Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Суляліної Марії про події окупації Криму, записані 24 березня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 24 березня 2021 року. Запис відбувається у приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Марія Суляліна (М.С.): Мене звати Суляліна Марія. Мені 25 років. Я народилася в місті Ялта 5 січня 1996 року. До 18 років я жила в Ялті. Навчалася в школі № 12, це була спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Спеціалізація в школі була – англійська мова. Я там провчилася 11 класів, школу ніколи не змінювала, і була цьому дуже рада. В дитинстві я жила з мамою, татом та бабусею. Із трьох років у мене був кіш Жермон. І коли вже пізніше довелось поїхати, на жаль, кіт лишився в Ялті, і ми не змогли його з собою забрати, хоч він з нами прожив все життя, і загалом кіт прожив 21 рік.

І.: Ого.

М.С.: Да. Він такий, помер не так давно. Я займалася в дитинстві танцями. Спочатку – гімнастикою, потім – шоу-балет, і часто їздила з колективом на різні виступи. Я займалася до дев’ятого класу включно. Після дев’ятого класу, коли вже починали обирати, куди далі вступати, то танці я полишила і більше часу вже приділяла навчанню. Тому що я дуже хотіла вступити на зв’язки з громадськістю. Я дуже хотіла навчатися або в Києві, або у Львові і готувалася до вступу. От.

Що ще розказати про моє дитинство? Не знаю. Напевно, жити в Ялті – це було дуже класно. Тому що моя школа знаходилася прямо біля моря. Ми дуже часто прогулювали уроки і бігали до моря весною або восени, коли море вже або ще було тепле. Постійно кудись ходили в походи, в гори. У нас до дев’ятого класу був дуже такий злагоджений, дружний колектив в класі, постійно щось придумували. Нас не любила вся школа, тому що ми один одного ніколи не здавали. І якщо хтось щось зробив або всі разом вирішили прогуляти уроки, то це робили всі, і важко було знайти когось крайнього, хто б за це відповідав. Тож клас у нас був ось такий. Але нам, на жаль, не пощастило з класною керівницею старшої школи. Тож після дев’ятого більша частина класу пішла зі школи, нас лишилося 13 людей: 3 хлопчики і 10 дівчат. І це вже було дуже складно. Тому що дівчачий колектив в старших класах – це, ну, так собі, м’яко кажучи. (Сміється)

І.: Не так весело вже було.

М.С.: Так. В школі у нас навчання завжди було російською мовою в школі. І в нас поставали через це деякі… ну, в мене поставало через це деякі інколи питання з викладачами вже в старшій школі. Коли, наприклад, на інформатиці я заповнювала таблицю українською мовою, і за це викликали батьків в школу, і викладачка казала, що вона мені двійку поставить з інформатики. А я казала, що державна мова – українська, і я нею буду заповнювати. Були там ще якісь через українськість…

І.: А звідки у вас оце таке? Від батьків?

М.С.: Не знаю. Ну, я народилася в Україні. В мене завжди було, що я українка. І тому коли це вже можна було десь проявляти, то я це проявляла. З позитивного. У нас в школі українська мова та література завжди викладалася українською. І в нас був курс «Захист Вітчизни». Зазвичай дівчата і хлопці на цьому курсі ділилися: в дівчат була медицина, а у хлопців – захист Вітчизни. Але так як нас було всього лише 13, то ми сказали, ну, хлопці сказали, що вони медицину вивчати не будуть. Хотіли спочатку, щоб хлопці з паралельним класом вивчали захист Вітчизни, а ми з дівчатами з паралельного класу вивчали медицину. На що ми сказали, що ми не будемо вивчати медицину, ми теж хочемо вчити захист Вітчизни. Бо це було цікавіше: там була стройова, виїзди – ну, щось цікаве, а не просто сидіти в кабінеті з директором, який викладав біологію.

То ми всі вивчали захист Вітчизни. І наш викладач, він принципово завжди викладав лише українською, він не дозволяв на своєму уроці розмовляти не українською. І це теж було так дуже позитивно, і ніхто не був цьому проти.

Із такого. В одинадцятому класі я «винесла мозг» своїм батькам, що я хочу вишиванку, я хочу прийти на 1 вересня в вишиванці. В Ялті в нас була лише одна бабуся, яка продавала вишиванки. Вони мені не подобались, бо вони були не дуже красиві. То я поїхала в Київ вибирати собі вишиванку. І 1 вересня я прийшла в чорній вишиванці. Бо ще рік навчатися, не так все весело. (Сміється) А на випускний я прийшла в червоній спідниці. Ну, на дзвоник. Не на випускний, коли вже там всі сукні одягають, а на дзвоник я прийшла в червоній спідниці і в білій такій красивій вишиванці і була єдина в вишиванці в школі. Ну, це було дуже приємно. До мене підходили багато вчителів і казали: «Як ти гарно виглядаєш, вся така україночка». Я така думаю: «Ну, да». Це було дуже класно. От.

І.: А це в якому році був випуск у вас?

М.С.: В 2013 році.

І.: Якраз прямо в 13-му році.

М.С.: Да.

І.: І ви в 13-му восени вже вступили. Так?

М.С.: Ну, влітку ж ми вступали. В мене зі вступом вийшла трошки така дивна історія. Я перед вступом вирішила, що я хочу вступати на юриста. Ну, мене дуже цікавило права людини в той момент, мене дуже цікавило самозахист. В мене були знайомі юристи, які працювали і вже були знайомі практикуючі адвокати, і я хотіла стати юристом з перспективою стати колись адвокатом. І готувалася до вступу, подала документи на юрфак, подала документи на зв’язки з громадськістю і подала документи на історію як такий запасний варіант. Бо з історію в мене завжди було все добре, я їздила на олімпіади завжди. Ну, як би я знаю, що якщо я нікуди не пройду, пройду на історію. От.

І коли я вступала, було три хвилі. І коли перша хвиля вступу пройшла, мені подзвонили з «Ярослава Мудрого» – я вступила на юридичний факультет. Але на той момент я вже передумала бути юристом. (Сміється) Мені сказали, що це дуже нудна професія, і ти не всидиш сидіти і це все вичитувати. Якби я знала потім, що через роки я буду працювати постійно з адвокатами, зі справами в Міжнародний кримінальний суд і з усім оцим, то, напевно, я б тоді вступила. (Сміється)

І.: Краще би було знати юриспруденцію.

М.С.: Да. Але я відмовилась. І так як у нас в Ялті був Кримський гуманітарний університет, я віднесла свої документи туди. Того що їх звідти було швидше забрати. Ну, я сподівалась, що я вступлю на зв’язки з громадськістю. І якщо документи в Ялті, то я швидко їх заберу і все ок.

Я вступила також на істфак в Могилянку. Але теж туди документи не повезла, бо подумала: «Та який з мене історик?» і чекала, поки підтвердиться або журналістика, або зв’язки з громадськістю. Ну, і в першу-другу хвилю нічого не підтвердилось. І ми поїхали з батьками в Херсонес. Ми майже кожного літа їздили в Херсонес. Там у мами були друзі. Ми жили в наметах, відпочивали, працювали на розкопках, допомагали археологам. А в Херсонесі з інтернетом завжди були проблеми. Тобто був мобільний інтернет, він не завжди ловив, і вже не так часто перевіряла цей сайт, на скільки я в списку піднялась чи не піднялась. І виявилось, що в третій хвилі хтось забрав документи. Там було лише чотири бюджетних місця, в Дніпровському університеті. І хтось забирає документи, я піднімаюсь на четверте місце, і я могла встигнути документи довезти. Але це була п’ятниця, і квитків з Криму, як завжди, вже не було. І я не встигла, залишилася в Ялті і тоді дуже засмутилася, в мене прямо була така велика трагедія, що я не вступила і лишилася в Ялті.

Це ще тому, що моя школа знаходилася прямо навпроти мого університету, через дорогу. І ми жартували завжди в школі, що всі, хто взагалі не вчиться, вони вступають в цей університет. І коли я розуміла, що мені треба 1 вересня йти в цей університет і бачити всіх своїх друзів зі школи,

а я ж така була вся розумна, на дошці пошани висіла в школі, відмінниця, все таке, і тут залишилася в цьому університеті. То було, ну, такоє, не дуже.

Але, з іншого боку, я подумала, що так навіть може бути цікавіше. У нас була громадська організація «Альменда». Її заснувала моя мама з двома своїми студентками. І десь класу з дев’ятого, певно, я вже активно брала участь у діяльності цієї організації. В десятому класі я подалась, виграла та реалізувала свій перший проект «Футбол проти расизму». Ми робили футбольний матч на стадіоні в Ялті, запрошували туди грати в команди дітей різних національностей, робили різні акції, флешмоби на тему расизму і чого важливо протидіяти расизму. Показували короткі фільми free-to-choose. Логіка фільму в тому, що розказується якась історія, ставиться проблемне питання, на яке немає однозначної відповіді, і це питання задається людям на вулицях, і люди на нього відповідають. І коли ти працюєш з цим роликом, він невеличкий, ти на моменті, коли ставиться питання, ти його задаєш аудиторії і з нею працюєш над цим питанням, а потім вони ще можуть побачити, як відповідали інші люди. І зазвичай в кінці ролика іде якась статистика чи якісь дані, чого це є проблемою, чого варто з цим якось боротися. Ну, або якщо немає однозначної відповіді, такого нема, наприклад, там був ролик про релігійні свята, про те, що в Україні завжди є вихідні на релігійні свята українські, але в Криму, де дуже багато кримських татар, немає вихідних на релігійні свята кримськотатарські. І питання було в тому, що з цим робити. Можливо, краще зробити, щоб були вихідні, і людина в залежності від своєї релігії бере ці вихідні на певні дні. Для Криму це завжди актуальна тема. Бо, ну, я не знаю, майже в кожному класі були кримські татари. І завжди було дивно, чому ми свої свята святкуємо, а про свята кримських татар навіть не знаємо.

Тому я вирішила, що в Ялті не так погано. Плюс, я пройшла вперше у своєму житті на міжнародний проект. Я на тиждень поїхала в Німеччину. Це був молодіжний проект, він називався «Story that Moves». Збирали дітей різних національностей з різних країн, і кожен розповідав свою історію. І ти міг познайомитися з людьми, з якими ти в звичайному житті, ну, майже не контактуєш або не бачиш їх. Я тоді вперше познайомилася з трансгендерною людиною. При тому, що я просто дізналась на четвертий день проекту, коли мені наш супроводжуючий сказав, типу: «Ну, а як тобі ця дівчина?» Я кажу: «Яка дівчина?» Він такий: «Ну, ота, з якою ти постійно спілкуєшся». Я кажу: «З Лао? Це ж хлопець». Він такий: «Ну, да. Але він ще дівчина. Він тільки збирається робити операцію». Я така: «Так це про нього всі кажуть, що він трансгендер?» Він такий: «Ну, да». Я така: «О, цікаво». Ну, просто взагалі не було це помітно ніяк. Ну, а для мене, не знаю, ще були якісь там стереотипи, що трансгендери, вони мають якось максимально виділятися, суперпомітні.

Ну, був дуже цікавий проект. І в нас організація почала проводити все більше і більше своїх проектів. Це був другий чи третій рік існування загалом організації. В нас почали з’являтися якісь ініціативи. І в нас величезний плюс був в тому, що були засновники організації, і було дуже багато молоді навколо організації, якій дозволялося придумувати та робити все, що ви хочете. Тобто нас було людей, не знаю, 10, які постійно то якийсь квест в місті організовували, то якийсь кінопоказ тематичний пропонували, організовували, то ще щось, то якусь акцію, то якісь відео, ходили людей записували і потім це монтували. Ну, це завжди було цікаво.

І так я почала навчатися в Ялті, в університеті. З університетом в мене теж була купа смішних історій. Тому що на 1 вересня, коли я прийшла в університет, в мене почалась дуже сильна алергія на щось,

і моє обличчя виглядало, наче мене бджоли покусали всю. В мене були отакі от очі, як у китайця, в мене все було запухше. І коли мене мої однокурсники побачили, а вони всі хотіли зі мною познайомитися, бо я була перша в рейтингу і від мене до другої людини в рейтингу був дуже величезний розрив в балах, то ніхто не міг зрозуміти, чого я туди подалася, і хотіли зі мною познайомитися.

То потім вони мене наступний раз побачили аж через півтора місяці. Бо спочатку я лежала в лікарні під крапельницями, бо дуже сильна алергія, потім я була ось на цьому проекті в Німеччині. Тобто я з’явилася перед першою сесією. В нас сесії були не два рази на рік, а чотири рази на рік. Я з’являюся, здаю сесію всю «п’ятірки» і при цьому знаю всіх в університеті. І вони взагалі не могли зрозуміли, що зі мною не так, хто ця дівчина така дивна. А знала я всіх, тому що в університеті відбувався кіноклуб, на який я ходила десь класу з восьмого. Ну, і зрозуміло, що ті, хто колись був на першому курсі, вони вже були 5-6 курс, а я їх всіх знаю, і вони всі мої друзі. Тому так було…

І.: Такий домашній уже був університет: всіх знали.

М.С.: Ну, в нас загалом була дуже класна кафедра. В нас дуже були прикольні викладачі, які до нас ставилися не як викладачі до студентів, а, ну, дуже по-дружньому. І що в школі, що в університеті в нас часто було таке, що ми кудись ходили в гори. Наприклад, на курсі з археології ми часто ходили кудись, де в нас якісь різні пам’ятки в Криму, це дуже легко знайти, і не сиділи в аудиторії. І це було завжди цікавіше, ніж якісь просто лекції хтось читає. Ні, ну, були, звісно, там викладачі, які приходили і щось нам начитували. Але це зазвичай з інших кафедр. З нашою нам повезло. От.

Ну, і, в принципі, якось так все було добре. І я думала, що в мене такий «gap year» вийшов, що рік повчусь тут. Я намагалася батькам пояснити, що я хочу «gap year», що я ще не визначилася, ким я хочу бути, що мені треба час. На що мені сказали: «Що, ти будеш сидіти нічого не робити?» Я кажу: «Так це не означає нічого не робити. Я волонтерством буду займатися, буду шукати себе». Ні, поступи. Ну, і коли я почала цей рік вчитися в Ялті, я подумала, що це і є «gap year», а потім можна забрати документи і кудись перепоступити. Плюс, мені мало виповнитися 18 років, і я дивилася варіанти поїхати на річне чи, там, на два роки на волонтерство, щоб отримати якийсь досвід, попрацювати в якійсь організації, а потім, уже з розумінням того, які мені навички треба в житті, кудись поступати.

Але, як завжди, сталося не так, як гадалося. Коли почався Майдан, ми були в Ялті, ну, і, як я вже сказала, ми були всі дуже-дуже такі дружні. От. Почались ці перші протести студентів, і я почала казати всім: «Чого ми нічого не робимо? Давайте щось робити». Зрозуміло, що в Києві Майдан ще не стояв, наметів ще не було, просто студенти виходили під стелу. І ми вирішили зробити щось таке саме в Ялті. І в нас було розуміння цілком, що в Ялті нас багато людей не буде. Тому що саме місто маленьке, місто курортне, місто таке, яке любить відпочивати, а не проявляти якусь політичну позицію. Але, принаймні наше коло, ми всі хотіли вийти і показати солідарність. Ну, і ми хотіли зібрати все-таки максимально більше людей, ми хотіли зібрати студентів. Ми, взагалі, не запрошували нікого не студентів. І оце я зараз розумію, що це була наша помилка, що спочатку ми тільки студентів запрошували. Але тоді, коли в Києві виходили тільки студенти, ми хотіли, щоби в нас вийшли тільки студенти.

Це було в листопаді. Здається, сам наш Євромайдан був 28 листопада. Це був четвер. І в цей день Янукович, він мав або підписати, або не підписати асоціацію. Про те, щоб щось робити, ми говорили ще в п’ятницю,

тобто майже тиждень. Чого ми вирішили в четвер? Для того щоб зібрати якомога більше людей. Але зрозуміло, що чекати до четверга ми не дуже були готові. От. То ми в п’ятницю підготували повідомлення про акцію, що в нас буде проводитись Євромайдан. Ми тоді сконтактували зі студпарламентом університету. І студпарламент сказав, типу: «Так. Давайте виходити. Ми вас підтримаємо. Але давайте не в понеділок (бо ми хотіли в понеділок), давайте пізніше». Ми знайшли ось цю дату пізніше – день, коли має бути або не бути підписана асоціація, і написали це повідомлення.

Мені на той момент 17 років. Ще частині, нашим друзям, – теж 17 років. Деякі зі студентів, вони навчалися в нас, але жили не в Ялті, а в Гурзуфі, Малий Маяк. Ну, тобто їм подавати повідомлення було не дуже зручно. В нас була одна людина, яка погодилась підписатися під цим повідомленням, бо треба було, щоб хтось заніс його, кому 18 років, і подати його в міську раду. І Руслан, він поніс це повідомлення в міську раду, в якому було написано, що ми проводимо Євромайдан на площі Совєтская. І йому його підписали. Схоже, що наша влада на той момент взагалі не була готова до того, що хтось таке може подавати. Бо ми вже бачили, що там людям відмовляють, не підписують, не дозволяють виходити. А нам підписали, забрали свій екземпляр, ми забрали свій екземпляр.

А ми ще, крім Руслана, в нас там ще було хто відповідає за акцію, в нас там було п’ять чи сім прізвищ. Тобто ми всіх себе написали зі своїми телефонами. Ми подумали, що якщо когось будуть доставати, то ми будемо на іншого перекидати, а інший на іншого. Ну, і так до акції точно не знайдуть, хто відповідальний, (сміється) то ми її проведемо.

І, виходить, в п’ятницю ми це зробили. В суботу-неділю ми зібралися в нашому офісі, ми готували плакати, листівки. І ми вирішили зробити ряд акцій до Євромайдану, щоб привернути увагу. В суботу ми створили листівки за методикою Люше. Це така методика креативного написання текстів, коли збирається група людей, на якусь тему пише тексти на листочках. І ти пишеш якусь коротку фразу, і ця фраза потім проходить все це коло, і кожен до цієї фрази щось дописує, додумує. А потім ви вже обираєте якісь найкращі і з них вже редагуєте і обираєте найкращі вислови.

Ми з цією методикою тоді були знайомі не так добре. То ми не знали, що вона може бути агресивною і сильно провокативною. (Сміється) То в нас вийшли написи на кшталт: «Накормим Европу салом, а Россию – хреном», щось там: «Вирішується доля твоєї країни, а твоя хата знову скраю». Ну, все в такому дусі. І ось це про «накормим Россию хреном» – це була моя ідея. І на мене тоді сказали, що це грубо. І коли ми виходили на акцію, сказали, що на великому плакаті її писати – якось не дуже. То у всіх були великі плакати, а в мене поменше, але з цим написом. І це був теж компроміс. Але я з ним стояла. Бо я сказала, що мені цей найбільше подобається.

Але до плакатів ось ці листівки ми на форматі звичайному роздрукували. Ми їх надрукували дуже-дуже багато, і вночі ми їх розклеїли по всім зупинкам центральним, де ходить громадський транспорт, на всіх стовбах центральних, біля нашого університету всюди. І ми це другий раз вже їх робили. Бо до того ми робили на іншу тему – на тему гендерної нерівності при працевлаштуванні, і як би ніхто особливо на це увагу не звернув. А тут ми це розклеїли, і понеділок це обговорювало все місто. Тому що ніхто не міг зрозуміти, хто така ця Люше, звідки вона з’явилася, чого в нашому місті стільки всього про Євромайдан і Україну.

Ну, і, звісно, нам це дуже подобалось. Особливо нам подобалось, що їх комунальні служби просто за один день всі познімали. Ну, зазвичай ті наші старі висіли десь тиждень чи два, ніхто їх взагалі не чіпав. А ці за день всі поприбирали, біля університету жодної не лишилося взагалі.

Тому, побачивши такий класний ефект, ми у вівторок вирішили зробити іншу акцію. Ми намалювали це на плакатах, отак от плакати закрили, і ми їх розкривали, як ексгібіціоністи, перед людьми. (Сміється) І теж були дискусії. Про нас там якісь місцеві медіа написали. Але частина тих, хто з нами на це виходив, вони там зустріли своїх батьків, родичів, які були дуже проросійські, і потім на акцію в четвер вони вже не прийшли. (Сміється)

В понеділок, так як Руслан був першим контактним номером в цій заяві, йому почали дзвонити з мерії, йому почали дзвонити з міліції і казати: «Не виходьте, не треба, не виходьте». Подзвонили йому зі студпарламенту, сказали, що, типу: «Не виходьте. Ми не вийдемо. Ми нікому передавати цю інформацію не будемо. Не виходьте». То ми почали просто по своїм друзям передавати. Але ми розуміли… Тут ми зупинилися в тому, щоб більше людей запрошувати. Бо було зрозуміло, що почнуть відраховувати. Ну, і як би когось кликати, коли ти розумієш, що цю людину потім відрахують, це нам якось пофіг, відрахують чи не відрахують, а багатьом людям, які приїхали з села і це їх була одна з небагатьох можливостей вступити в університет, вони за це місце трималися. І тому ми якось вирішили за інших, що ми сильно запрошувати не будемо і запрошували лише в соціальних мережах, з тим посилом, що хто побачить, той і прийде. І потім вже після акції, коли про неї всі вже говорили, до нас приходили і казали: «Блін, я про неї не знав, я прийшов би». І ми теж зрозуміли, що, напевно, треба було все-таки запрошувати. А ми переймалися, що людей відрахують і ось це все.

Але на акцію ми таки вийшли. Ми до неї підготувалися. Крім цих плакатів, ми ще зробили два плакати: які є переваги Європейського Союзу, які є недоліки Європейського Союзу (ну, асоціації з Європейським Союзом), і так само переваги і недоліки Таможенного союзу. Бо ми думали, що якщо стільки опонентів, які проти цього, то ми можемо дискутувати, опираючись на факти, а не «ти дурак» – «сам дурак». Тому ми зробили ці плакати. Також ми намагалися знайти прапори Європейського Союзу. Ми його не знайшли в Ялті. Тому ми купили синю тканину, повирізали звьоздочки, які можна клеїти, і на акції клеїли звьоздочки на прапор.

І ми коли прийшли на цю площадь Совєтскую, там було декілька бабусь з плакатами щось там «поддерживаю Януковича». Ну, коротше, щось таке. Їх там було людей 5-6. І було купа міліції. Просто купа міліції. Я, напевно, в Ялті стільки міліції дуже давно не бачила.

А в нас як ця площа стоїть? Ось так площа, ось тут будівля міської ради, і ось тут арка в будівлю. Будівля така як буквою «П». І в арці, там було ще декілька машин міліції. Тобто міліції було в рази більше, ніж нас. Нас було, не знаю, ну, максимум – людей 20, мені здається. Це були студенти. Було декілька працівників нашого університету, які працювали в міжнародному відділі університету. От. Потім була куратор моєї групи. Бо з нашої групи багато людей прийшло на акцію. Ольга Скрипник, вона зараз також в Києві. Вона як би стояла не прямо з нами, а трошки збоку. Тому що вона і голова організації була тоді, і плюс студенти її вийшли, і вона переймалася, щоб з нами нічого не сталося. От.

І були ректор нашого університету (навпроти нас), проректор, ось цей голова студпарламенту, ще хтось там з цих.

І.: Вони з бабульками були чи що?

М.С.: Ну, бабульки вже потім трошки пішли, а вони, типу, навпроти нас стояли. Нам намагалися не дати стати на акцію. Там був такий дуже смішний міліціонер, такий статний, з таким животом. І він дуже смішний. Тому що він на цій нашій першій фоточці з акції є, коли в нас був Євромайдан, а потім він на всіх акціях проти окупації теж поруч з нами стоїть. І ми думаємо: може, він нас просто завжди підтримував? (Сміється) Завжди з нами на всіх акціях. Ну, і в нас був хлопець з нашого боку, який ходив постійно з камерою і все записував. І коли нас міліціонер кудись намагався відвести і щось нам розказати, то коли поруч з нами стояв і підходив цей хлопець з камерою, він такий: ну, ладно, проводьте. От. І було дуже багато журналістів. Приїхали навіть деякі центральні канали. Ну, типу, для Ялти це було прямо якась подія-подія.

І тоді нам ректор сказав на площі, що ми прогулюємо, як ми можемо навчатися, і, вобще, як ми посміли вийти на цю акцію. І тоді ж на площі самі студенти – нам нічого не сказали. Але ось цій кураторці нашій, їй сказали, що вона звільнена. Ось цим з міжнародного відділу – їм сказали, що вони звільнені, вони в університеті більше не працюють. І в цей же день почали викликати студентів для розмови. От. З міжнародного відділу, там хтось погодився з тим, що його звільнили і не хотів там нічого робити. Тому що в цілому була така атмосфера. Міжнародний відділ – це зазвичай люди, які вміють якісно писати та адмініструвати проекти. Ну, як би вони не тримаються за роботу в університеті, вони завжди знайдуть собі роботу, за яку вони будуть отримувати ще більше коштів. А ось Ольга, вона принципово не погодилась з тим, що її звільняють, і вона в той же день подзвонила омбудсмену, і в університеті потім, через тиждень, розпочалась прокурорська перевірка.

Наша акція була там десь, не знаю, години дві. Ну, вона не могла бути довго. Бо нас було не так багато людей, мало динаміки. То ми там постояли, ми дали інтерв’ю, ми наклеїли ці зірочки, ми з тими, хто там хотів нам щось сказати, ми з ними подискутували. І, в принципі, на цьому акція закінчилася, і ми збиралися. А, ну, іще в той момент не було ж зрозуміло, що буде далі. Бо ще ж не було побиття студентів, ще не став Майдан, ще було не відомо, підпише Янукович чи не підпише. Ну, тобто…

І в цей же день спочатку викликали Руслана. От. У Руслана була особливість, що він всиновлений, і в нього епілепсія. І про це були дані в відділі кадрів університету, і про це дуже мало хто знав. Але ректор про це почав всім розказувати, що: «Це, взагалі, хвора людина. Ви, взагалі, про нього знаєте? Він же епілептик. Він, взагалі, психічно хворий, він же сирота». Ну, і от все це почало висказуватися всім. І як би це було дуже емоційно складно, особливо для Руслана. Бо він навіть близьким друзям це не казав. Ну, я про це на той момент навіть не знала. А тут про це дізнався весь університет. От.

В цей же день тих, хто був на акції, почали виганяти з гуртожитку (з тих, хто жив в гуртожитку). Почали дзвонити батькам і казати: «Ви, взагалі, розумієте, що ваша дитина зробила?» Це була друга половина дня.

Тож тоді потрапили тільки ті, хто навчались в другу половину дня. Я навчалася в першу половину дня.

А, в цей же день в нас ще був кіноклуб. Це був четвер. В нас кожен четвер був кіноклуб. І ми ж на кіноклуб прийшли, як ми були на акції: з прапорами України, всі такі в вишиванці я була, хоч було холодно і під курткою це було не видно. Але не важно. Ми там дивилися фільм, якийсь ми фільм дивилися, ну, теж дуже тематичний. Чи ми про Білорусь дивилися, про їх протести щось. Ну, от щось ми дуже тематичне дивилися. То ми прямо були дуже всі в тему. І на кіноклуб дуже багато людей завжди ходило. Тобто в нас було там людей по 50, могло бути й більше. В нас була дуже велика така зала амфітеатром, вона завжди була забита. І здебільшого ми обговорювали, звісно, Євромайдан в той день.

На наступний день я прийшла на перше пару. Трошки вже я була хвора, тому що був дощ, і я захворіла. А так як я знала, що вже всіх викликають, то просто не прийти в університет я вже не могла. Я зі свого курсу була єдина хто вийшов на Євромайдан (зі своєї групи). І я приходжу, і заходять чотири проректори, піднімають мене перед всією групою і починають розказувати, як жахливо я вчинила. Я трошки була тоді вже розумна. То я, як тільки мене підняли, я поставила це все на диктофон. І в мене є запис, яка зараз долучена до якоїсь зі справ, де чутно, як двадцять з чимось хвилин мене чотири проректори «отчитывают» перед всім курсом.

Посил був такий, що через мере ректор з серцевим нападом в лікарні. Він на лікарняному був до кінця окупації потім. (Сміється) Він як вийшов на лікарняний в листопаді з початком Євромайдану, так з нього і повернувся після 18 березня, коли вже все підписали. Що через мене закриють університет, що ректор пообіцяв Могильову, що його студенти не вийшли, а ми вийшли. І тепер всі будуть без роботи. І тепер студенти, які тут навчаються, вони більш нікуди ніколи не вступлять.

Ну, і це продовжувалось, продовжувалось. Потім в кінці була така шикарна фраза: «Ви все зрозуміли?» На що я їм відповіла, що: «Я громадянка України, і я виконувала свій громадянський обов’язок». На це одна з проректорів сказала, що: «Ви нічого не зрозуміли. З восьмої до п’ятої ви не громадянка України, ви студентка університету. От я з восьмої до п’ятої, я не мама, я студентка університету». Я кажу: «Ну, якщо ви не мама, то вам добре. А в мене громадянство не по розкладу». І вони сказали, що я нічого не зрозуміла, хлопнули дверима і всі пішли.

Потім на другій парі в нас була пара потоком – всі перші курси, філософія. Бо в нас університет був не дуже великий. Тому в нас була можливість в актовому залі збирати всі курси. Там вони теж зайшли. Ну, в цей раз вже не піднімали. Ну, типу, вони зайшли: «Хто був на Євромайдані?» Я, типу, кажу: «Мені знову встати?» (Сміється) Вони такі: «Та сиди вже». І знов те ж саме почали: що вас всіх відрахують, що всі залишаться без… Ну, все те саме. От.

І наш викладач релігії, релігієзнавства і філософії, він тоді теж сказав таку фразу, яку я йому досі пробачити не можу. Він зараз в Києві, він потім змінив свою думку, але тоді він теж прочитав тираду, що: «Ви нічого не розумієте. От в 2004-му я був на Майдані, але це було інше. Зараз не на часі, і треба сидіти тихо, ми ж в Криму». Ну, як би після цієї пари…

А, ще що було складно тоді. Моя подружка, з якою я, ну, як би наші мами дружили іще з молодості,

ми народилися одночасно, тобто ми як би з дитинства, як тільки народилися, завжди були разом. І так вийшло, що ми в університеті разом там залишилися. І вона після оцього першого разу, коли мене відчитували, вона від мене відсіла. І мене це прям от дуже сильно зачепило. Просто коли ти розумієш, що ти один, що від тебе всі починають шарахатися. От.

Потім прийшли хлопці з нашого курсу. Вони просто в гуртожитку були в Масандрі, і вони на перші пари взагалі ніколи не приїздили. (Сміється) І вони тому і Майдан наш пропустили, бо вони просто в Ялту не доїхали. От. І вони сказали: «Блін, що за фігня? Класно. Треба підтримувати це все». Ну, це як завжди буває: якщо хлопці сказали, дівчата всі одразу такі думку поміняли. Коротше.

Ну, і плюс, ті, з ким ми виходили, це були старші курси. В них те ж саме відбувалося на курсі. Ну, і ми один одного почали підтримувати. Та і в цілому думка на кафедрі була більш така за, а не проти. Але от перші ці години, коли від тебе починають всі шарахатися, це було дуже неприємно. От. Я після цього дня потрапила в лікарню, і десь тиждень, напевно, я була на лікарняному. Тому що, по-перше, я захворіла, а по-друге, в мене, може, через емоційний стан чи іще щось в мене пішло якесь ускладнення на серце, і мені прописали постільний режим. Я там щось трошки посиділа, а потім така: «Я хочу до всіх. Я не можу більше вдома сидіти. Скільки можна?»

А рєбята наші поїхали в Київ. Одні хлопці одразу поїхали в Київ, і вони якраз таки потрапили в день, коли було побиття студентів. І це теж було так стрьомно. Бо в них телефони у всіх порозряджалися, там показують, що студентів побили. Ці наші поїхали. Зв’язку з ними нема. Виходять на зв’язок через п’ять днів. Я кажу: «Ви вобще хворі чи як? Не можна було подзвонить з чийогось іншого телефона?» Ну, і в нас тоді багато хто поїхав в Київ. Бо як би, ну, була така якась спільна думка, що в Ялті виходити нема сенсу. Майдан вже став. І якщо щось робити, треба їхати в Київ і бути там.

І чого я кажу, що в нас була дуже класна кафедра? Тому що викладачі нічого не робили зі студентами, які поїхали. Навіть у нас були викладачі, які казали, типу: «Якщо я дізнаюся, що він просто прогулює, а не був на Майдані, він у мене нічого не складе. Пускай хоча б фоточку з Майдану покаже». (Сміється) От. Ну, і от так в нас все було.

В нас були якісь акції в Ялті, коли були якісь найбільш трагічні події: перші вбивства коли були на Майдані або коли були прийняті ці закони в січні. Але так, щоб якихось більш-менш постійних акцій, то в Ялті ми вже не проводили. Ну, потім вже почали проводити, коли вже почалася окупація. А так, більше підтримували, пересилали кошти, ну, або просто поїхали наші рєбята туда. Ну, це якщо так про Євромайдан.

І.: Ну, ви особисто потім слідкували за тим, що в Києві відбувалося. Так?

М.С.: Ну, ми постійно слідкували. Не знаю, як би, напевно, неможливо було не слідкувати за цим всім. От. Я сама не поїхала тоді, тому що мені було 17 років. І в нас з батьками була така домовленість, що я можу робити все, що хочу після 18-ти. І як би я ждала, коли мені виповниться 18. От.

Я потім була в Чернігові. В кінці січня, здається, я була в Чернігові. Ми приїхали в кінці січня – на початку лютого (якось так ми приїхали). Там проходила Молодіжна школа з прав людини. Я на неї дуже давно хотіла пройти і нарешті виграла конкурс і пройшла на неї. Там були тренери, дуже фахові, дуже круті.

І мені завжди хотілося в них саме повчитися. Але нашій школі не пощастило найбільше. Тому що наша школа проходила, якраз коли була ось ця остання фаза Майдану. І десь у нас було: три дні ми в школі повчилися, а потім наші тренери поїхали на Майдан, а ми не встигли, тому що вже перекрили дороги. Тобто поки ми між собою координувалися і вирішували, щоб поїхати, бо нам забороняли, бо ми ж там підписували, що ми приїжджаємо на школу, і нам забороняли, щоб ми «покинули школу». І ми розуміли, що якщо ми «покинем школу», то в нас другого шансу проходити школу вже не буде. І поки ми вирішували і все-таки вирішили, що пофіг, ми їдемо, вже всюди столи блокпости, і вже з Чернігова проїхати в Київ було неможливо. От. То наша школа була така от, не дуже весела.

І.: Ви там залишалися якийсь час?

М.С.: Ну, в Чернігові це ж було все так швидко. Ну, ось ці останні дні, коли це все закрилось. Ну, коли відкрилась дорога, ми поїхали вже в Київ, і, в принципі, все, школа вже закінчилася. І я не можу сказати, що в нас там було якесь вже сильне навчання. Бо, ну, неможливо вже було навчатися, коли ти постійно сидиш в телефоні і намагаєшся зловити хоч якусь інформацію, що відбувається, коли, думаю, ви пам’ятаєте, телеканали вже нічого не показували – тільки «Громадське» щось стрімило, і те, постійно зникав щось цей зв’язок. І ми коли приїхали потім в Київ, якраз був цей день, коли на Майдані несли загинувших в трунах.

І я пам’ятаю, що я приїжджаю в Крим, додому після цього всього. Ну, емоційно це дуже важко було. Бо, я думаю, для всіх ось цей період революції, він був максимально емоційно важкий, коли ти постійно переживаєш, потім ти бачиш цих людей, які загинули, бачиш, як їх несуть, переживаєш ще раз всі ці події, приїжджаєш, і є таке відчуття, що, ну, як би це все страшно, але це закінчилося. І потім ти розумієш через день, що нічого не закінчилося, що все тільки починається.

І коли почалась ось ця окупація, ну, не знаю, напевно, такого навіть от відчуття передишки з Майдану до початку окупації, його не було. Бо люди почали… Ну, спочатку по новинах почали говорити, що зараз почнуть саджати всіх, хто говорить російською, бо Майдан переміг. Потім вже почалось це відключення телеканалів, і взагалі нічого не показували, почали з’являтися лише російські телеканали. І ось цей мітинг, який був 26-го, він був такий, що туди їхали з різних частин Криму, але кримські татари (хлопці) просили, щоб дівчата не приходили. Ну, і вони такі, типу: «Не приходьте. Це буде…» Ну, не зрозуміло, що буде. Бо вже було видно техніку, вже все це було зрозуміло. Але після мітингу була якась віра, що, ну, брєд якийсь, ну, типу, щось вони розказують, ну, це брєд. Ну, купа людей вийшла. Нас же вийшло дуже багато. Це всюди показувалося.

І коли ти прокидаєшся зранку і бачиш новини, що вночі захопили будівлю, ну, в це просто не вірилось. Ну, неможливо було в той момент повірити, що ти живеш в XXI столітті, що ти живеш в цивілізованій країні, що можна просто прийти і захопити будівлю.

Я пам’ятаю, що ми йшли по набережній, підходимо до нашої будівлі міської ради, і вона вся вже закрита, огороджена. Якісь ці штуки вже понаставили, до неї вже підійти неможливо. І ти такий думаєш: «Що відбувається?» Ну, типу, це за ніч все сталося. Просто за ніч позахоплювали всі ці будівлі. От.

Біля нашого університету був санаторій Чорноморського флоту. Туди заїхали військові, і там в санаторії стояв БТР, і його було видно. Ну, тобто як би здавалося, що все не може бути так, це все якийсь брєд, і ще трошки – і цього не буде. Ну, тому що дуже хотілося якось після Майдану вірити, що найскладніше вже закінчилося.

Ну, і далі все відбувалося дуже-дуже швидко. Дуже швидко змінювалася дата проведення цього референдуму: то він мав бути в травні то потім він мав бути в кінці березня, то він вже на початку березня. Ми виходили на акції в Ялті. В нас там було, що ми проти війни, ми за мир. Ну, все в такому дусі. І нам тоді казали, типу: «Що ви придумуєте? Яка війна? Яка війна? Що ви придумали? Ніякої війни не буде». Але коли їздять військові, то вже зрозуміло, що це не мирна штука. Ну, коли захоплюють будівлі і все це. От.

Тоді збирали гроші, передавали, купляли продукти В нас біля Ялти були прикордонники. Їм взагалі теж, їх вже почали… ну, всіх тоді вже почали блокувати. Тато допомагав, привозив їм бетонні блоки, ще щось. Ну, просто людям навіть не було чим, ну, військовим не було чим забарикадуватись, щоб їх не захопили. Ну, і це також було таке гнітюче враження, що як би всі кинули, всі полишили. І в медіа тоді показували тільки проросійські акції. І як би в той момент відчуття було, що ти сам, що ти один. Ну, от ми бачили, що відбувається в Ялті. Ми бачили, що в Ялті люди виходять, що в Ялті є акції, що ми проти. В нас там записували відео. Інші рєбята якісь там були. Кращі операторські навички – теж записували відео, що вони за те, щоб бути з Україною, лишатися з Україною.

Але коли ти дивися якісь новини, ти по них бачив лише проросійські акції. І навіть ти не розумів, що десь в Криму ще щось відбувається. І, напевно, ось цей вакуум інформації, в якому ми всі були, він також зіграв свою роль. Бо не було розуміння, що є з ким об’єднуватися. Це зараз вже ми бачимо більше інформації. Ти бачиш, що в один і той самий день проходила акція в багатьох містах Криму, що багато людей допомагали військовим. Ти бачиш військових, які готові були захищати військові частини. А в той момент було відчуття, що всі військові здаються, всі військові переходять на ту сторону, що військові не хочуть тебе захищати, що люди зійшли з розуму і з прапорами Росії. Ну, така була, дуже гнітюча вся ситуація.

Плюс, в Ялті було дуже багато, приїхало цих байкерів. І вони були страшні. Чесно, вони були дуже страшні. Вони були страшніші, ніж військові. Тому що вони часто були п’яні, вони були дуже агресивні. Плюс, якщо військові, вони були взагалі без жодних «опознавательных знаков», то у байкера в кожного на куртці назва міста, з якого він приїхав. Ну, тобто це було дуже страшно. І вони коли приходили на акції, то вони серйозно нам погрожували, і як би було небезпечно. Потім, коли вже з’явилися перші ці новини про перших викрадених,

ну, ти розумів, що це не жарти, що в будь-який момент можуть викрасти і щось зробити. Але при цьому до останнього, до дня референдуму і навіть після не вірилося, що цей референдум буде проведено. Ну, от до кінця не вірилось.

І, напевно, найбільше, за що ти тримався до останнього, – це за кораблі наші. Бо військові частини, їх якось набагато швидше почали захоплювати. Ну, в Севастополі частини трималися довго, про це була інформація. А так, була інформація лише про те, що кораблі все ще тримаються. І от коли захопили останній корабель, то тоді вже стало розуміння, що, ну, тіпа, вже всьо. От.

Я пам’ятаю, що останній тиждень перед 16 березня я вже нікуди не ходила. Ну, в плані нікуди не ходила? Я не виходила з дому. В мене була така апатія, що я сказала, що в університет я ходити не буду, бо нема сенсу туди ходити. А, в нас в університет ще привозили, не пам’ятаю коли, десь на початку березня нам в університет привезли російських професорів, які нам мали розказати, як класно навчатися в Росії, і робили велику зустріч зі студентами в актовому залі. І запросили всіх, крім кафедри історії. Ми ж пішли, щоб з ними поспілкуватися. Але рєбята в цивільному нас не пустили. Сказали, що місць в залі нема. От. Ну, просто ми були в вишиванках. (Сміється) Для нас місць не знайшлося. От. Ну, якось отак.

А, ще коли відключили всі ці канали і були акції вже і приїжджали там хтось стрімить, і журналісти кримські, які (частина з них) були проросійські, вони напряму писали і казали: «Не виходьте на ці акції. Вас будуть бити». Ну, тобто вони знали, що це буде. І там була одна акція, на якій там камери всім побили. Ну, це була остання акція, в четвер перед референдумом, де там вже все побили.

Ну, і виходить, що ось цей тиждень в університет я не ходила, нікуди я не ходила. Бо мене вже дуже-дуже сильно дратували люди, які ось там казали про Росію чи про незалежний Крим. Бо були й такі. Були такі, що, типу: «Ти не розумієш. Крим має бути незалежним. Ми підемо, проголосуємо, і Крим буде незалежним». Ну, як би розуміння того, що Крим незалежним не може бути, ну, ніяк, для цього нема жодних, не знаю, «предпосылок», можливостей, економічних, та ж сама вода. Ну, про що б ти не казав, «Крим подарували, і Крим має бути незалежним». Ось.

І тоді мама мені сказала, що, типу, хватить лежать в ліжку. Якщо ти не хочеш ходити в університет, бо це все не має сенсу, то зроби щось. І ми з друзями вирішили написати листа виконуючому обов’язки міністра освіти, тоді це був Квіт, що ми, українські студенти, ми вступали в університети України, ми є громадянами України, ми хочемо продовжувати навчатися в університетах України. І результати референдуму, вони вже є зрозумілими, що в Криму не може бути жодного волевиявлення, тому що Крим захоплений військовим шляхом, і що ми хочемо мати можливість продовжувати отримувати українську освіту і просимо запровадити спрощений порядок переведення студентів з Криму і також надання гуртожитків.

Ну, тому що гуртожитки – це для багатьох було вирішальним моментом. Якщо ти кудись приїздиш вступати, тобі треба десь жити. От.

І я пам’ятаю, що ми в п’ятницю відправили цей лист на Квіта, Гриневич і на ректорів топових університетів. А в суботу на мою пошту прийшло два листа від Квіта і від Гриневич, що: «Ми вас почули» і додаток – наказ про спрощене переведення. І, виходить, з понеділка вже люди просто почали переводитись і переїжджати.

День референдуму цього, він був такий найбільш складний і емоційний. Бо ти прокидаєшся, і ти розумієш, що ось цей день настав, і нічого не сталося, ніякі українські військові в Крим не зайшли, ніхто не захищався, що нічого не сталося. Тоді в Криму всіх лякали, що приїде потяг з «Правим сектором». Потяг не приїхав, на жаль. Ніхто не приїхав. І тоді ж там навіть приїжджали на дома, щоб проголосували люди. Ну, тобто воно було зроблено абияк. Ну, і щоб не сидіти просто вдома, то ми вирішили піти на дільниці і подивитися, як це, взагалі, відбувається.

На дільниці давали проголосувати кому завгодно, просто кому завгодно. Наприклад, я підійшла і кажу: «Я хочу проголосувати, мене в списку нема». Вони такі: «Давайте ми вас зараз тут впишемо». Тебе просто вписували ручкою в окремий список, навіть ні на що не дивлячись. В нас Руслан так зібрав чотири бюлетені, з собою забрав. От.

Ми зібралися всі на офісі. Ну, сиділи думали, що робити далі. Дуже сильно напились в той день. (Сміється) Ми всі прямо суперсильно напились. Бо не було розуміння, що робити далі. І коли в північ включилися радянські пісні в місті і запустили феєрверки, це було от прямо, не знаю, як добити. (Сміється) От.

І в понеділок я, Руслан і Антон, ми втрьох поїхали в Київ. Тут проходив фестиваль «Докудейз» в той момент. Ми приїхали на фестиваль на тиждень. Тоді ми давали багато інтерв’ю, бо всі хотіли з нами поговорити. Розказували про те, що відбувалось в Криму, що це все було незаконно, що це було військове захоплення. Розказували про те, що нам в університет привозили цих російських професорів до того як. Ну, тобто розказували, як це все насправді відбувалося. І коли… Нас не було в Ялті десь два тижні, тобто тиждень ми були на фестивалі, і тиждень ми були в Кривому Розі в друга в гостях. Може, трошки менше, тоді там іще наші рєбята з Криму тоді теж туди приїхали, до нього на квартиру. Ну, і просто нічого не робили, сиділи, один з одним спілкувалися. Бо не було розуміння, що робити далі. Що робити далі – було не зрозуміло взагалі. От.

І коли ми вернулися, я в понеділок пішла в університет. Мене там зустрів мій ректор і сказав: «От виступала на Майдані – їдь вчись на свій Майдан». А я на той момент не знала, лишатися чи їхати. Тому що, ну, купа людей, які були проукраїнські, лишалися в Криму. Купа людей, які не підтримують окупацію. І ти думав: «Так, ну, може, лишитися? Може, це ще може змінитись? Може, ну, не знаю, це буде якось все дуже недовго. І якщо ми будемо постійно щось показувати, проводити, то ця ситуація швидше зміниться? Може, треба робити щось тут?» От. А після цієї фрази я подумала, що, в принципі, тут я вже нічого не зроблю.

І я, напевно, та людина, якій супершвидко віддали всі документи. Бо дуже не хотіли, щоб студенти переводилися, і документи могли не віддавати по місяцю. Ну, от серйозно. Наші знайомі з Ялтинського університету приїжджали в «Шеву» без документів, просто в них були якісь заліковки, і вони казали, типу, нам не віддали документів, ми не можемо вам привезти документи, нам їх не віддають. Їх так приймали, і потім там вони доскладали ось цю академрізницю. Мені за один день віддали всі документи. Проставили все, навіть те, що я не здавала ще (бо в нас третя сесія ще не закінчилась на той момент), і сказали: «До побачення». (Сміється) І так я перевелась в «Шевченка» і вже почала навчатися тут і закінчила тут «Шевченка».

Напевно, зрозуміло стало, що нічого не може відбуватися, ну, і що Крим швидко не повернеться, коли почалась активна війна на Сході України. Ну, тобто коли це був лише Крим, то, ну, ще здавалось, що: так не може бути, це не окей, зараз трошки часу пройде, це все повернеться, вони не зможуть просто окупувати Крим і забрати його собі. А коли почалась вже війна і вже численні жертви, бо в Криму все-таки кількість жертв не була такою великою при захопленні Криму, то стало зрозуміло, що зараз вся увага буде на Схід України, а про Крим забудуть. Ну, в те літо ми ще проводили там акції якісь.

І.: В Криму?

М.С.: Да, в Криму. На День Незалежності ми там на пляжі розвісили купу прапорів, святкували День Незалежності, співали українські пісні. Ну, там були хтось, хто нам погрожував, сказали, що ми вас там поб’ємо зараз. Але ще була така свобода. На День прапора ми їздили на мис Сарич теж з прапорами. Ну, в те літо ще було багато всього такого. А потім я приїжджала вже в кінці осені. І ті ж самі люди, які зі мною виходили на акції проти окупації, які записували відео, що вони проти війни, які святкували з нами День Незалежності, вони вже почали казати, що «все не так однозначно». Ну, тобто декілька місяців навчання в університеті з новими професорами і новою програмою, з курсом, який всюди ввели, Крымоведение, де курс розказує про те, що Крим завжди був частиною Росії, ну, воно вже зробило свою роботу, що все стало «не так однозначно».

І.: Тобто це були ті люди, студенти, які залишилися на навчання.

М.С.: Мої однокурсники, да.

І.: Вони були проукраїнські.

М.С.: Да, вони були проукраїнські.

І.: Тобто міняються погляди.

М.С.: Дуже сильно міняються. Тому що, ну, по-перше, це, мені здається, проблема в цілому України, що в нас ніде не виховують навичок критичного мислення. І в нас молодь, коли вчиться в школі, вона не вчиться аналізувати інформацію. Вона їй або вірить, або не вірить. Вона не аналізує, не шукає факти, вона не фільтрує, коли їй розказують одні судження. Вона це просто сприймає через себе, інколи сприймає емоційно і не шукає в чому суть. І коли тобі починають розказувати зовсім іншу історію, при цьому тобі дають якісь там купу різних посилань, що ось цей, ось цей і ось ці науковці так сказали, а коли ти до цього вірив одним науковцям, а зараз віриш іншим. Коли ти не читав документи, коли ти не аналізував нічого, а просто вірив тим чи іншим науковцям. І коли тобі це все подають під дуже якісним соусом… Ну, не можна казати, що Росія, вона працює топорно. Вона дуже якісно працює на освітньому рівні. Вони дуже сильно працюють над пропагандою. І недарма вони в це вкладають стільки грошей.

І.: І вони давно це вміють робити, звичайно.

М.С.: Да. І, звісно, думка людей починає змінюватися. Плюс, зовсім інша медіареальність, де в них постійно кажуть, як в Україні все погано, в Україні війна. Ви що, хочете, щоб було, як в Україні після Майдану? І оце все робить так, що «все не так однозначно». Ну, воно як би вийшло так, що з багатьма людьми через якийсь час я перестала спілкуватися. От. Тому що вони сказали, що я занадто радикальна. (Сміється) Притому що мені здається, що я одна із тих людей, які не завалюються в якісь крайності і не є радикальними. Мене тут критикували, що я недостатньо українська. (Сміється) Там я занадто радикальна і мене називають «вышиватницей». Ну, тобто ніколи не будеш комусь подобатись. Але це, насправді, дуже сумно. Це дуже сумно, коли одні й ті ж самі люди спочатку вірили в одне, а потім через рік виходять святкувати День Росії і справді хочуть святкувати День Росії.

І.: А на теперішній день в них ніяких розчарувань не відбулося?

М.С.: Розчарування в Росії в тому, що в Криму купу всього нема, відбулося. Але в багатьох є стійке уявлення, що в Україні гірше. Це в тих, хто не їздить. Ну, тому що дуже багатьох залякали, що не можна їздити в Україну, що ти сюди приїдеш, і із тобою щось таке погане станеться, бо ти не розмовляєш українською і, взагалі, ти з Криму, і тебе тут, не знаю, одразу на подвал. Ну, я про це серйозно кажу. Нам викладачі наші, ну, мені це не казали, це казали моїм друзям, які були менш активні. Їм казали: «Не переводьтеся в Київ. Ви переїдете в Київ – вас на подвали Майдана заберуть». І на повному серйозі це розказували, щоб люди не переводилися в українські університети. От. Там в голові якась каша.

Я пам’ятаю, що я коли приїздила в 15-му, здається, році, влітку приїздила, в мене ж кіт та бабуся там тоді лишилися ще, я коли приїздила, мене дуже здивувало, що в магазинах працюють новини. Ти приходиш в магазин, і там ти купляєш продукти – і на тебе ось ця пропаганда. Ну, я просто не розуміла, як це можна дивитися. Ти подивишся це тиждень – ти вже сам потім думаєш: «Може, я в якійсь іншій реальності живу?» (Сміється) Ну, це якийсь жах. Ну, це просто.

Ну, звісно, лишаються адекватні, лишаються ті, які проукраїнські, але лишилися в Криму через різні чинники: батьки чи просто не захотіли їхати. От. Але все складніше, і їм все менше віриться, що колись це закінчиться. Ну, тому що, мені здається, на жаль, ми тут не в окупації, але в нас тут теж іде такий сильний реванш, і як би важко казати щось позитивне тим, хто залишився там, що в нас тут все добре. Ми після Майдану не зробили, щоб у нас тут було все добре. В нас все ще проблеми з корупцією, проблеми з судами. І в нас все ще те, за що стояв Майдан, не відбулося.

І.: Ну, але ми маємо щось робити. Ми маємо щось робити, щоб відбулося, і не здаватися. Ви ще така молода, розумна, у вас ще все попереду. Я думаю, що на вашому віку буде Україна, і Крим буде Україна.

М.С.: Ну, просто ти вже розумієш, що це не станеться швидко.

І.: Ну, так, за один-два роки не станеться. Але ніхто не знає, як повернуться обставини. Може бути [нрзб], і Крим перейде Україні автоматично. Ми ж не знаємо. Тому що зараз у світі так динамічно все розвивається, і стільки подій різних відбувається, і непередбачуваних таких, як епідемія, коронавірус і все інше. Тому, ну, ви як? Ви вірите в що? Ви як бачите майбутній сценарій розвитку подій в Україні?

М.С.: Це важке питання. Ну, це дуже важке питання. Тому що я вірю, що Крим повернеться, я вірю, що війна на Сході закінчиться. Мені здається, що якби я в це не вірила, то мені було б якось дуже важко жити. От. Але я раціонально розумію, що не зрозуміло, коли це станеться. Зовсім не зрозуміло. І робити якісь… Не знаю. Щось передбачити неможливо. Тому що всі передбачення, які хтось казав в 14-му році, вони всі не справдилися, і все дуже сильно змінюється. І мені здається, що тільки на час, точніше, на швидкість змін вплинути нам важко. Бо дуже багато чинників, які від нас не залежать.

Але від нас залежить те, щоб ця історія не переписалася. Від нас залежить те, щоб винні, вони були покарані. Я маю на увазі, що від нас дуже сильно залежить, щоб ми довели ці справи до європейських судів, до Міжнародного кримінального суду. Це важливо не лише для України. Це важливо в цілому для світової спільноти. Бо не можуть повторюватися такі прецеденти, коли одна країна нахабно захоплює іншу і коли чиняться тортури, коли, ну, просто відбувається щось неможливе. І поки що це відбувається в цілому світі. Це відбувається в Україні, це відбувається в Сирії, це відбувається в східних країнах.

І я вважаю, що тут занадто самолюбно зациклюватися лише на Україні. Бо це глобальна проблема. І тут від нас усіх залежить, щоб міжнародні інституції почали працювати і щоб судова інституція міжнародна, вона працювала. Бо без цього ми нічого не повернемо. Ну, якщо ми будемо думати тільки про себе, то ми нічого не повернемо. І я думаю, що в України дуже яскраве може бути майбутнє, дуже позитивне, і воно дуже залежить від тих активістів, які все ще за це боряться. І тому дуже важливо один одного захищати. Бо ось ці всі напади на активістів, які відбуваються, і ось ці всі залякування – це просто події окупації в більшому масштабі. І тут дуже важливо показувати людям, щоб вони відчували підтримку. Бо якщо ти не відчуваєш підтримку, ти здаєшся. А якщо всі здадуться, то, не знаю…

І.: Нічого не буде.

М.С.: Нічого не буде. А хочеться дуже, щоб було. Бо ми молода країна, і в нас дуже яскраве майбутнє.

І.: А ви сумуєте за Кримом?

М.С.: Мені ось сьогодні знов снилась Ялта. Мені снилося, що я іду по набережній і знімаю на відео в Інстаграм хвилі, щоб вони залишилися в мене в пам’яті, бо я не можу там лишитися. Всі ці сни, які мені сняться, мені в перші роки просто снився дім. Зараз я вже другий рік не була в Ялті. Я останній раз їздила хоронити бабусю, і після цього в Ялту я не їздила. І останні роки мені сниться, що я приїжджаю і фотографую це, щоби це залишилось, бо я не можу тут лишитися. І це дуже такі страшні сни, коли ти навіть в сні не можеш бути вдома і в тебе відчуття, що ти тут не свій. Ну, типу, що тобі тут вже нема місця. Я дуже сумую за Кримом, дуже сумую за морем. Я дуже сумую за горами.

Але чого я перестала їздити? Я їздила тільки до бабусі раз на рік, а потім вже більше взагалі не їздила.

Тому що моє місто дуже сильно змінилося. Змінилися люди. Не в плані ті, які там були, а в плані там з’явилася купа нових людей з російським акцентом. І я розумію, що я приїжджаю і я їх щиро ненавиджу. Я не можу йти по вулиці. Ну, я хочу, щоб їх тут не було. Я хочу, щоб вони всі виїхали звідси. Що повідкривалися заклади, які повідкривали росіяни, які сюди приїхали. Помінялися назви. Позакривалися якісь місця, які завжди були відкриті. В плані, там, парки або Сонячна тропа якось загороджена якимись стінами. Ну, і ти все це бачиш, і ти бачиш купу п’яних, безхатченків з’явилося ще більше. Таке враження, що вони з усієї Росії приїхали в Крим. Стало небезпечно. Тому що ти йдеш по вулиці – до тебе пристають. Ну, раніше до тебе не приставали так. А зараз ти сидиш, і до тебе якісь п’яні чуваки підходять і пристають. Ну, тобто ця атмосфера курортного, спокійного, доброго міста, в якому постійно чутно сміх, вона змінилася. Ну, вона тепер зовсім інша.

І я не хочу бачити такий Крим. Я хочу пам’ятати той Крим, з якого я поїхала і який я хочу повернути, а не бачити, як його зараз переварює Росія, як вона його змінює, як вона змінює людей. І найжахливіше – коли ти чуєш у своїх однокласників російський акцент. Бо вони спілкуються з росіянами, і в них змінюється російська мова. Вона перестає бути… Ну, російська мова, яка була в нас, і російська мова в Росії – це зовсім інша вимова. І коли ти чуєш, що в них вже інша російська мова і що в них вже московська російська мова, це, ну, прям дуже страшно.

І.: Ну, будемо вірити в те… Ну, звичайно, треба буде велику роботу робити і потім, щоби відновлювати Крим, і цих людей, треба буде щось із ними теж думати, як з ними спілкуватися далі, і що буде далі. Я думаю, це велика робота. Але от те, що ви тут робите, – це теж дуже велика робота того, що відбувається, на майбутнє. Тому що треба то починати робити, для того щоби коли Крим стане нашим, ми знали, що з цим далі вдіяти. І трішечки розкажіть, чим ви зараз займаєтеся.

М.С.: Зараз я працюю в громадській організації. На даний момент у двох громадських організаціях. Одна громадська організація – це та, яка в нас була ще з Ялти, Центр громадянської просвіти «Альменда». Якщо до окупації ми працювали більше з темою толерантності, просвіти у сфері прав людини, організовували освітні заходи для молоді, то після окупації організація почала займатися захистом і реалізацією права на освіту для мешканців окупованих територій, і продовжили цим займатися. Тому що це одна із великих проблем, яка все ще не вирішена. І це стратегічне питання на майбутнє. Тому що для нас важливо, щоб молодь і діти, які продовжують жити в окупації, мали змогу отримувати якісну українську освіту. І це не лише про вищу освіту. Це в більшій ступені про середню загальну освіту. І чим більше буде можливості, ресурсів, якісних курсів, тим простіше нам буде потім і тим краще ми можемо тримати ось цей зв’язок між молоддю тут і молоддю там, щоб не вийшло, що коли ми повернемося, ми спілкуємося різними мовами. От.

І також я зараз є координаторкою Дому прав людини «Крим». Дім прав людини «Крим» є членом міжнародної мережі домів прав людини. По нашій назві зрозуміло, що ми займаємося Кримом. І дім, в нього входять на даний момент чотири організації: Регіональний центр прав людини, Центр громадянської просвіти «Альменда», Кримська правозахисна група та Центр прав людини «Зміна». Це організації, які з початку окупації активно займаються питанням Криму в різних аспектах.

І Дім як окрема інституція, він також займається моніторингом, аналітикою, допомогою мешканцям з Криму, а також допомогою, окремим напрямком нашої діяльності є допомога правозахисникам та активістам, які працюють в Криму. Бо саме вони є найбільш не захищеними. Бо саме їх найчастіше затримують, і вони стають політв’язнями. І їм треба як фінансова допомога на якийсь банально телефон, на який можна фіксувати події в залі суду, так і навчання. Бо багато правозахисників, майже всі правозахисники вимушені були виїхати з Криму, бо їх почали переслідувати. І ці люди, які зараз там стали правозахисниками і активістами, – це люди, які ніколи до того не були ними, і в них банально не вистачає знань, і їх треба вчити, щоб вони мали знання з безпеки, мали юридичні знання, як вони можуть захищати себе та інших людей. От це те, чим займається Дім.

Ну, і я окремо також як залучений експерт працюю на проектах в різних організаціях. Вся моя діяльність пов’язана з Кримом. Дуже довгий час я працювала в Українській Гельсінській спілці з прав людини. Моя робота була пов’язана з документуванням воєнних злочинів в Криму, підготовкою скарг в Європейський суд з прав людини та Міжнародний кримінальний суд, опитування військових наших, збір інформації. І по частинам скарг вже є просування. І, напевно, незважаючи на те, що я пішла, бо мені було емоційно занадто важко постійно переживати цю історію. Коли ти опитуєш людину, думаю, ви розумієте, ти сам переживаєш це з нею. От. Але коли зараз відкриті провадження у Міжнародному кримінальному суді, ти розумієш, що ти доклав свою частку в це, і це дає сили.

Ну, і от якось я не можу сказати, що в мене правозахисна діяльність. Тому що в моєму уявленні правозахисники – це все ж таки хтось більш схожий на Сахарова. Ну, хтось такий з більшим доробком. Але вона ось така громадянська активність. От. І, ну, певно, якось так і буду продовжувати. Бо я рік тому думала іти з цієї діяльності. І я пішла з УГСПЛ, бо емоційно було дуже важко. Ти кожен день працюєш, а кожен день збільшується кількість політв’язнів. Ти робиш, робиш, робиш, ти виступаєш десь, а в Криму нічого не міняється. І це, звісно, дуже важко. Але все одно розумієш, що якщо навіть цього не робити, то буде ще гірше. Ну, така, дивна в мене робота. Я коли заповнювала анкету, «професія» – я завжди задумуюсь над цим питанням: яка в мене професія. От. (Сміється) Бо, не знаю, якось коли в школі казали: треба обрати собі професію, від якої ти будеш отримувати задоволення. Здається, я обрала професію, без якої я б не могла отримувати задоволення від життя. Якось так. Від зворотнього пішла.

І.: Ну, буває по-всякому, в житті складається. Але діяльність, яка має результат і яка в майбутньому для багатьох, будемо так казати, не тільки для себе, я думаю, що це перспективна діяльність. І обов’язково вона принесе свої плоди і свій досвід. І як би це ж дає багато, для того щоби потім в якійсь професії більш конкретно, можливо, реалізуватися. Я думаю, що, взагалі, з людьми спілкуватися і з людьми, які пережили різний досвід, будемо так казати,

ну, це теж непросто, але це дає багато вмінь і такий великий потенціал створює в майбутньому. Так що я думаю, що все буде гарно. Я вам цього бажаю.

М.С.: Дякую.

І.: І дуже дякую за цікаву розповідь.

Суляліна Марія

Псевдо

Роки життя

1996


Місце народження

м. Ялта


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

громадська діяльність


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

24.03.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

17


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Суляліною Марією, текстова траскпиція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Суляліної Марії про події окупації Криму, записані 24 березня 2021 року