Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Охлопкової Валентини про події окупації Криму, записані 31 травня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 31 травня 2021 року. Запис відбувається в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Валентина Охлопкова (В.О.): Доброго дня! Мене звуть Охлопкова Валентина (Андріївна – моє ім’я по батькові). Я народилася 18 листопада 80-го року в місті Києві. В принципі, все життя прожила в Києві. Вчилася в Латвії в біблійному коледжі, в інституті… Зараз, як це називається? Українська академія тренінгів. Психологію вивчала, фотографію, вчилася в школі мистецтв Університету Націй. До подій Революції Гідності я, взагалі, планувала їхати в Амстердам і очолювати філіал академії мистецтв, який планувався відкритись в 14-му році. І почались якраз події Революції Гідності, і я прийняла рішення, що мені треба залишитись там, на Майдані, на барикадах.

Початок подій я пам’ятаю, якраз в той день, коли побили студентів на Майдані. А в моїх друзів, які також потім стали учасниками Революції Гідності, в той день був запланований такий музичний квартирник. Вони якраз, мій друг, він живе – це будинок Каракісової матері навпроти СБУ. Там старовинний такий будинок генералітету. І там от ми збиралися в той день. І я йшла в метро і бачила: в метро йде Арсеній Яценюк, він дає інтерв’ю. Мені якось дивно. Виходжу на Майдані, бачу там щось, якісь там наслідки трагедії, яка ще, ну, не зрозуміло було, що відбулося. І я прийшла до своїх друзів, і вони почали розповідати, що ось там побили студентів, і якась там сталася така трагедія. І ми тоді… Ну, ми не знали, як на це реагувати. А потім, коли вже офіційно почали кликати на Майдан, то всі ми почали, ну, ходити туди і там кожний виконувати якісь функції. Ну, в мене тоді було відчуття, ну, що от мені треба просто допомагати на кухні. Я там готувала чаї, якісь там каші разом з… Боже, тоді от зароджувалася ця партія. Господи, я забула їх назву.

І: «Демократичний альянс»?

В.О.: «Демократичний альянс», да. І в мене було посвідчення від «Демократичного альянсу». І оце біля воріт якраз там була оця польова кухня, там готували їсти.

В.О.: Ну, ми ходили на Майдан і готували, ну, я там готувала їсти, мій друг будував барикади. Ну, всі ми були такі якісь… І, знаєте, тоді було таке відчуття, ну, навіть оці коли були там страшні події, коли штурмом декілька разів намагались брати Майдан. І 20 лютого я якраз збиралася їхати до свого цього друга. І метро не ходило, я їхала на маршрутках. І я чула, як в маршрутках їхали оці представники спецслужб з Донецька. Ну, бойовики. І вони там спокійно розповідали, що вони там збираються робити і з ким. Було страшно дуже, да. І я приїхала, ну, це було 19-го, я приїхала до друзів, ми переночували у них, і потім 20-го я пішла в Михайлівський на службу вранішню. І там були оці представники якраз Європейського парламенту, оцей представник польського парламенту. І тоді ходили чутки про те, що нібито має (тому що вони приїхали), все має якось заспокоїтись і зупинитись.

І я спокійно виходжу, після служби іду на Майдан і бачу: йде чорний дим і постріли. І це було, ну, зрозуміло, що якось воно не дуже заспокоюється все, а навпаки. І тоді там біля Поштамту стояв намет церкви «Нове життя». Я раніше ходила в цю церкву. І там також вони робили чай, бутерброди. І от весь цей день я стояла там, і ми робили чай, бутерброди. Насправді, було таке відчуття, ну, спокою. Чесно, от у мене було таке відчуття, що Бог нас, от знаєте, тримає просто у своїх руках, що все буде добре. І в мене тоді… Ну, я така людина досить замкнута. В мене є своє дуже вузьке коли друзів. Ну, а всі інші – це просто інший світ, інші люди. А от там ці підходили до нас там чоловіки, такі вони, ну, як шахтарі, чорні такі. І от вони підходили брати там цей чай, каву. І от у мене там був якийсь катарсис, що всі ці люди – це от якась родина, одна родина.

Я пам’ятаю, дуже здивувалась. До нас в намет прийшов хлопчик молодий зовсім. Йому було, ну, може, 16 років, може, навіть молодший. Він був грузин. І він був в такому шоці, дуже сильно він замерзлий був. І ми його покрили там ковдрами різними, дали йому гарячого чаю. Ну, відігрівали його просто фізично. Тому що його трусило. Ну, і від страху, можливо. Ну, і від холоду. Бо реально було холодно. Я тоді не розуміла, що грузини роблять на Майдані, що їм той Майдан. Ну, я його не спитала. Як би це нечемно. От. А потім грузини були і в батальйоні «Азов». Причому в усіх самих таких потужних боях. І вони тренували наших хлопців. І ці от інструктори, вони тренували наших снайперів. І вони, коли я в грузинів питала, чому вони поїхали в АТО, то вони сказали, що українці нам дуже допомогли, коли Росія напала на Грузію, і поки ми воюємо тут з Росією, то Росія не прийде в їх країну. І тоді я зрозуміла, можливо, цей хлопчик, він також…. Тому що в Грузії подвиг українських авіаторів, які врятували мирних жителів в горах Сванетії пам’ятають, на відміну від України. Ну, ми про це зняли документальне кіно. І зараз в Україні також мають пам’ятати. Фільм називається «Миротворці. У горах Сванетії». От. А потім, значить, коли вже стала трошки спадати оця напруженість на Майдані, в принципі, вже під вечір 20-го числа вже ж там постріли вщухли, ну, Янукович втік, мені здається, в той день.

І.: Ні. На наступний. Він 22-го втік, тобто через день.

В.О.: Ну, так. І просто вже, ну, все, вже бійня прекратилася і потім я дивилася в новинах про те, що, ну, це вже був початок березня. І в новинах показували події в Криму і показали це відео, де в Бельбеці пробіглися з прапором там наші солдати й офіцери льотчики, коли росіяни почали блокувати їх частину.

І я, в мене просто подружка, яка жила в Києві раніше і вчилася зі мною в одному класі, вони продали квартиру і купили квартиру якраз в цих будинках офіцерського забезпечення в Бельбеку. І я дуже багато років поспіль їздила до них в гості. І для мене, коли я побачила Бельбек, в мене клікнуло, що треба терміново їхати в Бельбек.

Ми за одну ніч з друзями, ми спілкувались тоді з Марією Томак, вона очолювала «Євромайдан SOS», і ми за одну ніч назбирали на стрім-комплект. Назбирали величезну купу листів підтримки, карток поповнення рахунків, там, якихось смаколиків, батарейок. І я все це привезла поїздом. Ну, частину привезла, а частину мені відправили «Новою поштою» (тоді вона ще працювала) в Бельбек. Я познайомилася за ніч буквально до відправки з учасником Революції Гідності і колишнім офіцером-миротворцем Сергієм Грабським. І він мені дав контакти Мамчура. І мене пустили на територію частини в Бельбеку, я їм там все передала це.

І потім наступного дня це була реально містична просто історія. Мені друзі кажуть: «Валя, тут є журналісти, які приїхали з Києва. І тобі треба з ними зв’язатись». Там от Лідія, зв’яжись з нею, вона також в Севастополі. Я зв’язуюсь з цією Лідією і розумію, що я з цією дівчиною дуже давно знайома, і ми вчилися з нею в театральній студії «Чорний квадрат». Да. І ходили на системні розстановки. Ну, так… І тут раз – Ліда вже військовий стрімер-журналіст. І вона їздила, Ліда, по Криму вже до цього, і вона знімала фактаж якраз захоплення наших частин військових. І за нею на той час, їх групою, вже ці… ФСБ полювали.

І.: Спостерігали. Так?

В.О.: Так, ФСБ. І нам потім, значить, Ліда також приїхала в Бельбек, і пару днів ми з нею там побули. І вона знімала Мамчура, він показував їй там оцих «зелених чоловічків». Там була пожежа на трансформаторній будці. І ми там знімали навколо. В них були незакриті вікна штабу, і ми просто з вікон знімали оцих там снайперів, оцих росіян з прапорами, спецпризначенців.

Потім, ну, нас попросили з частини. І ми жили, ну, це також неймовірна історія, ми жили в готелі, який належав кримському татарину в Любимовці. І він нам допомагав купувати для Бельбека медикаменти, ну, там, шукати по аптеках. Ну, і ми жили в нього безкоштовно абсолютно, він нас ховав, переховував у себе. Ліду там перефарбували працівники цього готелю, відрізали їй волосся. Ну, там було, да… Насправді, я вам скажу, що…

І.: Страшно.

В.О.: Було дуже страшно в Криму. Дуже страшно. Тому що коли я тільки заїжджала в Крим, я їхала до Сімферополя на поїзді, і на платформі бігали «казачки» і оці учасники кримської «самооборони» з пов’язками червоними. І я бачила, вони, ну, як оці, знаєте, німецькі оці поліцаї. Ну, це от реально було таке відчуття. От вони бігали, і вони там схопили дідуся кримського татарина. Ну, він був в такому: в шапці. Да? Такий, ну, поважний старенький дідусь. І вони почали його, там, ну, пхати, там, майже бити, кричати на нього, що ти, там чеченєц, ти там якийсь бойовик. І він казав: «Ні, я кримський татарин. Я не маю ніяких поганих намірів». Дуже було страшно. І потім на вокзалі мене зустрічав також кримський татарин активіст. Він жив в Севастополі Ернест Сулейманов. І він мене віз своєю автівкою в Сімферополь… Господи, в Севастополь. І дуже було страшно. І він до сих пір мені це згадує. Я дуже сильно злякалася, коли ми проїжджали блокпости з сербськими четниками. Тому що це були люди, ну, от вони були вбивцями. І це було видно. Оці в них там бороди руді, оці нашивки з черепами. Ну, це такі були неймовірно страшні люди. Я не знаю.

Ну, я розумію, що, ну, що там, ми не виглядали ніякими загрозливими, нас пропустили. Але реально я думаю, що нам би там голови повідрізали легко, якби знали наміри.

І, в принципі, тоді от в мене була така перша думка, що, ну, якщо в мене буде зброя і я побачу цих людей ще раз, ну, от в якості окупантів, то я буду в них стріляти. Ну, до цього навіть на Майдані під обстрілами і мене не було ніколи відчуття, що мені треба когось вбити. Ну, тому що було відчуття мирного спротиву. А от там я зрозуміла, що бачиш ворога – стріляй, якщо є можливість. Ну, я була волонтером. Я жодного разу ще, окрім слова, якихось там виставок, документальних фільмів, ніяк ще життя ворога жодного не забрала. Ну, хоча якщо там буде наступ якийсь великий на Україну, який Путін планує, то, можливо, будемо відбиватись все що буде під руками. Якщо на це буде воля Божа.

І.: Ну, а насправді, оце таке відчуття, що ти готовий, ти бачиш, і ти відчуваєш цю ситуацію, це теж говорить про атмосферу, як там була створена.

В.О.: Там була просто атмосфера, ну, ненависті. Вона була настільки густа, що було страшно. От реально, я ж кажу, оце відчуття… Я пам’ятаю, в Севастополі я пішла в супермаркет, і я була на зв’язку з учасниками Революції Гідності. Вони потім створили оцю «групу 30 листопада» (правозахисники).

І.: Да, да, да.

В.О.: І я коли підпалили оцю трансформаторну будку в Бельбеку, я попросила їх, чи могли б вони купити їм генератор. І там оцей чоловік, він віддав свої останні десять тисяч гривень, щоб купити цей генератор. Ну, щоб ви розуміли, наскільки це були небайдужі. І цей чоловік з Тернополя, він розмовляв українською мовою, ми з ним українською мовою розмовляли. Ну, я про це не подумала спочатку, що я роблю в супермаркеті в Севастополі. (Сміється) І ви просто собі не уявляєте, як на мене дивились оточуючі. Ну, це було реально так от, я ж кажу, Боже, страшно дуже. От.

І що таке ще вам розказати? Іще, через те що я з цими журналістами Євромайдану спілкувалась, так вийшло, що на мене почали виходити наші військові кожен раз, коли їх штурмом брали, намагалися взяти штурмом частину. Вони мені вдень і вночі телефонували, і вони просили зробити оцей резонанс, щоб журналісти почали про це писати. І от ми з Машею Томак…

І.: Працювали.

В.О.: Оце на інформаційному фронті, да. І я пам’ятаю, коли мені зателефонували і сказали, що штурмують оцю морську авіаційну бригаду, беруть штурмом, що там літають бойові вертольоти, і мені почали телефонувати з новин, коли над Бельбеком також почали літати бойові оці російські вертольоти.  І я вам скажу, що це було дуже страшно. Там от якраз мій друг Міша, він віз під пункт пропуску ліки, які ми закупили (також на гроші учасників Революції Гідності). І почали літати ці бойові вертольоти, і я Міші сказала, що: «Міша, збирай речі, родину бери і виїжджай». І він мене послухався, і він виїхав. Ну, і слава Богу. Він до сих пір це згадує, дуже мені вдячний.

І.: А він в Криму проживав?

В.О.: В Севастополі, в Любимовкі, да. А потім там в Криму от у мене також якийсь внутрішній голос мені сказав: «Валя, збирай речі і виїжджай». І я зібрала речі, сіла на автобус, і коли я вже їхала, мені телефонує Міша і каже: «Валя, ты не бойся, но вас едут брать». Я кажу: «Ну, я вже, тіпа, виїжджаю з Криму». А Ліда, значить, там оцей друг Михайла, він був поліцейським, ну, міліціонером, і він був за Україну, і він їх, ну, відпустив. Ну, і це також диво. Да?

І.: Тобто їх забрали і відпустили? Чи як?

В.О.: Ні, не забрали. Він просто подивився на їх документи і такий сказав, тіпа: «Все нормально. Уходите». Ну, і він їх відпустив. І Ліда, потім ще деякий час вона була в Криму. І я думаю, що, там, по Ліді у вас будуть дуже прекрасні матеріали. Тому що вона така: дійсно справжній герой. І я просто не уявляю, як у неї там вистачало сміливості.

І.: А вона ще довго там жила?

В.О.: Ну, іще якийсь час вони там були, да, в Криму. Я ж кажу, у неї прекрасні матеріали. Вона була і не оцих кораблях наших в Донузлаві, і в Керчі, і, до речі, в... Господи, в оцій нашій бригаді морської авіації, і була і в Бельбеку. Ну, вона реально багато де була. В неї там прекрасні матеріали. Я думаю, що її спогади, вони будуть неймовірно важливими. От.

І я тоді виїхала з Криму успішно. А потім, через буквально декілька тижнів, оці новини почались про те, що блокують наших моряків на кораблях. І в мене перша думка була: «Боже, я дуже хочу контакти цього командира корабля «Славутич». Ну, це реально містична історія, кіношна. І я так про це подумала, і мені телефонує буквально через десять хвилин оцей мій друг, полковник Сергій Грабський, каже: «Валя, ось тобі телефон командира корабля «Славутича». Їм дуже потрібна допомога». І я телефоную Дмитру і кажу: «Здравствуйте! Это Дмитрий? Я Валентина. Как у вас дела?» Оно говорит, причому такий спокійний голос, він каже: «Обстановка стабильно-тяжелая». Я кажу: «Ну, хотим вам помочь. Я вам привезу деньги. Мы хотим вам помочь, привезти». І ми також через «Євромайдан SOS», через моїх друзів, до речі, в церкві також збирали гроші їм. Я думаю, що там їм привезли більше десяти тисяч гривень. Ну, на той час це були великі гроші. Я зустрілась з Дмитром.

І.: Ви теж поїхали туди?

В.О.: Я поїхала в другий раз. Я не розуміла, що я роблю і наскільки це серйозно.

І.: А це який був період?

В.О.: Ну, це вже був квітень 14-го року. Я приїжджаю... А, там, взагалі, цікава історія. Ну, вона не дуже історія, реально не дуже красива. Тому що в Криму перший раз до мене підходив замполіт Бельбеку. Він мене питав: «А где на Майдане прячут оружие?» І я так на нього дивилась, ну, тіпа, мені цікаво. Я кажу: «Я не знаю где. Я чай готувала людям». Ну, от у них було таке відчуття, от у деяких, дуже таке вороже до учасників Революції Гідності. Я не розуміла чому. Потім пізніше, коли я почала збирати архівні документи, то виявилося, що офіцери гарнізону Бельбек, вони перші написали звернення до Януковича з проханням застосувати зброю проти учасників Революції Гідності. Я думала, що цей замполіт, він не вийде з Криму.

І.: А він вийшов?

В.О.: Він вийшов з Криму. І він потім нам розповідав... І коли він вийшов з Криму, почались події в Слов’янську. Я приїхала в частину до морських авіаторів, а вони ж у Миколаєві базувалися, з журналісткою, вона була (Боже, з якої країни) з Данії, газета «Траут», Фльор її звали. І вона хотіла дуже взяти інтерв’ю от у якраз цих офіцерів гарнізону Бельбек. І ми з нею домовились, ми поїхали туди, в частину, в яку вони вийшли вже. І ми зустрілися з цим замполітом. І він мені з отакими сяючими очами показує свій паспорт, а в нього прописка – Слов’янськ. А якраз вже ж там Гіркін тільки захопив Слов’янськ. І Фльор його питає: «А чому, ви думаєте, так трапилось, що бойовики, ну, от не в Криму, а чому вони в Слов’янську ці події почали почали відбуватись?» Він їй не відповів на питання. Але він дуже так цікаво сказав, і я розумію, що це була відповідь. Він сказав: «Ви знаєте, у нас в такой красивый город і там такие красивые святые места». Ну, а Святогорська лавра – це був очаг сепаратизму. І батюшка зі «Славкурорта», він збирав ящики і труни зі зброєю якраз для Гіркіна і його компанії. Тому він відповів, але такою метафорою, знаєте, красивою.

Так от, коли я приїхала в Севастополь другий раз і ми привезли гроші для цього командира корабля «Славутич», вдалося також, я зателефонувала друзям-банкірам,

їм вдалося розблокувати там в перші тридцять хвилин картки заблоковані, уже були заблоковані картки банківські. Я передала. Ми попили якогось чаю в кав’ярні на набережній, я передала гроші і все. Ну, і він мені написав ще перелік, кому ще вони просять розблокувати картки, ну, як їм ще можна допомогти.

Потім я поїхала... Я там познайомилася у фейсбуці з також офіцером Військово-морських сил України, який служив в газеті (я не пам’ятаю, як вона називалась, ну, оця військова газета) журналістом. І він служив ще на якомусь допоміжному кораблі. І він з друзями, мене запросили вони в похід, одноденний похід. Ми пішли в Байдарську долину з наметами. І коли я вже йшла в цих горах, мені зателефонував замполіт Бельбеку. І він спитав мене: «Валя, вы случайно не в Крыму?» Я йому кажу: «Так, я в Криму. А що таке?» Він каже: «Ну, вы в курсе, что за вами охотится ФСБ?» (Сміється) Я кажу: «Ні. дякую за інформацію. Вона дуже така цікава і бентежить мене дуже сильно». Ну, і там ми з ним так трошки поговорили, я поклала трубку, і було, канєшно, дуже стрьомно. От. І ми там одну ніч ми з друзями розбили намети ці, ну, пікнік був якийсь. Потім зранку зібрали намети, і вже я пішла на поїзд. Потім ми цьому офіцеру збирали гроші на квиток, щоб він виїхав з Криму. Тому що гроші закінчились. Він виїхав. Потім, через декілька років, я йшла в торгівельному центрі на «Олімпійському» в Києві, я зустрічалася зі своїм другом. Ми з ним сидимо, розмовляємо, і повз мене проходить величезний дядько, короче, такий у формі Нацгвардії. Він мене бачить і такий: «Я тебе знаю, короче. Я зараз іду по справам, сиди, тіпа, мене чекай». І він таким тоном це сказав, що я думала, що він повернеться і буде мене бити просто. (Сміється) Ну, Діма також великий був хлопець. Я думаю: «Ладно. Якось розберемось». Він повертається і каже: «Я Николай Воробьев, и вот это мы с тобой в Крыму бачились, і ти мені допомагала, щоб виїхати з Криму. Я пішов в Нацгвардію. Я служив на Карачуні. І зараз я помічник командира Національної гвардії. Тіпа, я тут одружився другий раз, у мене дитина. Я тобі дуже дякую», заплакав і пішов. І я також була в такому шоці. От.

І також це я розумію, що це було Боже диво, що я виїхала з Криму. Вже автобусом я виїжджала, вже поїзд тоді не ходив. Якщо ви пам’ятаєте, а той час росіяни підганяли поїзд з установками реактивними оцієї артилерії «Град» на кордон із Кримом. І я дуже рада, що я виїхала. Ну, я не розуміла тоді ту небезпеку. Тому що вони слухали телефони. Ну, це ж було легко знайти людину. От.

Ну, і потім почалися вже події на Сході України. Той самий Сергій Грабський мене познайомив з Олексієм Савичем, який приймав... Це колишній заступник... Я російською скажу, не знаю як сказати українською. Замначальника разведки Генерального штаба. Він такий колишній військовий розвідник. І він приймав участь у формуванні 11-го батальйону «Київська Русь». І я от з цими дівчатами, які допомагали купляти медикаменти для Бельбеку... До речі, вони всі медикаменти залишили окупантам. Хоча їх просили розділити медикаменти на дві частини і частину залишити на території військової частини, а частину так десь в іншому місці, щоб у якомусь форс-мажорному випадку вони могли там скористуватись. Вони це не зробили, а все віддали «тим, хто вирішив залишитись», як вони це називали.

Ще, повертаючись до подій в Криму, я хочу про деяких людей розказати. Ну, це дуже цікаві люди. Мені мої знайомі оці учасники миротворчих операцій зателефонували і сказали: «От я хочу надати вам телефон: Петр Прокопенко. Він, як Дід Мазай, короче, рятує там наших покинутих військових». І насправді вони там були.

Тому що деякі частини, ну, вони зраджували, командири, вони переходили під російські прапори. А деякі солдати, ну, там же ж були солдати оці «срочніки», вони були явно не з Криму, а з інших регіонів України. І вони там були тупо покинуті. І от некий Петр Прокопенко с Харькова ветеран-чернобылец під легендою, що він чорнобилець, їздив оце збирав наших покинутих хльопчиків. І мої друзі просто йому також передавали значні суми грошей на те, щоб він рятував покинутих хльопчиків. І я думала, що він герой. Ну, ми з ним там спілкувались досить довгий час. А потім виявилось, що він цих хлопчиків здавав в монастирі Московського патріархату.

І.: О Боже!

В.О.: Потім я побачила… Ми з ним якийсь час дружили на фейсбуці. Потім я побачила, що після окупації він їздив і разом з представниками МЧС Росії там покладав квіти чорнобильцям. Ну, що він працював зі спецслужбами Росії. Посварилися ми з ним тоді, коли, якщо пам’ятаєте, коли обстріляли Маріуполь. Я була там під час обстрілу. Я вийшла допомогу військовим. І так виявилось, що я була там в той день, і ми поїхали з журналістами знімати там ці обстріли в Східному районі. Я виклала ці фотографії, ну, там, з якимись коментарями, що трагедія в Маріуполі відбулася. І він прийшов до мене в коментарі, цей Петр Прокопенко, і написав, що ты, типа, какая-то грузинко-американская чуть ли не подстилка, короче, что это укропы обстреляли Мариуполь, а не росіяни. Ну, я пішла до нього в фейсбук, оце побачила все це МНС Росії, і я зрозуміла, що це дуже цікава людина, яка з нашою допомогою матеріальною працювала на Російську Федерацію. Мені було дуже сумно. Тому що, ну, наприклад, у мене за те, що я допомагала там військовим в Криму, у мене немає жодної відзнаки ні від командування Військово-морських сил України, ні від кого. А Петра Прокопенка нагородила церква Московського патріархату і Президент України Петро Олексійович Порошенко. Да. Це дуже поважна людина. Зараз він займається громадською діяльністю і захищає права ветеранів-чорнобильців, які знаходяться на непідконтрольній Україні території. Ну, такий правозахисник, він правозахисник.

І.: Ну, але ж він працює на російські тепер органи. Чи як?

В.О.: Ні, він в Харкові. Він не отримав, наскільки я розумію, жодної підозри. Ну, як ще можна...?

І.: Так я не розумію, він так і лишається неразоблаченным, як то кажуть російською?

В.О.: Нет. Ну, хоча я говорила своїм друзям, які нібито мають там дотичними бути до спецслужб. Я їм розповідала про цього Петра Прокопенка.

І.: Так а він де зараз проживає?

В.О.: В Харкові. Він харків’янин.

І.: А, в Харкові. Він виїхав?

В.О.: Ні, так він з Харкова.

І.: А, він і був.

В.О.: Він їздив просто Крим нібито як...

І.: Я зрозуміла. Допомагати цим хлопцям.

В.О.: Да. Святий рятівник, який рятував, але направляв, тіпа, не в те русло наших хлопців. Да. І що я хотіла сказати вам ще?

І.: Ну, це така історія, да...

В.О.: Це історія, взагалі, епічна, насправді. Так от я ще збирала... Ну, це також мені дуже сумно. Тому що я за допомогою Ліди, ми сиділи ночами от в цьому готелі і робили скріншоти оцих учасників захоплення наших військових частин, щоб відправити це якимось нашим, там, розвідникам, органам. Ну, писали їх там контакти в фейсбуку. Ну, і це в 14 році я думала, що я роблю велику справу, але виявилося, що це нікому не потрібно. І дуже шкода. Тому що вони ж потім деактивувати свої оці фейсбук-акаунти. Хоча там було багато чого цікавого. Ну, от це про роботу, що от є звичайні люди, які ризикують свободою і життям і щось збирають, якусь інформацію. А є люди, які сидять на посадах і на зарплатні, і не зрозуміло, чим вони займаються.

І.: Навіть не використовують те, що їм поступає від людей, не опрацьовують.

В.О.: Да.

І.: Це негарно. Ну, але тоді там в Криму багато чого такого робилося, наскільки я розумію, що фіксувалося хіба що волонтерами. А так, всі спецслужби, вони перейшли фактично на сторону ворога.

В.О.: Ну, не всі. Більша частина.

І.: Більша частина.

В.О.: Стрім-комплект, який я привезла...

Також була цікава історія. Тому що там ще був один волонтер від «Євромайдану SOS». І він попросив мене, щоб я дала йому контакти Мамчура, і він би подарував від себе стрім-комплект їм. І я сказала: «Окей». Він подарував свій стрім-комплект в Бельбек. А я свій стрім-комплект передала розвідникам якраз Військово-морських сил України. І ми, до речі, також, мої друзі, які займаються сонячними панелями, вони в 14-му році передали в Штаб флоту досить великого розміру сонячну панель, щоб вони могли заряджати свої там гаджети і зв’язуватися, контактувати з навколишнім світом. І от розвідникам Військово-морських сил ми передали от свій стрім-комплект, і він також якийсь час там працював на нашу розвідку. Ну, насправді, да, такі події вже. І, ви знаєте, мені було настільки страшно, що в мене якось, знаєте, було таке розщеплення свідомості, і мені здавалося, що я просто дивлюсь кіно. Ну, якесь кіно просто про себе і що це просто…

І.: Ну, взагалі, це дуже ризиковано. Ви перший раз їхали туди не сама. А другий раз сама їхала?

В.О.: Перший раз сама.

І.: І теж сама.

В.О.: Просто я знала, куди я їду. В мене подружка жила в Бельбеку.

І.: А, да, да, да. Зустрічали, було до кого їхати.

В.О.: Я могла в неї пожити, да. А другий раз я вже їхала…

І.: Просто.

В.О.: Просто. Ну, якось, да, так. Я вже коли виїжджала, я роздала ж всі ці гроші. І коли я вже доїхала до Херсона, в мене вже грошей не лишилося зовсім. І оці миротворці, вони мені привозили ще гроші, купляли квиток до Києва. Да, це було. І я ночувала у родички – учасника Революції Гідності в Херсоні. Да, це такі…

І.: Ну, але час був такий, час був такий.

В.О.: Да, такий час. Якось, знаєте, от воно було, оце ходіння по воді. Ну, якось це було таке життя. Ну, і це було…

І.: І якось воно було тоді як би нормально. Тому що багато людей потрапляли в таку ситуацію. Ну, але, звичайно, що все було ризиковано. Багато чим ви ризикували. В Києві багато чого було ризикованого на момент оцих всіх подій протестних. Я вже не кажу про Крим. Там взагалі така територія дуже напружена.

В.О.: І мені Сергій тоді казав, що: «Валя, якщо буде все дуже страшно і важко, то ми домовимось, тебе сховають у мечеті».

І.: В Криму.

В.О.: В Криму, да. І це було таке, ну, от дійсно перше таке, ну, от відчуття, що є дійсно кримські татари, мусульмани, і що вони за Україну, і що можна, там, якщо що, прибігти до них і попросити про допомогу. І, до речі, тоді дуже багато циган, вони допомагали також Україні. Вони виконували в якості розвідників і збирали дуже важливу інформацію.

І.: Те, що ви збирали, вона нікому виявилася не потрібна, ця інформація.

В.О.: Ну, да. То єсть я просто чекала, що зі мною хтось зв’яжеться, там якісь слідчі, знаєте, які, там, розслідують.

І.: А ще говорили про мечеть, що можна сховатися, про кримських татар.

В.О.: Що можна сховатися, да. І це було так дуже...

І.: Про циган, про циган.

В.О.: І про циган.

І.: Да, да, оце цікава історія.

В.О.: Циган. Я думаю, що це... Я не знаю просто. Може, на відео Сергій не погодиться говорити, а от може, аудіо. Тому що от він колишній військовий, але він, ну, аналітик і розвідник. І він дуже багато так на волонтерських засадах координував подій. І він оце якраз з цими циганами спілкувався. І він мені розповідав, що вони дуже багато зробили. І це, я вважаю, що, можливо, про це було б дійсно добре зібрати більше інформації. Тому що якщо вони багато зробили, то, можливо, вони варті того, щоб про них пам’ятали, про їх внесок.

І.: Ну, так, звичайно. Тому що я вперше чую про те, що... Про кримських татар багато говорять. Кримських татар я багато записувала. А про циган я вперше чую, що вони...

В.О.: Ну, і, розумієте, воно ж не зрозуміло, де вони зараз. Ну, і, взагалі, вони ж є різні. Там, оці, які кочові. Ну, я не знаю, чи вам вдасться там когось з них знайти.

І.: Ну, так.

В.О.: Але це було б цікаво дуже.

І.: Але це така історія цікаво. Тому що які, хто, чому вони допомагали Україні. Видно, все-таки в них теж, не дивлячись на те, що вони, ну, як би більш аполітичні. Але якщо в цьому моменті якщо вони проявили активність, то це цікаво.

В.О.: Ну, можливо, вони просто розуміли якісь наслідки окупації для них самих. Да. Тому що я не думаю, що їм там зараз...

І.: Солодко.

В.О.: Нормально і комфортно, да. Ну, як і всім, в принципі, хто потерпає від екологічних наслідків окупації.

І.: Да, це цікавий факт такий.

В.О.: Да, да. От. І почалися, значить, події у Слов’янську. Почали формувати 11-й батальйон «Київська Русь». Мої оці знайомі дівчата з Майдану, вони віддали оці, ну, на Майдані було багато оцих спальників, карематів. І вже батальйон збирався їхати там на оці збори військові, і в них не було нічого. І вони спали от у цих спальниках і карематах з Майдану. А також ще одна моя знайома з Майдану, вона займалася медикаментами. І коли почались події на Сході, а медикаменти, вони зберігались там на якихось складах, їх було там дуже багато. І ми з цим Сергієм домовились про те, що приїхали військові автівки, і ці медикаменти, їх не вкрали, їх передали військовим. Ну, і все це було задокументовано. Ну, я розумію, що, можливо, якщо хтось там щось крав, і хтось і крав, ви пам’ятаєте, були скандали там із деякими посадовцями. Але, в принципі, більша частина...

І.: Передавалися.

В.О.: І це нормальна така, порядна історія, що, да, вони пішли у Збройні сили України. І це дуже такий, ну, позитивний досвід тогочасний Революції Гідності. От. І почали ми збирати 11-й батальйон Київська Русь. Мої друзі, в мене є друзі, вони пов’язані з, ну, інженери, гонщики, і вони допомагали. Ну, назбирали ресурси, і завдяки їх допомозі і нашій допомозі вдалося відремонтувати ці автівки. Вони ж там їхали на «Богданах», шкільні автобуси, якійсь там «КамАЗ», які пожертвували якісь там фермери. Ну, ви ж знаєте, збирали по всій Україні. От. І вони завдяки нашій допомозі, взагалі, поїхали в зону АТО.

Ну, і потім загинув перший комбат – Гуменюк, в засідці. І коли Олексій Олексійович став командиром батальйону, ну, його батальйон був (ну, і зараз нібито залишився) самим результативним батальйону 14-15-го року. Вони там приймали в подіях під Дебальцево активну участь. І він... Мене вразила історія, коли вони тільки з «Десни» збиралися виїжджати вже в бойові дії, там був один боєць, якого призвали через воєнкомат. І в нього було там щось четверо дітей і дружина була вагітна п’ятим.

І ми привезли йому якісь там іграшки, якісь речі для дітей. Я передала свого улюбленого ведмідя, там американського плюшевого ведмідя, дуже красивого. От. І Олексій, він зробив усе, щоб цього бійця відпустили додому і забрав собі цього ведмідя як талісман. І він з ним був от під час всіх подій, він штабі служив, цей ведмідь. І коли обстріляли градами частину і все горіло, то я просто цю історію дізналася від хлопчика, який там працював штабі, я не пам’ятаю, на якійсь там посаді. І він каже: «От у нас, типа, штаб горит, всё горит, а мені Олексій каже: спасай медведя». Я, коли він мені це сказав, я реально плакала. Тому що це... Да. І ведмідь до речі зараз живе з... ну, він є членом родини полковника Савича. І ми з ним нещодавно говорили на його день народження. А в нього дружина і донечка (ну, вже доросла). І колись я Олексія фотографувала з ведмедем в студії. Ну, там, в орденах, короче, там такі красиві фотографії. Він каже: «Я хочу зробити студійне фото родинне». І там дружина дочка і, каже, ми з ведмідьом. Дуже-дуже приємно. Така історія дуже...

І.: Душевна.

В.О.: Да. От. І, ну, що? Якось так.

І.: Ні. А ще от про Схід розкажіть. Це приватна вклалась ініціатива чи якась організація?

В.О.: Ні. Це було просто... Тоді ми просто діяли як звичайні активісти, волонтери. Я, от у мене такий стиль, якщо дівчата дуже робили багато постів у фейсбуці і збирали допомогу, я, як правило, зверталась до своїх друзів. До діаспори. До речі, тоді познайомили мене в Криму, з нами був, до речі, Володимир... Боже, в нього прізвище таке – Карагуар. Він загинув потім в автокатастрофі. Я думаю, що його вбили спецслужби Російської Федерації. І Володя тоді мене познайомив з Антоніною Кулик. Це дівчина з Канади, з діаспори. І вона потім дуже багато допомагала нам збирати на наш батальйон, на інші підрозділи. І потім вона робила дуже якісний проект підтримки протезування в Україні. Дуже багато вона зробила, її організація громадська. І потім така сумна історія. Тому що Тоня, вона така, ну, дуже порядна, і вона говорить правду завжди. Да? І за те що вона говорила правду і критикувала чинного Президента України, їй погрожували зробити її нев’їзною в Україну. І потім у неї так накопичилися образи на Петра Олексійовича, і вона на виборах підтримала Зеленського. От. І через це, ну, я Тоню не зрозуміла, чому вона його підтримала. Тому що бути ображеною на Порошенка – це одне. Ну, підтримати Зеленського – це інше. (Сміється) Вона це зробила. І потім її просто вичавила, ну, оця діаспора її просто вичавила. Ну, то єсть вона закрила всі свої... видалила фейсбук і закрила...

І.: Ну, тобто вона публічно його підтримала?

В.О.: Вона була дуже публічною особою. І вона публічно підтримала Зеленського. Причому досить агресивно. Ну, вона писала, що як це діаспора посміла, тіпа, не підтримати більшість, вибір українців і так далі. Ну, і мені трохи шкода. Тому що Тоня дуже багато зробила для України. Дуже багато. І вони зробили не тільки, там, оцей проект підтримки протезування, навчили наших протезистів і. там, навіть вплинули на прийняття законів, які наших поранених бійців і бійців з ампутацією підтримували. І вона, до речі, не отримала... Ну, от ми робили подання на неї на медаль «За любов і жертовність до України», вона її отримала. І все. Цей її єдина нагорода. Хоча Тоня, ну, Тоня реально заслужила. Ну, це просто (да?) от про те, що от є люди, які дуже зробили великий внесок, але через те що вони говорять правду не сильно відмічені нагородами.

І.: А де вона, в Канаді проживає?

В.О.: Да, в Канаді. Вона вчителька. Вона з... Боже, я забула це місто, з якого вона. Ну, вона зараз там вчителькою працює. В неї чоловік, він лікар.

І.: І вона сюди приїжджала сама? Чи вони так допомагала?

В.О.: Вона і приїжджала багато. Вона робила цей проект підтримки протезування в Україні. І багато приїжджала. Там різні проекти в неї. Останні проекти – це були освітні проекти. Вони робили дуже якісні мультфільми з історії України освітні. Може, я вам якось скину.

І.: Да, мені цікаво.

В.О.: Да. Тому що я просто розумію, що от вони зробили цей проект. А йому ж насправді потрібна, ну, підтримка. І це ж треба якось розповсюджувати серед вчителів. Да? Серед навіть істориків. Щоб ви могли, може, знаєте, порадити.

І.: Ну, от покажіть мені ці ролики.

В.О.: Я покажу вам, да.

І.: Мені просто цікаво.

В.О.: Да, покажу вам обов’язково.

І.: В нас є методист. Я їй теж порекомендую подивитися.

В.О.: Ну, просто було б добре. Ну, тому що, знаєте, не хочеться… Ну, от я зараз також дивлюся: Тоня видалила себе з фейсбуку. Ну, тому що там був боулінг страшенний. Ну, я, насправді, я ж кажу, я її не підтримувала, коли були вибори.

І.: Ні, ну, в людей це їхня думка.

В.О.: Але я просто розумію, що, ну, я її розумію, що за цим стоїть. Я дуже прекрасно розумію, що її надихнуло.

І.: Ну, просто дуже багато людей йшли на це тоді, через те що, ну, що як би не стільки за, скільки проти. Тобто за когось, скільки проти.

В.О.: Да. Ну, і плюс, там були оці перші люди. Там оцей же ж Загороднюк, який був у Міністерстві оборони. А він же ж там дуже дружив із представниками посольства Канади, і вони ж дуже в нього вірили, насправді. І вони за оці от нові обличчя, які були нібито дуже перспективні, вони їх підтримали, тому що вони вірили в їх потенціал. І от насправді посол же ж Канади Ващук, він же також через це, він же насправді підтримував Зеленського. Ну, я розумію, чому вони... Ну, тому що я з Ващуком також колись спілкувалась, і ми там говорили також про як ще можна допомагати Збройним силам України. Ми просто просили, щоби, якщо можна, посольство Канади підтримало, надало нашим Збройним силам якусь техніку, щоб вони могли записувати для трибуналу злочини, на відео знімати. Якісь там відеокамери спостережень. От. І я просто пам’ятаю, як Ващук, він зривався просто на Порошенка. Ну, тіпа: «Що робить ваш президент для України?» Ну, і в нього ж насправді, у Петра Олексійовича, була репутація колаборанта, насправді. Тому що деякі речі, які він робив, ну, це були речі не на підтримку України, а якісь такі: і нашим, і вашим, як то кажуть.

І.: Ну, і зараз, бачите, воно все ж нікуди не дівається. Воно рано чи пізно виходить на поверхню.

В.О.: Я просто про те, що я розумію, що не можна канонізувати, ідеалізувати Порошенка, і що кожну владу треба просто жорстко контролювати і заставляти їх виконувати свої обов’язки. Ну, на благо України саме.

І.: Так, так. Нікого не треба ідеалізувати, і треба контролювати, і треба, насправді, якщо інформація, викривати якісь незаконні дії.

В.О.: Да.

І.: Тому що це все робиться за рахунок нашої безпеки, за рахунок нашого, ну, як би достатку, процвітання України і так далі.

В.О.: Ну, існування України як нації, а не як підстилки.

І.: І існування під загрозою. Особливо в такі моменти, які були тоді, коли почалася війна, ті події почалися, коли в Криму було. І коли людина приходить до влади в такий надзвичайно важливий і загрозливий момент, то це така, ну, я не знаю, подвійна, потрійна відповідальність. І якщо людина в таких умовах порушує закон або працює не в інтересах України, ну, то, звичайно, що це треба викривати і про це треба говорити.

В.О.: Ну, і якось заставляти повертатися в русло.

І.: Звичайно. Просто у нас так же складається політика, що ми не знаємо, який буде наступний президент. З одного боку, це добре. З іншого боку, може бути все дуже непередбачувано.

В.О.: Ну, може бути дуже небезпечно. Тому що зараз до влади може прийти Юрій Бойко на наступних виборах. І це буде не смішно нам всім. Тому що я розумію, що і представників Українського інституту національної пам’яті можуть там чекати репресії, і таких людей, як я. Ну, тому що я не з тих людей, яка піде на співпрацю, на колаборацію. І я розумію, що я вже в списках якихось.

Ну, я просто прекрасно розумію цю ціну.

І.: Я сподіваюся, що цього не буде. Тому що, ну, не знаю ще якби не було Революції Гідності і війни, то ще так. Але за цих обставин чогось, ну, мені так здається, що вже суспільство...

В.О.: Ні. Ні. Зараз через оце... Ну, по-перше, подивіться, що зараз відбувається. Ну, дуже сильно розколоте патріотичне суспільство після виборів. Я оту свою подружку, яка також нашою цією була командою, вона також підтримала Зеленського, і я з нею взагалі, я її видалила з друзів у фейсбуці, я її забанила. Ми з нею були там на Майдані разом і зробили багато прекрасних проектів. Я її люблю, вона прекрасна дівчина, дуже порядна. І вона от була в моєму серці, я більше року про неї думала. Потім я їй зателефонувала, і ми знову почали спілкуватись. Але це показує, що от навіть на моєму рівні в мене дуже багато друзів – ну, от просто вони випили взагалі з мого життя, хоча ми разом пройшли як би багато чого. Да? І наше суспільство, воно дуже розколоте зараз. І зараз дуже сильно об’єднується якраз антиукраїнське, оце проросійське крило. Да? І Росія дуже багато, вкладає величезні кошти, ну, ви бачите, Медведчук скупив ці канали, проросійські оці, Ахметов нову партію сьогодні (чи, там, вчора) зареєстрував. Вони, Росія вкладає, ну, вона сама в агонії, але вона вкладає величезні кошти в те, щоби Україно чекала така сама доля, як і Білорусь – щоб просто вона лягла повністю під РФ. І для нас це буде трагедія. Тому що, я ж кажу, нас, тіпа, з вами, пощади нам не буде. (Сміється)

І.: Ну, будемо боротися, я думаю. Тому що в Україні ж просто так воно все не пройдьот. І я думаю що не пройдьот, тому що, ну, як? У нас же теж, вони то так поступово об’єднуються. Українці теж об’єднуються. Вони, правда, коли вже припече, об’єднуються.

В.О.: Може бути пізно. Розумієте? Тому що ми ж об’єднуємось... Ну, по-перше, зараз реально дуже вичерпані вже в людей ресурси фінансові, і люди вже, як на Майдані, отак от швиденько-швиденько, тіпа, гроші, ну, вже ніхто там ні на що так швидко не збере. Це перше. Друге – це те, що частина людей, ну, вони просто вже не спілкуються одне з одним. І я думаю, що деякі люди, вони не зможуть помиритися. Ну, це правда. Я просто бачу всі ці срачі. Ну, я ж кажу, деякі волонтери, навіть вони от ненавидять, системно ненавидять Петра Порошенка, знаєте, деякі ненавидять Зеленського. Настільки люто, що ці люди, вони вже, я не знаю, чи вони будуть здатні разом зібратися.

І.: Ну, бачите, це є велика проблема. Велика проблема, тому що ми на відміну від цивілізованого світу вкладаємося в особистості. Треба вкладатися в інституції. Треба вкладатися в систему, демократизацію органів і так далі. Не треба вірити в якогось там Порошенка або Зеленського як в ікону і через це сваритися. Тому що ви можете сьогодні помилятися. Тому що у вас є, ну, якась логіка своя в тому, щоб голосувати за ту людину. Я можу завтра теж помилитися, проголосувавши за іншу людину. По-перше, це може бути і непублічно, це може бути конфіденційна інформація. І від того, за кого я проголосувала, не має залежати те, наскільки я є продуктивна на своєму місці. Головне – які цінності сповідую. Можливо, я помиляюся в якомусь теперішньому виборі. Але якщо я сповідую цінності європейські і працюю правильно і так далі, я можу... Ну, що? Пішла сьогодні і проголосувала. А завтра змінилася позиція моя в якому плані? В тому плані, що я помилилася просто кандидатурі, а не в напрямку. Я так мислю. Тому що люди не мають сваритися і не мають, як в ікони, вірити в якихось людей. Тому що президенти міняються, на посадах міняються чиновники. Скільки в нас міністрів вже змінилося. Ми можемо комусь довіряти, комусь не довіряти. Сьогодні він прийшов, завтра пішов. А Україна одна. Якщо ми будемо, взагалі, особливо оці люди, котрі патріотично налаштовані і сповідують правильні цінності, розуміють, куди Україна має рухатися і так далі, із можуть щось зробити на місцях і в себе в оточенні своєму, вони не мають сваритися через такі речі. Можна сваритися якраз через цінності, через ідеологію і так далі. Там сваритися – не те, що сваритися, а об’єднуватися чи роз’єднуватися.

Зрозуміло, що з «русским миром» там треба протидіяти цьому. А якщо одне патріотичне середовище і просто мають різних кумирів, там, не знаю, мені здається, що тут треба солідаризуватися по-любому. Тому що є ворог більший, є потужніший ворог.

В.О.: Да. Ну, тут, насправді, навіть, тут про те, що нам треба зараз працювати над тим, щоб виховувати громадянське суспільство, яке би реально розуміло свою відповідальність за майбутнє України і за свій контроль над органами влади. Будь-якої: місцевої влади, Президента України, міністрів своїх, міністра охорони здоров’я.

І.: Звичайно, що ми як бачимо негативні якісь прояви того ж самого президентського інституту чи певної особистості, то треба придумати суспільство так і важелі впливу чи публічні, чи… Якісь важелі впливу і якісь інструменти, які би контролювали. Контролювали цю людину, висвітлювали ці всі речі, ці всі пороки і так далі. Якісь незалежні, можливо, засоби масової інформації, які би могли, ну, це все контролювати і публікувати там якісь речі і так далі. Мені здається, що так треба працювати. І по-іншому не можна. Тому що зрозуміло, що в нас все вирішують певним чином гроші і так далі. І олігархічний вплив Росії. Тут дуже багато впливів пересікається. Але теж треба зрозуміти, які впливи є. І теж треба розуміти, з ким ми дружимо, для того щоби протидіяти тій же Москві. Зрозуміло, що в нас можуть бути партнери. І хто в нас партнери? Це ті країни, до яких ми прагнемо і куди ми рухаємося. І там треба шукати підтримку. Але підтримку треба шукати на різних рівнях. Тому що це не тільки президент має говорити. А що, якщо в нас, там, якийсь не той, неадекватний президент? То треба, значить, щоб суспільство шукало виходи на інших рівнях: не рівні суспільства, на рівні громадських організацій, на рівні релігійних організацій, нарівні якихось там… Різного плану. Я думаю, що це нормально. І так і має бути. Тому що президенти приходять і йдуть. А країна залишається, люди залишаються, і їм треба якось вибудовувати стабільне майбутнє.

В.О.: Погоджуюсь абсолютно.

І.: Тому так. Мені от цікаво, ще трішки розкажіть. Ви почали їздити на Схід. І, окрім того, я так розумію, у вас з’явилися, окрім волонтерства, ну, ще є багато творчих таких ініціатив і проектів. От розкажіть, за цей період, за ці роки війни що ви робили, кого ви залучали в ці проекти і як ви бачите, який вони мають вплив і віддачу яку.

В.О.: В мене відразу, от коли я думала, яким має бути моє місце в цих подіях, то спочатку це була от дійсно така активна допомога нашим морякам, вірним присязі, військовим, потім – формування от наших батальйонів добровольчих. В принципі, до цих пір є підрозділи морських спецпризначенців, яким до цих пір, в принципі, ми трошки намагаємось допомагати. А так, в принципі, до мене прийшло усвідомлення, що, ну, от можна взяти гвинтівку, наприклад, і я думала про це. Но мене дуже сильно сварився Сергій, мій знайомий полковник. Тому що одного разу я йому зателефонувала і сказала, що я хочу піти добровольцем служити.

І.: Це коли було?

В.О.: 14-й рік, літо. І він на мене накричав дуже сильно і включив такого злого полковника і мене дуже сильно розізлив. Ну, тому що я накази... ну, не можу, короче, коли до мене в якомусь наказному тоні звертаються і щось там вимагають від мене. Ось, тим паче, що якось так відбувалось, що коли я зрозуміла, що робити, швидко приймати рішення, то полковники слухались мене, не я їх. (Сміється) От.

І я вирішила що треба робити якісь інформаційні проекти. Тому що, ну, просто взяти рушницю і вбити якогось там «казачка» чи там якогось п’яного «ополченца» – ну, це пєшки. А є фігури середньої ланки на цій дошці. І треба намагатись якось от з ними гратись. Ну, і гратись на рівні якихось інформаційних проектів, доносити правду про російську агресію в Україні.

І першим таким проектом стала виставка, присвячена обороні Маріуполя.

Це була, в принципі, вона заснована за ініціативи генерал Попко, який був командувачем сектора «М». Він там надав декілька ящиків пустих з-під зброї, якихось там декілька своїх фотографій. Ну, там дуже мало було експонатів. І запропонували зробити в Києві виставку, присвячену обороні Маріуполя. А я ж була в Маріуполі. Потім з Лідою ми поїхали, вона працювала в прес-службі «Азова». Я допомагала в якості фотографа. Це було літо 14-го року. Ліда знімала ці події звільнення Маріуполя. Я приїхала трошки пізніше, якраз після звільнення. От. І потім, коли запропонували цю виставку зібрати, в мене було дуже багато контактів з Маріуполем, я їздила спеціально збирати ці експонати, мені військові допомагали. І перша була виставка « Маріуполь – місто, яке обороняється» в музеї «Київська фортеця». Дуже потужна виставка.

Потім на відкритті цієї виставки я поділилась ідеєю, що треба зняти документальний фільм про кримські події. І мене познайомили з Костянтином Кляцкіним з «Вавілон-13». І йому сподобалась ця ідея, але він каже: «Ну, типа, денег нет. Что делать?» Я кажу: «Давайте знімати». Ну, от і я написала Тоні Кульці. Вона дала 2000 канадських доларів. І ми почали знімати це кіно отак от, знаєте, також пішли по воді, можна сказати. І потім фонд НАТО підтримав. І, в принципі, завдяки їх підтримці цей фільм повноцінно вже відбувся. І завдяки канадській діаспорі. Прекрасний фільм. І його метою було...

І.: Як називається?

В.О.: «Крим. Як це було». Метою цього фільму було… Якщо ви пам’ятаєте, то героями кримських подій вважався гарнізон Бельбек, коли вони пробігли з прапором. Ну, ніхто ж не говорив про те, що вони там звернення до Януковича вписали. І потім виявилося, що це, взагалі, дуже була класна ідея пробігтися з прапором. І це була не їх ідея. Це, там, генерал, який займався інформаційними операціями. Ну, це така закрита інформація, не для взагалі якогось там кіно відкритого. Він віддав їм наказ, і вони його дослухались. Там більша щось частина, вони ж для хоробрості там випили дуже багато алкоголю. Ну, тому що насправді було ж страшно. От. І вони зробили. Ну, і це був резонанс на весь світ, і він був дуже важливий в той час. От.

І потім у мене ж є оці мої друзі морські авіатори. Да? Які справжні герої, які прийняли особисто рішення вивести техніку з окупованого Криму, і вони її всю вивели, і про яких ніхто не знав. (Плаче) І я просто зрозуміла, що про них треба зняти кіно і розказати про їх подвиг і розказати про оцю боротьбу наших військових і про те, в якому вони були стані в окупованому Криму. Що це буде фільм як апологетика, захист їх. Тому що коли ми говорили з офіцерами Військово-морських сил України, з іншими, вони казали, що вони підозрюють, що їх будуть зливати, гнобити і перекручувати ці події. І цей фільм був як такий фільм-апологетика, захист наших хлопців. Ну, і завдяки цьому фільму потім деякі офіцери отримали в Одесі квартири, до речі, коли він уже був презентований. В цьому фільмі є дуже багато архівних матеріалів там, де офіцери в розпачі і злі, і там ці морпехи кажуть: «Тримайтесь». Це тоді було дуже таким популярним слово. (Сміється) Ну, і вони там питають: «Коли будуть накази?» І цей фільм, він нікого не прославляє. Ні нашого ні Арсенія Яценюка, ну, нікого, ні колишнього виконувача обов’язків президента і так далі. І Адміністрація Президента, коли фільм готувався до виходу, вона написала лист, що вона визнає цей фільм, тіпа, вредительским. (Сміється)

І.: А як вони дізналися?

В.О.: Ні, ну, так це й же ж фільм, ну, анонс же був. Ні, ну, фільм, НАТО вже ж дали гроші. То єсть фільм вже, тіпа, і змонтували. Ну, якісь були там передпокази.

І, там, з представниками Міністерства оборони. І вони такі подивилися, тіпа, ребята, вредительский фильм зробили. (Сміється) При підтримці НАТО. Да. Ну, але фільм насправді, він є у відкритому доступі. Буде можливість – подивіться. Він дуже важкий. Про біль таку. Да? Про біль. Тому що там командир корабля «Славутич». До речі, тільки завдяки тому, що я їздила в Крим і допомагала хлопцям в Криму, і потім, коли вони вийшли, вони ж там на обгоріли в пограбованих кораблях. Ну, тільки «Сагайдачний» повернувся з походу. А всі інші ж там були в дуже такому стані розбитому. Ну, вони повертали ж цю техніку. От. І ми допомагали відроджувати корабель «Почаїв», який був обгорілий, пограбований. Тому я вважаю себе другою хрещеною мамою цього корабля. І, в принципі, я дуже вдячна, мене відзначили такою честю: я стала хрещеною мамою першого оцього бронекатера, який був в полоні потім у росіян.

І до полону цих наших одиниць ми зібрали ці тактичні рюкзаки медичні. Я зателефонувала Дмитро Глухову. Він тоді був командиром вже бригади надводних кораблів. І я кажу: «Діма, давай організуємо тренінг з медицини для оцих хлопчиків наших». І провели дуже якісний тренінг, роздали їм оці аптечки. Ми їм купили ще, Дмитро попросив купити, оці балаклави для танкістів, які не бояться осколків і вогню. Ми купили там оці окуляри, балаклави захисні і навчили хлопців надання першої медичної допомоги. Коли Дмитро організував цей медичний тренінг, до нього підходили деякі колеги і питали: «Ти шо, типа, к войне готовишься?» Нормально. Да? Це також, може, не сильно, там, для кіно. Ну, щоб ви розуміли настрої. Да?

І що? І потім, коли був напад росіян на нашій «одинички», по цьому ж катеру стріляли, і у всіх обличчя ціле, і мало дуже обгорілих. Тому що були оці захисні окуляри і балаклави. І всі живі, тому що були оці медикаменти. Тому що там були поранені, і вони знали, як надати першу допомогу. І, знову-таки, це моя образа, ну, що я не отримала жодної подяки від Військово-морських сил України, тіпа, і за це, знаєте. Хоча потім мені Діма подякував, ну, сказав, що от хлопці всі живі. От. Така. Да.

І.: Так, це теж історія цікава.

В.О.: Да. Це така цікава історія. Потім мої друзі зареєстрували громадську організацію. Я була там членом правління. Вона була в замороженому стані десь більше року. А потім оцей мій друг Сергій, він зайняв посаду в одній міжнародній організації дуже високу, і йому не можна було приймати участь в будь-яких громадських організаціях, формуваннях, і цю організацію передали мені. І так я стала головою громадської організації «Корпус справедливості». Я там була членом правління раніше. І почалася моя вже активна діяльність як громадського діяча. І від цієї організації ми робили дуже цікаві проекти. Якщо пам’ятаєте, ми робили на посольстві Російської Федерації відео транслювали з нашими полоненими, з кримськими татарами також там знімали відео «Росія – окупант. День Росії – День окупанта». Дуже класний був такий проект. Ми написали більше сорока мовами оцю фразу «Росія – окупант». І ми транслювали це на стінах російського посольства, і там потім була нота протесту Україні за те, що ми так принизили Російську Федерацію жорстоко. От.

Потім ми робили прекрасно виставку з Кримськотатарським ресурсний центром. Вони нам надали постери Сергія Ярмоленка. «Крим буде вільний». Пам’ятаєте, була така акція? Liberate Crimea. І ми не друкували ці постери, і на Чонгарі нам прикордонники допомогли зробити там виставку. Да, і там от висіли ці постери. От.

Робили, от зараз, до речі, річниця однієї з виставок. Ми прекрасний зробили проект «Серця кіборгів», громадська організація, з портретами діточок загиблих героїв. І там портрети цих дітей, а внизу там фраза про тата. Да? І ми переклали англійською ці цитати, надрукували ці портрети і зробили в аеропорту «Бориспіль» виставку. Дуже вона була потужна, з цими діточками. А потім подарували цю виставку в храм, гарнізонний храм Петра і Павла у Львові. Вона там зараз, я думаю, зберігається. І цю виставку побачив представник посольства Польщі, України в Польщі, і вони цю виставку зробили потім в Польщі. От.

Потім Сергій Грабський, знов-таки, розповів мені про подвиг наших миротворці в Грузії, що вони врятували під час абхазької війни там також десь більше восьми тисяч мирних жителів. І ми якимось там дивом заскочили в кінці року, нам Міністерство інформаційної політики дали гроші на зйомки цього фільму. І неймовірний фільм вийшов. Також він у відкритому доступі.

І.: Як називається?

В.О.: «Миротворці. У горах Сванетії». І я дуже рада, що це було дуже вчасно. Тому що ми і в Грузії були, знімали там людей, яких… Знайшли жінку нам друзі з Грузії, яку врятували наші авіатори, і саме Павло Вікторович Мороз, який з нами в той час був в Грузії. І це була така зустріч дуже чуйна.

І потім, буквально через півроку після того, як вийшов фільм, нам написав син генерала Петрова, який був там одним із головних героїв нашого фільму, про те, що я вам дуже дякую, що ви зняли цей фільм, мій тато пішов вже життя. І це, насправді, дуже важливо. Тому що ці люди, вони вже дуже дорослі, і вони вже починають іти з життя. Ну, а нам випала честь зберегти їх для історії. Цей фільм ми виклали у відкритий доступ і передали офіцерам-вихователям Збройних сил України, щоб вони використовували як інструмент патріотичного виховання. От.

І ми дуже довго билися, більше двох років, за те, щоби зняти фільм, над якими працюємо зараз. Це фільм «Миротворці. Перша місія» про наш перший миротворчий контингент в колишній Югославії. І от, на жаль, головний герой нашого фільму, в неділю цю він пішов з життя внаслідок вірусної інфекції COVID-19. Це дуже боляче. Ми його трошки записали два роки тому. Більшість з цих офіцерів-учасників, вони дуже такі травмовані люди. Тому що вони не отримали від України жодної нагороди. Хоча за них просили натівські генерали, французький генерал подання писав, писав британський генерал майже кожному Президенту України. Віктор Ющенко, адміністрація Віктора Ющенка Верхогляду озвучила суму декілька тисяч євро, що треба за героя «отстегнуть». А адміністрація чинного президента також відмовила. Я сподіваюся, що ми зможемо поборотися. Тому що там у списку подання оцей Микола Верхогляд і комбат цього батальйону миротворчого, їх подають на Героїв України, і інших (там список більше сорока солдат і офіцерів) когось – на ордени, когось – на медалі, може, навіть на просто подяки. Я вважаю, що за цих людей треба ще поборотися. Ну, тому що вони реально заслужили. Знаєте, врятувати там сім з половиною тисяч мирних жителів чи навіть більше. Там є різна інформація: хтось каже – вісім, хтось – більше восьми. Ну, але колишній представник Європейського Союзу в ООН Карл Більдт, він назвав цю операцію найкращою операцією Організації Об’єднаних Націй. І раніше на сайті Міністерства оборони було написано, що ця операція була найкращою операцією Збройних сил України до 14-го року.

Якщо це настільки видатна операція, то чому герої її не відомі в Україні, чому вони не отримали своїх заслужених нагород? Ну, подивимось. Будемо боротися.

І.: Можливо, ваш фільм трошки проллє світло і проінформує громадськість на цю тему.

В.О.: Це мета нашого фільму – зберегти пам’ять і допомогти, використати його як інструмент боротьби за визнання подвигу наших українських миротворців. Це дуже важливо. Тому що, ну, через резонанс... Ну, якщо через серіал хтось став президентом, то, можливо, через документальний фільм хтось отримає заслужену нагороду. (Сміється)

І.: Коли від нього не чекаєш, як воно може вплинути на ситуацію і змінити кардинально деякі речі серйозні дуже.

В.О.: Да.

І.: Я думаю, що те, що ви працюєте, можна сказати, в цьому інформаційному такому полі і продовжуєте боротися в інформаційному полі за Україну, це теж війна і боротьба. І це теж дуже серйозна велика робота. Ну, у вас вже немає ідей працювати за кордоном чи ще є? (Сміються)

В.О.: Ну, я вже не зможу приступити до цих обов’язків в художній академії. По-перше, зараз пандемія. Ну, і навіть основний офіс в Італії, у Флоренції, цієї академії, вони потерпають через кризу дуже серйозну. Я сподіваюсь, я не знаю, зараз, знаєте, вже така і втома є, і дуже важко боротися за фінансування таких проектів. І от навіть зараз я ще працюю, готую, до речі, з представниками Українського інституту національної пам’яті, ми зараз готуємо виставку, присвячену ленд-лізу – допомозі союзників по антигітлерівській коаліції. І фінансує цю виставку мій старовинний знайомий з Литви, голова громадської організації «Blue and Yellow», який дуже багато допомагає нашим хлопцям на передовій. І зараз дуже важко, через пандемію і через те, що війна триває дуже довго, дуже важко збирати гроші на наших хлопців. І, незважаючи на це, він погодився підтримати цю виставку, оплатити друк матеріалів. Ну, і дизайнеру ми заплатимо. Тому що дизайнер вже більше місяця працює тільки над цим проектом. Мені шкода, що не держава, а якісь небайдужі громадяни, які взагалі не винні Україні нічого, вони беруть і підтримують такі проекти. Я вас запрошую на відкриття нашої виставки.

І.: Дякую. Обов’язково треба відвідати. Ну, і слава Богу, що є такі небайдужі люди і в Україні, і поза межами її, які за Україну і які…

В.О.: На яких ми тримаємось, насправді.

І.: На яких тримаємося. Це правда, правда. Ну, тому і ми діємо. Тому що є такі люди.

В.О.: Я дуже сподіваюся, що ви у Йонаса зможете також взяти інтерв’ю. В нього прекрасна історія. І він, до речі, от скоро презентує свою книгу якраз спогадів про його волонтерську діяльність і поїздок на передову. Ну, вона буде литовською.

І.: А він тут, в Києві живе?

В.О.: Ні, він живе в Литві. Він, взагалі, громадянин Швеції. От. І нього оцей фонд, ну, громадська організація «Blue and Yellow», вони організовують кожного року в Литві благодійний телемарафон на підтримку України. І вони там десятки тисяч євро… Вони передали вже мільйони євро за всі ці роки. І вони там дуже великі кошти збирають на підтримку України. Ну, вони якось… Хоча Йонас дуже важко працює. Він зараз вже дуже виснажений і також, втомлений. Але, ну, от я просто… Ну, це дуже така добра і жертовна людина, яка, ну, я не розумію, знаєте, чому, ну, він просто прийняв це рішення. Ну, тому що він же ж віддає не тільки там ресурси якісь – він своїм життям, здоров’ям платить. Тому що дуже виснажлива, насправді, це робота волонтерська. І він занадто добрий, щоб відмовляти. І ми зараз, я попрошу Йонаса, щоб він мені оцю книжку передав литовською. І, можливо, посольство Литви підтримає її переклад і видання в Україні.

Я би з радістю вам її презентувала. І я думаю, що Йонас дійсно заслужив, щоб ви також записали з ним інтерв’ю.

І.: Я би з задоволенням. Тільки треба якось це організувати.

В.О.: Я з ним домовлюся. Ну, ми з ним переписуємось. Я, коли він прилетить в Україну, то затягнемо до вас обов’язково.

І.: Да. Цікаво. Дуже цікаво. Бачите, все-таки от звичайні люди, ви зараз розповіли, скільки комунікацій різних може одна людина вибудувати. А якщо брати якісь там організації, скільки може організація вибудувати. І ці всі такі партнерські якісь спільні: спільна допомога, спільні проекти, вони все-таки дуже важливі.

В.О.: Да. От наша сила – в єдності і у співпраці. І от саме Майдан це показав. 14-й рік, вся оця війна, вона показала, що це тільки завдяки людям, небайдужим громадянам це все. Те, що в нас є Україна до сих пір, насправді це завдяки цим добровольцям прекрасним. Тому що люди, які йшли в батальйон, вони ж не отримували зарплатню. Да? І деякі з них, вони вимушені були брати частину цієї волонтерської допомоги, харчі, і вони відправляли своїм рідним. Тому що волонтерської допомоги було більше, ніж треба, а родини голодували просто. Ну, і це настільки от жертовність була цих людей. І деякі з цих добровольців, ну, там, не з 11-го батальйону. Тому що Олексій Олексійович зробив все можливе, щоб кожен получив УБД і отримав компенсацію в разі загибелі. А деякі добровольці, у них немає ні посвідчення УБД, ні компенсації родинам за втрату. І це також те, над чим треба працювати.

І.: Да. Це те, що треба розкривати, розслідувати, це треба доводити.

В.О.: Боротись за них, да, за цих людей, да.

І.: Це треба допомагати цим людям травмованим, проводити велику роботу, для того щоби їх теж не забували, щоб їм від держави була якась подяка за ту жертву, яку вони все-таки віддали тоді. Так що… А ви бачите як далі подальші свої плани? Оце кіно – це для вас як би, я так розумію, така віддушина чи це професійний пріоритет такий?

В.О.: Ні. Це просто, як сказав Владімір Ілліч Лєнін, да? (Сміється) «Из всех важнейших искусств для нас является кино и театр». І, насправді, ну, кінематограф – це потужна зброя.

І.: Це правда.

В.О.: Яка використовується дуже сильно нашим ворогом і яка дуже мало використовується Україною. І моя… Ну, це навіть не просто, що мені просто подобається кіно. Мені дуже подобається документальне кіно. Мені це дуже цікаво – приймати в цьому участь. І це велика честь. Я просто коли серце болить за якихось героїв і я, там, знаю їх історію, то це просто бажання через кінематограф зберегти їх історії. Да? І от поки ці історії будуть, подвиги забутих героїв, доти, поки буде битися серце і гроші будемо знаходити, будемо знімати документальні фільми.

В принципі, є вже ідея третього фільму з циклу про миротворців. В мене є контакти, мені передали наші авіатори, вертольотники, вони вже приймали участь в подіях на Сході України. І вони, ну, це льотчики: там льотчики-снайпери, льотчики найвищого класу тільки завдяки тому, що вони приймали участь активну в миротворчих операціях, і зараз продовжують приймати участь у миротворчих операціях. І от у мене є контакти там трьох видатних авіаторів: один морський авіатор і два авіатори армійських, які приймали участь в подіях на Сході і які приймають участь до сих пір у миротворчих операціях. І от є така ідея розказати про них історії. Вони також там… один із них Герой України, правда, інший – Народний герой України. І третій – це морський авіатор, який після того як вивела морська авіація техніку свою, там залишився один гвинтокрил, повністю відремонтований, і він приїхав в частину, він так десь із походу «Сагайдачного» прийшов.

І він поїхав тоді і вкрав другий раз уже гвинтокрил. Ну, і це подвиг був значний. Тому що росіяни сказали, що будете ще раз намагатися, ми вас будемо збивати, короче. Але щось там Олександру вдалося там на низькій висоті там в тумані вкрасти гвинтокрил. Ну, це є в нашому фільмі трошки епізод. Це в «Крим. Як це було». Олександр Сурайкін. Такий видатний, реально один з найкращих вертольотників України. І такий прекрасний, його називають «Самурайкін». Ну, тому що він справжній самурай, такий військовий. Ну, прекрасні хлопці. І я просто вважаю, що, ну, це наша відповідальність – і моя, і ваша – зберігати історії про героїв, про подвиги.

І.: Да, да. Тому що якщо їх не записати, якщо це не зберегти, то, ну, як? Ну, пропаде це все. Але ж це треба знати і надихати людей цими історіями. Тому що вони дуже потужні самі по собі. Вони потужні, поки вони здійснюються як в реальному часі, так вони і потужні, коли про них розповідаєш. Вони мають такий великий мотиваційний потенціал, що мені здається, як ви кажете, у нас тут просто колосальна ніша, де можна і потрібно знімати і робити...

В.О.: І книги писати.

І.: І документальне кіно, і художнє, і різного плану робити джерела. Отак, як ми це робимо.

В.О.: Ну, ваші книги, вони неймовірні. От «Капелани», «Дівчата зрізають коси». Я просто ж кажу, я хочу дуже, щоб от була схожа серія про наших миротворців. Тому що, ну, по-перше, це вже, я ж кажу, більшість з них вже дуже дорослі, і вже вони починають іти. І просто ця їх історія, їх подвиг – ну, це наш спадок, спадок наших військових від нас як їх дітей, цих героїв і нас як громадян України. Тому що це честь України, насправді. І це наша турбота про цих героїв. Тому що якщо помруть вони і помре історія про їх подвиг, то ми їх зрадили просто. Ну, я думаю, що це так.

І.: Так. Так воно і є. Ну, і потім, ми є продовженням цього всього. І так розбазарювати свої надбання – це є неефективно. І я ж кажу, це наша сила в тому, щоб це зберігати і пам’ятати.

В.О.: І це наша… Як сказати? Ці історії, вони якраз підтримують імідж України в світі.

І.: Так. Тому що (от як би сказати?) ми ж ідемо в цивілізований світ, ми йдемо до якихось вищих стандартів, що стосується людського життя, цінностей, співіснування з сусідами і так далі. І ми ж за мирне життя. Але ми розуміємо, що ми опинилися в ситуації, де треба було боротися. І щоб ставати сильнішим, то ми не можемо втрачати свій власний досвід, який у нас є.

В.О.: Так.

І.: І, тим більше, це ж є авторитет на міжнародній арені.

В.О.: Да.

І.: І тому це дуже-дуже важлива така сторінка.

В.О.: Ну, дай Боже, ми не впадемо в багнюку обличчям і під час створення цього фільму. Буду рада вас бачити на презентації.

І.: Дякую.

В.О.: І я сподіваюся, що в нас вийде поборотись за те, щоби все ж таки герої отримали свої заслужені нагороди також. Тому що це також мета, яку я ставлю як режисер цього фільму.

І.: Я думаю, що рано чи пізно нагороди знайдуть своїх героїв. Але краще раніше, ніж пізно.

В.О.: Пожиттєво, ніж посмертно.

І.: Пожиттєво. Це правда.

В.О.: Коли ми потім спілкувалися з Сергієм, ну, він військовий аналітик, і говорили про кримські події, він сказав, що от що в нас є решта України, це завдяки тому, що оці хлопці в частинах, на кораблях, в Криму, вони до останнього тримались. Тому що кожен їх день в облозі, коли вони залишались вірними присязі, вони не розуміли, що буде, як, вони давали можливість нам укріпитися, окопатися. Тому що Україна була не готова. Якщо ви пам’ятаєте, потім же ж почали рити там 79-та бригада на Півдні України, почали вони рити, там укріплення будувати. Ну, такі, слабкі, насправді, укріплення. Я просто пам’ятаю, коли я виїхала в Херсон, другий раз вже виїжджала з Криму на автобусі, ми проїхали оцю окуповану територію, в’їхали в нашу територію, це було вночі, відкривається автобус і заходить такий дуже, ну, неймовірно красивий хлопець. Ну, от він, знаєте, як був якийсь святий Георгій, настільки він був красивий. І він от був одягнутий, ну, можливо, це був якийсь «альфівець», я не знаю. Ну, це був такий суперспецпризначенець. Він був у всьому чорному, і в нього була реально така амуніція, дуже така дорога. Ну, не звичайна.

І.: Сучасна.

В.О.: Ну, не «дубок». Ну, це був 14-й рік, щоб ви розуміли. Я його коли побачила, ну, я його не обійняла, але мені от реально сльози так навернулись на очі захотілось його обійняти. Ну, тому що це було відчуття, що це наш український захисник.

А коли я перший раз поверталася, до речі, з Криму на поїзді, мене зустрічав знайомий також там миротворець один. І я пам’ятаю, от у мене був катарсис, коли я побачила прапор України. Коли виїхали ми з окупованої території, де були оці «аквафреші», «триколори». Ну, і ви знаєте, коли ви бачите а своїй землі чужий прапор, це такий… ну, це зґвалтування от вашої землі. І я вискочила з поїзда, ну, це моя бандеризація відбувалась, короче, така потужна, я побачила прапор України, і я просто вивалилась з поїзда і закричала там «Слава Україні!» Мій друг там кричав «Героям слава!» Ну, хоча ми були російськомовні, і в мене, взагалі, мама з Росії, ну, родичі з Росії. І я якось до 14-го року не пишалася тим, що громадянка України. Я доводила до сліз, до речі, свою вчительку української мови. Я їй розповідала, що я росіянка, мені не треба вчити українську мову. Я би хотіла в неї попросити пробачення. Ну, я їй вдячна за її терпіння (сміються) попри... І просто, ну, реально ми маємо, я сподіваюся, що Сергій скаже про це як військовий аналітик. Оці хлопці, вони, ну, знаєте, дуже багато там інших військових сухопутних військ, вони зі зневагою дуже ставляться до наших військових моряків, ну, і дуже багато хто каже, що, тіпа, «просрали Крым, отдали Крым». Но тоді Путін, він дійсно, вони ж прийняли, Совет Федерации, що вони готові ввести війська в Україну і готові застосувати проти України ядерну зброю. І було все дуже серйозно. І ми, насправді, готувалися до того, що будуть бомбити. І могли бомбити. Ну, да. І було дуже цікаво от заходити додому, а в мене там багато всяких книжок там, я якісь ікони збирала (український примітив). І я так дивлюсь на всі свої книжки й ікони і думаю: «Будуть падати російські бомби, і буде горіти моя бібліотека». (Сміється) Ну, і це якось, ну, от, знаєте, якщо в тебе корені з Росії і ти, короче, кажеш, що тебе будуть бомбити росіяни, ну, це якось дуже стрьомно.

І, до речі, ще такий я згадала момент. Я коли приїхала в Херсон з Криму, в мене була така ненависть до росіян, ну, от я просто не можу передати. От просто я їм бажала, ви знаєте, дійсно всім самим згоріти в цьому ядерному просто вогні. (Зітхає) І я пішла в церкву Українського патріархату сповідуватись, ну, що я так ненавиджу росіян. І потім я приїхала в Київ, і одна жінка, у якої дочка вийшла за російського офіцера морського, ну, підводника, заміж. І вона мені такі слова сказала (ну, я дуже вдячна, що Бог мені дав їх почути), вона каже:

«Валя, ти собі не уявляєш, скільки російських офіцерів відмовилося підкоритися наказу окупувати Україну і скільки з них пішли під трибунал». Ну, що такі люди є.

І.: Нічого собі.

В.О.: Про них не будуть писати.

І.: Про них не напишуть, і ніхто не буде знати.

В.О.: Але ці люди є, і вони прийняли це рішення, що вони відмовилися офіційно виконати цей наказ. Ну, що ти подумай про це і будь вдячна цим людям. І я дуже… Мені це треба було почути, мабуть, як людині з російським корінням. Да? От. І мені тоді дуже сильно запало в серце те, що сказали от мої друзі кримські татари, яких я запрошувала до вас. Ми з ними під час окупації в Сімферополі вже познайомились. І ці люди, в яких також хтось з Росії (там, тато), з такої старовинної родини кримські татари. І от вони мені також розповідали, що оці події і оцей вибір за кого стояти – це не просто навіть от, тіпа, одягнути вишиванку і, тіпа, от любов до України. Це ще любов до правди. Тому що тоді і зараз підтримувати Україну – це просто стояти за правду. І потім оцей вибір стояти за правду приходить і любов до України. Ну, тому що в мене, мною рухала спочатку не любов до України, а любов до правди проти неправди. А потім, чим більше ти вкладаєш свого життя, своїх зусиль в Україну, тим більше ти її любиш. От так. Все.

І.: Дякую.

Охлопкова Валентина

Псевдо

Роки життя

1980


Місце народження

м. Київ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

громадська діяльність


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

31.05.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

10


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Охлопковою Валентиною, текстова транскрипція, частина 1

Інтерв'ю з Охлопковою Валентиною, текстова транскрипція, частина 2

Інтерв'ю з Охлопковою Валентиною, текстова транскрипція, частина 3

Інтерв'ю з Охлопковою Валентиною, текстова транскрипція, частина 4

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Охлопкової Валентини про події окупації Криму, записані 31 травня 2021 року