щоби: (а) допомогти людям, які там чинять спротив і які все ще з проукраїнською позицією. Або які, може, не чинять спротив, але реально громадяни України, які залишаються там жити. Бо я вважаю, що наші громадяни не мають звідти їхати. Це росіяни мають звідти їхати. Це наша територія. Да, вона під окупацією. Це тимчасовий режим. Але, власне, він рано чи пізно завершиться. І ми як країна маємо робити все, щоб захистити людей там, як ми можемо підтримати. Це дуже складно в умовах окупації. Але робити тут все можливе, для того щоб підтримувати людей там. І, власне, мені тоді хотілося підтримати тих людей, яких переслідували, задокументувати максимум випадків. Я розуміла, що якщо це не задокументувати (я розуміла досвід інших країн), якщо це не довести до судів, власне, ми будемо мати досвід Молдови, Грузії, Азербайджану, коли Росія прийшла, розв’язала війну і, власне, за це не відповіла.

І тому вона і продовжує це робити. Бо, власне, безкарність. Абсолютно.

І мені, я абсолютно щиро, це моя ідея фікс, можна сказати, я абсолютно вважаю, що місія України – відновити справедливість і зробити все, щоб притягнути до відповідальності керівництво Російської Федерації, яке розв’язало війну не тільки в Україні, але й в інших країнах, просто не відповіли за це. Але те, що їм дозволив світ розв’язати війну в інших країнах, власне, привело до того, що вони зробили з Україною потім. Тому так, я вважаю, що один з фронтів цієї війни, і він для мене просто найбільш зрозумілий і доступний, – це правовий. Тут у нас абсолютно виграшна позиція. Міжнародне право на нашій стороні. Російська Федерація – країна, яка порушила міжнародне право. Посадовці Російської Федерації – воєнні злочинці. Вони мають за це відповідати. Ну, от, власне, шість років десь я з колегами, з командою, з нашої організації, з інших організацій, які або виїхали з Криму, або вже утворилися тут, ми займалися от цією роботою: роботою з жертвами, документуванням, пошуком оцих правових оцінок того, що відбувається, підготовкою аналітичних матеріалів, просуванням їх на міжнародних майданчиках. Мені здається, ми багато чого зробили. Я розумію, що результат цієї роботи буде через роки, цей фронт дає плоди через роки. Але я впевнена, що Україна і, власне, такі організації громадські зробили дуже багато для того, щоби війна в Україні для Росії не залишилась безкарною. Вони за це будуть відповідати. Це абсолютно моя впевненість. Я знаю, що для цього працюю не тільки я. Для цього працюють купа організацій. Для цього працюють органи влади України, правоохоронні органи. Власне, сьогодні я працюю сама в переміщеному такому органі. Я зараз працюю в представництві президента в Криму. Таких органів декілька переміщених. Це от наше представництво, а також правоохоронні органи Криму, створені вже тут, на підконтрольній Україні території, і Прокуратура Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, яка, власне, теж дуже активно займається зараз якраз документуванням злочинів, які вчиняються, розслідуванням їх і направленням, в тому числі, в міжнародні судові інстанції. От. Власне, для мене це реально дуже важлива робота.

Ну, може, з того, що б я могла розказати з історій, якщо це цікаво, з досвіду там, в Криму. Наприклад, коли я ще… Ну, зараз, звичайно, я не їжджу туди, вже давно. По-перше, в якийсь момент я зрозуміла небезпеку, відчула небезпеку. В якийсь момент до мене дійшла інформація, що я (і не тільки я, а ще там окремі активісти) під пильним контролем у спецслужб там, в Криму. Ну, і, відповідно, я розуміла, що… Я не за себе, чесно скажу, боялася. Скоріше, в мене було два мотиви. Я розуміла, що, по-перше, коли я їжджу, я ж там зустрічаюся з людьми. І я собі то поїхала в Київ, а вони залишаються. А їх контакт зі мною потенційно стає загрозою для них. Це один момент.

Другий момент – це те, що якщо навіть… Ну, що зі мною можуть найгірше зробити теоретично? Заарештувати. Ну, теоретично це найгірше, що могло зі мною статися. Тобто потенційно я перестаю бути людиною, яка в цій війні допомагає своїй країні на правовому фронті, а стає для своєї країни обузою, по великому рахунку. Тобто я розумію, що купі людей треба буде витрачати сили для захисту, для того щоб захистити, якщо тебе заарештовують. І потенційно я розуміла, що мій вибір: краще робити щось, що я можу. Це для мене була моральна дилема складна, чесно скажу, їхати чи залишатися, їздити чи ні, чи ефективна я тут чи там. От реально, для мене це була складна дилема,

з якою я багато часу жила. Але в якийсь момент я зрозуміла, що краще не їздити і краще вже робити те, що я роблю тут, ну, і, власне, працювати так само з жертвами, але які є тут. Працювати з документами, з аналітикою, законодавством, тобто переорієнтувати роботу на більш якусь аналітичну, законодавчу, але робити ї тут. (Зітхає) От.

Ну, і, власне, от зараз ми працюємо дуже багато і по заходах з деокупації, і по заходах з реінтеграції, і по адаптації законодавства України до потреб умов окупації, в яких перебувають наші громадяни. І, власне, це є сьогодні великий шмат моєї роботи щоденної, де ми намагаємось і робити все для підтримки зав’язків з населенням на окупованій території, і створювати передумови для деокупації, відповідати на складні питання: що буде на наступний день після деокупації, після відновлення роботи органів влади України на цій території. Бо я абсолютно впевнена, що як би зараз не здавалося безнадійним для багатьох, мені здається, що, типу, ну, все Крим російський. Я дуже часто це чую, чесно скажу, серед людей, хто не в ком’юніті цьому нашому закритому, кримському, хто Кримом займається, а от в ком’юніті, хто не займається цією темою, іноді мені здається, що до мене от є такі поблажливі, типу, коментарі чи репліки, що: «Даша, ну, в якийсь момент тобі треба буде змиритися, що щонайменше це надовго». Але я, ну, я не знаю, для мене це абсолютно щира позиція: я переконана, що як би зараз не здавалося, що це надовго, – це не надовго. По-перше. По-друге, деокупація може відбутися так само несподівано, як відбулась окупація. Питання лише в тому, чи будемо ми як країна готові до цього дня. І, власне, зараз от і в команді, в якій я працюю, з Офісом Президента, в представництві Президента, ми в представництві абсолютно розуміємо, що наша задача зараз робити все можливе від нас, щоб, по-перше, бути готовими до цього дня як держава, по-друге, тут і зараз робити все можливе, для того щоб щонайменше на підконтрольній території України наші громадяни з окупованих територій могли приїздити і реалізовувати всі свої права, отримувати всі можливі послуги. Тобто підтримувати свій зв’язок з державою своєю. І третє – робити все можливе для того, щоб Крим залишався на міжнародному порядку денному не просто як українська історія, а, власне, як історія великої загрози міжнародному праву і міжнародній безпеці в усьому світі.

І те, що сьогодні президент створив, заснував «Кримську платформу», це буде, я впевнена, один з таких потужних інструментів, який, власне, поверне Крим на міжнародний порядок денний як велику історію загрози безпеці і праву міжнародному в світі. І, власне, майбутній суд над воєнними злочинцями Російської Федерації, заради якого працюю я і купа моїх колег і друзів, він має стати колись, в тому числі, елементом деокупації і елементом відновлення справедливості. Бо, власне, навіть якщо ми… коли ми повернемо цю територію і відновимо роботу органів влади України на нині окупованій території, нам все одно треба буде дуже серйозна працювати і з населенням всієї країни (всієї країни, я кажу, не тільки тих, хто зараз під пропагандою живе в окупації), щоб, власне, боротися, в тому числі, з російським наративом, який вона намагається просувати, що, там, хтось «самоопрєдєлілся», що не було жодних злочинів, що все це мирно приєднався Крим, всі були щасливі. Ні. Дуже важливо казати, що окупація супроводжувалася (і супроводжується) чисельними злочинами. А щоб про це казати не політичними лозунгами, а оперувати фактами, нам треба реально рішення міжнародних судів. Я вважаю, це дуже важливий елемент і деокупації, і відновлення миру, і подолання наслідків війни, і подолання наслідків окупації, коли, власне, ми всі будемо знати правду про те, що відбулося в ті дні окупації,

хто був винний у тих страшних злочинах, що відбувалися і відбуваються до сьогодні.

Бо до сьогодні затримують людей в Криму, катують, примушують казати, що вони там якісь українські диверсанти. От буквально нещодавно було затримано журналіста «Радіо Свобода», який працював в Криму. Його катували, змусили давати проти себе покази, дискредитувати Україну. І це ж все робиться для наративу і пропаганди, яким Російська Федерація пічкає своє населення. Я вважаю, що це теж злочини, яким має бути надана оцінка, щоб колись своїм дітям я теж розповідала і пояснювала, що відбулось в Криму, чому це окупація, хто поніс відповідальність, а чиї права були відновлені, хто був жертвами цієї війни. Для мене особисто це дуже важлива історія. І, власне, там, де ми зараз працюємо нашою командою, це теж для нас важлива задача. Власне, як і те, що ви робите.

І.: Так. Тому що це треба фіксувати в абсолютно різний спосіб. Тому що мають бути як, от як ви кажете, мають бути такі довершені юридичні справи, які мають доводитися до судів, процеси мають відбуватися, мають висновки відбуватися. Тобто це все має зафіксовано бути в різний спосіб. Так само й популяризаційні матеріали, наукові матеріали. Тобто має бути фіксація. має бути фіксація в різний спосіб, для того щоб потім можна було робити і фільми, і документальне кіно, документальні передачі.

Д.С.: Абсолютно.

І.: Для того щоби потім цим людям показувати, як воно насправді, а не так, як вони там навіяні цією російською пропагандою.

Д.С.: Да.

І.: Тому що потім треба людям міняти картинку, їм перепрограмувати те, що в них було закладено. Тому що ми маємо потім відновлювати цю єдність в країні, якісь правильні речі.

Д.С.: Абсолютно. Да.

І.: І тому, звичайно, що це треба робити обов’язково. І ще таке питання. Ви ж моніторите зараз, що там відбувається. Як ви бачите ці сім років? Як населення реагує на окупацію? Різні категорії населення.

Д.С.: Я, чесно, я не хочу давати оцінку. Бо жодні соціологічні опитування в окупації – це знущання. Люди, які живуть в страху, ніколи не скажуть своєї щирої думки.

І.: Ну, так.

Д.С.: А ті, з ким я спілкуюсь, наприклад, вони не є репрезентативною групою. Ну, заради справедливості. Єдине, що я скажу, – що, ну, наприклад, моя мама, коли все це почалося, я дуже переживала і дуже багато емоційно казала, що це злочин, це окупація, як в цьому жити, взагалі. Тобто я переживаю, як ви будете. А вона мені каже: «Слухай…» Це перші дні окупації, я маю на увазі. Вона каже: «Не переживай. Я колись вже в цьому жила. От знаєш, тут кажуть: так швидко повернувся Радянський Союз. Я вже пам’ятаю, коли треба шепітки говорити на кухні». І от я так запам’ятала, вона сказала: «Я колись вже в цьому жила». Тобто для мене це не незнайомий досвід. Ну, тобто те, що відбувається в Криму, – це повернення в гіршому сенсі тоталітарного режиму, яким був радянський режим, коли немає свободи слова, коли, власне, ти не відчуваєш себе особистістю, яка щось вирішує, коли задача органів влади – пригнічувати місцеве населення і тримати в страху.

Теж такий момент згадала. Не буду казати хто, але одна людина, яка працювала в сфері судів в Криму, розповідала мені, що коли от почалась окупація і в Крим приїхали судді російські верховних судів, приїхали вмовляти місцевих суддів переходити на сторону, підтримувати Російську Федерацію. І вони серед аргументів, які вони наводили, які мені передали потім знайомі, що вони озвучували, що, типу, повірте, «у нас суды пользуются авторитетом, и никакие там вот эти непонятные правозащитники, активисты не посмеют вам тут условия диктовать». І я тоді, коли це мені розповіли, я дуже сміялась і подумала…

І.: Оце перевага.

Д.С.: Да. Я подумала, що, ні, мабуть, я готова боротися за те, щоби, по-перше, суди були незалежні і їх не лякали активісти, правозахисники, а вони, власне, самі були незалежною гілкою влади, на яку ніхто не впливає,

яка сама, власне, керується принципами права, цінностями прав людини. А по-друге, так, я хочу, щоб в країні, в якій я живу, були активісти, які можуть публічно виходити і висловлювати свою незгоду з тими чи іншими рішеннями влади.

І.: Так. І суду, в тому числі.

Д.С.: І якщо в мою домівку приходить окупант, який керується цінностями пригнічення місцевого населення, пригнічення свободи слова і створення з органів влади просто репресивної машини для її обслуговування, ну, це точно історія, проти якої я буду робити все можливе, щоб її не було. Ну, от було і таке.

Тому я не хочу казати, як там населення. По-різному. Вони живуть в умовах закритої тоталітарної системи. В них зараз через ковід взагалі немає нормального виїзду з цієї території. На цю територію не може потрапити жодна міжнародна місія з прав людини. Це територія, де немає журналістики незалежної, де за останній, за цей рік тільки одного журналіста, який просто висвітлював судові процеси політично мотивовані, депортували з Криму з забороною в’їзду, мені здається, біля 50 років. Іншого журналіста викрали, арештували, катували, і сьогодні йому інкримінують надумані звинувачення в кримінальному злочині.

В таких умовах казати про те, що а що думає місцеве населення, мені здається недоречно. Воно живе в умовах або страху, або розуміння, що (як це?) внутрішньо еміграції, коли треба просто себе зберегти. І, власне, позиція не висловлювати свою активну позицію, – це позиція збереження. Тому мені дуже важко сказати, які там настрої.

Плюс, звичайно, треба розуміти, що це восьмий рік окупації. Це дуже довго. І Україна, на жаль, на мою думку, зробила дуже багато не вірних кроків в перші роки окупації, які зіграли з нами злий жарт в плані реінтеграції і підтримки зв’язків з населенням на цій території. Бо, власне, я вважаю, що те, що ми в перші ж роки окупації, наприклад, не відкрили безкоштовно всі вузи країни для дітей з окупованих територій, а це було зроблено тільки минулого року, підписано президентом закон і прийнято закон парламентом. Те, що ми зробили кримчан нерезидентами у всіх відносинах. І вони стали у фінансових відносинах просто іноземними громадянами і не могли елементарно в банках рахунки українських відкрити. І ми цю норму скасували тільки рік тому. А шість років кримчани жили як нерезиденти. І купа-купа інших кроків, які в перші роки, можливо, здавалися доречними (не знаю чому). Але, власне, саме в перші роки, коли кримчани очікували цієї потужної підтримки з боку України, мені здається, її не було достатньо. Але це не значить, що, власне, ми не робимо нічого зараз. Звичайно, Україна як держава, і дуже багато роботи і на громадських організаціях, як у нас завжди це буває, робить зараз дуже багато, для того щоб і підтримувати зв’язки з населенням, і думати щодо заходів з деокупації. Але треба розуміти, що поки в нас, на жаль, немає доступу до цієї території, ми ніколи не зможемо об’єктивно оцінити настрої населення там, через усі ці фактори.

І.: А скажіть, будь ласка, ви зараз трішки торкнулися моментів того, от перші роки окупації, на вашу точку зору, що треба було, щоб більше робилося з боку України. Але якщо брати саме оцей епізод, він недовгий, самої окупації і самого цього гострого моменту, от ви тепер уже, можна сказати, представляєте уже як владу і бачите трошки процеси, можливо, більше зсередини державних установ і структур, чи могла Україна тоді як держава, як влада, як уряд, як парламент втрутитися в цю окупацію, запобігти цій окупації в момент самої окупації? Оцей невеликий момент до референдуму, наприклад, коли займали зі споруди урядові в Криму і так далі.

Коли ця таємна така операція така раптова робилася, коли Україна була слабка після розстрілів, втечі президента і так далі, чи можна було, по іншому сценарію щоб це розвивалося, як вам здається?

Д.С.: Дивіться, я можу зараз фантазувати на цю тему абсолютно. Але я не сиділа в тих кріслах і я не знаю, якою інформацією, чим керувалося тодішнє керівництво України і чому саме вони приймали ті чи інші рішення. Мені здавалося тоді, звичайно, я очікувала більш проактивної позиції з боку влади України. Мені здається, що в перші роки окупації можна було приймати інші рішення. І це б дуже вплинуло на щонайменше на підтримку зв’язків з населенням, з нашими громадянами на окупованих територіях. Чому це не робилось – я не знаю. Чи робила б я інакше – я теж не знаю. Бо я не була в той момент в тому кріслі. Єдине, що я точно знаю, – що я хочу знати правду про те, чому ті чи інші рішення приймалися. Я розумію, що в контексті таких подій іноді якусь правду краще дізнатися пізніше, ніж раніше. Можливо. Да? Але я точно знаю, що цю правду ми маємо знати. І це дуже важливо для нас як для країни – рано чи пізно дізнатися об’єктивно, що відбувалося в ті дні, в ті місяці, чим саме керувалося керівництво країни, коли приймало ті чи інші рішення.

Але при всьому тому Російська Федерація здійснила акт агресії по відношенню до України. Це не те, що, я не знаю, керівництво України звернулось до Росії: «Заберіть тут у нас територію. Ми не знаємо, що з нею робити». Ні. Це акт агресії Російської Федерації. І, власне, ми могли на це якось реагувати. Різними… Ми могли по-різному на цей акт агресії реагувати, але це не змінює факту того, що агресію вчинила Російська Федерація. Вона, скориставшись моментом (чи планувавши цей момент), захопила частину території, вчиняла (і вчиняє) воєнні злочини і, власне, продовжує бути стороною міжнародного збройного конфлікту і війни на території України.

Тому, мені здається, просто от всі ці історії пошуку правди – важливо завжди пам’ятати початок цих подій і причину. А причина в агресії Російської Федерації. А, звичайно, мені як громадянці України, як людині, яка втратила дом, хочеться знати, чому, наприклад, не віддавали команди військовим. Чи допомогло б це – ми не знаємо. Так? Можливо, війна б розпочалась така збройна, з пострілами, з убивствами вже там, в Криму. Тобто, власне, в Криму і були вбивства. Війна там і почалася. Перші жертви російської війни, вони з Криму. Це є військові українські – Кокурін, Карачевський. Решат Аметов, якого було викрадено і вбито. Це, власне, перші жертви війни Росії з Україною.

Але, звичайно, ми не знаємо. Можливо, масштаби були б більшими. Можливо, Російська Федерація побачила би спротив і пішла. Але ми цього не знаємо. І мені здається, це сьогодні вже доволі дивно виглядає говорити про те, що от точно було би так чи інакше, якби ми чинили спротив. Ми точно не знаємо, як би було. Але, да, я хочу знати, якою інформацією і фактами керувалось керівництво моєї країни, коли приймали ті чи інші рішення щодо захисту чи незахисту території, де був, є і залишається мій дім, який наразі окупований. Тобто я розумію зараз, що робиться, для того щоб повернути цю територію. Але я абсолютно, звичайно, як і більшість громадян, не знаю до кінця, чим керувалися, коли приймали ті чи інші рішення.

І.: Ну, будемо сподіватися на те, що це стане відомо. Рано чи пізно все стає відомим. Будемо сподіватися, що в кращих умовах для нас і для Криму це все відбудеться, і відкриються архіви того ж самого… і кримські архіви, які зберігають там…

Д.С.: Абсолютно. Ну, якщо, так, якщо ми матимемо доступ, якщо окупаційна влада не знищить. Але будемо сподіватись, звичайно. Звичайно, будемо сподіватись що…

Це ж теж дуже цікава і складна і важлива правда, яку треба було відкривати там, коли ми повернемося в Крим, хто, власне, яку роль відіграв і на рівні місцевого населення. Бо кожен же залишається людиною, навіть в окупації, і для себе свої особисті рішення приймає, як жити в умовах окупації. Ну, тобто не всі ж, хто продовжував жити в окупації, вчиняв воєнні злочини. А хтось вчиняв.

І.: Так. Тому що хтось користається моментом і якусь свою природу теж…

Д.С.: Тому моя позиція проста доволі. Може, вона суха і юридична, але вона така. Всі воєнні злочинці, і не важливо, це громадяни Росії чи наші громадяни, мають понести відповідальність за злочини, які вони вчинили. Це важливий елемент справедливості, і це важливий елемент подолання наслідків війни і, власне, відчуття справедливості для жертв. А друге – ми маємо знати, звичайно, правду про ті події, про все, що відбувалось протягом окупації, і розбудовувати, думати, як розбудовувати мирне життя після війни. Це буде не менш складно. Але щонайменше – воєнні злочинці мають понести відповідальність за воєнні злочини. Оце важливо абсолютно для мене. І це те, що обов’язково відбудеться – питання лише часу.

І.: Про що сумуєте найбільше в Криму?

Д.С.: (Зітхає) Ой. За морем, за домом. Не знаю. Важко сказати. (Зітхає) Ой. Найважче – що я не можу просто сісти в будь-який момент за кермо своєї машини і просто поїхати додому тоді, коли я хочу цього. Це найважче.

І.: Я теж сумую за Кримом. Я була кожен рік по разів п’ять в Криму. Для мене це, взагалі, було просто щастя. Тому що коли ти так приїжджаєш і проводиш там гарно час і ходиш в гори і море і це все, то в тебе… В мене з Кримом пов’язано найбільше щасливих моментів, можна сказати. Тому що тут ти працюєш. А в Криму ж ти не працюєш, а переважно відпочиваєш, споглядаєш, насичуєшся цим всім, насолоджуєшся. І, справді, Крим – це така, ну, я б сказала, ну, дуже особлива зона. Вона в світі особлива.

Д.С.: Абсолютно.

І.: Тому що географічна зона. Мається на увазі клімат, який він чудовий, які пейзажі, які там… Я з’їздила Крим весь: і в Євпаторії, на Тарханкуті, і степовий, і різний. І тому там все є в одному місці, все присутнє.

Д.С.: Абсолютно. Ну, для мене це мій дім. Я сумую за домом. Все. Я не можу назвати якогось місця. Мій дім фізично. Мій дім як місто. Мій дім як спогади в тих місцях: спогади дитинства, спогади студентських років. Це мої друзі, які там залишилися, з якими я не можу бачитись. Це члени моєї родини. Це місця, де поховані члени моєї родини, куди я не можу прийти. Ну, це все. Це мій дім. Я за ним сумую абсолютно щодня. Він мені сниться. Регулярно мені сниться, що я в Криму. Іноді навіть це так реально, що я прямо починаю переживати і думати: «О Боже, тут же зараз окупація. Зачекайте, як я сюди взагалі, потрапила? Як я буду виїжджати? Бо я ж підведу своїх колег». От таке в мене іноді у снах буває, що я можу підвести своїх колег. От. Да, поки що він мені сниться окупованим, на жаль. Тобто такі сни, що я от в Криму, все добре, мій дім. І в якийсь момент завжди поки що…

І.: Якийсь страх певний з’являється уві сні.

Д.С.: Всі останні сни про Крим в мене завершуються тим, що я згадую, що він окупований. Да, є таке.

І.: Але ж він десь є і той Крим, ваш.

Д.С.: Абсолютно. Знаєте, мені друзі мої, які залишились в Криму, кажуть, що, типу: «Даша, не переживай». Ну, вони так мене підбадьорюють, кажуть: «Не переживай. В тебе ж твій Крим в пам’яті. Його немає, вони тут все спаскудили, все зіпсували: ліси вирубають, пробки, понаїхали чужаки. Ти не впізнала.

Ти б тільки розстроїлася. Ти б тільки травмувалася б ще більше, якби побачила, що вони роблять з нашим Кримом. Тому не переживай». Але це легко сказати «не переживай».

І.: Ну, правда. Тому що у вас своя кримська оаза, вона в душі вашій. А вони реально споглядають оці от зміни.

Д.С.: Ну, звичайно, для мене вони загарбники, які… Для росіян це він не… Це ж не їх територія. Да? Вони туди прийшли ї використати і знищити для своїх цілей. А для мене це мій дім. Ну, я ніколи їм цього не пробачу. Ніколи. Вони знищують мій дім. І це не тільки місце, де конкретно мій дім. Це загалом весь Крим, який абсолютно я для себе вважаю своєю малою Батьківщиною. Для мене це абсолютно рідне місце, яке назавжди буде моїм домом. І я розумію, що для них це військова база, ще щось. Вони там абсолютно загарбники, і вони так себе поводять. І я розумію, що коли ми повернемося, для нас буде великий челендж відновити і інфраструктуру, відновити екологію регіону і відновити стан моральний людей, які фактично жили в цьому страху багато років. Це все буде великий челендж для країни, і не лише для влади, але і для населення.

І.: Але добре, що є люди, які мають оце відчуття таке от Криму як свого дому, і воно їх тримає, мотивує, їх заставляє рухатися і заставляє повертати Крим, свій дім. Тому що справедливість то на боці зрозуміло кого.

Д.С.: Ну, знаєте, ми, от наше кримське ком’юніті. От ви кажете: за чим сумую. Я от згадала, що в мене нещодавно день народження було. Мене, там, вітали друзі. І в кримській тусовці у нас ми завжди, це як би само собою сталося, ми звичайно бажаємо наступний день народження відсвяткувати вдома. І от ми бажаємо собі зі знайомими, друзями з Криму наступний рік з келихом кримського вина на березі Чорного моря в Ялті ми зустрічаємо день народження. Ось за цим я сумую.

І.: Так і буде. Обов’язково. Тому що я вже скільки з кримчанами не спілкуюся – завжди домовляємося до того, що на наступний раз в Криму будемо пити кримське вино.

Д.С.: Вже стільки киян, яким я пообіцяла екскурсію, що в мене нема вибору.

І.: Так. Це буде просто безкінечна екскурсія, пиття вина. Ну, хоч якийсь період часу, після того як ми зможемо прийти на кримську землю вільно і там дихати вільно тим прекрасним повітрям.

Д.С.: Абсолютно.

І.: Дуже дякую вам за інтерв’ю.

Д.С.: Дякую і вам.

Свиридова Дарія

Псевдо

Роки життя

1985


Місце народження

м. Харків


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

юристка


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

07.04.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

12


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю зі Свиридовою Дарією, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Свиридової Дарії про події окупації Криму, записані 07 квітня 2021 року