Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Скрипник Ольги про події окупації Криму, записані 21 квітня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 21 квітня 2021 року. Запис відбувається у приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Ольга Скрипник (О.С.): Мене звати Скрипник Ольга Сергіївна, 87-го року народження. Сама я з міста Ялта. Зараз, як мені вважається, тимчасово проживаю в Києві з 2014 року. В принципі, за освітою я історик і викладач історії та правознавства, та правових дисциплін. І до окупації, в принципі, я і працювала викладачем, а також керівником громадської організації. В принципі, вся моя родина проживала на той час в Ялті. Хоча народилася я в Сибіру. Це Іркутська область, місто Ангарськ. Але оскільки дідусь був військовим, то постійно переміщувався і все ж таки отримав квартиру на південному узбережжі, і, в принципі, там ми і оселилися. Тому я вважаю себе ялтинкою, бо я там проживаю десь з трьох-чотирьох років. Тому, в принципі, здебільшого всі мої спогади вже пов’язані саме з Ялтою. Тому я, в принципі, мало що пам’ятаю про дитинство в Сибіру. Але родичі мої також є і в Російській Федерації. Але основна частина родини, вона з Ялти. Там ми проживали, працювали. Мама моя на момент 13-го року була вже фельдшером станції швидкої допомоги. Вона відпрацювала 25 років на швидкій допомозі. Я думаю, що це теж мало певний вплив на мене. Також у мене є молодший брат, який після окупації вимушено залишив теж Крим, переїхав до Одеси, зараз він там. Ну, а моя родина – мати, бабуся, дідусь, який вже помер, – вони залишилися в Ялті після 14-го року.

І.: А де ви навчалися?

О.С.: Я навчалася. Шкільна освіта – це була Ялтинська школа № 2. Вона, в принципі, одна з найбільш таких великих. Вона не так далеко була від нашого дому. Тому, я думаю, саме там я і навчалася. Там я була старостою і, взагалі, такою дуже активісткою. І, напевно, мої перші такі організаційні якісь, може, лідерські якісь якості проявлялися вже там. Бо я постійно організовувала якісь заходи. Але потім з дев’ятого класу у мене був такий дуже серйозний конфлікт з керівництвом школи. Хоча я йшла на медаль, на золоту медаль. Але певні, скажемо так, напевно, ціннісні речі в нас не складалися. І, не дивлячись на те, що я була відмінницею, в мене, як говорили вчителі, ну, за їх, скажемо так, враженням, був дуже поганий характер. Але насправді я думаю, що це не питання було характеру, а питання було того, що я, напевно, змалечку якось відчувала по-своєму питання справедливості і дуже часто захищала своїх однокласників. Ну, дуже часто встрявала, скажемо так, в конфліктні ситуації з адміністрацією. Я не боялася, могла йти до директора школи, в принципі, сваритися, висказувати свою позицію, захищати інших. Ну, і все це було дуже напружено. І в дев’ятому класі я завершила в школі і перейшла до ліцею при Кримському гуманітарному університеті. Там я навчалася ще, відповідно, два роки – десятий-одинадцятий клас, закінчила з золотою медаллю і вступила на «бюджет» до Кримського гуманітарного університету за спеціальністю «Історія і правознавство». Власне, там я і навчалася. Отримала там бакалавра, потім спеціаліста (тоді ще можна було отримувати спеціаліста). І після спеціаліста я вступила в аспірантуру, і в аспірантурі теж, я встигла завершити аспірантуру за спеціальністю «Історія України». І в березні 14-го року мала вже виходити на захист своєї дисертації. Ось. Але через ці причини так і не захистилася.

Дослідження моє стосувалося історії енотерапії (це лікування вином) з XIX – початок XX століття. І це була така дуже актуальна тема, всім вона дуже подобалася. Я вивчала якраз, ну, це, в принципі, було історичне дослідження. Але зрозуміло, що воно перетиналося з медичними якимись аспектами. Ну, і зрозуміло, що в Ялті це, взагалі, дуже актуально спитати про вино. І коли я могла, скажемо так, як історик,

дослідник сказати, що воно ще може бути корисним, то це було дуже, скажемо так, важливе дослідження. Але дійсно тема була цікава. І зрозуміло, що в Криму я мала прекрасну базу історичну.

І.: Затребувана була. Вона популярна. Вона не тільки наукова, вона цікавить не тільки науковців, а і звичайних людей.

О.С.: Але вона була іще цікава саме історично, як розвивався цей регіон от якраз на межі ХІХ-ХХ століття, розвивалася наука, як, взагалі, був підхід до науки, до медицини, до Криму. І в мене була прекрасна база у вигляді інституту «Магарач», «Масандра», сад ботанічний. Тобто у мене були всі умови, щоб писати таку прекрасну роботу. На жаль, я не змогла її захистити. Ну, і, в принципі, після вже окупації Криму я не продовжила свій шлях також через дуже прикрі події. Коли я переїхала до Києва, вияснилося, що мій ректор, який перейшов на бік Російської Федерації, це Глузман Олександр, він був ректором Кримського гуманітарного університету, він активно сприяв окупації, намагався використовувати студентів для цього. І коли я вже приїхала в 14-му році до Києва, мені запропонували все ж таки захистити роботу. Але я дізналася, що вчена рада, він входить до складу вченої ради тут, в Києві, має всі ще звання, всі ці регалії, академік. Ну, для мене це було дуже болюче. Я принципово сказала, що я не продовжу, я не захищусь. І в мене є написана дисертація, але я її так і не захистила.

І.: А що, він залишається?

О.С.: Ні, зараз там, напевно, уже щось змінилося. Але в 14-му році у вересні це був «Грінченка», якраз ми говорили з керівництвом. І коли вони мені сказали склад вченої ради, для мене було несподівано, що Глузман ще залишався там. Для мене було це занадто, я відмовилася. Ну, а потім були зміни в законі про вищу освіту і про післядипломну освіту. І, в принципі, для мене це означало, що або мені треба йти в університет працювати… Ну, тобто не було можливості, коли можна було продовжувати дослідження і захищатися, не будучи при цьому співробітником університету. І оскільки така можливість була втрачена, то в мене був вибір: або залишити мою правозахисну роботу, а на той момент вона вже мала дуже велике значення як для мене, так і в цілому для України. І вирішила все ж таки залишитися в тій сфері, в якій була. І тому, в принципі, так ця дисертація і лежить. Моя наукова керівниця теж переїхала з Ялти. Це Марина Миколаївна Ігнатенко. Завдяки їй я якраз змогла провести це дослідження. Я їй дуже вдячна за це. Ми з нею разом переживали весь цей непростий такий шлях. Вона теж все розпочинала з нуля. Ну, і отак от вийшло.

І так само, після того як я завершила університет і вступила в аспірантуру, я також працювала в університеті, на кафедрі історії і права. І на момент вже 13-го року я була старшим викладачем кафедри історії і правознавства і, відповідно, викладала історію і викладала різні правові дисципліни, наприклад, кримінальне право, адміністративне право. Ну, і блок історичних дисциплін.

І.: А ви говорили про громадську організацію. Що це за громадська організація?

О.С.: Так. Ще, в принципі, зі студентських років я також брала участь у багатьох різних проектах. В тому числі, це асоціація викладачів історії і правознавства «Нова доба». Моя на той момент викладачка Валентина Потапова, яка також моя колежанка тепер, вона тоді разом зі ще одною студенткою університету Дар’єю Свиридовою запропонувала нам взяти участь в конкурсі, і ми потрапили в дуже цікавий проект всеукраїнський, якраз для майбутніх вчителів. А ми якраз, в принципі, навчалися як майбутні вчителі. І ми потрапили в цей чудовий проект і, власне, якраз зацікавились громадською діяльністю. І в 11-му році ми втрьох – я, Валентина Потапова і Дар’я Свиридова – заснували громадську організацію в Ялті. Я була головою цієї організації і, відповідно, займалася всіма процесами реєстрації. Це Центр громадянської просвіти «Альменда». Наша, в принципі, головна функція, скажемо так, мета була – це просвіта серед молоді. І здебільшого саме ми працювали навколо цінностей прав людини, демократії, недискримінації. Ось. Також ми заснували в університеті клуб соціального і правового кіно. Також втрьох, і ще до нас приєдналася викладачка Марина Михайлівна Будзар, також з нашої кафедри.

І це також був кіноклуб, орієнтований на дискусію навколо таких гострих соціальних тем або навколо правозахисних тем. Ось. І з 11-го року працювала наша громадська організація, і я її очолювала, і очолювала її навіть вже після того як ми переїхали до Києва після окупації. Власне, тут я перереєструвала «Альменду». Тому це було два таких головних моїх напрямки: це громадська діяльність і суто викладацька.

І.: І якщо ми вже перейдемо до 13-го року, до листопада вже, до того моменту, коли в Києві почалися студентські протести, як ви опишете ситуацію, яка була у вас в Ялті, в університеті? І чи нічого не змінилося? Все було так, як і раніше? Чи вже якісь зміни почалися? Чи якісь рухи почалися? І коли почалися?

О.С.: Ну, в принципі, моє відчуття. Справа в тому, що з 11-го року, в 11-му році я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Віссаріоном Асєєвим на семінарі в Москві для правозахисників з різних країн. І, власне, якраз я цікавилась темою конфліктів. Тоді я ще не знала, що це буде конфлікт в Україні. І з 11-го року, якраз, власне, 11-12-й рік і трохи 13-го – я встигла пропрацювати на Кавказі разом з чоловіком в різних проектах. Це була як Північна Осетія, так і Південна, я також була у Цхінвалі і в Беслані. В Беслані ми працювали більше з наслідками, із тими, хто постраждав, був жертвами теракту в Бесланській школі. Власне, мій чоловік також був в тому теракті, намагався врятувати дітей, був поранений. Ну, і, зрозуміло, ця тема була для мене дуже близька і важлива. І ми працювали зі вчителями, з мамами, які втратили там дітей.

Також ми працювали потім, це була тема і Цхінвала. Це після якраз вже війни 2008 року. Ну, і, власне, якраз ці теми конфлікту мене дуже цікавили. І я знала, напевно, на той момент, до 13-го року, можливо, якраз мій досвід на Кавказі і спілкування з чоловіком, який був доволі відомим правозахисником Кавказу, який заснував «Учком» (учительський комітет). Це перша організація після Бесланської трагедії, яка прямо назвала Путіна і ФСБ винними у вбивстві дітей. Вони займалися власним розслідуванням. Вони опублікували імена реальних постраждалих. Хоча Росія намагалася замовчати реальну кількість вбитих дітей. Він займався і похованням цих дітей. Тому я вже на той момент знала, напевно, більше, ніж багато хто з кримчан, чим насправді є російська влада і чим насправді є режим Путіна. Тому якісь паралелі і якісь речі, напевно, я помітила ще раніше.

І я почала це так вже чітко помічати. І якось автоматично це виходило проводити паралелі з тим, що я бачила на Кавказі, з тим досвідом, який я вже мала ще в 13-му році. Ми побачили те, що певні заходи, скажемо так, більш пильно до них придивляються спецслужби, поліція (ну, міліція на той момент). І, напевно, чітким для мене сигналом, що щось змінюється, став вересень 13-го року. Це ще до того, як студенти вийшли в Києві. У вересні 13-го року, як завжди, ми щорічно, здається, з 2006 року з колегами, яких я називала, це Даша Свиридова, це Валентина Потапова, ми проводили документальний фестиваль «Докудейз». В принципі, в Києві це доволі відома подія. От ми якраз були представниками цього фестивалю «Докудейз» в Ялті. Ми його проводили, і проводили його щорічно. І ми вже вийшли на доволі такий, скажемо, вагомий рівень в Ялті, оскільки ми вже могли вийти на кінотеатри. Ну, взагалі, для Ялти як курортного такого невеличкого міста це, ну, не така важлива подія, скажемо так.

І.: Документальне кіно.

О.С.: Якийсь ярмарок туристичних розваг, він має більше впливу і зацікавленості. Але ми все ж таки добилися того, що вже в 13-му році ми вийшли на те, що навіть місцеві кінотеатри, які суто комерційні, погодились транслювати деякі фільми з «Докудейз». Це була велика перемога для нас і великий рівень, взагалі, мені здається, для Ялти, так от прорватися і дати людям можливість побачити це кіно. І це був кінотеатр «Спартак» і інші кінотеатри, з якими ми домовлялися на вересень.

І тут раптом почалися дуже цікаві речі. Неформальні дзвінки міліції. Потім навіть були дзвінки СБУ з Сімферополя кінотеатрам, щоб вони не проводили цей фестиваль. До цього ми його проводили не один раз. У нас не було жодних обмежень. Все проходило нормально. І це мене дуже, скажемо так, збентежило. Тому що, в принципі, чого це раптом міліція і СБУ так зацікавились цим фестивалем?

І от тоді мені здалося, що оці всі культурні, просвітницькі заходи навколо теми прав людини, соціальних тем, вони чомусь почали контролюватися. Більш того, до мене вже почали приходити представники, які говорили, що вони начебто з міської ради, із внутрішньої служби безпеки. Але я розуміла, що це спецслужби, і вони теж цікавились під приводом антитерористичних дій. Це було теж для мене дуже дивно. Тому що, в принципі, скільки я вже жила і працювала в Криму, і якихось там рухів, пов’язаних з тероризмом, – ну, це було щось далеке не тільки для Ялти, навіть для Криму слово «тероризм», ну, це була така рідкість, це тільки в фільмах можна було побачити.

Але, знову ж таки, повертаючись до того, що я вже мала досвід і працювала на Кавказі і якраз знала, що саме так зване антитерористичне законодавство є підставою для того, що обмежують всі права і свободи на Кавказі. То це мене теж, знову ж таки, повернуло до досвіду російського і дуже теж я була так здивована цим. Це було дуже, скажемо так, не характерно для Ялти. Ось. Тому вперше от я чую вже в вересні оці якісь розмови про антитерористичні дії.

А далі оці процеси, які були дуже важливими, пов’язані з євроінтеграцією, підписанням угоди. Оскільки я працювала в університеті, то зрозуміло, що це все ж таки інша спільнота, де студенти і викладачі цікавляться загальноукраїнською темою. Взагалі, це не так просто в Ялті було про це говорити. Бо зазвичай всіх в першу чергу цікавить курортний сезон, як він пройде. Ну, тобто дуже такі прості побутові речі. Але ми намагалися постійно виходити на інший рівень зі студентами, говорити про більш важливі і, скажемо, всеукраїнські. Було зрозуміло, що тенденція все одно залишалася в Криму, що він був дуже проросійським. В нас постійно проходили «вечера русского слова, памяти Пушкина» або ще щось. Тобто дуже мало було українських заходів. І навіть школи українські, їх всього сім було на весь Крим. Ну, і зрозуміло, що це було не так просто постійно підіймати якісь всеукраїнські питання. Але оскільки в мене якраз були історичні дисципліни, конституційне право я читала, то якраз це було можливістю говорити зі студентами про загальні процеси, які стосувалися євроінтеграції. У нас було дуже багато дискусій, і на кафедрі також. В принципі, здебільшого наша кафедра, от кафедра історії і кафедра української філології, вони були найбільш такими проукраїнськими. Ну, можливо, в силу нашої спеціалізації, професії. І тому зрозуміло, що на кафедрі постійно були дискусії навколо питань євроінтеграції, Януковича. Плюс, оскільки ми займалися правозахисною діяльністю, то наші студенти багато говорили про політику Януковича, наскільки вона порушує права людини, наскільки можна побачити якісь тоталітарні риси. Ну, і зрозуміло, що також ми говорили про певний зв’язок з Росією і так далі. Тому, в принципі, в умовах університету ця тема обговорювалася.

В умовах Ялти – я не скажу, що вона занадто всіх цікавила. Але оскільки це маленьке містечко, то все змінилося 28 листопада 13-го року. Тоді разом зі студентами ми організували акцію. Вона не була ні за, ні проти Януковича. Це якраз коли вже були процеси про те, що Янукович хоче відмовитись від Угоди про євроінтеграцію, то студенти якраз вийшли. Ми допомагали як викладачі організувати (і, власне, я також) акцію. Це площа Совєтская, тобто Радянська. Це якраз там знаходиться міська рада. І вони вийшли вдень. Це якраз велика перерва в університеті. Вони вийшли з маленькою акцією, це було десь 10-15 студентів, і вийшли з плакатами, де вони звернулися до місцевих жителів і спитали: «А як ви хочете?» Тобто наш посил був: чому Янукович вирішує без нас? Він представляє народ, а не навпаки. І тому він має спитати у нас. І це був такий плакат, де студенти питали: «А за що ви: ви за інтеграцію з Європою чи ви за союз з Російською Федерацією, Білоруссю і Казахстаном?» І, власне, в цьому була акція. Це не був там прямий, наприклад, вихід проти Януковича. Це була більше така акція, спрямована на розмову з місцевими.

І раптом розгорнулися події зовсім неочікувано для нас всіх. На той момент ректор нашого університету, де я працювала, і студенти, відповідно, цього університету, Олександр Глузман знаходився в Києві на освітній ярмарці. Ну, тут виставки освітніх послуг постійно відбувалися щорічно. І він напередодні 28-го, тобто акція була 28-го, відповідно, 27-го ввечері його вже хтось проінформував, що Скрипник, студенти-історики і ще декілька планують таку акцію. І мене здивувало, що це було настільки для нього важливо, що він терміново вилетів з Києва, і на ранок 28-го він уже був в Ялті. Тобто зрозуміло, що це не його була воля. Щонайменше хтось йому серйозно подзвонив і сказав, що треба це припинити. Мене намагалися відмовити. Мене там розшукували і так далі. Але оскільки це було право на мирні зібрання, студенти не робили нічого забороненого, то я принципово пішла разом з ними, була поруч, щоб… Я більше думала, що може бути міліція, яка може їх затримати. Я була також на цій площі.

І тут раптом прийшов Глузман Олександр, який мав бути би в Києві, і тоді на акції він сказав при свідках, що я буду звільнена з роботи за те, що вивела студентів. Зрозуміло, що я говорила про те, це порушення прав конституційних, що це взагалі не має відношення до трудових. У мене нема пар, у мене зараз, взагалі, велика перерва. Ну, тобто ми сперечалися з ним. Він сказав, що ні, і все. Це навіть потрапило там на камери. Потім місцеві ЗМІ писали про це, що ось Глузман звільняє Скрипник. Я там встигла дати декілька інтерв’ю. І от, власне, це все мені сказало про те, що це дуже дивна реакція для Ялти, яка зазвичай дуже пасивна в таких питаннях. А тут те, що Глузман так себе повів, – зрозуміло, що хтось дуже зверху з ним говорив про те, що такого не могло бути.

Далі почалася наша довга така боротьба з вузом. Я принципово сказала, що я не буду звільнятися, нема жодних підстав мене звільняти. Він пішов іншим шляхом – шляхом того, щоб довести так звану «профнепригодность». А я була одною з кращих аспіранток. Ну, тобто багато там досягнень було, дисертація, студенти, ну, і так далі. Тобто, в принципі…

І.: Підстав не було.

О.С.: Підстав таких не було. Тобто він не пішов… Ну, тобто я відмовилася звільнятися за угодою, ну, за власним бажанням. Зрозуміло, підстав законних мене звільнити нема. Тоді він пішов шляхом довести мою «профнепригодність». Він приходив на мої лекції з такою свитою керівництва. Ну, тобто моя кафедра мене захищала. Але зрозуміло, що керівництво, тобто проректора, вони здебільшого всі були під впливом Глузмана. Взагалі, на жаль, він багато корумпованих схем заснував в нашому університеті. Тому, в принципі, людина він був непорядна і міг використовувати різні речі. І до нього було багато претензій в різних сферах. Зокрема, конкурс краси, який він любив проводити. Це дуже сексистський конкурс. І в нього були і відносини зі студентками. Тому, скажемо так, багато чого було неприємного. І, взагалі, працювати з ним було дійсно неприємно. Але питання було в тому, що важливіші були студенти. І ми тому залишалися і намагалися змінити ситуацію саме в цьому закладі.

І він приходив постійно на мої лекції. Студенти, які здавали у мене іспити, також приходила ціла делегація. Ну, тобто я була під постійним тиском. Тобто я не могла провести спокійно жодну лекцію. І, починаючи з грудня, це був такий дуже складний для мене період. І він ще накладався на останній період перед захистом дисертації. Ну, відповідно, напруження було дуже серйозним. Почалися також тиск на студентів. Їх почали говорити, що їх будуть, ну, їх хотіли виселити з гуртожитка. Але ми зробили це публічним, і Глузман від цього відмовився, вони залишились в гуртожитку (це «улица Красноармейская»). Якраз це ті студенти, які були разом на цій акції. Ще двоє моїх колег з міжнародного центру при університеті, також їх змушували звільнитися, і один з них очно звільнився.

Я спочатку звернулася до омбудсмена в Києві, де виклала всю цю проблему. Це була пані Лутковська. Ось. Потім я подала заяву про злочин до Прокуратури Криму, Автономної Республіки Крим в Сімферополі.

Ось. Ну, от в такому стані я перебувала на момент вже січня 14-го року. Тобто тривала моя боротьба з університетом.

І паралельно в Києві розпочинаються ці події – розгон студентів. Дуже багато наших студентів студентів підтримали і були на боці студентів, виступали проти насильства. Так само, як багато викладачів говорили, що це просто неприйнятні міри і це за межами, взагалі, таке насильство.

Я скажу так, що частина просто уникала дивитися на цю ситуацію з боку виміру, взагалі, Європа або Росія. Більше говорили просто про сам факт застосування сили і насильства проти студентів. Це здебільшого однозначно сприймалося, що це неможливо, і це засуджувалося, і тут була підтримка студентів. Але коли ми намагалися розширити тему і говорити, що ця реакція, вона пов’язана з ціннісним вибором України, що зараз ми на зовсім іншому рівні, ми не просто ра рівні якоїсь чергової акції насильства, це більш широко, тут було складніше говорити. Багато хто уникав цього. Ось.

І з грудня, наприклад, я декілька разів вже їздила до Києва, коли почався Майдан. Так само мої студенти, я також була куратором однієї з груп, вони також їздили до Києва. Я була там разом з чоловіком, разом з колегами, і разом зі студентами ми бували там. Декілька разів в грудні я встигла з’їздити. Зрозуміло, що я продовжувала працювати, ще під тим тиском, про який я говорила. Тому мені хотілось би, можливо, бути частіше. Але це складно. І доїхати, взагалі, з Сімферополя, з Ялти – це спочатку треба доїхати до Сімферополя, потім потяг і так далі.

Тому вже з грудня ми почали брати участь. І можна навіть побачити прапори на фото, де написано «Ялта». Скажемо так, ми теж маємо до цього відношення. Ну, ми були також там, поруч із цим прапором, і ці студенти, які там були, і ми десь є на цих фото з чоловіком. Тому ми підтримували. Ми підтримували відкрито. Я не ховала цього в університеті. Я не скажу, що я закликала студентів їхати. Але якщо мене питали, я говорила, що це власний їх вибір. Потім керівництво мене звинувачувало в тому, що я агітую за це все. Ось. Але частина студентів мали свою позицію і їздили також до Києва на Майдан.

В принципі, отак пройшов грудень. В січні стало страшніше, тому що почалися, ну, були перші події на Грушевського. Вони боляче сприймалися студентами в Ялті. Ну, тими, хто підтримував. Це було для нас дуже шоком, було складно викладати в той день. І ми говорили тільки про те, що відбулося.

І тоді мій чоловік зібрався дуже швидко і сказав, що я їду туди, бо там потрібна допомога. Я хотіла їхати з ним. Він сказав, я розумію, що він був, в принципі, я з ним погодилася, тому що він говорить: «Розумієш, оскільки там вже почалось насильство, то там зараз потрібна силова підтримка. Там треба, щоб були чоловіки». А коли він був в грудні, він казав тоді, і постійно це повторював, він говорив: «Взагалі, революція в Україні має жіноче обличчя». І він був дуже вражений, коли в грудні побачив.

Він і раніше постійно підтримував процеси в Росії. Він там був знайомий з Політковською, з Каспаровим. І тому для нього, взагалі, це були важливі речі. В Цхінвалі також він неодноразово підтримував процеси проти Кокойти та інших нав’язаних Росією представників. Тобто він виступав за те щоб осетинський народ мав свою владу, а не владу, яку їм встановлює Москва. Тому для нього, взагалі, близькі були протести, він постійно брав в них участь. Ну, як я говорила, він, взагалі, був засновником організації після Беслану. Тому такі революційні речі він завжди підтримував, якщо вони на захист демократії і прав людини. І він постійно був вражений тим, що, говорив: «Я вражений тим, що в Україні революція має жіноче обличчя». Але в січні він сказав, що жінкам там зараз не місце. Хоча він у мене дуже емансипований і за рівність. Але я його розумію. Бо дійсно він розумів, що питання може бути протистояння вже силового. Я залишилася вдома, і це він в перший раз поїхав сам. Він був разом з Автомайданом. Я дуже хвилювалася, але розуміла, що він має бути там. Він підтримував українців, допомагав: шини, ці загони автомайданів – це все було. Це було дуже страшно. Але я розуміла, що так має бути.

Я знаю, що й інші хлопці їздили. І тоді в січні були вже випадки, коли наших студентів знімали з потягу в Сімферополі і забороняли їм їхати до Києва. І потім вже в лютому це була тотальна така заборона. І в лютому ми, в принципі, вже не могли виїхати з Сімферополя, насправді.

Якщо знали, що це студенти, нас легко, напевно, було помітити, якось вони мали свої списки.

Наприкінці січня – на початку лютого мене викликали знов до ректора, показали, що СБУ має на мене якесь досьє. Досьє про те, що я їздила на Кавказ, що я беру участь в якихось там правозахисних проектах. Але це все було так описано, що я якийсь начебто, там, агент Америки, Сороса. Ну, як завжди. Ось. Ну, тобто все було дуже типічно. Але це була дуже велика справа. Вона мене вразила тим, що це був такий…

І.: Стільки інформації зібрали.

О.С.: Так, було багато інформації. Там були фото всіх моїх подій, семінарів, де я брала участь, з чоловіком, Майдан. І мене тоді почали звинувачувати в тому, що я агітую дітей, студентів брати участь в незаконних подіях, в протестах і так далі.

Позиція університету, керівництва саме, була однозначно проросійською, вони підтримували Януковича, забороняли, обмежували наші можливості їздити туди. Також залякували студентів тим, що вони будуть відраховані, не складуть іспити. Частина, зрозуміло, що студентів були під впливом, вони не їздили, не підтримували. Але значна кількість була за це і підтримували протести.

Потім ми навіть не могли вести лекції. Коли були розстріли на Майдані, ми дивилися їх онлайн. Тому що тоді якраз саме напередодні цих розстрілів… Тобто якщо розстріли були з 18-го по 20-те, то десь з середини лютого студенти вже говорили, їх знімали з потяга. Тобто вже напередодні цього нам не дозволяли залишити Крим. Ми, по суті, були відрізані. І ми могли дивитися, там, «Еспресо», «Громадське». Ми дивилися онлайн, ми не спали всю ніч, і наступну ніч, я пам’ятаю, що ми не їли, не спали, як роботи, приходили на роботу зі студентами. І кафедра, реально не могли викладати. І потім, це було дуже страшно, ми намагалися там писати у фейсбуці свої слова підтримки Києву.

Потім ми вирішили 22-го вийти на підтримку. Ми провели свою акцію. Ми пройшлися від готелю «Ореанда» до площі Леніна. Ну, це одна із таких центральних, тобто всією набережною ми пройшли. Це були студенти, також там громадські діячі, викладачі. Напевно, нас було, можливо, 40 або 50 людей. Ось. Поруч з нами вже йшли, як ми їх називали, тітушки. Але здебільшого це були місцеві хлопці, які зі спортивних клубів, там з боксерського клубу були. Ми знали, що вони фінансувалися Януковичем здебільшого. Ну, його оточенням. Вони намагалися нас відмовити від цієї акції, але ми все одно пройшли, така була хода набережною. Декілька людей мали плакати. Ми йшли з українськими прапорами, зі стрічками. Деякі несли плакати про те, щоби, там, геть Януковича.

Під час нашої ходи один з таких молодчиків напав на жінку літню, забрав у неї, вирвав цей плакат проти Януковича. Але вона все одно пішла далі. Це є на відеозаписах. Далі ми дійшли вже до площі Леніна. Там з нами був священик, здається, греко-католицької церкви. Він провів, скажемо так, службу по тим, хто загинув. І далі частина з нас після цієї акції… Бо прийшло дуже багато проросійських активістів. І мені вже тоді вони здалися дуже дивними. Тому що я бачила, що хлопці, які перебувають серед нас і ведуть себе як проросійські активісти, говорять, що «ви бандеровци», це було зрозуміло. Мене більше налякало те, що я бачила, що за межами нашої акції стоять якісь інші люди, які постійно про щось розмовляють. Ну, здавалося, що вони якісь вказівки дають.

І потім я побачила, як… Я відійшла в сторону, і я бачила, як ті ж самі люди, які для мене дуже не знайомі, зараз я передбачаю, що, скоріш за все, це були спецслужби Росії, які вже контролювали ці процеси. Бо здивувало мене те, що коли я відійшла вбік, на іншу вулицю, яка не така, скажемо, так, широка, якраз ті представники, вони розмовляли з міліцією місцевою. Це було для мене дивно. І мені здалося, що це якась скоординована вже діяльність цих проросійських хлопців.

Ми розуміли, що напруження вже. Потім підійшла ще партія «Удар». Вони, в принципі, були такої… вони, скажемо…

Ну, вони, в принципі, проти Януковича виступали, але вони займали таку більш лояльну позицію, що, в принципі, вони за Ялту, головне – щоб Ялті було хорошо. Але в цілому все ж таки вони більш були на боці нашому. Нам стало трошки спокійніше. Але, відповідно, і проросійських оцих представників побільшало, і вони вже були більш агресивні. Зрозуміло, що була вже небезпека, і ми просто пішли зі студентами і викладачами до пам’ятника Лесі Українки біля музею Лесі Українки, там поклали квіти і лампадки поставили в пам’ять про загиблих. Це, напевно, була така перша наша, ну, скажемо так, як тепер виходе, антиросійська, антиокупаційна… І це було 22-го. І 25-го я вперше уже побачила машини російських військових з автоматами. Ось. Ну, і, в принципі, для себе я відраховую вже з 25 лютого окупацію, початок окупації саме в Ялті. З того дня все для мене почалося.

І.: А що це були за машини? Де ви їх бачили?

О.С.: Це були такі вантажні машини, в яких перевозять людей. Справа в тому, що корпус університету, де ми викладали, і там, де була наша кафедра, стояв корпус, далі – відома Ялтинська кіностудія, і за нею одразу – клуб «КЧФ». Це клуб Чорноморського флоту Росії. Як не дивно, він належав, взагалі, був, по суті, у власності Міноборони Росії. Але це був санаторій. Там відпочивали російські військові. Ну, коли вони там у відпустках. Але там був парк, і тому, в принципі, територія не була ніколи закрита. Місцеві спокійно могли гуляти, приходити до цього парку. І він був поруч з нами, ми дуже часто там гуляли, він зручний був тим, що він такий невеличкий, але симпатичний був. Але тут вони закрили всі входи. Я почула… Я викладала в той день, у мене були пари, і це якраз ми… це, здається, були студенти ІІІ курсу, ми проходили якраз тему, одну з тем з блоку Другої світової війни. Так якраз співпало, що ми говорили про одну війну, а тут розпочалася своя. І хтось зі студентів сказав, що там машини їдуть. І мені скинули відео з траси, з Севастополя зняли відео, як машини заходять в Ялту. Ну, я зрозуміла, що, скоріш за все, єдиною базою для них може бути оцей «КЧФ», і я побігла туди. У мене була перерва, і я пішла. Я намагалася телефоном зняти. Бо я дійсно побачила, як вони заїжджають на територію. Це дві машини, і з них виходили люди в… Ну, це така камуфляжна саме армійська форма, але… Я не фахівець з військових питань, але оскільки вже певний досвід мала, то я знаю, що якщо це військова форма, мають бути шеврони, якісь позначки. Я ж розумію, що це росіяни. Але здивувало те, що не було нашивок: ані прапора – російського триколора, ані шеврона – що це за війська, хто це. Вони були з автоматами. Ну, тобто я так розумію, що це були автомати. Ну, за моделлю, за формою це, напевно, був автомат. Як я потім бачила на відео, що це такий облегчений (як це сказати?) такий варіант автомата, де ця ручка така, вона більш легка. Ось. І вони виходили, випригували з цієї машини. Я намагалася дістати телефон. До мене підбіг охоронець, заборонив тут, взагалі, знаходитись. Ну, це було шоком. Тому що я ж говорю, що це була, взагалі, територія, ну, як набережна, тобто там всі могли ходити. Ну, і тут було зрозуміло, що відбуваються, ну, зовсім ненормальні речі. І присутність тут військових без якихось позначень говорила про те, що планується якась операція.

І так само вже, в принципі, в цей день ми помітили значну кількість байкерів. Це клуб «Ночные волки». Їх база була в Севастополі. Але туди дуже часто приїжджали байкери з різних регіонів Росії. Той самий хірург відомий, він дуже часто бував в Севастополі. І Путін навіть один раз особисто відвідував. І були розслідування, що безпосередньо, в принципі, Путіним та Москвою фінансується цей севастопольський байк-клуб «Ночные волки». І ми їх побачили також в Ялті ввечері. Якщо я не помиляюся, їх базою став санаторій «Орлиное гнездо» в Ялті. Там ми їх бачили, що вони туди приходили на ніч, виходили. Ось. І тому от здебільшого була оця база «КЧФ», де були російські військові. В принципі, в місті ми російських військових майже не бачили, ми їх бачили біля військових частин. А в самому місті здебільшого були байкери «Ночные волки». І не тільки севастопольські. У мене є відео, де я засняла, як вони на одній із акцій стоять,

і там були байкери з Краснодара, з Москви, з Тамбова. І вони мені це підтвердили. Я їх питала на камеру, і вони говорили: так, я з Тамбова, я оттуда. І це вони прийшли начебто вирішувати долю Ялти. Я, власне, тому їх і знімала.

Ну, це, напевно, був наступний… важлива така дата, після 25-го – це 8 березня. Ну, зрозуміло, було ще 3 березня, коли викрали Решата Аметова. Ми знали про це. Це дуже швидко. Ну, напевно, після 25-го, так, ще варто сказати про 26-те. Це захоплення парламенту. 26-го ми знали про цей мітинг в Ялті. Я на той момент була вже знайома з активістами і організаторами руху «Євромайдан Крим» (це Андрій Щекун і Анатолій Ковальський). Ми з ними познайомилися, здається, в січні 14-го року на одній з акцій в Сімферополі. Ми також (зокрема, я) їздили в Сімферополь на акції Євромайдану, підтримували теж колег. І там я якраз познайомилася і з Андрієм, і з Анатолієм, Сергієм Ковальськими, ну, в принципі, з активом Євромайдан-руху, і, по суті, стала, в принципі, скажемо так, активістко і організатором цього руху в Ялті. І, власне, ми дізнаємося від них, що буде акція 26-го під парламентом. Я поїхала туди. 26-го я також була біля парламенту. Єдине, що я приїхала трошки пізніше, і вже почалася оця толканина. Тобто вже був дуже напружений такий момент.

І.: Сутичка.

О.С.: Так, вже була. Я стояла збоку. Там є такий навпроти невеличкий сквер. І підходити туди – я підходила кілька разів. Але вже дійсно почались такі сутички ці всі, і друзі, які там були, просили: «Не підходь, бо небезпечно. Будьте поруч». Ну, я залишилась поруч і дивилася, що відбувається. І я якраз бачила картину з іншого боку, не там, а збоку. І я бачила, як, якщо дивитися прямо, то, виходить, з правого боку, під’їжджали автобуси, з них виходили люди. Багато хто з них чомусь були в тєльняшках. У них були оці «георгіївські» лєнточки. І дивно, що я побачила, що вони стоять з пакетами, ну, такими, тіпа, «АТБ», і там у них була водка. Вони діставали водку, пили, «разгорячались», якісь там пісні радянські співали, і потім туда, в толпу. От вони заходили якраз з того боку, де проросійське було крило. От з того боку вони заходили. Я просто бачила, як людей просто накачували водкою і відправляли. Їх ще заряджали цими піснями. Ну, збоку це виглядало дуже небезпечно. І я боялася, що реально будуть трагедії. І я, наскільки могла, передавала це тим, хто був з цього боку, з проукраїнського. Але вже почалася ця товканина, якісь почулися звуки типу вистрілів. Ось. Ну, і, в принципі, нас попросили там ті, хто можуть, відійти подалі. Бо не зрозуміло, що буде. Ось. Ну, і потім я вже поїхала додому. З колегами ми спілкувалися, вони сказали, що все нормально, все пройшло, ми відстояли. Ну, оцей був такий підйом якийсь, нам здавалося, що є якась перемога.

І.: Що перемогли.

О.С.: Ну, і зрозуміло, що 27-го зранку ми прокинулись в щоці, тому що ми дізнались, що парламент захоплений. Були вже ці відео, як захоплюють. І було зрозуміло, що це конкретна військова операція, і що це спецслужби, і що взагалі це не про якісь там суперечки між місцевими. Це було чітко видно що це конкретна операція іноземної держави по захопленню парламенту. І я розуміла, що цей знак захопити парламент, що Росія не зупиниться. Ну, тобто після цього було зрозуміло, що це не про якісь там внутрішні речі йде. Ось.

Ну, от потім було викрадення Решата Аметова. Ми особисто його не знали. Але це дійсно було сильне враження. Тому що, в принципі, до цього нам всім здавалося, що, ну, якось можна мирно говорити. Ну, якось ніхто не міг повірити в те, що от прям реально це війна, це захоплення. Хоча навіть після парламенту вже були такі думки. Але здавалося, що це неможливо, щоб щось таке трапилось, щоб на нас напали. І якось ми передували в такому стані, все ж таки ми не вірили до кінця. І вбивство Решата Аметова, ну, спочатку його викрадення, воно нас всіх налякало.

Чому ще воно, окремо скажемо так, вплинуло на місцевих? Бо є Аксьонов, Сєргєй Аксьонов, який називає себе зараз головою Криму, він з банди «Сейлем». Місцеві добре знають, кримчани,

що було декілька банд в 90-ті (це «Башмаки», «Сейлем»), і у всіх були якісь свої методи, скажемо так. І от якраз у «сейлемовських», де був Аксьонов не останньою людиною, їх особливість була в тому, що вони викрадали людей, і багатьох потім просто не знаходили. І коли викрали Аметова Решата, то для багатьох кримчан це було таке повернення в 90-ті. І тому реально стало страшно. Тому що ми розуміли, що зараз голови піднімуть всі, хто… Там не багато їх залишилось. Азе зрозуміло, що в них є свої, скажемо так, інші люди. І страшно було від того, що ще отакі якісь бандитські методи… Ну, тобто стало зрозуміло, що, в принципі, людей можуть вбивати. І це було таке тяжке враження, було, взагалі, тяжке відчуття: що робити, як виходити. Але все одно почали виходити. Все ж таки ми сподівалися, що Решат живий, і думали, що це така акція залякування, що його викрали, але, напевно, потів віддадуть. Ну, 15 березня його знайшли мертвим.

До цього в моєму досвіді було ще декілька важливих дат. Це, власне, 8 березня. Тоді, знов-таки, на площі біля пам’ятника Леніна в Ялті відбувалася проросійська акція. Я на неї пішла з камерою, відеокамерою, і знімала. Я хотіла зняти, що там нема місцевих. Бо ми тоді вже намагалися спілкуватися, ми багато писали в Київ сюди: різним ЗМІ, «СТБ», відомим таким каналам. Я, наприклад, точно пам’ятаю, що я писала «СТБ». Ми просили: «Приїдьте зніміть. Тут нема місцевих – тут якісь росіяни. Будь ласка, зніміть, покажіть це в Києві». Ми зверталися, ми писали листи в СБУ київське, в прокуратуру київську. Ну, в принципі, мало хто відгукнувся. Здебільшого відгукувались наші люди по професії, як, наприклад, Костя Рєуцький, Іра Вертосу. Тобто це просто більш з правозахисного кола, які розуміли, що треба їхати. І вони самі приїжджали і бачили, що відбувалося. От завдяки їм хоча б якась інформація ширилася. На жаль, центральні ЗМІ нас не підтримали. Вони почали писати вже після референдуму. Ось. Тому ми не могли особливо якось поширити інформацію. А Росія говорила про те, що це начебто місцеві там виходять і хочуть там Росію.

Я пішла 8 березня з камерою, і я знімала, в мене є ці відеозаписи, де люди стояли на площі і вимагали, типу, що треба захиститися від бандерівців, давайте об’єднуватись, от Росія нас захистить. Ось. І якраз тоді вони були в цих жилєтках, кожані такі жилєтки, і там було написано «Тамбов», «Краснодар». І я підходила до них і питала, говорю: «А вы чё, с Тамбова?» (ну, російською ми спілкувалися). І, так, вони мені підтверджували на камеру. Напевно, вони думали, що оскільки я тут, то я теж з ними. Ну, я, в принципі, не виказувала якось себе. Тому що мені важливо було зібрати якісь докази. І от я познімала цей мітинг, і здебільшого дійсно там були якраз «понаєхавші», скажемо так, байкери з різних регіонів Росії. В мене є ці підтвердження.

І потім, після цього мітингу, ми взнали, що в нас є прикордонна частина в Масандрі. І оце ми в перший раз 8 березня поїхали туди. Це була українська прикордонна частина. Це, в принципі, ще єдині місця були, де можна було побачити український прапор. Бо в інших публічних місцях вже його не було. І ми приїхали, щоб дізнатися, що в них, взагалі, відбувається. Начальником частини був Юрій (я вже не пам’ятаю його прізвище). І ми якось так одразу знайшли спільну мову. Ми повернулися, купили квіти (тому що це було 8 березня) і пройшли в частину привітати дружин. Бо це частина, де вони разом були: і діти, і дружини. Ми привітали дружин там, поспілкувалися, познайомились. І вони нам вже розказали, що жодних наказів, жодного зв’язку з центром, з Сімферополем, з Києвом у них нема, вони не знають, що робити, у них майже відключені всі оці радіо…

І.: Радіозв’язок.

О.С.: Радіозв’язок. Тобто єдине, що в них є, – мобільні телефони. Але вони взагалі не розуміють, що їм робити. І після цього ми організували нашу ініціативну групу і почали чергувати. Вдень чергували здебільшого жінки, вночі були хлопці – наші чоловіки, друзі. Ось. Ми були біля цієї частини. Ну, по-перше, ми хотіли… Вона так в Масандрі була, її не дуже там помітно. Тому, в принципі, якщо б там щось почало відбуватися, ніхто б і не дізнався. Тому ми там стояли як, типу,

щоб показати спецслужбам Росії, що ми дізнаємось, якщо ви щось будете робити, то ми дізнаємось. І тому от ми більш такий як наглядовий такий орган були. Ось. Але паралельно ми передавали інформацію начальнику частини про те, де які машини ми бачили. Бо вони ж нічого не розуміли. Ми їм розповідали, що, наприклад, з Севастополя на такій то трасі їдуть 5-6 вантажівок таких то, таких то. Він каже: «Ну, це схоже, наприклад, на перевезення зброї або військових». Тобто він хоча б від нас брав якусь інформацію. Бо вони розуміли, що, скоріш за все, їх будуть штурмувати. Ось.

Ми ще встигли з’їздити до Алушти, коли вже захопили цю частину і розпитали в одного військового українця, як це все відбувалося. Напевно, це вже було, напевно, 10 або 11 березня. І щодня ми були, от починаючи з 8-го, ми щодня були біля нашої військової частини прикордонної. І ще в них було також в Гурзуфі. Ну, ми здебільшого були в Масандрі, прикордонна частина.

Ми почали привозити їм там ліки, привозили їм їжу, інколи там якісь такі побутові речі, які їм необхідні були. І одного разу вони попросили бетонні блоки. Бо частина мала два входи. На першому вході хоча б якісь ворота були. А інший вхід, з боку багатоповерхівок, взагалі, це як калітка була. І Юрій нам говорить, начальник цієї частини, говорить, що якщо будуть штурмувать, ну, там навіть штурмувати не треба – там просто можна так, просто машиною трошки надавити. І він говорить: «Якщо б якісь блоки там поставити».

І я пам’ятаю, що ми тоді там серед своїх оголосили збір коштів. Ми швидко зібрали ці кошти. Це не такі великі гроші були: тисяча або півтори тисячі. В мене навіть чеки ці всі є, я все це зберегла, і фото цих блоків у мене є. І от чоловік з друзями, вони поїхали, там на майданчику в одному будівельному домовились, взяли оці великі блоки. Їх же складно, їх же в багажник не покладеш. Шукали, цим прицепом. Дуже багато ялтинців відгукнулися. Ми знайшли це все, організували, привезли ці блоки. Нам здавалося… Ну, це було смішно. Я розумію, що там… Я вже на той момент знала, як відбуваються ці штурми, і розуміла, що ці блоки нічого не вирішать. Але, знаєте, нам треба було щось робити. От це відчуття, що ми щось робимо. Я розуміла, що якщо ми перестанемо щось робити, то ми просто… Важко було зрозуміти і пережити те, що відбувається. І тому хотілось постійно щось робити. І це, взагалі, було щось без сна. Бо я навіть зараз не розумію, як в такому ритмі ми жили. І це два місяці майже відбувалося.

Ми привезли ці блоки, поставили. Юрій так зрадів. Хоча я розумію, що він більше нас розумів, що це нічим не допоможе. І їх останніми будуть, в принципі, брати, вже напередодні референдуму так званого, тобто з 14-го на 15-те. Ну, коротше, 15 березня їх вже захопили. Ось. Але ми постійно були з ними. Потім я пам’ятаю, що вони домовились. Допомогли, здається, і кримські татари тоді допомагали – вивезли дружин, дітей. Бо вже розуміли, що скоро будуть штурмувати. Ось. Їх вивезли в Херсонську область. А потім я знаю, що декілька жінок взяли і повернулися і були з ними до кінця, поки не взяли частину.

Ми приїхали якраз, вже 14-го ми приїжджали березня на машині. Ми приїхали знов до цієї частини, але побачили: там стояли вже люди в камуфляжі. Я знаю, що серед них декілька було СБУ-шників, які були на боці Росії. Вони, типу, були посередниками. Це «Альфа», здається, були. Вони, здається, були як би посередниками перемовин. Тобто, з одного боку, були представники, і це були, здається, не військові, наскільки я розумію, це, напевно, якісь спецслужби: або, може, ГРУ, або ФСБ (важко сказати). Але це були росіяни. Вони були так по-цивільному вдягнуті. І вони вже стояли, в мене навіть є коротке відео, я встигла трошки засняти, коли ми проїжджали повз це. Вони стояли, потім стояли СБУ-шники, і потім уже наші військові за воротами. Ті пропонували їм здатися. Ну, типу, відкрийте, ми спокійно увійдемо, щоб без всяких там «потерь». Ось. Відмовився, я знаю, що Юрій розмовляти з цими росіянами. Тому вони привезли оцих СБУ-шників, там, «альфівців», вони намагалися домовитись якось з ними.

І він що зробив. Потім він нам розповів. Він розумів, що їх все одно візьмуть, і йому нема чим чинити спротив. Ну, вони стояли зі зброєю, ці, з російського боку. Він розумів, що, в принципі, головне, що треба росіянам в цих військових частинах, – це оці кімнати оружейні, там, де зброя.

І Юрій повернувся. Він уже майже всіх там відпустив. Він повернувся і… Як це сказати? Я не дуже фахівець в цьому, але, як мені пояснили, він зіпсував зброю. Спаяв (як це сказати?) оці пайки, там, курки. Ну, тобто він зброю їм залишив, але вона була непригодна.

І.: Була вся непридатна для використання.

О.С.: Так, він її зіпсував. Тобто вона залишилась, ця зброя, але її неможливо було використовувати. Він сказав: «Ну, це максимум, який я можу зробити». Я знаю, що він потім виїхав. Він, взагалі, зі Львова був, зі Львівської області, цей Юрій. Я знаю, що потім він переїхав на підконтрольну територію, продовжив службу. Ось. Ну, і, власне, 15 березня вони захопили.

І якраз саме коли ми були біля частини… Справа в тому, що 9 березня Андрія Щекуна і Анатолія Ковальського вже викрали в Сімферополі, коли вони проводили акцію на день Шевченка. Ми так само на день Шевченка виходили в Ялті до скверу Шевченка 9 березня, покладали квіти. Але я потім дізналася, що вже викрадений Андрій Щекун і Анатолій Ковальський. І вони на той момент вже перебували в полоні. Вони в полоні перебували до 20 березня.

А, власне, якраз 15-го представник якихось спецслужб Росії підійшов до чоловіка і сказав, що або твоя дружина їде, або її теж не знайдуть. Я, в принципі, до цього так легковажно віднеслась. А чоловік, маючи досвід і розуміючи, що вони… Ну, коли вже був викрадений Андрій, було зрозуміло, що це не просто балачки.

Ну, це була важка розмова. Чоловік мене добу вмовляв, що треба їхати. Бо це не просто залякування, це реально з тобою щось зроблять. Бо, в принципі, я одна була з найбільш відомих і публічних. В Ялті на не так багато було. І 16 березня, коли якраз був так званий цей псевдореферендум, я ще встигла трошки подивитися, як це все відбувається на дільницях. Там не було людей, насправді, дуже мало людей приходило. Здебільшого це пенсіонери, які були під впливом такої російської пропаганди. Бо українські канали не працювали тоді. Людей було реально дуже мало, явки не було. Зрозуміло, не та, яку говорила Росія. Але, що важливо, що ми зафіксували, це я і мої студенти також ходили, – це те, що були так звані «зелені чоловічки» на кожній дільниці, і вони були зі зброєю. Тому не можна говорити про якесь там волевиявлення. Це були просто дільниці, які контролювались іноземною державою зі зброєю. Нам важливо було зібрати ці докази. І також один з моїх студентів, він встиг навіть на декілька дільниць зайти і всюди взяв по бюлетеню. Ну, тобто можна було, на кожній дільниці можна було голосувати. Більш того, навіть він потім, давай експериментувати, сказав, що в мене нема паспорта. «Ну, прописку можете сказати?» Він просто назвав адресу якусь в Ялті, і йому дали бюлетень. Тобто він чотири бюлетеня мав. І вони були звичайними, ну, звичайний папір, про стона принтері роздруковані. Ось. Це теж ми ще встигли.

І все ж таки 16 березня – це був єдиний день (чоловік мені пояснив, і він був правий), коли ще можна було виїхати. І тому, власне, в цей день він мене і вмовив їхати. В мене було там 2-3 години на збори. Я не думала, що я надовго виїжджаю. Я не брала теплих речей, в принципі, нічого не брала. Я думала, на місяць-два і все. І все завершиться. Ми їхали в нікуди, в нас нічого не було: ні роботи, ні житла – нічого не було. Ми виїжджали 16 березня. Ми їхали через Чонгар. Ми знали, що там вже база Гіркіна. І ми знали, що там утримують Анатолія Ковальського і Андрія Щекуна. І це найперший і, напевно, такий найстрашніший був момент. Бо не факт, що ми виїдемо. Ми знали, що вже були списки, які були на цих КПВВ, які створила Росія. Ну, тоді ще такі просто украплення «зеленых человечков».

Взагалі, ця дорога була, напевно, найстрашніше, що я пам’ятаю. Бо це як в якомусь кіно. Я й до цього рідко дивилася фільми про війну, а після цього взагалі не можу. Тобто ми їхали машиною чоловіка. Ну, Ялта – Сімферополь, Сімферополь – Чонгар, і потім ми їхали до Дніпра. Бо там були друзі, де можна було зупинитися на декілька днів. І оця дорога, особливо від Сімферополя до Чонгара, – це був… Ну, я й так бачила вже і військових, і це все.

Але це був… Це ж здебільшого степ, коли їдеш, така степова дорога, декілька там дерев, якісь там каменюки великі, і повсюди стоять БТРи. Ну, це настільки було… Ну, це було: ти їдеш дорогою, звичайною дорогою твого дому, а там постійно стоять БТРи, на них сиділи оці «зелені чоловічки». Ну, було дуже страшно їхати через це все. І це був якийсь… Ну, настільки ти… Ну, я не могла це збагнути, що це насправді відбувається. І це як, знаєте, в тебе так свідомість все відділяє. Ну, типу, це не насправді, а це ти просто дивишся кіно.

Потім оце очікування, напевно, може, 30 або 40 хвилин, коли забрали наші паспорти, і ми стояли на Чонгарі, і я розумію, що десь тут утримують моїх друзів і що тут десь Гіркін. Ну, тоді, зрозуміло, ще мало хто знав, хто він, нічого такого страшного. Ну, це от був такий останній пункт. Тобто якщо ми проїдемо, то я буду в небезпеці. Якщо ні, то все буде дуже… Забирали паспорти, я знаю, що звіряли, щось вони там спілкувалися, щось кудись комусь дзвонили: випускати чи не випускати. Я думаю, що головним фактором, який мене тоді врятував, – це те, що чоловік мій, хоч він проживав зі мною і все, але зрозуміло, що він мав паспорт Російської Федерації, він громадянин Росії. Я думаю, що саме цей паспорт нас врятував. Тому що він спочатку навіть мій не давав. Він одразу там просунув свій паспорт, типу, тут росіянин їде. Ми потім так сміялися, що ми так збиралися, що навіть забули, що в нього там була камуфляжна форма з українськими стрічками. Ну, тобто якщо б вони почали нас обшукувати, то це б щось було страшне. Ось. Настільки ми були під враженням що відбувається. Це просто нам пощастило. Я думаю, що це російський паспорт нас тоді врятував, і нас випустили. І оце потім трошки ми проїхали – і був перший український прапор.

І це було вже, ну, це було 16 березня, а 18 березня в мене день народження. І все, що я пам’ятаю в ці дні, що оце 16-те – дорога, 17-те, 18-го ми поїхали на Київ, оці всі три дня я не пам’ятаю нічого, крім машини, як ми їдемо машиною, і я постійно плачу. Я ніколи не думала, що можна плакати декілька днів без зупину. І 18 березня я вже в’їхала в Київ, на свій день народження, ввечері. Ось. Тому коли мій день народження, я намагаюся не бути в Києві, нікого не чути. Тому що 18 березня – це завжди тепер дата приєднання, типу, Криму, цього закону, який підписує Путін. Тому це був дуже складний для мене день.

І ще були дві, напевно, важливі речі. 9 березня, я пам’ятаю, що недалеко від університету в нас була кав’ярня, і ми якраз з викладачами і з колежанками, Валентиною, Дашею, ми написали, помню, тоді звернення від студентів і вчителів, викладачів, направили його до Києва, до Міністерства освіти, до прокуратури – усюди, де ми писали, що… У мене є це звернення, я можу вам потім передати його. І там текст про те, що в Ялті є багато людей, які не згодні з окупацією, що ми просимо допомоги, просимо сприяти, просимо, щоб Україна знала, що їм є на кого спиратися. Ну, ми чекали, що будуть якісь дії від України. Я пам’ятаю, як ми тоді наївно це все писали.

А потім ще ми з чоловіком написали інший документ. Це була, ми назвали її «Ялтинская группа сопротивления». І там ми більш писали звернення до силових українських структур. І воно теж у мене є, цей текст. Там ми, теж дуже наївно, пропонували, що треба зробити. Ну, тобто цей текст був написаний на те, зараз я розумію, що цей текст був написаний на те, що ми думали, що зараз буде якась реакція від України, зараз прийде Україна, і от їм треба допомогти. Там ми пропонували, які дії треба зробити. Що треба зараз там звільнити студентів, провести якісь там навчальні збори, щоб якісь мінімальні навички вони і знання мали щодо військових якихось там питань. Що треба зробити, на всяк випадок передбачити лагеря, ну, табори якісь для евакуйованих. Ну, тобто ми думали інакше – не так, як держава. Ну, і, зрозуміло, коли ми виїжджали, це було відчуття, що тебе не захистили. Це було дуже складне відчуття.

Останню акцію, яку я пам’ятаю, яку ми проводили, – це був четвер. Здається, це було 13 березня.

Зараз. Якщо 16-те, 15-те… Да, це було 13 березня. Акція була на набережній біля концертного залу і біля театру Чехова. Там був фонтан. Це була антивоєнна акція. Ми виходили проти окупації. І тоді вже було все дуже жорстко. Одразу прийшли люди в такій чорній здебільшого формі, без жодних знаків якихось там, на них були стрічки ці, «георгіївські» лєнточки. Вони одразу зайняли позиції, вони залізли на парапет басейна таким чином, щоб можна було з ноги бити по обличчю протестувальників, ну, тобто нас. В мене теж є запис цей. Я намагалася зняти обличчя цих людей. Я вже бачила, що серед них набагато менше місцевих. Якщо до цього, коли я знімала, я бачила деяких, яких я могла впізнати (ну, я знала їх просто по місту), то тепер я бачила зовсім інших людей, я розуміла, що вони не місцеві, вони не орієнтуються, як говориться, оцей говор в них був не наш. І, знову ж таки, я бачила, як по периметру стоять люди, які роздають вказівки.

І тоді нас вже, ту акцію вже розігнали. Почалось насильство, одного зі студентів побили. Ми вимушені були бігти. Ми сховалися якраз на кафедрі тоді 13-го. І це була наша остання акція. Тобто те, що ми могли без зброї, ми робили. Ми захищали українську частину, ми проводили акції, ми збирали докази, ми писали в прокуратуру. Я багато звернень написала. І, до речі, 9 березня, в мене теж є ця відповідь. З Прокуратури (тоді ще) Автономної республіки Крим, я отримую листа, що проти Глузмана відкрито кримінальну справу за порушення трудового законодавства по моїй заяві. Ну, це був фінал. Тому що після цього прокуратура стала вже не нашою прокуратурою, і зрозуміло, що ця справа вже десь там залягла, і його не притягнули до відповідальності, це зрозуміло. Але отакий у мене був… моя маленька перемога була.

І.: Перемога при цьому всьому, що відбувалося.

О.С.: Так. Це було так дивно. Тому що 9 березня я була вже взагалі в якихось інших процесах. Ось. Але отак воно було. Ну, і, в принципі, все. З 16 березня я більше не була вдома і вже займалася правозахисною діяльністю. Власне, те, що я почала там робити, збирати ці докази, – це, напевно, був той шлях, який був і зараз є моїм шляхом, збирати ці свідчення. І зараз я знаю, що вони є вже і в наших кримінальних справах українських, і в міжнародних. Може, це таке було покликання. Не знаю.

І.: Ну, так. Ми ж не вибираємо. Дуже часто, особливо в таких ситуаціях, на жаль, ми не завжди вибираємо, як ми можемо діяти, а десь внутрішнє покликання вибирає ту модель реакції на ті події, які відбуваються кругом. І, бачите, одні люди по-одному реагують і знаходять для себе в чомусь покликання, інші люди по-іншому реагують. І що тут є визначальним – для мене питання. Що є визначальним в тому, що ви вибрали от саме такий сценарій своєї поведінки, а що заставляло інших людей обрати інший сценарій?

О.С.: Ну, напевно, визначальні ми самі. Тому що, бачите, об’єктивно обставини були, в принципі, майже однакові: ну, окупація, захоплення. Напевно, наше внутрішнє… І мені здається, ще важливо – це оточення, з ким ти поруч, хто готовий тебе підтримати. Наприклад, прийняти рішення 16 березня поїхати – це, напевно, найскладніше, взагалі, що в мене було в житті. Найскладніше, що було, – це збирати оці речі, коли біля машини стояла моя мама. Оце найскладніше. Я бачила, як їй страшно, як їй боляче, і вона не розуміла, за що це відбувається. Оце не можна простити і забути. І в мене мама, тоді це вперше, коли вона, ну, це ще до окупації, і якраз 18-го був мій день народження (ну, мав бути). І мама вперше почала робити іграшки м’які. Ну, вона раніше в’язала, коли я була маленька, потім поки брат був маленький. А потім – робота, робота. І тут вона щось почала робити іграшки. І оскільки вона знала, що я за Україну, всі ці протести і так далі, вона зробила мені білий ведмедик такий маленький, і в нього була краватка у вигляді вишиванки такої, української символіки. Я розумію, що мама свідомо робила його, щоб показати,

що вона знає мої погляди, що вона їх підтримує. І вона хотіла подарувати мені це на 18 березня, на день народження. Але так склалося, що вона мене не могла більше побачити. І вона, пам’ятаю, ми збираємось, стоїмо біля цієї машини зібраної, на ній все, що ми могли загрузити, і зверху, і в багажнику, і вона дарує мені цього ведмедика. І той біль, який я бачила в її глазах, – оце, напевно, найсильніше, що було. І от це про те, наскільки це було страшно, скільки родин це руйнувало, скільки болю це принесло людям, які були там, звичайним життям жили і не робили нічого поганого, і отак все зламали.

І я пам’ятаю, що коли ми стояли на Чонгарі і, в принципі, вирішувалась моя подальша доля, бо якщо б щось пішло не так, я не впевнена, що б ми могли, взагалі, тут розмовляти, я поставила отак на торпеду на машині цього ведмедика і дивилася на нього всі ці 40 хвилин, щоб більше ні про що не думати. Тому що, ну, мені дійсно було страшно, я розуміла, що все може піти не так. Я дивилася на нього і вірила, що… І він мені допоміг. І після цього всі ці роки окупації мама моя робить іграшки різні. Вона валяє з вовни, в’яже. Вона ніколи раніше цим не займалася. Зараз вона робить багато дуже іграшок, передає їх сюди, дарує друзям. І там вона носить герб України, отакий великий, у себе на шиї, всі це бачать. І кольцо у неї теж жовто-блакитне.

І.: Не боїться?

О.С.: Вона говорить: «Я не в тому віці, щоб чогось боятися». Вона не боїться. І я бачила, як багато кримчан… Перший рік було дуже страшно. В 14-му році були викрадення, вбивства, люди боялися. Потім поступово ті, хто мав українські погляди… Ну, були ті, які одразу не ховали їх. А потім, після 15-16-го, багато людей перестали боятися. Особливо старшого віку. Ось. І вони ходять, і стрічки можна побачити, і все, і до мами моєї приходять, розмовляють з нею, спеціально її знаходять, привіти передають, там, «Слава Україні!» Є там такі в них неформальні штучки, коли вони обмінюються подарунками з підконтрольної території. Все це дуже мило. Але, з іншого боку, це настільки страшно. Тому що ти розумієш, що всі ці сім років люди могли жити спокійним життям, не страждати за своїх, там, дітей і за все інше. Тому, в принципі, вона не боїться. І я знаю, що багато інших теж уже не бояться. Ось. Я думаю, що це Росії треба їх боятися, таких людей.

І.: Ну, мабуть, вона й боїться таких людей, скоріш за все.

О.С.: Думаю, так.

І.: І робить все можливе, щоби їх було менше і щоби їх залякати. Тому що, ну, це ж така терористична держава, будемо казати.

О.С.: Так, абсолютно. Тому зараз щонайменше тільки в наших списках «Кримської правозахисної групи» 114 людей, які за ґратами лише через те, що вони якраз не такі, як хоче Росія. Тому так.

І.: І чим винні, ті люди? Тим, що вони просто хотіли захистити свій дім, свою землю і якось відстояти свої права?

О.С.: Здебільшого так. Тобто в них не ті погляди, які хоче Росія. Ну, ми от одразу з 14-го року, з перших справ Олега Сенцова почали документувати, збирати свідчення, збирати докази, матеріали кримінальних справ. Ну, тобто одразу отак от все склалося, що спочатку я ще в лютому, поки сама була в Ялті, збирала там те, що могла, а потім це стало моїм вже таким професійним шляхом. І зараз ми вже, в принципі, одна з ключових організацій, яка, ну, от всі сім років. Тобто я пам’ятаю, що там перший, взагалі, моніторинговий огляд я написала в травні 14-го року. Я не знала, як це робиться. Я не мала жодного досвіду, але розуміла, що треба це все… Ну, напевно, моя історична освіта і юридична, вона мені якось допомогла в цьому, що як історик я розуміла, що все має своє значення, якщо це зберегти. Плюс, я бачила досвід чоловіка і розуміла, що якісь речі були втрачені, тому що вчасно не опитали. Бо просто досвід, який я побачила в Цхінвалі, він був про те, що через певний час після війни восьмого року, коли навіть ти би хотів щось зібрати, і там же справа теж пішла до Міжнародного кримінального суду, я розуміла, я просто побачила на власні очі, що просто частини людей нема в живих, їх повбивали. Ну, та ж сама Росія потім прибирала, в принципі, цих всіх командирів польових. Їх просто нема вже, цих людей. І ніхто не встиг, ну, ніхто не робив цього, і вже запізно.

І, напевно, цей досвід Кавказу, історична освіта, це все вплинуло. І я пам’ятаю, що в квітні народжується ідея написати перший оцей огляд.

Ну, тобто просто задокументувати те, що там відбувається, ну, з точки зору прав людини. І отак з’являються перші огляди, і от вони виходять без зупину. Тобто жодного разу ми не припиняли цю діяльність. Тобто ми щоденно документуємо, щомісячно виходять моніторинг. Це може бути дуже нудна така робота. Але, насправді, я розумію, що історики або люди, які працюють з архівною справою, вони завжди, навпаки, на це так дивляться. Ну, тобто це не залежить від проектів, це не залежить, є фінансування чи ні. Взагалі, перші огляди я писала просто так, у мене не було ще ні роботи, ні якихось проектів з зарплатами, нічого не було. Але оце було якесь відчуття, що треба робити. І ми тоді з чоловіком зрозуміли, що треба просто сідати і це все записувати: кого коли затримали, кого заарештували, хто де зник, де яку власність забрали. Ми це почали документувати. І зараз це така вже велика база різних, взагалі, дуже різних подій, різних злочинів. Наша інформація вже є не в одному міжнародному суді. Ось. І тому так воно. Я пам’ятаю, що я сама якось думала цю структуру, згадувала свій досвід написання дисертації, що треба визначити те, те, те, визначити структуру, методологію. Ну, безумовно, ці всі речі, взагалі, якісь академічні знання, вони безцінні.

І.: Допомагають, звичайно.

О.С.: Вони дуже допомагають. Я не захистила свою дисертацію, але я змогла це…

І.: Але досвід є. Досвід за плечима, як кажуть, не носити.

О.С.: Так. Можливо, ці звіти і те, що я роблю зараз, воно було більш важливішим, ніж захистити дисертацію.

І.: Це правда.

О.С.: Тому навички, які я отримала, вони реально були безцінні, і дуже я рада, що в мене вони є, і ми змогли побудувати таку роботу.

І.: А де ви берете інформацію переважно?

О.С.: Ну, здебільшого, взагалі, ми безпосередньо в Криму працюємо. Просто не я особисто, тому що я нев’їздна. В нас є люди, які збирають і моніторять. Є система безпеки, зрозуміло. Тому я не можу ні прізвищ, нічого назвати. По-перше, ми самі можемо знаходитись на місцях, коли щось відбувається. Також є можливість моніторити судові процеси, бути прямо там присутніми. Друге – це напрямок співпраці з адвокатами, також багато важливої інформації можна у співпраці з ними знайти. Все одно це моніторинг відкритих джерел, тих же самих так званих сайтів судів і різних їх органів окупаційної влади. Це все одно документи, ми їх викачуємо, правильно завантажуємо, щоб вони зберігалися. І вже не один раз ми помічали, що Росія потім прибирає це все. І тому дуже важливо це документувати зараз. Я пам’ятаю, що я почала шукати якісь посилання, які стосувалися, коли мене Глузман намагався звільнити. І я потім для справи тут кримінальної намагалася знайти ці свідчення і шукала ці… Ну, в мене всі… Тобто лінки в мене всі були. Але коли я їх почала відкривати, вони вже всі були знищені.

І.: Тому треба…

О.С.: Добре, що є там схеми, як можна відновити щось. Але здебільшого, так, треба зараз все. Бо потім Росія це, ми прекрасно розуміємо, вона це все знищує. І тому якраз от ми працюємо в довгу. І через три-чотири роки, напевно, ми побачили перші результати нашої роботи, коли на підставі наших матеріалів приймалися і були включені пункти до резолюції Генеральної Асамблеї. Коли Міжнародний Суд ООН почав розглядати справи по дискримінації, і там була купа наших матеріалів. Коли Міжнародний кримінальний суд прийняв два наших повідомлення про злочини Росії.

Ну, насправді, це так непросто було. Я розумію, що багатьом людям хочеться одразу бачити якийсь результат. Тому, напевно, тут мати треба дуже таку серйозну мотивацію. Не всі можуть працювати довго в цій сфері. Я бачу, що навіть деякі мої колеги, їм уже складно. Але якраз ми намагалися з чоловіком будувати команду саме серед тих, хто самі виїхали з Криму, тобто для кого це болить. Бо зрозуміло, що також важливо професійний досвід і все інше. Але все ж таки в нашій роботі, щоб іти далі роками отак, дуже часто працюючи просто, скажемо так, коли ніхто це не знає, ну, це треба мати якусь іншу, внутрішню мотивацію. І це дуже складно будувати команду. Тому що треба знаходити людей. А чим більше років проходить, тим менше зав’язків, навіть у тих, хто сам з Криму. І це така складна робота. Інколи якісь речі доводиться робити тільки самій. Тому що я розумію, що навантажити цією роботою когось іншого вже не вийде. Бо в людини не вистачить на це якихось внутрішніх сил та мотивації.

І.: Розуміння навіть не вистачить і відчуття якихось ситуацій.

Тому що, мало того, що ви професійно можете, у вас внутрішня мотивація є, ви ще й відчуваєте як би цей момент і важливість якихось речей. Тому що вони для вас не є абстрактними, вони є прив’язаними до вашого життя, до життя ваших рідних, і вони вам дуже про багато свідчать. Тобто ви реально бачите застосування їх до життя, будемо так казати.

О.С.: Так. Особливо складно працювати, коли ти реально ще й знаєш цих людей. А оскільки це Крим, то є реально твої знайомі. От для мене такою особистою справою була справа Володимира Балуха. І ми зробили настільки багато, що ми добилися, що його почав називати ім’я президент, що його включили ім’я до резолюції Генеральної Асамблеї ООН разом із Сенцовим і Еміром-Усеїн Куку, і все ж таки в 19-му році він був звільнений. І з тих, хто звільнився тоді, 11 політв’язнів, з них було п’ятеро кримських, і серед них були справи, по яким от особисто ми працювали, особисто я і вдень, і вночі, це Євген Панов, Володя Балух і Олег Сенцов. І це був, напевно, це один з таких небагатьох моментів, коли ти отримуєш якусь сатисфакцію, коли ти стоїш і бачиш, коли з літака… Я була там, я бачила, як виходить Олег, Володя, Женя. Ну, це було щось. Напевно, це було в 19-му році, але й досі відсувається емоційний якийсь такий заряд. Бо тоді його вистачило, напевно, ще на 10 років, щоб допомагати іншим. Бо, насправді, це ж дуже складно працювати, коли, ну, тобто ти працюєш, а людей саджають, тортури і так далі. А ти, типу, щось робиш…

І.: І не знаєш, чи це спрацює, чи не спрацює.

О.С.: Ти навіть не знаєш, що це спрацює, але все одно не то і не так. Тому що все ж таки найкраще, що може бути, – це людей звільнили. Ти розумієш, що в чомусь твоя справа допомогла все одно. Наприклад, припинили тортури, про цю людину дізналися, зміг знайти адвоката або ще щось, ти там добився чогось. Але у порівнянні з людськими цінностями і з твоїм реальним бажанням побачити, як вони обіймають маму або дітей своїх, це інколи здається таким недосяжним, що це складно постійно шукати в собі якісь сили, щоб руки не опустити.

Ну, і плюс, що ще важливо, це ж робота з людьми. І дуже часто – людьми постраждалими. Це дуже складно. Я, напевно, вперше сьогодні так довго і так багато розповіла про власний досвід. Я про себе ж не говорю ні з ким. Ну, окрім чоловіка, який знає це. А так, в принципі, все своє залишається в тобі, а тобі треба працювати з іншими, у яких теж свій біль. І я розумію, що тут, напевно, треба більш якось фахово відноситись, можливо, потрібна професійна допомога психотерапевтів і таке інше. Ну, але якось все це так швидко все йде, постійно ти думаєш: от зараз якась передишка – ні, знов якісь затримання. І отак.

Я пам’ятаю, що вперше, вперше після окупації, коли я взяла відпустку, прямо таку справжню відпустку, ну, типу, «по-настоящему», це був уже 18-й рік. Це вперше. Це вперше, коли я, взагалі, в житті після окупації взяла відпустку. Вона була на шість днів. І то, я пам’ятаю, що в той момент, коли я була у відпустці, ми поїхали за кордон. Тому що чоловік сказав, що тут у тебе не може бути відпустки, і так воно і є. Ми вперше поїхали у відпустку за кордон. І там мені, пам’ятаю, тоді вже Володю Балуха перевели до тюрми, і він знайшов можливість телефонувати. І навіть там я все одно спілкувалася з ним, бо розуміла, що мої справи можуть почекати, а він зараз в колонії, йому потрібно допомогти. Тому це дійсно непростий шлях, яким ідеш. І то, я думаю, що я відпустку взяла через те, що я вже була вагітна. І тому просто варіантів не було. Добре, що тепер в мене є донечка. Це, напевно, єдине, що якось тебе…

І.: Відволікає.

О.С.: Так. Дає тобі сили жити далі. Тому що інколи настільки все складно.

І.: Я вас слухаю – і просто навіть немає слів., чесно кажучи.

О.С.: То ви, напевно, вже стільки історій наслухалися, що, не знаю…

І.: Так. І кожна історія, вона тяжка по-своєму. У кожного своя історія. Нібито подія одна й та сама, але кожен по-своєму це переживає.

О.С.: Я просто після окупації і подій потім на Сході… Я помню цей жах, коли ми виїхали сюди, а потім квітень, і починається Схід. Ну, це щось було, взагалі, якесь за гранню. І що в мене змінилося? Я навіть не могла… Ну, постійно там всі ходять, напевно, «Кіборги» дивляться, ще якісь. Я знаю, що багато гарних фільмів знімають.

По Сходу багато шикарних фільмів – і документальних, і художніх – вже зняли, і вони багато вже премій отримали. Я жодного з цих фільмів не дивилась. І не можу. І навіть не спробую. Чому? Тому що я вже знаю, що я не зможу їх дивитися поки що.

Тому що я перестала… Раніше я могла дивитися мультики. Яне можу дивитися мультики оці, які ідуть там, ну, я не знаю, типу «Шреку» якогось або ще щось. Тобто якісь такі драматичні моменти даже в мультфільмах – мене не вистачає, мене просто розриває. Я не можу ходити, я майже не ходжу вже на… Після народження доньки взагалі було складно (ну, тому що й часу не було). Але навіть тоді, коли… я намагалася вибирати якісь такі фільми, ну, щоб якщо я йду, щоб там нічого не було, що може зачепити. Бо кожну історію, навіть тепер мультяшну, я якось інакше переживаю. Напевно, я вже стільки цього через себе пройшла, що я просто перестала, я навіть не можу дивитися отакі великі мультфільми, ну, такі, повнометражні.

І.: Я розумію, про що ви кажете. Тому що такі речі, вони ж теж накопичуються, і їх треба якимось чином вміти… чи, я не знаю, це час лікує і насправді треба переключатися. Тому що в мене теж був такий період. Тому що я записувала майданівців зразу після оцих трагічних подій, і теж дуже багато наслухалася і дуже сильно переживала. Ну, я тут була, в Києві, і на Майдан виходила, і так просто трансляції, і це все, як ви кажете, так близько. І цю всю драматичність і трагічність тих подій так переживаєш, що потім їдеш у метро – і просто на тебе навалюється.

О.С.: Так.

І.: І мало того, що ти фільм дивишся – і на тебе навалюється, коли художники там працювали над цим, режисери, щоб тебе заставити заплакати. Ти просто їдеш в метро – і на тебе навалюється. Тому що воно ніби як в тобі дуже багато накопичується, і ти ніби як переповнений цими переживаннями. І тому я вас дуже розумію в цьому плані. А ще й коли (ну, як?) тобі теж на внутрішній мотивації хочеться більше, більше, більше зробити, встигнути.

О.С.: Так. Допомогти більше.

І.: Цих людей вислухати, цих людей записати. Тобто теж після Майдану була дуже потужна така мотивація. Вона була така, знаєте, якась ірраціональна, я б сказала. Тобто це навіть логічно не поясниш. Але люди на цьому трансі дуже багато робили. Ну, Путіна зупинили люди на Сході України теж тільки завдяки цій внутрішній мотивації.

О.С.: Так. Якоїсь такої справжньої щирості. І тому воно таке ірраціональне, але воно справжнє. І от мені теж говорять, що пройде час – стане легше. От сім років пройшло, і я, напевно, вперше так довго розказую по часу. Тобто якісь деталі я комусь проговорювала, і правоохоронцям. Тобто мені здавалося, що в мене вже є якийсь досвід про це говорити. Але сім років пройшло – мені не стало менше боляче. А пам’ятаю, як я перший раз журналістці розповідала про оцього ведмедика. І, якщо чесно, зараз пройшло шість років після того інтерв’ю, і я розповідаю вам – ну, в мене ті ж самі відчуття. Тобто я знов не можу себе стримати. Тобто мені здавалось що якісь речі я можу вже пережити. Не можу. Я досі… Ну, не досі, а всі ті ж самі речі, які боліли, там, рік, потім три роки після окупації, зараз сім, – вони так само. Тобто воно не змінилося, не зважаючи на час.

І.: Ну, але це говорить про травми, про насиченість того болю, який люди пережили. І це теж треба фіксувати. Тому що я теж спілкувалася з однією потенційною оповідачкою, котра теж із Криму переселилася. Вона дружина військового, і теж вона пережила дуже травматичний досвід під час цих всіх подій. І вона говорить про те, що: «Я не знаю, чи я зможу прийти на інтерв’ю. Тому що я розплачуся. Я тільки починаю про це говорити – я зразу починаю плакати». Я їй кажу: «Ну, ви дивіться, якщо вам дуже тяжко, я не буду вас заставляти. Але, – кажу, – це треба фіксувати. Ви розумієте, що навіть ваші сльози треба фіксувати. Навіть той біль, який ви переживаєте, коли про це говорите. Тому що, ну, коли ми це запишемо? Коли ви все забудете, все зітрете з пам’яті, коли емоції якісь витісните?» Вони нікуди не дінуться, вони будуть в вас жити. Але ми маємо засвідчити, і я навіть для себе зрозуміла, оцю глибину і ці моральні втрати, які понесли люди, котрі стали жертвами того всього. Тому що ми можемо рахувати нерухомість, землю, якісь такі втрати. Але як визначити,

виміряти той біль і от ті моральні втрати і психологічні оці от травми, які люди в собі несуть і яких вони зазнали? І хто це все відшкодує? Розумієте? Тому для майбутніх поколінь і для тих людей, котрі будуть потім вивчати це все і для яких буде важливо, для наших наступників важливо зрозуміти, що відбулося, вони мають бачити оці от відео, які є з живими людьми, з живими носіями, з живими жертвами цієї трагедії, по великому рахунку.

О.С.: Ну, я так коли взнала, що йду до вас, готувалася, спочатку, знаєте, так, ну, напевно, як завжди, там якийсь професійний досвід, я ж кажу, що в мене документи були підготовлені, там все було по хронології розставлено. Я хотіла себе стримати, напевно, в рамках хронології, якогось такого історичного оповідання. Тому що мені реально було… Ну, я не хотіла переходити цю межу. Тому що мені завжди це складно робити. Я відмовляюсь. Я навіть не так швидко погодилась давати свідчення правоохоронцям нашим. Мотивацією було тільки те, що дійсно з’явилась можливість, щоб ці свідчення дійсно лягли зараз в основу певної справи, яка от може зараз прямо вплинути на ситуацію. Так, я ще не знаю, коли б я погодилася надавати. Хоча я сама особисто написала вже, ну, напевно десятки заяв про злочини до прокуратури. Ну, тобто про позбавлення волі, про різні факти. Але моя особиста історія, тобто те, що я, свідок злочинів, по суті, 14-го року, я тільки нещодавно дійшла все ж таки до прокуратури. Причому я ж говорю, що в мене десятки заяв, які особисто подаю, про злочини. Професійні, все там виписано. Але вони говорять: «Ольга, ви ж сама свідок. Ви маєте дати свої свідчення».

І.: Ну, і ваші свідчення унікальні. Ви побачили те, що інші не бачили. Розумієте? І це дуже важливо. Я кажу, що немає… Є інтерв’ю по шість годин. Є інтерв’ю двадцять хвилин. Не має значення. Кожне свідчення, воно несе свою вагу, і воно додає. І кожна людина по-своєму це все переживає. І я ж кажу, що хтось може дуже довго про це говорити. І це важливо, що вони говорять. А хтось не може. Ну, по-перше, люди різні по темпераменту. Ти запитуєш – два речення, відповідає і все. І знову запитуєш. Але я кажу, що всі інтерв’ю, вони однозначно дуже важливі. Тобто вони не є кращі чи гірші. Ну, просто це особистість така, це людина така. В цієї один фах, в цієї інший фах. Ця людина більше вміє говорити, ця – менше. Але навіть ці її п’ять речень і те, як вона їх говорить, як вона це все згадує, вони дуже важливі.

О.С.: Так. Я це розумію повністю. Тому що дещо і сама проводила, і мої колеги по організації. Ми проводили вже не одне інтерв’ю. Здебільшого ми проводимо по катуванням. І також у нас було одне інтерв’ю, яке ми писали два дні. Ми два дні записували людину. Всі два дні людина розповідала про катування, які тривали майже п’ять років життя. П’ять років. Це молода людина, молодий хлопець, тобі розповідає, два дні ти його пишеш. І от після цього знайти сили…

І.: Це дуже важко.

О.С.: Напевно, єдине, що оді якось мені давало якусь можливість якось після цього рухатись, – це те, що я змогла знайти… Знову ж таки, не держава. Коли він звільнився з тюрми, ми просто знайшли свої власні кошти, щоб сплатити йому за операцію, щоб хоча б його зламана рука почала хоч трошки рухатись. Ось. І те, що я хоч б щось змогла зробити от прям зараз, це мені трошки допомогло це пережити. А так, ну, в нас були теж інтерв’ю, там, шість годин. А це інтерв’ю, яке тривало два дні. І ти розумієш, що ці всі два дні це людина не про в цілому там щось розповідає, а вона розповідає лише конкретно це свідчення про катування і жорстоке поводження. І ми писали це два дні. І ти розумієш, що це вже все відбулося, і все, він вже вийшов з тюрми, і всі ці кати залишились там. І тобі здається, що ти щось маєш сказати людині, дати йому якусь надію. Я не знаю, як йому далі з цим жити. Якась сатисфакція йому потрібна. Але дуже часто люди ж вірять в те, що от вони зараз з нами попрацюють, і щось прямо зміниться, ми щось зможемо робити. Дуже складно.

Зараз мені ще складніше стало. Тому що, з одного боку, це велике щастя, що в мене є донечка, і вона мене просто рятує. Але, з іншого боку, напевно, у кожної мами потім з’являється ще більше емпатії. Ну, в моєму досвіді так.

І.: Ну, так. Ще більша чутливість з’являється. Зрозуміло.

О.С.: Так. Тому що зараз ми допомагаємо у справі Владислава Єсипенка, журналіста, якого затримали в Криму, і його катували.

І я знаю, що в нього донечка, 6 років. Я пам’ятаю, коли дружина дістала малюнок, донечці не сказали, що він за ґратами, сказали, що він у відрядженні, мама довго не могла підібрати слова. І це так жахливо. Бо ти кожного разу перекладаєш це на себе і думаєш: «Блін, а як це реально можна сказати дитині про це все? Як це можна пояснити?» І донечка не знала його, що він за ґратами, і в нього день народження. І він в день народження вже був в СІЗО Сімферополя. Вона йому там намалювала малюнок. І вона мені… А ми проводимо з нею прес-конференцію. І вона мені його показує напередодні. І все. Мене просто вибило. Тобто я модератор, я маю провести цю… І всередині прес-конференції я не стрималась, я плакала. І не знаю, професійно це чи ні, але, з іншого боку, це було щиро і по-людськи.

І.: Я думаю, що це професійно. І я наполягаю на тому, щоби… Бо в мене тут теж журналіст був, ну, чоловік, хлопець, молодий чоловік, він розплакався, і він каже: «Вибачте. Я чоловік. Такого не має бути в розповіді». Я кажу: «Ну, це все абсолютна єрунда».

О.С.: Це всім властиво.

І.: Ну, ви жива людина. Навпаки, це добре, що ви живий залишилися в душі своїй і чутливий до всього після того, що ви пережили.

О.С.: Мене так вразила, напевно, ця людяність, коли я більше дізналася про свого чоловіка, і коли я дізналася, що він організовував похорон дітей, 187 дітей він хоронив. І коли я дивлюся на нього і думаю: він знайшов в собі сили жити і посміхатися далі? Ну, це, напевно, для мене… От ви говорили, чи є якісь люди, які на вас впливають. Він один з головних людей, яка на мене впливає і підтримує мене. Тому що ми зазвичай не розмовляємо про це. Але я знаю, що він це зробив, я знаю, як це відбувалося. Тоді ще був там страшний дощ, який ішов весь день. Вони просто не могли, оці гроби просто не закопувались, бо їх змивало. Я взагалі не знаю, як це можна пережити. Але я знаю, що він може посміхатися, радіти. І я думаю, що це щось таке, що… І оце головне, що ми можемо… І я думаю, що це головне. Бо після цього перестати бути людиною, мені здається, дуже легко. Тому що пережити це, ну, напевно, найпростіший шлях – це перестати відчувати і перестати просто бути людиною. Але він в собі, навпаки, залишив любов до життя, він залишив любов до людей, він допомагає, і він для українців зробив інколи більше, ніж інші українці. Тобто незважаючи на його паспорт. Але він уже сім років живе тут, він вже резидент український. Зрозуміло, що паспорт не визначає його позиції. Я думаю, що він мене постійно повертає. Він не говорить про це. Просто сам факт того, що я про нього знаю, мене постійно повертає до того, що можна і варто іти далі. Тому я думаю, що це такий момент. І він може плакати. Хоча я ж говорю, що його якщо побачити, це завжди дуже так дивно виглядає. Тому що він такий, зовнішність у нього дуже така брутальна, скажемо так.

І.: Маскулінна.

О.С.: Так, так, так. Він такий дуже ярко виражений «осєтін», скажемо так. І якщо це момент, коли можна плакати, він буде плакати. Ось. І я думаю, що це правильно. Я згодна.

І.: Ну, і це правильно. Тому що такі потужні, сильні люди, вони мають демонструвати людяність.

О.С.: Да. Бо це і є сила. Тому що якщо ти можеш…

І.: Так, в цьому є сила. Це не слабкість. Не завжди, звичайно, що різні обставини є, але в цьому випадку мені здається, що це треба бути сильним, щоби бути справжнім, щоби не ховатися, не лякатися, не боятися. Я думаю, що і тут треба шукати людей, котрі [нрзб], з тими людьми єднатися. І це є терапія. Мені здається, що це і є терапія. Те, що ви вислухали того військовополоненого, всі його оці тяжкі речі, про які він, мабуть, ні з ким не можу ділитися так, як зміг…

О.С.: Ну, в будь-якому випадку, ми проводили вже, ну, не скажу, що це багато, але певну кількість таких інтерв’ю. Ну, бо ми працюємо тільки з Кримом. Це ж не така кількість полонених, як з Донбасу. Але все ж таки. І мені здається, все ж таки те, що вони розмовляють з нами про це, це, напевно, один з перших кроків все ж таки пережити це і йти далі.

Бо, ну, скільки я бачу мій досвід тільки підтверджує, що про це треба сказати хоч комусь. Якщо ти не можеш сказати родині, то треба комусь. Ну, ми зазвичай завжди заохочуємо і знаходимо ресурси, щоб вони отримали професійну допомогу психотерапевтичну. Але дуже часто вони не погоджуються на це одразу. Але після того як розмовляють от під час цих інтерв’ю, потім уже простіше домовитись, що все ж таки треба звернутися по допомогу. Тому що це ж ще зазвичай чоловіки, і їм складно визнати цю проблему.

І.: Визнати потребу.

О.С.: Так. І плюс, майже всі катування, які були в Криму, вони всі мають, в тому числі, злочини і сексуального такого… ознаки, тобто гендерно орієнтоване насильство. Ну, тобто це зазвичай геніталії і інше. Тому. зрозуміло, чоловікам дуже складно про це говорити. Але от, напевно, мені здається, що добре, що все ж таки чоловіки, з якими я говорила, вони знаходять у мені цю довіру і навіть про це розповідали мені. Я думаю, що це дуже важливо. Можливо, вони навіть не можуть це сказати дружинам. Але їм все одно треба це сказати.

І.: Це треба говорити, і не один раз. Розумієте?

О.С.: Так, це треба проговорити.

І.: Людина виговорюється, і вона втрачає, ця емоція, вона як би енергію свою втрачає, коли ти її весь час згадуєш. З одного боку, це боляче згадувати, а з іншого боку, ти як би розвінчуєш, і вона втрачає свій потенціал. Тому що не дай Бог, щоб вона пішла у свідомість і десь там зацементувалася і давала про себе знати іншим шляхом.

О.С.: Але водночас, говорячи з людьми, які от пережили це незаконне позбавлення волі, катування, я розумію, що більш емоційно на них все ж таки враження зовсім інші речі… Ну, зрозуміло, катування – це одна категорія. Але якісь речі набагато складніше їм далося і набагато боляче вони були для них. Це якраз речі, пов’язані із самим фактом несвободи, коли ти не вчиняв злочин, і з фактом того, що ти не можеш бачити своїх близьких. От коли з ними розмовляєш, ти розумієш, що емоційно це все одно, ну, от на вищій сходинці. Тобто потім катування, відсутність їжі, якісь хвороби постійні, біль постійний, це все одно вони постійно опускають нижче. І потім, коли вони виговорюються, ти розумієш, що все одно базове і головне – це оці два відчуття: оцієї свободи і своєї родини. І ти коли спілкуєшся, це дуже важливо бачити оцю трансформацію. Людина само поступово починає це все переставляти, коли проговорює це. І все ж таки от найболючіше – це те, що ці люди, які зараз за ґратами (щонайменше зараз 114 людей), вони не скоювали злочин, а сидять там роками. Оце, напевно, найстрашніше таке катування, ніж навіть там всі ці фізичні тортури, яких вони зазнали. І те, що вони не можуть бачити, як їх дитина зростає, що вона…

І.: Навіть людина як би легше перетерпить всякі загрози для власного життя, ніж коли в неї оці душевні такі травми завдаються. Тому я ж кажу, це дуже важко виміряти – те, що ми втрачаємо, по великому рахунку. Але треба для цього щось робити. І добре, що ви це робите.

О.С.: Добре, що ви це проводите. Бо для мене це, я ж говорю, що… Я знала, що це для мене буде все одно боляче. Але я розуміла, наскільки це важливо. І ми коли викладали, є посібник такий «Історія очима людини», «Епоха очима людини». Вона дуже класнюча. Вона робилася якраз от цією асоціацією викладачів «Нова доба». І от там якраз це здебільшого така усна історія. Там нема звичайного підручника, звичайних якихось розповідей про історичні події – там все побудовано лише на історіях людей, на їх свідченнях. І оця якраз усна історія, вона була у нас таким окремим напрямком роботи на кафедрі. І це дійсно, ці свідчення, якісь побутові такі речі коли люди розповідали, це набагато було цікавіше студентам, ніж якісь там загальні статистичні… І тому ми завжди намагалися… Ну, і плюс, оскільки у нас в групі були також завжди кримські татари, то ми завжди приділяли увагу депортації. І вони самі розповідали, що їм бабусі, дідусі розповідали. І оце зовсім було, коли в нас була викладачка кримська татарка, і вона розповідала, як вона їла і ловила горобців, коли їх депортували. Ось. Ну, тобто, напевно, можна багато прочитати про депортацію. Але коли тобі реальна викладачка, яка викладала у тебе, і в якийсь один із днів щось там трапилося, і вона вирішила нам розповісти цю дуже особисту історію,

як вона ловила горобців, жарила їх і їла.

І.: Дитина це запам’ятає на все життя.

О.С.: Да. Їй тоді було 6-7 років. Зараз це вже доросла жінка, в неї свої діти вже дорослі. І от вона якось нам все ж таки це розповіла. І, мені здається, для студентів це було набагато більше, ніж би ми говорили про те, в чому жахи цієї депортації.

І.: Ну, так. Це просто наповнює. Людина може якусь дату запам’ятати, а вона для неї пуста. Тобто [нрзб]. А якщо до цієї дати прив’язати якусь таку особисту історію, то вона, звичайно, наповниться. І вона ще коли викличе емоції, то вона її запам’ятає однозначно. А так… Ну, на жаль, вся радянська історія, вона була вихолощена і вся побудована на таких формальних якихось…

О.С.: Ну, так. Ми ж розуміємо, чому і для чого це робилося. Тому те, що ви проводите ці інтерв’ю, як би це не було мені складно проходити через це, але я підтримую це.

І.: Так, це правда. І ще на завершення питання. Ви не були після того як виїхали в Криму, не поверталися?

О.С.: Я була тільки на кордоні. Бо ми періодично їздимо з моніторингом. В 14-му році, справа в тому що я, в принципі, одразу ж почала займатися цією правозахисною діяльністю. І оскільки ми, в принципі, була така перша і єдина місія моніторингова, то зрозуміло, що ми одразу стали такими дуже відомими. Ну, і зрозуміло, для Росії також. І в 14-му році була річниця Бесланської трагедії (10 років). І ми вирішили, що, ну, в Крим я вже не їздила, але думала, що в Беслан можна буде з’їздити. І ми на річницю, на 1 вересня 14-го року поїхали до Беслану з чоловіком. І коли ми поверталися потягом «Москва – Одеса», мене затримали на виїзді з Росії, і чоловіка також. І, в принципі, якщо б тоді, напевно, Нілс Муйжнієкс, на той час це був комісар Ради Європи, він мене знав особисто, бо він вже встиг з’їздити до Криму, і ми вже працювали з Радою Європи. Оскільки, я ж говорю, ми, по суті, були єдина, взагалі, місія, оскільки міжнародників більше там не було, ми, взагалі, єдиний, по суті, був такий канал правозахисної інформації якихось задокументованих фактів порушень.

І нас зняли з потягу. В мене був там якийсь код – стільки то там п’ятірок. Чоловіка теж знали з потягу – у нього там свій код. І було парадоксально, що, типу, вам заборонений виїзд з Росії. Я говорю: «Як так? Я громадянка України». А я розуміла, що там щось може піти не так, і я не брала свій внутрішній паспорт, бо там можна побачити кримську прописку, а вони ж автоматично вважають громадянами Росії. Тому я взяла тільки закордонний, де не видна моя прописка, щоб якщо що наполягати. Я говорила з ними тільки українською мовою. І мене допитував ФСБ-шник, чоловіка окремо допитував. Нас тримали, це був цей Брянськ, Брянський цей вокзал на кордоні. І, коротше, ніч нас протримали.

І.: А що вони від вас допитували?

О.С.: Ну, спочатку просто зняли і сказали, що вам заборонено на виїзд. І далі… Ну, це ж теж такий психологічний тиск: типу, ти просто сидиш і чекаєш. Твій потяг пішов і ти… Ну, оскільки, я ж говорю, що, в принципі, вже досвід був, то ми трошки розуміли, як себе поводити, чоловік розумів. Тому я, в принципі, здебільшого взагалі не говорила з ФСБ-шником, відмовлялася, тому що вимагала адвоката, консула. Ну, тобто я говорила про тільки свою українську приналежність, і тому, в принципі, намагалася взагалі ні на що не відповідати. Чоловіку теж… Ну, це було дуже дивно. Що значить обмеження на виїзд? Причому це ж прикордонний загін, і тому зрозуміло, що там закон про державний кордон висить от прямо над тобою. І я ФСБ-шнику говорю: «Так у вас нема таких підстав на заборону на виїзд». Тобто навіть для громадянина Росії там дуже вузький перелік, коли тебе можуть не випустити з країни. А він нам говорить: «У вас не заборона, а обмеження». Ну, зрозуміло, нема такого формулювання юридичного. Щось вони оце вирішували, нас там тримали до ранку. Зранку, просто зранку одразу, от мене зняли вночі з потягу з чоловіком, а вже на ранок була заява Нілса Муйжнієкса в Страсбурзі щодо того, щоб звільнити правозахисників, і чітко названі наші прізвища. Напевно ця дуже швидка така реакція, вона допомогла.

Так само, як мені допомогло це потім. Мене затримали вже на нашому КПВВ між Кримом і Херсонською областю. На Каланчаку я теж опинилася в руках ФСБ. Так трапилось. Тоді з офісом омбудсмена Лутковської, був їх співробітник. Коротше, була така дуже неприємна історія. Вона багатьом здається дивною.

Всі якісь там розмови навколо цього, свої якісь плітки. Але там, в принципі, з іншого боку, все було дуже дивно і просто. Справа в тому, що росіяни на той момент, всі думають, що там є певна якась буферна зона між КПВВ і російським КПВВ. Але насправді ні. Росіяни повністю зайняли всю цю сміжну зону вже давно. Ітам отак один к одному стоять два прапори: український і потім російський. І по ним хоч якось… Бо коли ти виходиш з українського КПВВ, спочатку просто дорога, степ, а потім десь там за 700 метрів – російський КПВВ. І зрозуміло, що там то точно їх територія. А оця буферна зона, вона була не дуже зрозуміла. І ми орієнтувалися по прапору. Ну, там, де стоїть російський прапор, то далі не можна йти.

Ми проводили моніторинг, це був офіційний моніторинг разом офісом омбудсмена, і був їх співробітник. І ми заїхали на українське КПВВ. Ми не мали їхати далі. Але оскільки я була машиною, мені треба було розвернути машину. А там же стоять отакі бетонні блоки, знаєте, щоб не розганялися машини, в такому порядку шахматному. І мені треба було об’їхати. А на той момент, от це єдине питання, яке залишається, саме в цей момент, коли я там була, росіяни зняли прапор. І тому коли ти їдеш мимо цих блоків, є тільки український прапор. Я не знаю, це співпадіння чи ні. Оце єдине, що нам так і не дали відповіді на це. Розслідування було відкрито українське. Але дуже якісь дивні речі там відбувалися навколо цього розслідування. Наприклад, одного з українських прикордонників, після того як добилися відкриття цього розслідування, він був звільнений, і ми його не змогли допитати. Не знаю, чому так. Ну, росіяни зняли прапор. І виходить, що стояв тільки український. Я не їхала в бік росіян, я просто розвертаю машину. А мене зупиняє людина в камуфляжі. І я навіть спілкуюся з ним українською. І в машині мій колега і співробітник омбудсмена. І я починаю з ним говорити, ну, типу, пропустіть. А він говорить: «Ну, всё, типа, красавица, приехала». Я йому говорю: «Як ви можете російською мовою під українським прапором?» Ну, тобто я думала, з українським військовим говорю. А він потім теж зрозумів, що я реально не розумію, що відбувається, і він повертається і мені нашивку ФСБ. Так мене й затримали.

Так, це була така зовсім несподівана для всіх ситуація. Тоді, я пам’ятаю, і Рефат Чубаров там намагався допомогти, і багато чого було. Тоді була заява Сполучених Штатів в ОБСЄ одразу ж в цей день, був дзвінок в МЗС Російської Федерації з Вашингтону. Я думаю, що це те, що могло мене врятувати. І через сім годин мене відпустили. Склали адміністративний протокол за порушення кордону, відпустили нас. Так що така була, да, історія. Вона сама для мене була не дуже зрозуміла, як так все могло трапитись. І тому ми відкрили розслідування, заяву подали. І я ж говорю, що потім, на етапі заяви, з’явилися якісь дивні речі, що от один з прикордонників українських, який був саме в цій зміні і який міг бачити, коли… Нам було треба зрозуміти, коли був знятий прапор і чому, якось це пов’язано з нашим візитом чи ні. І от саме цей прикордонник, він був, і він, як ми й передбачали, в рамках… Ми слідчий експеримент навіть проводили. Ми їздили з СБУ і прокуратурою на КПВВ, був слідчий експеримент, щоб зрозуміти. Тобто зрозуміло, що тут в українських ЗМІ різне писали, що я там куратор у ФСБ ходила, і все таке. Ну, просто людям було не зовсім зрозуміло, як так мене все ж таки відпустили. Але просто я знаю, що було багато дуже там перемовин. Ну, і це офіційно, що була заява Сполучених Штатів в ОБСЄ одразу в цей день. Тому я думаю, що це якісь такі речі, які вплинули на це.

І пам’ятаю, був такий, ну, зараз це вже смішний момент, а тоді – ні. Я сиджу на допиті у ФСБ-шника, приїхали ФСБ-шники, і я ж оце роблю вигляд, що я, ну, типу, там, дурна, нічого не розумію, що я тут роблю, типу. «Я просто юрист, – говорю, – я просто з офісу омбудсмена, ми просто український КПВВ, там, типу…» Намагаюся, щоб мене ж ніяк не прив’язали до «Кримської правозахисної групи». Бо, ну, це ж... І оце ж мене допитують, допитують ФСБ-шники. Я ж там все говорю, говорю, там те, що треба, не говорю і так далі. І тут Володя Притула на «Крим.Реалії» публікує статтю про мене, і не просто що затримали Скрипник, а затримали Ольгу Скрипник, правозахисницю, яка передала докази до Міжнародного кримінального суду. Я говорю: «Блін, ну, можна ж було все, що завгодно написати, але тільки не це». Ну, я це дізналася вже потім. Це мій чоловік стоїть на КПВВ з того боку…

І.: І бачить це все.

О.С.: І виходить ця стаття. Він там дзвонить: «Приберіть. Ви що робите?» Ну, коротше, отакі теж моменти траплялися. Ось.

І.: Небезпечні моменти.

О.С.: Так. Але найстрашніше було те, що мама на роботі відкриває фейсбук – і тут у неї оці повідомлення. Оце був… Знов, моїй мамі знов досталося. Там і адвокати вже виїхали з Сімферополя, і все, і всі чекали. Коротше, така була дуже цікава історія. Завершилась вона більш-менш…

І.: Ну, не знаю, могли би закрити очі. Якщо людина там на якийсь метр, через те що повертала машиною… Не знаю. Ну, але ж зрозуміло, що там нічого так не відбувається. Зрозуміло, що це є приводом, для того щоб загострити ситуацію.

О.С.: Так. Ну, просто це для багатьох, хто там не був… Чому багато тут таких дивних речей про мене писали, типу, що я спеціально пішла до ФСБ-шників і так далі? Просто люди, їм здається, що там є два КПВВ і що з одного до іншого треба дійти. До КПВВ – так. Але територія, по факту, зайнята Росією. І це всім відомо, хто там хоч раз був. Тому й виходить, що здається, що щоб потрапити до росіян – це треба доїхати до КПВВ. А насправді – ні. Достатньо просто виїхати за наш шлагбаум.

І.: І все.

О.С.: І все. І це вже, ну, типу, по факту, їх територія. Вона ними контролюється. І тому так воно і вийшло. І раніше то ми… Ну, я щорічно по два рази ж на КПВВ їжджу. Тому для мене це ж був не перший моніторинг. Чому я й говорю, що ті, хто не в темі, їм здавалось, може, це якось так. Але насправді це не так було. Бо ми постійно їздимо. І це не перший мій моніторинг, ми ж постійно знали, де вони знаходяться. А тут прапора не було. Навіть не було цієї підставки під прапор. Вона потім була в кущах. І вони сказали, що в нас потріпався прапор, і от ми зараз будемо новий вивішувати. Коли вже мене звільнили ввечері, то прапор з’явився.

І.: Ну, збіг обставин такий.

О.С.: Можливо. Можливо, збіг обставин. Але от потім ми намагалися, щоб під час розслідування встановили всі обставини. Але розслідування заглохло і все, я так до кінця всього не знаю. Тому що там відбувається – я… Не хочеться нікого там ні в чому звинувачувати. Бо в мене нема достатньо інформації. Але просто от такий збіг обставин.

І.: Ну, не хочеться думати, щоб це була підстава, щоби вас затримати і так далі. Але…

О.С.: Ну, так. Якщо думати так, то тоді питання ж не тільки до російської сторони виникають. В цьому питання.

І.: Тут питання залишається відкритим.

О.С.: Добре. Якщо в нас ще якісь питання є…

І.: Так. Завершуємо. Але ще скажіть, таке ліричне питання, по чому ви сумуєте найбільше в Криму?

О.С.: По чому? Ну, найбільше я сумую за нашою квартирою ялтинською. Це сто відсотків. Я її дуже люблю. Ну, це батьківська хата, по суті. Всі спогади дитинства – все там. Далі – це маленькі вулички. І я сумую, напевно, в такому побутовому вимірі за тим, що в Ялті, зараз я за кермом вже декілька років, а в Ялті мені не треба була машина, і я дуже сумую за тим, що можна було раніше дістатися до центру, до роботи, до друзів пішки. Тобто нам в Ялті не потрібний був транспорт. Зараз в Києві це уявити неможливо, особливо ще я живу за містом тепер. Тому за цим я дуже сумую, коли можна було всюди дістатися пішки.

Ну, і найбільше це, напевно, знаєте, коли питають: «Чи є у тебе там місце сили?» чи щось таке. Це Чорне море. І я за ним сумую найбільше взимку. Бо насправді найкрасивіше і найпотужніше море Чорне, воно взимку. Бо воно тоді дійсно чорне, воно дуже глибоке. І оцей шторм, хвилі, вони якісь зовсім не такі, як влітку. Влітку здається, що вони дійсно, знаєте, такі туристичні, типу, щоб там всі покаталися на хвилях. Взимку – ні. Взимку це такі, вони такі врізнобой, вони такі глибокі, одна поглинає іншу. От дійсно влітку море не таке. Тому справді я обожнюю наше море саме взимку. І найбільше я полюбляю ялтинський шторм взимку. Тому що, по-перше, це дуже великі хвилі, які підіймаються під час саме зимових штормів (влітку таких штормів не буває), і вони б’ються об набережну. Ну, як би там, де завершується набережна, б’ються ці хвилі, вони розбиваються, і оці краплинки такі, які летять, вони настільки холодні, солоні, і вони, от ти можеш бути в будь-якому одязі, на тобі може бути пуховик і ще щось, але вони все одно тебе проб’ють. І от цей такий, коли тебе колить цей шторм,

дуже холодно, дуже сильний вітер. Насправді, ну, це дуже, напевно, так, неприємні відчуття. Але мені настільки вони, не знаю, вони мене якось заряджали. Бо енергетика, яка йшла від цих хвиль, від цього моря, вона дуже заспокоювала і дуже давала якесь таке натхнення, можливість іти далі, сконцентруватися. Я дуже довго шукала в Києві щось таке, їздила на Дніпр дуже часто. Але це все не то. І я розумію, що Чорного моря я так ніде і не знайшла. Ну, не літнього, а мого справжнього. Так, за ним я дуже сумую.

Ну, зрозуміло, найбільше сумую за своєю родиною. Це дуже дивно, коли ти не можеш бути з ними там поруч ані в радості, ані в трагедіях. Ми вже переживали і те, й інше. І оце коли не разом, це дуже складно для мене. Тому що за цим я дуже сумую. Ці всі наші святкові столи. В нас декілька поколінь там: дідусь, мама, я. І коли, наприклад, новорічний стіл, я за ним дуже сумую. Тому що він такий завжди був смішний. Бо дідусь любить холодець, і в нас стоїть там холодець і олів’є таке класичне. І поруч там роли і суші, які ми там самі накрутили, бо ми ж такі всі модні, сучасні. І оцей стіл, який об’єднує всі ці різні…

І.: Всі покоління.

О.С.: Так. А потім, коли чоловік з’явився, там з його…

І.: Ще якісь блюда свої.

О.С.: Так. Тобто це такий постійно був… Я так любила цей стіл, ці приготування, коли ти намагаєшся, щоб усе для всіх: дідусь, бабуся – їм оце, для чоловіка – це, оця така суєта, вона мені дуже подобалася. Мені не вистачає оцих наших великих столів, коли ми могли декілька поколінь бути разом, сперечатися, сміятися.

І.: А сниться Крим?

О.С.: Сниться. Дуже часто сниться. Сняться такі якісь дуже, не знаю, дуже такі якісь конкретні місця. Може приснитися просо майданчик якийсь там дитячий. А може приснитися, там, якась «курілка» університету. Або якась вуличка, яка, як ми її називали, «сократ», «я пробегу по сократу», щоб скоріше пройтись кудись. Море сниться, так, часто. І родичі мої сняться, і всі мої кошки, собаки, шиншили, які в мене були. Коли я залишала Крим, у мене там залишалась кошка, собака і шиншила. Зараз вже нікого з них не залишилося, всі вже померли. І оце, знаєте, як якась така… Ну, це як два різних дійсно життя. Бо все там залишилося. От те, що в тебе було, воно все там. А тут все зовсім інше.

І.: Інший світ.

О.С.: Так. І тому дійсно війна і окупація – це от реальна така межа між двома життями. Це реальна межа. І я знаю багато кримчан, у яких так само. Тобто в багатьох зовсім інше життя почалось після окупації в різних якихось сферах. Ну, тобто деякі змінили кардинально своє життя й оточення. Але там залишилося таке найближче і тепле. Ну, бо для мене це ще дитинство там все. Тому зрозуміло, що я маю такі добрі спогади. І там мама. Тобто все таке тепліше, найтепліше, що є, воно все залишилось там.

І.: Але є надія на повернення?

О.С.: Так. Власне, для цього я і працюю. Напевно, якщо б я в це не вірила, я б не змогла іти далі. Тому я точно знаю, що я туди повернуся. Бо в мене є донечка, і вона має побачити наше море. От те саме, яке наше. Вона має на це право, це її море також.

І.: Дякую дуже за розповідь.

О.С.: Будь ласка.

Скрипник Ольга

Псевдо

Роки життя

1987


Місце народження

м. Ангарськ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

юристка, правозахисниця


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

21.04.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

15


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю зі Скрипник Ольгою, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Скрипник Ольги про події окупації Криму, записані 21 квітня 2021 року