Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Нечипорука Руслана про події окупації Криму, записані 07 квітня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 7 квітня (Благовіщення) 2021 року. Запис відбувається у приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Руслан Нечипорук (Р.Н.): Добрий день! Мене звуть Нечипорук Руслан Миколайович. Я народився 1992 року. Народився в Автономній Республіці Крим в Нижньогірському районі в маленькому…

І.: Зупиняю.

Р.Н.: Народився в маленькому селі в степовому Криму в сім’ї… ну, мої батьки, вони з Волині. Ми переїхали… Ну, як ми? Вони переїхали до Криму з Волині, з Рівненської області. От. Це важливо. Тому що мої батьки, вони завжди, в мене вдома лунала українська мова. І вона досі інколи там лунає, напевно. Я виховувався в сім’ї… Ну, сказати, що я був таким маминим синочком, то це неправда. Були різні етами. Моя мама, вона була (ну, і вона зараз є, на щастя) дуже такою поборницею справедливості. І вона завжди відстоювала права мої, моєї сестри, нашої сім’ї загалом всюди: в школі, в суспільстві. Я пам’ятаю, що я коли вчився в школі, мені це дуже заважало. Тому що моя мама завжди приходила вирішувати якісь ситуації спірні, відстоювала якісь інтереси, завжди листувалася з Адміністрацією Президента, з очільниками Республіки. І це дуже не подобалось деяким, зокрема, вчителям у школі. І мені це заважало. Я завжди казав: «Мама, будь ласка, не ходи в школу, не пиши нічого, нічого не роби. Я тебе дуже прошу». І мама мені завжди казала таку річ, що: «Сину, якщо я не буду цього робити, то хто це буде робити?» І вона казала, що треба: «Якщо не знаєш, як вчинити, вчиняй по закону; якщо це не прописано в законі, то вчиняй по справедливості. Але пам’ятай, що справедливість для кожного своя». Ось. Я пам’ятаю ці фрази, які вона казала завжди, і це мене часом дуже надихало, насправді. Мої батьки – вони прості робітники. Мама працювала в магазині, а тато працював на землі. Тобто в нас сім’я дуже така проста, робітнича і так далі.

Я пам’ятаю, що ми досить рідко їздили до бабусі в Рівненську область. Їздили влітку дуже часто. І важливо те, що є така фраза, яку в Криму дуже часто говорили: «Ми їдемо на Україну». І я казав: «Стоп, люди, то ж ми і є Україна. Що значить ми їдемо на Україну?» Ну, завжди казали: «Україна – це Україна. А Крим – це Крим. Ну, як би ми окремо. Ми як би у складі, але окремо». І це мене досить дивувало завжди. Але я був такий підліток, який не зважав на ці моменти, і якось…

Але з часом я став розуміти, що це не просто фраза. Коли я вчився в школі, то в нас, взагалі, в школі, в суспільстві не було української мови. Всі предмети викладалися російською виключно. Ну, окрім, логічно, історії… перепрошую, української мови. Але ставлення до неї було досить дивне, досить таке зневажливе, я б сказав навіть. Всі предмети викладалися українською, і було розділення: був клас, наприклад, 10-А і 10-Б. Так от в 10-Б вчилися кримські татари здебільшого, а в 10-А вчилися українці, росіяни і так далі. І ставлення до 10-Б і кримських татар, ну, було трошки таке: ну, це ж кримські татари, це ж з ними якось не дуже треба спілкуватися. Хоча наші сім’ї дуже добре спілкувалися. Ми жили в оточенні різних сусідів і, в тому числі, кримських, і спілкування з ними було досить тісне.

Важливо зазначити, що все моє оточення було російськомовне. Але коли я приходив додому, я говорив, ну, намагався, мене батьки до цього підводили, щоб говорити українською. Але з часом… Ну, якщо спочатку це була не проблема, то з часом я став його забувати, і навіть я казав мамі: «Мама, ну, пожалуйста, давай на русском. Это ж русский». Але батьки, вони завжди говорили українською вдома. Це важливо.

Моя сестра старша, яка в мене є, Людмила, яка проживає в Криму наразі, вона до цього ставилася трошки простіше, і вона навіть вдома говорила російською мовою.

Говорила: «Мама, не нужно меня заставлять говорить на укрАинском (именно на укрАинском). Тому що я говорю російською, і це важливо». І от якось так ми і жили.

Потім я трошки підріс, якщо так можна сказати, і вступив в університет. Це дуже важливо. Тому що зі вступом в університет, моє життя кардинально змінилося. Це був 2009 рік. Я вступаю в університет, Кримський гуманітарний університет (місто Ялта), і там я знайомлюсь з такою річчю, як правозахист, і з представниками громадського суспільства. І тут я зустрічаю таких людей, які схожі на мою маму, які борються за справедливість, за права, за гідність. І зустрічаю їх серед викладачів і студентів. Це, до речі, потім зіграло дуже визначну роль, насправді, в моєму житті і в подіях Революції Гідності. Ось.

Студентом я був, ну, м’яко кажучи, не дуже хорошим. Вчився я досить погано. Зараз це я розумію. Ну, тому що не було часу на це, насправді. Тому що я працював. Тому що я займався там якимись проектами. Але кожного тижня в нас було правило, що ми збираємося зі студентами і викладачами, і в нас був клуб соціального кіно, де ми дивилися фільми і їх обговорювали. Фільми про права людини, про захист, про соціальну справедливість і так далі. І от цей такий костяк викладачів і тих, хто приходив дивитися фільми і їх обговорювати, потім, в майбутньому, стали тими, кого сьогодні прийнято називати громадянським суспільством. Тоді я навіть не розумів значення цього слова. Це була для мене, скоріше, тусовка така по інтересах. Мені було цікаво поговорити з розумними людьми – з викладачами, зі студентами – на теми, які мене хвилюють. Тому ось якось так.

І.: А от ви який факультет, кажете?

Р.Н.: Історичний.

Історичний. Ось в 13-му році, перед тим як от це все почалося, яка атмосфера загалом була в університеті? Тобто мається на увазі розкажіть: українська мова/російська мова, які настрої були у студентів?

Р.Н.: В університеті завжди була російська мова в нас в Ялті. Всюди абсолютно. У всіх викладачів. У нас вели пари російською мовою. І мої одногрупники також сприймали це як, ну, нормально. Тому що 95% студентів було з території Криму. І для них це як в побуті, так і в школі, і потім в університеті це вони сприймали як нормальним абсолютно явищем.

Щодо настроїв. Чесно кажучи, настрої, ну, мені здається, Ялта спала, і суспільство якось не сприймає те, що відбувається в Києві. Спочатку, коли в Києві вийшли студенти і коли це все починалось, то в Ялті суспільство якось так дуже до цього аморфно ставилось, не сприймало. Ну, вважалося, що от зараз вийдуть маленькі хлопчики й дівчатка, трошки пострибають, потанцюють і розійдуться. Ну, що їм треба? Київ сприймався, як завжди, такий революційний, щось їм завжди не подобається. А Крим – це ж спокійна така гавань, куди не треба вносити ніякі там незрозумілі речі. Хай вони там собі в Києві розбираються. А ми живемо, ну, ми знаємо, як нам треба.

Але важливо сказати, що ця тусовка кіношна, в якій ми спілкувалися, ми це обговорювали в себе на фільмах: ті події, які відбуваються в Києві, ті події, які відбуваються в Україні загалом. І ми виражали своє ставлення. Не можна сказати, що всі підтримували те, що відбувається в Києві. Були і противники, які говорили, що це розхитування ситуації в країні, не треба цього робити, навіщо, владі краще видно, який обирати шлях, і так далі. Ми сприймали всі думки, насправді. Ми дискутували, і це мені дуже подобалось: чуть, так би мовити, кожного. Ну, це важливо.

Але в мене є друг Антон, він вчився на психолога в Ялті, з яким ми познайомилися на цій, так би мовити, кіношній тусовці. І ми вирішили з ним поїхати в Київ. Я не знаю чому. Я не знаю. Я не можу відповісти на це питання.

Але ми поїхали в Київ. Це була його ідея. Він мені запропонував, і ми поїхали. Ми приїхали якраз таки в разгар цих подій, коли вже відбулися масові розстріли, коли вже відбулися ці трагічні події. Ми приїхали в Київ, і ми жили, ми поселилися в «Жовтневому палаці». Нам дали якісь там матраци, на яких ми спали. Це були найкращі дні, насправді, мого життя. Але про це пізніше.

Важливо сказати, що батькам я не говорив, що я їду в Київ. Я говорив, що ми їдемо на якусь там студентську конференцію. Я не говорив, що ми будемо саме в Києві. Ну, тобто я цього не говорив, бо я знав, що батьки мої будуть переживати. Вони не будуть проти, але вони будуть хвилюватися дуже за мене.

І ми з Антоном знаходились, ну, тиждень, може в Києві, може, трошки більше. Я пам’ятаю, що мене здивувало. Ну, ми ж бачили картинку, що в Києві такі от всі, ну, в основному молодь, основна маса протестувальників – це молодь, які ще не розуміють, що відбувається, і просто вони зманіпульовані, і вони йдуть невідомо куди.

Але коли я приїхав у Київ і прийшов у центр, я побачив, що там люди абсолютно різного віку, і вони дуже розумні, і в них, я пам’ятаю, наші філософські розмови ввечері з жителями «Жовтневого палацу», і пам’ятаю, що в нас там був телевізор, і ми дивилися прямий ефір з Криму про введення військ Російської Федерації. Тобто я це бачив в Києві по телебаченні, що заїжджають якісь танки і так далі. Але я в голові це не сприймав як якусь загрозу. Ну, може, заїхали, там, може, виїдуть. От.

Але я пам’ятаю, що коли ми перебували в «Жовтневому», то мене дуже сильно, мене дуже сильно налякав один момент. Я не дуже ризикований хлопець. Я такий, я люблю помірність, спокійність. І колись одної ночі, коли ми спали, нас розбудили і сказали, що готується штурм, треба готуватися. Я дуже злякався. Я тоді неймовірно злякався. Тому що я не знав, як себе вести. Нам роздали кийки, якісь там палки незрозумілі. І я не розумів, що відбувається. Тобто я не знаю, куди йти і що робити. Це як уві сні щось. Але, на щастя, цього не відбулося, штурм не відбувся. Але для мене це такий був переламний момент, що я боявся, але я розумів, що треба іти захищати територію, на якій знаходяться люди – мої однодумці, скажімо так, цінності яких я розділяю в той момент.

І я пам’ятаю, що в «Жовтневому палаці», я вперше був, до речі, в цій будівлі в той момент в житті. І я пам’ятаю, що в якийсь вечір Антон мені запропонував погуляти і пройти екскурсію, так би мовити, по «Жовтневому». Я пам’ятаю, ми спали в якомусь там холі незрозумілому. І, що мене вразило, що все ціле. Тобто нічого немає розбитого, помальованого. Ну, ми звикли, що протести – там щось пишуть на стінах, якісь лозунги. А тут все, так би мовити, цивілізовано. І він мені каже: «Давай прогуляємося». І ми пішли на сцену «Жовтневого палацу». Я пам’ятаю, що для мене це була неймовірна краса. І я не розумів, чому ми тут не спимо. Тут такі крісла зручні, можна на них спати, а ми спимо на якихось матрасах. І я запитав в коменданта і кажу: «Хлопче, а чому не там?» Він каже: «Ну, давай якось подумаємо, чому не там. Можливо, треба зберегти те, що є, і не треба його руйнувати і не треба: нам тут зручно, будемо тут спати».

Я пам’ятаю, що в один день мені запропонували прибрати в «Жовтневому палаці». І мені дали якісь там ганчірки, щоб я мив туалети. Раніше б я цього ніколи не зробив. Я сказав би: «Сорі. Ні». Але на той момент я це сприйняв як потрібно, от зараз треба це робити, це моє завдання, і це дуже так важливо. Я пам’ятаю, що я це робив із таким відчуттям, що от я роблю якийсь внесок в загальну справу.

Ми дуже часто з Антоном гуляли по ночах по центру Києва.

І пам’ятаю, що колись ми гуляли, і ми побачили: на вулиці лежить якийсь дідусь. Можливо, він був нетверезий. Можливо, він був… Це було за межами центру, скажімо так. Можливо, він був не зовсім в нормальному стані. Але тоді для нас було важливо викликати швидку йому. Тому що ж це якось все… І я пам’ятаю, що швидка відмовилась їхати. Тому що нам сказали: «Ну, він, напевно, п’яний. Підійдіть, чи є запах алкоголю». Ми кажемо: «Яка різниця? Він замерзне. Тому що як би вночі холодно». Вони не приїхали. Але ми його забрали і відвели до нас туди, в «Жовтневий», і він там провів ніч. До речі, мені здається, він був нетверезий. Але для нас це було не важливо в той момент. Важливо було така штука, як людська гідність, і ми мали зберегти цю річ. Ну, це от мій перший такий приїзд до Києва.

І що я можу підсумувати? Він дуже був такий, енергетично я зарядився якось. Оцим духом Майдану, що вони такі сміливі, вони не бояться нічого. І я приїжджаю в Крим – а тут нічого. Ну, як би є якісь поодинокі розмови, але здебільшого про те, що на Майдані там маргінали, які розійдуться скоро, Віктор Федорович їм покажет, все буде серйозно. Але більш нічого.

І я на черговій такій кіношній нашій тусовці кажу: «Друзі, якось так не чесно. Невже ми, Ялта, ми, студенти, можемо якось це пропустити. Ну, давайте ми будемо якось в тренді, як зараз модно казати, на хайпі, і так само щось зробимо». І ми вигадали ідею, що ми проведемо мирну акцію в Ялті «Ялта за євроінтеграцію». Тобто ні про які там політичні, ні про які там образливі речі не йшлося. Просто ми вийдемо як представники громадянського суспільства Ялти і заявимо, що от Ялта за євроінтеграцію, ми протестуємо проти свавілля влади, яка вирішує за нас, ми хочемо в Європу.

Ми, я пам’ятаю, вночі в гуртожитку малювали плакати. І найбільш образливим плакатом, на мою думку… Ну, він навіть не образливий – він правдивий. Ми написали наступну річ (російською): «Давайте накормим Европу салом, а Россию – хреном». Щось таке от, подібне ми написали. Але це було таке, знаєте, жарт якийсь студентський. Ми написали це і домовились, хто ж піде подавати повідомлення до місцевої влади, що ми збираємось на мирну акцію. Ну, я вирішив, що я піду. Я пам’ятаю, що я прийшов в Ялтинську міську раду з заявою, ну, попередження, що ми виходимо. Її прийняли без всіляких там, ну, типу, там якісь клерки сиділи. Я просто віддав, вони підписали, було підписано, і все, я пішов.

Ми вийшли. Вийшло нас 18 людей, як сьогодні пам’ятаю, дуже мало. По-перше, тому що ми про це не дуже голосно говорили, заявляли. Студентство було в курсі, але вийшло нас дуже мало. І тільки студенти. Але міліції було дуже багато, я пам’ятаю, її було навіть більше, ніж нас. Я пам’ятаю, що ми стояли там буквально годину-півтори, не більше. Люди проходили, дивилися на нас дуже дивно. Такі погляди були якісь зневажливі. Більшість сприймало це як приїхали звідкись, ну, це не місцеві, однозначно, це не місцеві, тому що ялтинці так не повинні робити, і вони так не роблять. Ми потримали ці плакати біля міської ради, постояли і розійшлися. Але, ну, ми були щасливі, такі от заряджені, що щось зробили.

Важливо, що відбулося на наступний день. На наступний день ми всі йдемо на пари, як студенти, маємо ж іти. Але мене викликають до проректора з наукової частини. Не пам’ятаю, як цю пані звати, вже. Але я з нею спілкувався і до цього по навчанню, якось ми були знайомі. І вона мене викликає і говорить (цитую мовою оригіналу):

«Руслан, это что такое? Ну, почему так происходит? Что ты делаешь?» Я не розумію, про що йде мова спочатку. А потім зрозумів, що про вчорашню подію. Вона каже: «Ректор университета уже в больнице. У него сердечный приступ. Его уволят. Университет закроют. И всё из-за тебя».

Я здивувався і починаю говорити, що: «Пані проректор, але ж ми маємо громадянську позицію, маємо закони України, які дозволяють нам виражати громадянську позицію. Це був мирний мітинг. Ми нічого такого не робили». Вона каже наступне: «Это там, в Киеве, действуют эти законы про мирные митинги. А у нас, в Ялте, действуют свои правила. Ты должен был прийти к нам, спросить разрешения и потом пойти». Я пам’ятаю, що я сказав: «Ну, це ваша точка зору» і пішов. Ну, я був ще заряджений київським перебуванням на Майдані, я був вже трошки сміливіший, і пішов.

Розповів це своїм найближчим друзям, з якими був на цьому мітингу. Я пам’ятаю, що… А, ще, єдине. Вона мені сказала: «Я знаю, что ты собираешься делать». Я кажу: «Розкажіть мені. Бо я не знаю». Вона сказала: «У нас есть информация, что ты везешь два вагона студентов наших в Киев на Майдан». Я пам’ятаю, що мені було приємно, що така є інформація. Я б дуже хотів це зробити. Але я кажу, що, на жаль, у мене немає ні матеріальної можливості, ні, на жаль, ну, я цього не можу зробити.

І я пам’ятаю, що через буквально дві години ректор зібрав студентів. Мене не запросили на ці збори. І він дуже в такій авторитарній манері попередив, що якщо відбудеться щось подібне, то ви будете відраховані одразу. Я пам’ятаю, що моя подруга Маша встала, це був такий актовий зал, вона встала і сказала, що: «Я громадянка. В мене є громадянські права. І я маю право виходити, коли я хочу, на мирний мітинг. Тим паче, влада була попереджена про це». І фраза нашого ректора була наступна, що з 8-ї години до 15-ї (умовно) «ты студентка университета, а потом ты гражданка Украины, и ты можешь потом свои права реализовывать».

Всі ці речі, вони були дуже такими неприємними. Але важливо, що ми збиралися кожного вечора і рефлексували, тобто ми проговорювали ці речі і вирішували, що робити далі. Чи ми слухаємо ректора і заспокоюємось, грубо кажучи, чи ми починаємо діяти далі. І було прийнято рішення, що, ну, якщо в Києві люди йдуть під кулі і не бояться, то ми не повинні боятися відрахування якогось (це незаконно) і продовжувати свої дії.

Ми оголосили чергову акцію в Ялті. Про неї говорили дуже голосно: соціальні мережі, журналістам розіслали місцевим свої запрошення. Ну, ми були впевнені, що от ми розсилаємо, але ніхто не прийде. Але коли ми прийшли в умовлений час, я пам’ятаю, це була набережна, і ми думали, ну, буде людей 20. Але в той момент прийшло 300 чоловік, ялтинців. І це для нас було дуже сильно приємно і несподівано. І там було дуже багато журналістів, зокрема, журналісти і всеукраїнські. Я пам’ятаю, що коли я йшов на цю акцію, ну, в той момент в Криму було дуже багато журналістів. Тому що вводились війська, і приїжджали це знімати. Я зустрів хлопця з камерою (я потім зрозумів, що він з телеканалу «Інтер»), і я йому сказав: «Слухайте, в нас тут зараз буде акція. Приходьте до нас». Він каже: «Добре. Я прийду». Йому потім розбили камеру на цій акції. Мені було дуже соромно перед ним. Я ж його запросив. А тут як би таке відбувається.

І оця акція була більш радикальною. Тому що там, попри те, що прийшло 300 чоловік, так би мовити, на нашу підтримку, за наші ідеї, єдину Україну і євроінтеграцію, по-перше, туди прийшли ще й хлопці і дівчата, які, вже була інформація про референдум, що він буде, які підтримували цю ідею. Тобто в нас було таке протистояння двох таборів.

А потім під’їхали хлопці, яких потім називали (і зараз називають) «ночные волки». Цей байкерський клуб, яких підтримує Путін, і він дуже часто з ними фоткається. Вони під’їхали також на цю акцію, і там почалося просто перекрикування якихось лозунгів, якась почалась штовханина, якась почалась незрозуміла річ. Я стою і, я пам’ятаю, в мене бу ступор перші, там, 20 секунд. Я дивлюсь на це все, і я розумію, що ми не цього хотіли, щоб люди сварилися. Ми хотіли просто вийти і виразити свою позицію черговий раз і заявити, що в Криму є альтернативна точка зору. Вона – меншість. Так, будемо чесні. Але вона так само є, і її треба поважати. Але це перетворилося в штовханину якусь незрозумілу, бійки, оці розбиті камери. Ось.

І після цього, коли акція закінчилася, я пам’ятаю, ми йшли додому. І в Україні материковій тоді масово почався так званий «ленінопад». А в Ялті стоїть Ленін, один з найвищих, там, я не знаю, в СНГ чи в Україні, на набережній. І ми повз нього проходили, і я кажу: «Антось, щось він тут застоявся. Треба його також знести. Ну, я цю фразу сказав в жартівливій формі абсолютно. Ну, зрозуміло, що ми вдвох його знести не могли. Але якось так це я сказав, достатньо голосно.

Можливо, це співпадіння. Але наступного дня там з’явився намет, там, де бабусі його оберігали. Він, до речі, досі стоїть, той Ленін, в Криму, на жаль, в Ялті, зокрема. І вони його оберігали. І після цієї акції, такої вже, більш радикальної, ми вирішили, що ми будемо ходити по Ялті ввечері тільки групами, ну, поодинці не будемо. Бо ми розуміли, що це може бути небезпечно. От.

Важливо заявити, що в гуртожитку, в якому я жив, до мене ставитись почали дуже погано. Це м’яко кажучи. Комендант мене там виселяла, виганяла. Вона кричала, що який я невдячний: я тут живу на всьому готовенькому, навчаюсь на державному… ну, оплачує держава. А я от таке роблю: розхитую ситуацію.

Я пам’ятаю, що єдина така віддушина в мене в той момент була, – це такі ці зустрічі зі своїми друзями, з якими ми дивилися фільми і розмовляли про це. Я пам’ятаю, що для мене це було дуже несподівано. Ну, я думав, що мене оточують люди, які вміють думати, в яких не переможе пропаганда маніпуляція. Але виявилось навпаки. А отих 5% моїх знайомих, які навчалися в університеті, які були з материкової України, вони так само не… І вони досі проживають в Криму, зокрема, деякі. Вони не підтримували події Революції Гідності, і вони не сприймали те, що я говорив. Я казав: «Боже, люди, ну, ти ж Дніпропетровська (Дніпропетровськ – тоді ще). Друже, ти ж розумієш, ти ж з Харкова, ти з Чернівців. Ти маєш розуміти. Але вони чомусь не хотіли це розуміти. І наші дискусії завершувались: «Дурак!» – «Сам дурак!» Тобто от на такому рівні.

І я, знаєте, можливо, це такий юнацький максималізм, я вирішив, що, ну, напевно, якщо мене тут не розуміють, то я поїду в Київ, де мене розуміють. І я поїхав черговий раз на тиждень в Київ, знову сказав мамі, що я їду кудись там не зрозуміло куди, але не в Київ. Але, мені здається, вона здогадувалася вже. Повернувся. І коли я повертався в Київ, в Ялті немає вокзалу залізничного, тобто ми приїжджаємо в Сімферополь, а потім на маршрутках їдемо до Ялти. Я приїхав в Сімферополь. Була купа дружинників уже з такими червоними нарукавниками (я не знаю, як назвати), де написано «Дружинник», які мене, вони зустрічали всі потяги з Києва, і мене зустріли так само, просили пройти у відділення тоді ще міліції. Я пройшов. Мені просто стало цікаво, що вони від мене хочуть. І в них були декілька листів А4 (може, 10, може, 15), де рукою було написано на таких от колони прізвищ.

І там було моє прізвище. І там було написано, ну, він мені каже: «Вам не рекомендовано находиться в Крыму». Я кажу: «Як це? Я тут живу. Я тут народився. Тут моя сім’я, батьки». – «Но вам не рекомендовано. У вас есть несколько дней, чтобы собраться и уехать отсюда».

Я це сприйняв як жарт невдалий. Думаю, ну, хлопці, напевно, жартують. І поїхав. І там, до речі, були прізвища декого з моїх знайомих, з якими ми виходили тоді в Ялті. Моїх викладачів, зокрема, які нас підтримували. Я приїхав в Ялту, розповів це друзям, ми голосно посміялися, студенти. Але викладачі зрозуміли, що щось, напевно, відбувається нехороше.

Ну, от в такому напруженні ми жили декілька місяців: напруження в університеті, напруження в гуртожитку, в суспільстві загалом. Але в нас була така своя тусовка, де ми от таку знаходили віддушину. Це важливо.

В мене є знайома, яка на той момент проживала в Австрії, у Відні. Вона зараз там не проживає, вона переїхала до Німеччини. Але не важливо. Важливо те, що вона зателефонувала мені. А, знаєте, була така карта євромайданів у свій час. І вона мені телефонує і каже: «Слухай, я бачила на цій карті Ялту. Ви там що, також щось?» І мені було це так приємно, що нас там 18 людей вийшли, і нас відмітили там. Я прийшов, і я про це розповідаю своїм друзям, і я такий натхненний цим. І пам’ятаю, що всі ми дуже зраділи цьому факту, що нас помітили, що, виявляється, що також в Криму щось відбувається, і Крим не спить.

І вона мені сказала таку фразу. Можливо, це пафосна фраза. Я її повторюю дуже рідко. Але в чомусь, напевно, я була права. Вона сказала, що: «Отих 18 юних орлів, які вийшли, вони більше герої, ніж в Києві і у Львові». Тому що вийти, коли мільйон стоїть дуже просто. А коли вийти в маленькому містечку, де тебе всі знають і потім будуть плювати в тебе, грубо кажучи, – це набагато складніше. Але в той момент, коли ми виходили, ми це не усвідомлювали. Тобто це був такий юнацький максималізм, грубо кажучи, який потім переріс у щось більше. От.

І я пам’ятаю, цей факт, дуже такий він був для нас важливий, і ми вирішили, що ми будемо далі боротися. І я пам’ятаю, день референдуму так званого в Криму, фейкового референдуму, 16 березня, скоро буде річниця, я пам’ятаю, я прокинувся в гуртожитку – і гуртожиток пустий, нікого немає. Я не розумію, де всі ділися.

В мене була думка спочатку, що, звісно, я не піду на нього. Тому що це незаконно, це несправедливо, це порушення всіх міжнародних документів, це порушення Конституції держави. Взагалі, я буду його ігнорувати. Але я прокидаюсь – гуртожиток пустий. Я розумію, що всі ці хлопці і дівчата, вони пішли голосувати. До речі, нас змушували, скажімо так, наполегливо рекомендували в університеті прийняти участь в цьому фейковому референдумі і обрати те, що правильно на їх точку зору.

Я прокидаюсь, бачу, що порожньо, і думаю: слухайте, ну, піду перевірю. А я в той момент проходив практику педагогічну в одній з шкіл. Я приходжу в цю школу, бачу: реально, ну, от будемо чесними, це неприємно усвідомлювати, але реально стоять черги з тих, хто хоче проголосувати. Я не знаю, як вони голосували, але стояли черги. Так, стояли озброєні люди без якихось опізнавальних знаків.

Я підходжу до цих працівниць дільниці і кажу… А це мої колеги, з якими я працюю. І кажу: «Друзі, я забув паспорта вдома. Але ж ми знайомі з вами. Дайте, будь ласка, мені проголосувати». І вона мені видає бюлетень. Але бюлетень, він такий дивний. Це звичайний, без усіляких захистів. Єдиний захист – там була печатка школи, в якій це проводилось, з гербом України, так би мовити. Вона мені дає цей бюлетень, і він такого кольору, як газетний папір.

Я заходжу в цю кабінку для голосування і розумію, що мені треба цей бюлетень якось зберегти і винести з дільниці. Тому що це може стати доказом того, що це все фейково якось, іграшково. І я розумію, що стоять купа озброєних хлопців і дівчат. І просто вийти з кабінки і не вкинути нічого буде якось підозріло. Я знаходжу в себе в кишені якусь газету, вона схожого кольору. Я якось намагаюсь її скласти так і бюлетень беру в кишеню, виходжу і кидаю туди газету, в цю урну з гербом України.

Я це роблю на одній дільниці, виношу один бюлетень і йду в дільницю, яка знаходиться навпроти нашого гуртожитку Бачу там купу своїх одногрупників, своїх сусідів по гуртожитку. Вони дуже здивовані, чому я прийшов сюди. Бо я ж казав, що не піду, і рекомендував не ходити. Але я, знову ж таки, повторюю ту ж ситуацію. Кажу: «Шановна пані, я живу в гуртожитку от навпроти, паспорта забув. Дайте, будь ласка, мені проголосувати». І вона мені знову видає бюлетень, і я вкотре іду, беру цю газету і знову виношу цей бюлетень.

Я це робив на чотирьох дільницях. Це про те, наскільки це було важливо, які ти документи покажеш. Тобто можна було привезти купу людей з Росії, грубо кажучи, і так само проголосувати. Ці потім бюлетні я вивіз в Київ, так звані бюлетні, і віддав правозахисній організації, і вони потім їх використовували в якійсь там вправі по доказу, що це незаконний референдум.

Я пам’ятаю, що коли я виїжджав в Київ останнього разу, я подзвонив мамі і кажу: «Мама, я їду в Київ буквально на тиждень. Ну, трошки там відпочину, зміню обстановочку». Бо вона вже знала, що я трошки засвітився в Ялті, і вона вже мені казала: «Сину, будь ласка, ти знаєш, що робити, ти молодець, але, будь ласка, будь обережним». Я кажу: «Їду в Київ на тиждень. Трошки там відпочину, зміню обстановочку. Обіцяю, що в центр не буду ходити. Поживу десь там, може, під Києвом і повернуся». Мама почала плакати. Ну, напевно, вона якось розуміла, що в мене таке рішення було не просто. І вона каже: «Сину, я знаю, що відбувається. Я усвідомлюю. Але, будь ласка, не забувай, що твої батьки – це люди, які тебе завжди підтримують і тебе люблять».

Я пам’ятаю, що коли я виїжджав з Криму, там коли виїжджаєш, є такий відрізок шляху залізничного, коли з одного боку – море, і з іншого боку – море. Така вузька дорога. Я пам’ятаю, що я вийшов у тамбур і почав плакати. Тому що я розумів, що, напевно, я не скоро сюди повернуся. Я не скоро повернуся в той Крим, який мій Крим, де я прожив все життя. Але я думав, там, рік, два, ну, максимум – і я повернуся, бо я вже не зможу так.

Ну, от іде восьма річниця вже, насправді, тої моєї поїздки, так би мовити, коли я… Я ще не був досі в Криму. Дуже сумую. Але важливо, що всі мої однодумці, з якими ми виходили на такі міні-мітинги в Ялті, з якими ми дивилися фільми і проговорювали про людську гідність і права, вони всі виїхали, і вони почали боротьбу тут, і я з ними зараз підтримую такі добрі стосунки. Важливо, що мої натхненники, так би мовити, мої викладачі з Ялти, так само виїхали сюди, і ми з ними спілкуємося і підтримуємо стосунки.

Мої батьки, вони досі живуть в Криму. Моя сестра досі живе в Криму. З одного боку, я їх не розумію. А з іншого боку, я усвідомлюю, що людям, які там прожили більшу частину життя, вони мають якийсь там власний побут, вони мають власну роботу там. Дуже складно зірватися і поїхати на нове місце, коли ти не маєш нічого,

і тут знову це все вибудовувати. Але в мене, зараз я регулярно телефоную мамі, татові, з сестрою досить напружені стосунки. Бо вона, ну, мені не подобається її світогляд. Я його не сприймаю. Моя мама, вона завжди, ну, оця фраза, що «я тебе завжди підтримую», вона для мене трошки похитнулася, коли вона мені розповіла одну ситуацію. Вона каже: «Коли вводились війська Російською Федерацією (ну, вони ще не розуміли, що це Російська Федерація), вони квартирувались, отам недалеко від мене є військова частина, де знаходились українські війська». І вона каже, що: «Приїхали молоді хлопці: 18, 19, 20, ну, твої однолітки, 20 років, 21, там, десь». Каже: «Вони приїхали, і вони тут заїхали в цю частину, і вони приходили в села і просили їсти. Бо в них не було що їсти». Вони приїхали, а забезпечення в них не було. І вона каже: «І я їм давала їжу». Я кажу: «Мам, ти ж розумієш, що це окупанти? Так не можна робити». Вона каже: «Ти розумієш, в той момент я в них бачила дітей, яких просто кинули в таку ситуацію, не забезпечивши нічим, і я в них бачила тебе. От ти зараз, наприклад, приїдеш в Київ. Зовсім незнайомі люди. І вони так само мають тебе підтримувати». Я спочатку не розумів. В мене навіть конфлікти були з цього приводу. Я казав : «Мама, як так можна?» Але потім якось так я почав усвідомлювати, трошки розуміти це.

Моя сестра, вона зараз працює нотаріусом в окупованому Криму. І вона займається (а може, вже ні, а може, ще займається) переоформленням власності з українського законодавства на російське. Я казав їй колись: «Люда, ти ж розумієш, що окупація мине, Крим повернеться, і тебе за співпрацю з окупаційною владою можуть притягнути до відповідальності? Це неправильно». А вона мені каже: «Ти розумієш…» Ну, по-перше, вона говорить російською виключно: «Во-первых, Крым никогда не вернется. (Это ее главный слоган.) Крым уже вернулся куда нужно. А во-вторых, у меня нет другой работы и у меня нет другого выхода. Вот я юрист, и мне по-другому нельзя».

Ну, ми з нею на цьому ґрунті дуже конфліктуємо, насправді. Але… І вона дуже… Коли я телефоную батькам і розповідаю, що мені непросто в Києві, вона каже: «Ну, чувак, ну, так возвращайся. Ну, тут у тебе і дім, і батьки, и мы работу тебе найдем». Я дав собі обіцянку, що я повернусь тільки тоді в Крим, коли я зможу вільно говорити українською там, вільно заявляти свою громадянську позицію, вільно вивісити прапор України на будинку, вільно співати гімн України. Тобто коли я зможу відчувати себе там вільним, як тут, насправді. Тому коли мені каже мама: «Приїжджай, будь ласка, все буде окей», то я кажу: «Мамо, ні, я собі дав обіцянку». І вона мене розуміє, насправді. Вона до мене приїжджає в Київ інколи. Це дуже складно для неї. Тому що там треба… Це досить тяжка дорога. Там треба й пішки пройти на цьому КПП. Там треба і потягом досить довго їхати, і досить дорого це відбувається. Вона приїжджає до мене інколи. Але вона мене розуміє. Це для мене дуже важливо, насправді.

Її знайомі і друзі, в них є правило в Криму не говорити про мене і про таких, як я, які виїхали. Бо це одразу ситуація конфлікту. Починається оця політична…

І.: Тема.

Р.Н.: Да, тема. І вони починають конфліктувати. Тому що, ну, будемо чесними, в Криму зараз складно, дуже складно, і з водою, і з відпочивальниками, які мало приїздять. Ну, приїздять в основному росіяни. А вони дуже скупі, чесно кажучи. А Крим завжди жив за рахунок відпочивальників. Дуже мало українців з материкової частини туди приїздить. Їм дуже складно,

тому що вони з кожним роком, все більше їх поглинає оця російська пропаганда, промивка мізків, і вони туди з головою занурюються. І це погано.

Я пам’ятаю, що коли я був в громадській організації, як тільки ми виїхали сюди, ми вирішили, що ми не будемо переконувати кримчан, яким, там, 40-50-60 і так далі. Наша головна цільова аудиторія – це студентство. Тобто ті, які вміють думати. Інколи, може, й неправильно, але вони вміють думати, вони критично мислять інколи. І ми навіть, у нас почалась така акція: ми почали проект про популяризацію українських вишів, щоб кримські студенти переводилися до материкової України і продовжували навчання тут. І навіть ми, пам’ятаю, що я особисто дзвонив в громадські організації сюди і в Київ, і у Львів, і просив, щоби вони посприяли. Можливо, гуртожитки якісь безкоштовні для тих, хто приїде з Криму, щоб допомогти цим хлопцям і дівчатам. Їх приїхала якась частина. Не знаю скільки, але не багато, на жаль.

Зараз Міністерство освіти проводить, як на мене, дуже слабку кампанію, спрямовану на Крим і на кримську молодь. Дуже малий відсоток кримчан зараз вступає в виші материкової частини України. Дуже малий відсоток вчиться в окупованому Криму. Є онлайн-школа для школярів, які проживають в окупованому Криму. Українська онлайн-школа, де вони можуть навчатися і отримувати атестат, щоб потім вступити у виші материкової частини. Досить малий відсоток. І це одна з прогалин, як на мене. Тому що ми втрачаємо… Ми давно втратили людей, яким за 40, за 50. Ми їх давно втратили. Кримчан, зокрема. Але ми поступово втрачаємо і молодь, яка там починає думати, ну, вже так, на російський штиб. Вони починають думати російськими цінностями і так далі.

Один з яскравих прикладів. Був такий хлопець Стас, який очолював студентське самоврядування в університеті, в якому я вчився. І він був з материкової частини України, але він такий був активний, він завжди відстоював права студентів, якісь там заходи організовував. І буквально півроку тому я побачив його серед депутатів Ялтинської міської ради від «Єдиної Росії». І я з нього брав приклад тоді, коли там вчився. Тому що він був такий активний, молодець. А от зараз я бачу, що, на жаль, не у всіх вистачило якоїсь там сили волі, якогось прагнення до справедливості в той момент. І в той момент дуже багато людей відсіялось з мого оточення, з мого кола спілкування. Тому що, ну, як я і казав, на початку це для нас був такий юнацький максималізм, такі от ми вперед, за нами правда і так далі. А потім це перетворилося в боротьбу за гідність і за права. І не тільки нас, насправді. Не тільки тих, хто виражав свою громадянську позицію.

Знаєте, я от зараз сиджу і думаю: я так все гарно розповідаю, але направду (про себе буду казати), коли ти приїжджаєш… коли я їхав в Київ, я думав: так, перше завдання, мені було дуже соромно, що я майже не володів українською мовою. Я думав: я їду в Київ, а всі ж навкруги говорять українською. А мені було дуже соромно, що я… Я знав там декілька фраз завдяки батькам і завдяки спілкуванню вдома українською, але дуже погано. І я думаю: «Боже, я приїду в Київ, і мені буде так соромно, я буду мовчати». І коли я приїжджа в Київ, я дивлюся, тут дуже багато російської мови. Надзвичайно багато російської мови. Я трошки заспокоївся. Але в якийсь момент я зрозумів, що це неправильно. Я пішов на курси української мови, почав вчити українську мову. Так.

І сьогодні, якщо в той момент для мене була проблема українська мова, деякі слова я не міг згадати. В мене було дуже багато помилок орфографічних. Я не знав, як пишеться українською. З російською все окей. Ну, типу, суспільство було в Криму російське, тому я володів нею вільно. То тепер навпаки. Тепер я інколи, коли переходжу на російську, то мені інколи слова я згадати не можу. Інколи, коли я спілкуюся з якимись друзями російською мовою, то я не можу згадати якісь фрази. І в якийсь момент я зрозумів, що це, ну, напевно, круто. І сталося навпаки. Тепер у мене купа орфографічних помилок в російському тексті. Це дуже, дуже мене радує.

Я спілкуюся з батьками виключно українською мовою. І в мене ще в Криму залишилось два племінники. Одному – 9, іншому – 10 років. І вони дуже рідко зі мною хочуть говорити. Не тому, що вони мене майже не пам’ятають, а тому що вони говорять російською, а я з ними говорю українською. І вони не розумію, що я їм говорю.

Пам’ятаю, був такий момент, на черговий день народження одному з них я відправив з допомогою мами, яка приїздила, подарунок – такий комп’ютер дитячий, там, де українська абетка і якісь там слова українські: там натискаєш, і воно говорить тобі. І через два тижні мені телефонує сестра і каже: «Ти розумієш, що він навіть не грається, тому що він не розуміє, що це таке. Для нього що українська, що англійська – однаково. Вони знають російську, і їм це вистачає». І коли ти з ними говориш, з малими дітьми, кажу: «Сашко, а приїзди до мене в Київ, погуляємо по центру, по столиці, я тобі розкажу історії цікаві». А він каже мені: «Ну, моя столица – это Москва. Я хочу в Москву, а не в Киев».

І це говорить про те, що, з одного боку, Україна їх втрачає. Бо в них промивка мізків з самого народження. Тому що ті, кому 8 років, вони вже народилися. І це говорить про те, що ми маємо максимально швидко починати працювати. Але має працювати не тільки держава, а й громадянське суспільство України. Ми звикли, що ми все звинувачуємо державу. Так, левова частина робота має бути державницька. Але ми можемо також.

Був такий момент, коли я телефонував сестрі і казав ввечері, що давай я йому розповім казку якусь українську, щось там розкажу. Можливо, він навіть на слух спочатку не зрозуміє, але потім він почне розуміти. А вона мені каже: «Ну, а зачем ему это? Мы не планируем ехать в Украину. Нам тут хорошо. Всё хорошо, стабильно». І це велика прогалина, з якою ми маємо працювати. І про це просто кричу всюди. От.

До того, що не все добре в Україні також з переселенцями, можу сказати, що коли я переїхав у Київ і коли почав вчити українську мову, наступним кроком для мене було: було дуже модно, ну, не те, що модно, але дуже важливо отримати статус тої людини, яка переселилася з окупованої частини. Тому що для мене було важливо заявляти, що я, не приховувати, що я кримчанин, а заявляти, навпаки, що я кримчанин з громадянською позицією, який обрав боротьбу і переїхав сюди.

І я подав документи на те, щоб отримати статус переселенця. Всі мої друзі, з якими ми переїхали, його отримали без проблем, а мені відмовили. І я приходжу в соціальну службу Святошинського району як сьогодні пам’ятаю, і кажу: «Вибачте, а чому? Ну, я ж переїхав». – «Ну, тому що ви на момент окупації Криму не були прописані в Криму». Тобто я був прописаний в гуртожитку, а гуртожиток надає тимчасову прописку. І на момент окупації моя тимчасова прописка закінчилася, і я був ніде не прописаний. А тоді, на той момент, 14-й рік, прописка була визначальною. Тобто якщо ти прописаний в Криму був на момент окупації, то ти автоматично переселенець.

І я не розумів, як це може так бути. Всі знають, що я переїхав. Мені було не важливо отримувати ці мізерні виплати, які держава тоді і зараз виплачує.

Мені не важливо було мати цей статус. Мені важливо було довести собі і довести оточуючим, що держава мене визнає. І я пішов, пам’ятаю, до юристів, і вони взялися за цю справу. В нас була судова справа проти держави України. Ми судилися, ми виграли суд, мені дали цей статус. Але важливо те, що ми створили прецедент.

Тобто що це означає? Ну, напевно, це не поодинока ситуація така. І, вже спираючись на мою ситуацію, може, хтось там десь також в суді переможе. Це для мене було більш важливо. І я отримав цей статус. Я навіть отримав, мені рішенням суду мали виплатити якусь там моральну шкоду, компенсацію. Але я її не взяв, навіть не пішов за нею. Тому що для мене це було не важливо. Так, я зараз отримую як переселенець 400 гривень в місяць. Це мізерні гроші. Але для мене важливо, що держава мене визнає, що я та людина, яка обрала Україну в той момент. Це для мене дуже важливо. І я цим пишаюся, що ми тоді перемогли.

Але набагато важливіше, як мене сприйняв Київ. Київ мене сприйняв тоді, коли я переїхав не дуже добре, направду. Тому що в мене в Києві немає нікого. Тобто я приїхав сюди, от прийшов на вокзал, у мене був рюкзак, якась сумка і все. Тобто я став і думаю: «Боже, а куди йти, що робити?» Величезне місто, в якому я там був декілька разів. Але я не знаю, де мені жити, де мені влаштовуватись. Тим паче, я ще студент. Я тоді був магістрантом, вступив там, у Ялті. І тоді мені на допомогу прийшли мої друзі, знову ж таки, які мені допомогли вступити в Київський університет Шевченка, де я закінчив магістратуру, і отримати гуртожиток. І це якийсь час я там проживав, в цьому гуртожитку.

Одногрупники мене сприйняли неоднозначно. Тобто вони говорили: «Хлопче, навіщо ти це зробив? Там у тебе батьки. Там твоя Батьківщина мала. Чому ти сюди їдеш, взагалі? Їх обурювало, і це правда, те, що вони вступали, з великими іспитами їх брали. А я просто перевівся без іспитів. Хоча я здавав академрізницю там велику і так далі. Але це не важливо.

Я пам’ятаю, що… І так само мій друг Антон, з яким ми жили в «Жовтневому палаці», він також вступив в університет Шевченка, перевівся. І в університеті є різні гуртожитки різних факультетів. А він психолог. Відповідно, він в іншому гуртожитку. Але я кажу: «Антон, слухай, ну, це дуже важливо для мене, щоб ти був поруч зі мною. Так само, які для тебе. Тому що найважливіші події останнього часу ми провели разом».

І я пам’ятаю, що ми тоді вигадали таку історію коменданту гуртожитку, за яку мені дуже соромно, але ми сказали, що ми браття, що ми брати, що нам треба от разом, і вона дозволила нам жити разом, в одній кімнаті. Для мене це була підтримка, я його підтримував в новому місті.

І.: Ну, звичайно.

Р.Н.: І для нього так само. Закінчив я університет. Я пам’ятаю, я дуже хвилювався, дуже боявся. Тому що Шевченка – це ж університет, для мене тоді він був найкращий, і це для мене був приклад. Але закінчив я його. Без всіляких там червоних дипломів, але закінчив, так, на середній рівень. Чим дуже задоволений.

І постало питання: що робити далі? В Крим я не повертаюсь. Треба якось продовжувати. І я, ну, от я в Шевченка отримував освіту історика, дослідника. А в Ялті отримував вчителя історії. Тобто в мене є педагогічна. І я завжди мріяв бути вчителем. Тому що я дивився на викладачів університету, з яких я брав приклад. Типу, яким я дуже вдячний, вони виховували громадянську позицію, і такими от вони були поборниками справедливості. І я хотів бути вчителем.

І я розіслав своє резюме в київські школи. Звідусіль отримував негативну відповідь. В мене немає досвіду, в мене немає якогось там звання вчительського і так далі. Звідусіль я отримував відмову. І тут наступає літо. І я думаю: треба змінити якось обстановочку. І я влаштувався працювати в Чернігівський дім прав людини,

там пропрацював три місяці і поїхав в табір працювати вихователем. Я пам’ятаю, це було в Прикарпатті.

І от ми їдемо назад вже потягом, і мені телефонують з однієї школи і говорять: «Юначе, приходьте до нас працювати». Я ж такий щасливий: юнак, який взагалі не усвідомлює, що відбувається. З вокзалу, в шортах, з брудною головою лечу в цю школу. Приходжу. Це спеціалізована школа англійської і італійської мови імені Данте Аліг’єрі. Я пам’ятаю, як мені ще сказали цю назву по телефону, я дуже так… Це пафосно звучало.

Я приходжу туди, сідаю в приймальні, в цих шортах, в такій футболці, якийсь там провокаційний напис там ще був на ній. Виходить директорка, так дивиться на мене, з ніг до голови мене оглядає і запрошує до себе в кабінет. І починає мені говорити про те, що: «Руслане, ми вас запрошуємо», туди-сюди. «Якраз у нас зараз педрада. Я вас представлю колективу».

Вона мене заводить у велику актову залу. Сидить там сто жінок, може, якийсь там відсоток чоловіків мінімальний. Всі – кому за 50, основна частина. І я ж хвилююся, виходжу на сцену і кажу: «Добрий день! Поганою українською, знову ж таки». Представляюсь, хто я, і кажу, що я з Криму. Я не знаю, чому я це сказав. Для мене це було важливо заявити в цей момент. Спускаюсь, і мене зустрічає одна з викладачок і каже: «Слушай, ну, ты зачем? Там зарплаты лучше. Там же всё лучше. Чего ты сюда приехал?» І для мене було це так обурливо. Ну, як так можна мислити, взагалі? Я пам’ятаю, що я не захотів з нею дискутувати. Ну, я так вирішив і приїхав. Завершили це.

Але найголовніше відбувається на наступний день. Мене викликає директор школи і каже: «Ти ж розумієш, що ми тебе взяли не просто так». Я кажу: «Стоп. Почекайте. Не розумію». Вона каже, що: «Нам зателефонували з Міністерства освіти. Був такий пан Павло Полянський, колись там працював. І він сказав тебе взяти обов’язково, навіть звільнити когось, але взяти». Я взагалі не розумів, хто такий Полянський. Тому що, ну, я його знав заочно. Я з ним там листувався колись про кримських студентів. І згадую, що влітку я був настільки обурливий відмовами, і я йому написав лист (будемо чесними) наполовину ненормативною лексикою про те, що я такий гарний студент, я обрав Україну, а мене не беруть на роботу. Чому так? Чому така несправедливість? І це був такий крик душі. І після цього він зателефонував в цю школу, мене взяли. Де я досі, до речі, працюю. І це для мене було таким показником, що все може вирішитись в Києві за одним телефонним дзвінком. Поганим показником. І я вирішив, що з цим також треба якось боротися. Я пам’ятаю, що я всім своїм друзям розповідав, що я працюю тепер в школі, в тих дітей, до який я приходив, маленьких. Через півроку мені дали класне керівництво. Боже, оці от маленькі діти, які бігали до мене обійматися.

І я прийшов і для себе усвідомив, що мені як історику, як людині, яка викладає історію, важливо виховати громадян цієї держави, які будуть пишатися тим, що вони українці, мати громадянську позицію, мати політичну позицію, виховувати політичну націю, які розуміють, що людська гідність – це основне, і так далі. І я поступово над цим працюю вже багато років, з 2015 року. Складно, але працюю.

В мене в школі виникають інколи незрозумілі ситуації, зокрема, з тим, що я із Криму. Не всі мене… Ну, мені набагато простіше спілкуватися з дітьми, ніж з батьками, чесно кажучи. Особливо з тими батьками, які не розуміють, чому я обрав таку позицію життєву. І вони якось дуже відверто її зневажають інколи. А з дітьми простіше.

Бо підлітки, яких ми, до речі, підкреслюю, втрачаємо в Криму, підлітки – це такий сосуд, в який можна вкладати все, що завгодно. І той, хто перший вкладе…

І.: І ще й матиме авторитет для них.

Р.Н.: Так. І буде основним. Ну, тобто в мене є діти, наприклад, які приходять і говорять: «Руслан Миколайович, а от ви нам говорили про, наприклад, події в Криму на якомусь там уроці. А мама каже, що все було по-іншому, і не зрозуміло, хто бреше: ви чи вона». І ти розумієш, що знання батьків базується дуже часто не російських телеканалах, якихось пропагандистських речах. І дуже важко боротися з цим. Тут же, на материковій. Тому що я думав, що от я перетну кордон умовний з Кримом (ментальний кордон, насправді), і все буде по-іншому: всі будуть такі патріоти, всі будуть такі молодці. Аде наразі цього немає.

І оця ситуація, наприклад, коли почалися події на Сході, для мене було дуже трагічно. Кожного дня я слухав кількість загиблих і поранених на Сході. І це була одна з перших новин в новинній програмі. Це була основна новина, що ми втратили сьогодні стільки-то бійців, ми маємо поранених стільки-то, ми боремося, ми не відступаємо. А зараз це просто суха статистика.

Тобто для мене особисто, я от чую: сьогодні загинуло, умовно кажучи, наприклад, чотири людини, не дай Боже, на Донбасі. І для мене це: ну, це ж війна, так має бути, так буває. А тоді для мене це було: ну, по-перше, я чув ці імена, я бачив ці трагічні поховання цих людей. І ми до цього звикаємо. На жаль. Ну, така людська…

І.: Природа.

Р.Н.: Нутро таке в нас людське. Це не виключення – українці. І це трагедія. І кримчани також звикають. Вони вже забувають, що вони були колись у складі України. І коли я сьогодні бачу, що, наприклад, там був якийсь скандал в інтернеті нещодавно, що в одному з підручників історії надрукували карту без Криму (карту України), для мене це неймовірна трагедія. Тому що коли в п’ятому класі я пояснюю дітям, що Крим – це невід’ємна частина України територіально, ми його повернемо обов’язково (може, через п’ять, може, через 10, але це відбудеться), то вони це сприймають, ну, як щось не важливе, далеке.

Для мене це надзвичайно важлива річ не тому, що я, там, кримчанин і так далі. Для мене важливо те, що відбулася несправедливість і порушення всіх нормативних… всіх законів, міжнародних договорів і так далі. І для мене це важливо. Тому що я не хочу, щоби українське суспільство забувало про те, що Крим – це Україна. А оці от поодинокі викрики громадянського суспільства: відзначення якоїсь там чергової річниці, якихось подій в Криму. Нам треба подавати якомога більше меседжів кримчанам. Що ми вас тут чекаємо, хлопці і дівчата, приїздіть навчатися до нас. Ми чекаємо студентів, школярів і так далі.

До речі, я противник того, щоб ми подавали воду в Крим. І мої батьки також вважають, що подавати воду в Крим непотрібно. Хоча вони страждають від цього. В них вода там погодинно якось, за розкладом. Але мама каже: «Ні. Ні, будь ласка, не робіть цього». Бо це чи не єдиний козир, який є зараз в України. В України по відношенню до Криму. А якщо ми його втратимо, то, на жаль, ось так от». Досить сумбурно?

І.: Ні. Все дуже гарно, дуже логічно, і дуже так ви молодець. Просто в вас мова чудова українська.

Р.Н.: Дякую.

І.: Немає як би навіть таких от суржикових слів, які можуть зустрічатися безпосередньо в носіїв мови. Мова чиста. Ви просто молодець і так професійно володієте нею, я би сказала.

Р.Н.: Дякую.

І.: Вашим дітям, думаю, повезло, яким ви викладаєте.

Як би що вас тримає в основному? Тому що розуміло, що труднощі, зрозуміло, чи є сумніви якісь. Що вам допомагає далі триматися? І в чому ви навіть зростаєте?

Р.Н.: Дякую. Перед тим як виповідати, скажу одну ремарку. До речі, школярі київські, в яких я викладаю, 95% вони спілкуються російською мовою в побуті. І коли мені починають відповідати російською на уроці, то я їх не чую. Я їм говорю: «Будь ласка, українською». Спочатку це викликало якесь обурення маленьке. Там, яка різниця? Відповідь – це головне. А якою мовою – не головне. Але з часом всі стали розуміти це. І навіть в школі серед школярів побутує така думка, що до мене тільки українською треба звертатися. Це для мене принципово важливо. І вони поступово переходять, мої діти всі українською мені відповідають, і це для них уже не проблема.

А тепер що мене тримає тут і чому я попри всі ці складнощі знаходжуся і не повертаюся в Крим. В Криму мені, ну, напевно, було б трошки простіше. Там купа моїх родичів, батьки, які мене там чекають і кажуть, що приїзди, повертайся. Тут мене тримає відчуття свободи, що я можу завтра вийти і відверто заявити свою позицію по відношенню до влади, по відношенню до якихось ситуацій, які відбуваються в Україні материковій. Там цього зробити я не зможу. Я впевнений, що це буде мене дуже душити. Я не зможу, я не буду мовчати з різних ситуацій, які відбуваються в Криму: про забудову, про неможливість кримчан відвідувати узбережжя, забудову військову. Я не зможу мовчати про це. Я знаю себе. Не зможу себе стримувати (досить емоційна людина). І оце от мене тримає тут, в Україні материковій.

Що важливо? Важливо те, що я собі, як я казав, дав обіцянку, що я повернусь в Крим, можливо, пізніше коли він буде вже деокупований. І тоді я зможу там провести будь-які заходи, за які мене не заарештують на наступний день, за які мене не буде зневажати суспільство.

Хоча, знаєте, провести деокупацію – це не так складно, як змінити мислення кримчан. Тому що, знаєте, десь півроку назад мені випадково, є така програма в інтернеті, де ти спілкуєшся з людьми з різних країн і там обираєш країну, з якою ти хочеш спілкуватися. От я обрав якось Росію, і мені попалися люди з Криму. І я от з ними спілкуюся, і ми переходимо на політичну тему, і вони навіть думки такої не мають про те, що колись там щось зміниться. Їхня свідомість побудована настільки… і зацементована вже, що вони є невід’ємною частиною великої Росії, що вони є і завжди мали там бути. Вони називають період з 1991 по 2014 рік окупацією Криму, окупацією Україною Криму. Тобто вони вважають, що оце була окупація, а тут їх звільнили. Така ситуація, вона дуже неприємна і обурлива. Але ми можемо це зробити освітніми якимись програмами, якимись діями в галузі культури, кримськотатарським питанням і так далі.

Ну, якщо я згадав про кримських татар, можу сказати, що зараз в Криму навіть думки про те, що кримськотатарський народ – це корінний народ в Криму, культура якого має, там, плекатися і підтримуватися, навіть такої думки немає. Тобто там є один великий народ – це росіяни, такий монолітний, такий елітний, так би мовити. А всі решта – це якісь такі нацменшини, які тут з’явилися.

Діями по підтримці культури української в Криму, по підтримці культури кримськотатарської в Криму ми можемо змінити якесь сприйняття нашої держави. Але це треба було робити з першого дня незалежності. Але ми це період проґавили. Так. Так. І це проблема. І це одна з причин, чому в той момент (момент окупації) кримчани не вийшли і не сказали: «Ні. Ми частина невід’ємна України». Тому що вони не відчували свою приналежність до України. Вони відчували свою приналежність до Росії. Тому що Росія проводила фестивалі російської культури, фестивалі російської музики, кіно, художніх творів і так далі. І цей момент, він ніяк таким чином не відслідковувався українською владою. І це проблема.

Отой момент, коли в нас був перший такий майже військовий конфлікт – конфлікт на Тузлі, коли Росія почала будувати дамбу, насипати дамбу, в той момент, я був ще маленький в той момент, але мені здається, зараз коли я аналізую, що тоді в української влади і суспільства мало щось відбутися отаке, що мало з’явитися усвідомлення, що як би росіяни на цьому не зупиняться і вони планомірно почнуть створювати міф про російський Крим. Севастополь – це взагалі окрема історія. Тобто, за міфами, це місто російської слави. І як же воно може бути у складі України, якщо це російська слава?

Україна втратила дуже багато. Але завжди є можливість повернутися назад. Коли я згадував своїх племінників і, взагалі, підлітків в Криму, ну, Україна наразі не дає їм ніякого такої привабливої альтернативи. Тобто в них є мрія поїхати в Москву і там залишитись. В них є мрія поїхати через цей нікчемний кримський міст, доїхати до великої Росії і там залишитись. Тобто якщо раніше, коли я жив в Криму, в мене була мрія, одна з моїх мрій – виїхати в велике місто Криму, якийсь Сімферополь, наприклад, і там працювати. Тобто виїхати за межі країни – в мене не було, і Криму навіть, не було такої думки. А зараз в них починається масова міграція, взагалі, з Криму в материкову Росію. І, навпаки, з Росії приїжджають росіяни, і вони все більше і більше населяють Крим, приносять свої якісь там ментальні цінності і так далі. Це величезна проблема, на яку зараз ніхто не реагує.

Я розумію, що в України зараз війна і ми зараз воюємо на Сході. Це дуже велика трагедія. Маємо туди відправляти всі свої сили і так далі. Але треба розуміти, дуже багато політиків говорять про гібридну війну. Так от Крим – це такий центр гібридної війни наразі, де відбувається дуже багато тих речей, щоб через 5 років взагалі питання України там не поставало. Ну, взагалі щоб ми про нього не чули.

І.: Проблема в тому, перепрошую, що переб’ю, що ми тут маємо гібридну війну. Ті речі, які ви говорите про київські школи, мовне питання, про свідомість батьків, які є заангажованими російською пропагандою, і їм ніхто не забороняє їм дивитися російські телеканали або YouTube і все інше.

Р.Н.: Абсолютно.

І.: Тобто це ж і є гібридна війна, котра тут, вона тут.

Р.Н.: Проблема в тому, що ми… От, знаєте, я вчора чув на одному з телеканалів проблему, що українські підлітки дивляться російський YouTube. Але, друзі, давайте будемо чесними, ну, в них немає альтернативи. В нас немає настільки якісного контенту. Наші блогери, ми кожного тижня чуємо, як черговий блогер заявляє якусь там річ про Україну, яка не є нормальною. Ми не маємо якісного контенту українського, ми не маємо якісних розважальних якихось програм і так далі.

Я погоджуюся, що ми маємо і тут… Ну, державницька політика справжня –це політика на всіх фронтах. Тобто в нас достатньо великий державницький апарат, який має працювати і там, і там.

Ну, в усіх напрямках. І на міжнародному рівні, і на внутрішньому рівні. Проблема в тому, що інколи… От коли відбулася окупація Криму, я думав, що це таке принципове питання (і в мене це відчуття було досить… декілька років), що повернення Криму – це принципове питання для України і української влади, і суспільства і так далі. А зараз я бучу, що це якесь другорядне питання (ну, це моє суб’єктивне переконання), що все менше лунає тема Криму у ЗМІ, все менше лунає тема деокупації, і все більше лунає теза про те, що, ну, кримчани ж самі обрали. Чому ми маємо зневажати їх вибір?

Дійсно, кримчани – це ті люди, які були на цьому фейковому референдумі. Я не знаю, як вони проголосували, чесно. Але важливо зрозуміти, що цей референдум, він же був незаконний. З цього має всі починатися. І подібні опитування мають бути трошки в іншому форматі. І коли ми це усвідомимо, всі усвідомимо, не на камеру, не на загал, а десь в голові в себе усвідомимо, суспільство усвідомить, тоді це буде такий меседж, в тому числі, і для кримчан.

До речі, мені дуже не подобається, можливо, я не правий, мені дуже не подобається слово «кримці», яке лунало і зараз інколи лунає з телеканалів. Боже, я думаю, кримчани. Хто такі «кримці»? Це, взагалі, що таке. І я завжди кажу «кримчани».

Ось головні меседжі треба відправляти, в тому числі, і в Крим. І на територію Донбасу. Бо я знову ж кажу, я коли спілкувався з одною панянкою з Луганська, яка зараз там проживає, і я починаю їй щось говорити, а вона мене не чує. В неї є декілька заїжджених фраз про те, що українські вояки обстрілюють, якщо б не ви, не було б війни і все. І вона криє от всі мої якісь там фрази своїми оцими двома речами. І все. Ну, тобто в нас немає нормальної інформативної політики, в тому числі, і на Донбасі для населення окупованої частини Донецької і Луганської області.

Я дуже часто дивлюсь якісь там інформативні зведення з Донбасу. Але мені здається, що в нас дуже багато ми акцентування робимо на, ну, це важливо, на військовій частині. Бо в нас там військовий конфлікт, дійсно. Але треба не забувати і про тих, хто там проживає, мирне населення, яке не монолітне, і там є також різні думки, і є різні обставини, чому люди не виїхали звідти, є різні ситуації життєві, чому люди звідти не виїхали. Я роблю акцент, в тому числі, і на своїх батьках. І треба шукати таких агентів, які там, грубо кажучи, проживають, щоб вони проводили свою роботу і вони відчували підтримку звідти. Тому що поступово опускаються руки. Якщо ти борешся і розумієш, що це нікому не потрібно, то в тебе руки опускаються. Тому питання Сходу…

До речі, я в Луганську ніколи не був, був тільки в Донецьку, дуже гарне місто на той момент було. За сьогоднішніми фотографіями там жах, звичайно. Але справа в тому, що левова частка сприймає, що цей жах принесла Україна і українські вояки. Вони сприймають це як помсту за те, що вони не підтримували Майдан, Революцію Гідності і так далі. Тобто вони не розуміють, що це їм принесла з іншого боку Росія, а не українська влада і українські вояки. В нас іде підміна. Ну, в українському суспільстві чомусь ми зараз думаємо про те, як наповнити холодильник, як смачно поїсти, як добре поспати. Це важливо. Це фізіологія людини. Це важливо. Але треба не забувати, що є такі люди, які не сплять ночами (на Сході, зокрема), які відстоюють наше право тут, в Києві, гарно їсти і гарно жити, насправді. І треба їх шанувати.

А те, що відбувається зараз, я не кажу про владу, я кажу про суспільство, в нас якось знизився рівень поваги до тих хлопців і дівчат, які там зараз віддають своє життя. І це обурливо. От ви казали про внутрішню гібридну війну. Вона дуже активна зараз у нас в Україні. Тому що я от дивлюсь на простих людей, які дивляться, ну, навіть не російські телеканали, навіть деякі українські наші, які зараз дуже активно просувають цю політику – політику миру шляхом капітуляції політику «головне – щоб не стріляли» і так далі. Мені здається, що Україна має усвідомити, що будувати країну ми маємо самі, і будувати країну (зараз скажу як історик) ми маємо і споглядати на минуле. Тому що я завжди кажу своїм дітям в школі, що українська історія – це історія боротьби – боротьби за право бути на своїй території, боротьби за свою мову, боротьби за право віросповідання свого і так далі.

І це славетна історія. Я коли відкриваю підручники історії, то дуже великий акцент робиться, і сьогодні навіть, на те, що в деяких підручниках говориться про розділення: правий берег, лівий берег. Я розумію, що історично так склалося. Але навіть коли ти читаєш інформацію про Правобережну і Лівобережну Україну, то в нас чомусь акцент робиться на тому, що дуже погано і дуже тяжко жилося на території, підконтрольній Речі Посполитій, а от у Московському царстві – там же одна віра, це ж прекрасно.

Я розумію, що, і я акцентую на цьому увагу, що і те була окупація, і це була окупація, і там жили підневільно, під владою іноземною, і тут. Але чомусь акцент на Московському царстві, Російській імперії, він трошки нівелюється. Нівелюється на тому, що ця держава, вона історично, вона ментально не така, як ми, і населення, воно не таке, і цінності в нас різні. І оці акценти я намагаюсь трошки давати самостійно.

Але, знову ж таки, величезний вплив на підлітків мають батьки і те, чим вони живуть, суспільство, те, що вони чують зі ЗМІ, інтернету і так далі. Тобто коли я кажу: «Катруся, давай українською», вона каже мені: «Ну, я не могу на украинском, потому что я готовилась на русском, и мне мама рассказывала на русском. Я только могу на русском». Кажу: «Окей, Катруся. Тоді, будь ласка, візьми перекладач, гугл-перекладач, переклади і потім мені прочитаєш українською». І це один зі скандалів, який у мене був в школі, коли прийшли батьки і сказали, що я зневажаю і так далі і забороняю говорити українською.

Справа в тому, що ми маємо усвідомити, що українська мова як один з факторів ідентичності, він недаремно заборонявся Російською імперією, Московським царством, знищувався, так. Бо це дуже важливий такий фактор самоідентичності, прояву себе. Але сьогодні чомусь цього немає усвідомлення.

Мені здається, що в нас з’явиться масова така повага до власної мови і культури, коли її не стане. Це трагічно. Коли її заборонять. Знаєте, це як свобода. Коли вона є, ти її не відчуваєш. А як тільки в тебе її забирають, ти починаєш відчувати, що якось некомфортно трошки. Та само і з культурою. Як тільки настане критичний момент і в нас її не буде, тоді ми зрозуміємо масово, що чогось не вистачає, щось не так. Ну, це одна, до речі, з однак того, що мене тут тримає. Тому що там я не відчуваю свободи, і там її не відчуває ніхто. Тому мене це досить обурює.

Ну, знаєте, колись, це як з мовою, я не міг зрозуміти, чому в Києві всі масово говорять російською. Ну, ми ж тут як би Україна, ми ж українська мова і так далі.

Я розумів вплив Росії на Крим і там російську мову, пропаганду цієї російської мови. Але ж Україна, Київ і так далі. І я не розумів цього. От у мене цього не вкладалось в голові. І навіть сьогодні, вже не так масово, але воно є, на жаль. І воно є і в освіті, воно є і в культурі, воно є і в політиці, і всюди.

Так от я пам’ятаю, що мій перший крок, який зробив, для того щоби трошки себе контролювати і почати все-таки українською говорити і мислити, я всі свої гаджети (комп’ютер, телефон), я там виключив, в мене немає навіть можливості перейти на російський алфавіт чи російську мову. Там є або українська, або англійська. Все. І як би інколи на автоматі хочеться. Але я цього не можу зробити. І це мене трошки стримує.

Я це раджу своїм дітям завжди. Я класний керівник 10-го класу, і в мене з цим проблем немає. Ми з ними навіть коли спілкуємось на перервах, десь там поза школою, ми намагаємося спілкуватися українською. Їм складно. Тому що коли вони приходять, у них українська, а вони повертаються додому, в суспільство – в них там зазвичай російська, і в них такий дисонанс трошки.

І.: Але це теж фактор, сильний фактор, коли вони практикують мову, і вони живуть в цьому середовищі, і ще й їм це подобається, це круто.

Р.Н.: Ми про це говоримо. Ми з ними говоримо про те, що Україна зараз продукує дуже класну музику, наприклад, україномовну. Про це говоримо. Ми там обговорюємо якісь фільми, серіали. Можливо, вони десь не дуже такі якісні, як би хотілося. Але треба усвідомити, що тільки починаючи з 14-го року, ми почали це робити. Типу, хтось це робить століттями. Зрозуміло…

І.: І скільки грошей люди вкладають.

Р.Н.: Так.

І.: Та ж Росія, вона вбухує в цю кінематографічну сферу масу грошей. Це ж пропаганда. Це машина пропагандистська така, в тому числі.

Р.Н.: Так, так.

І.: А Україна – ну, там невеликі гроші. Але хоча би почала держава виділяти їх.

Р.Н.: Це важливо. Ми про це говоримо також: що ми вчимося. Це дуже важливо. Я пам’ятаю, в Криму було дуже багато фільмів в кінотеатрах, по телебаченню місцевому про історичну приналежність Криму до Росії. Тобто ми, з маленького віку нам це втирали в голови: хлопці, ну, ви приналежні. А от те, що відбулося в 54-му році, там те рішення про передачу – це, взагалі, помилково і це такий подарунок. Сьогодні ми усвідомлюємо, що це не подарунок, це така валіза без ручки, яку дали Україні. Але тоді нам нав’язували цю ідею. Я пам’ятаю оці всі фестивалі (в Ялті, зокрема) російської культури, російського театрального мистецтва. Тобто всюди, де була російська якась культурна особливість, вони завжди казали, у них була приставка «російська», і це дуже впливало, насправді. Ну, на всіх впливало.

І ми завжди, я пам’ятаю, як я був у школі ще, я завжди чомусь думав, що от російська мова – це така мова еліт, мова вищого суспільства. А от українська – це така сільська мова, це мова там, де, може, бабуся на городі, це мова таких ось якихось, ну, не дуже… І для того щоби бути приналежним до цих от еліт ми масово вчили російську мову, російську культуру.

Я ніскільки не принижую російську культуру. Вона визначна. Російська культура, вона величезний внесок зробила у світову культуру: російські письменники, художники і так далі. Я ніскільки не принижую це. Взагалі, принижувати чиюсь культуру – це притаманно авторитарним режимам. Принижувати когось і тим самим звеличувати себе. Тобто звеличувати себе за рахунок приниження когось. Я вважаю, що це хибний шлях. Але цей шлях обрала колись Росія, і вона його досі пропагує всюди. І в Україні сьогодні, зокрема, це досить масово.

Тому ми маємо усвідомлювати, що внесок російської культури визначний. Абсолютно. Але при цьому треба не забувати,

що витоки нашої власної культури – це дуже важливо. І наш внесок у світову культуру…

І.: І в російську, в тому числі.

Р.Н.: І в російську, в тому числі. Тому що витоки, вони йдуть з територій Русі-України. Це важливо. Київської Русі. Це дуже важливо. І ми просто говоримо на уроках, дискутуємо з дітьми. Я завжди їм кажу таку річ, що мені, насправді, не так важливі відповіді, як мені важливі питання. Коли ви ставите питання і ми за ними прослідковуємо причинно-наслідковий зв’язок: що сталося і до чого це призвело. От ми говоримо, наприклад, з 11-м класом, ми говоримо про окупацію Криму і сьогодення Криму. Тобто ми досліджуємо причину і її наслідок. Ми досліджуємо те, що Російська Федерація, зокрема, робила в Криму, до чого це призвело сьогодні. І чому це важливо присікати на решті території.

Але важливо те, що важко, але в них з’являється якесь там маленьке зерно критичного мислення. І вони починають розуміти, що не все, що лунає з телебачення, з інтернету, не все це так. Не все, що написано в підручниках, не все так. Треба сприймати все критично і розуміти, що всі ці джерела, вони вимагають дослідження, вони вимагають заглиблення. І це мене дуже радує, що в нас частково виростає група людей, яка вміє думати і приймати критично те, що їх оточує, і сприймати не все те, що говориться з телебачення як от чисту правду, і не все те, що лунає інколи на кухні, це не те, що треба сприймати як за щирість і правду. Тому що інколи це абсолютно суб’єктивні, абсолютно нікому не потрібні речі.

От на цьому суб’єктивізмі, на жаль, кримське населення помилилося в свій час. І сьогодні частина з них жаліє, шкодує проте, що колись… Я знаю багато людей, які в 14-му році виходили з прапорами Росії, а сьогодні вони жалкують про це. І вони масово заперечують на телебаченні інколи про те, що вони кликали сюди так званий «російський мір», «рускій мір».

Але я не знаю, як до них ставитись. Тому що людина, яка зрадила одного разу (ну, це моє переконання), для неї не важко зрадити ще раз. Тобто якщо вона колись зрадила українські інтереси, українську державність, то вона зрадить і наступного разу. Це дуже яскраво видно на кримській владі сьогодні. Бо вона майже на 100 відсотків замінена на представників Росії. Тобто спочатку ставили тих зрадників кримських, які там обрали, грубо кажучи, «рускій мір». Їх призначали на високі пости, високі посади. Але потім їх поступово почали замінювати. Бо вони ненадійні. Якщо вони зрадили Україну, то вони так само можуть зрадити і Російську Федерацію.

Є така пані, не пам’ятаю, як звати, прізвище – Юрченко. Вона в Ялті була заступником голови до 14-го року, міського голови. Потім, коли прийшла окупаційна влада, вона обрала окупаційну владу. І вона мала досить велику посаду, її там всі підтримували. А зараз вона нічого не займає, її викинули з державного, взагалі, управління. Вона займається там якоюсь громадською діяльністю. Тобто вона… І я їй нещодавно, декілька місяців тому писав, і ми з нею спілкувалися. Я говорив: «Чи не жалкуєте ви, що колись ви це зробили?» Вона сказала, що вона не хоче про це говорити.

І.: Бо їй неприємно.

Р.Н.: Так, я розумію, це неприємна тема. Але це правда життя. І от зараз дуже часто обговорюють і серед української влади закон про колабораціонізм. В мене немає однозначного до нього ставлення. Але я вважаю, що кожна людина свідома має нести відповідальність за свої вчинки. Ну, дійсно, важливі умови, за яких вона це прийняла. Тому що це треба все досліджувати. Але ці люди мають усвідомлювати, що їхня зрада інтересів, державницьких інтересів, їхня зрада присязі українському народу,

якщо говорити про військових, вона має наслідки, вона має певну… вони несуть відповідальність за це.

І.: Звичайно.

Р.Н.: І я не можу однозначно говорити про те, що я підтримую це. Але мені здається, що Україна мала до цього прийти досить давно вже.

І.: З самого початку, коли це сталося.

Р.Н.: Так. Можливо, це б і стало причиною, одною з причин, що дехто з тих людей, які обрали зраду, задумались. Бо тоді: ну, вони обирають, і що їм за це? Вони можуть попрацювати в Криму, в кримській владі, а потім, коли їх звільнять, приїхати сюди і заявляти про свою державницьку позицію по відношенню України. Це не має бути так. Ну, кожен має нести відповідальність за свої вчинки. Я це чітко усвідомлюю. Але, напевно, ми маємо до цього якось прийти як держава і зрозуміти ті умови, в яких сьогодні проживають і на Сході України, і в Криму і наскільки ці люди… Я знаю, що дехто з них працює на державницький апарат, але вони це вимушені робити там, в окупованій частині, тому що в них немає іншого виходу. Тому що вони не можуть кинути все і приїхати сюди.

Ми знаємо багато історій, коли Російська Федерація, влада Російської Федерації, окупаційна влада, вона проводить політику підтримки місцевої влади, надає їм житло. Тобто всіляко їх там намагається до себе розположити і так далі. Але все одно треба думати про те, що ти робиш і які це має наслідки. А наслідки це має трагічні для кожного.

Ну, знаєте, кияни дуже часто говорять: «Ну, це в Криму там, далеко. Це на Сході там, далеко». Треба, щоб ми усвідомили, що це стосується всіх. Всіх громадян України. Тому що ніхто не може гарантувати, що завтра, не дай Боже, російські винищувачі не з’являться над іншими регіонами України. і це буде наступна трагедія. Ми маємо працювати на випередження і маємо виражати повагу до тих, хто формує усвідомлення і свідомість громадянську.

Знаєте, є така фраза, яку сказав Бісмарк колись, що у війні перемагають вчителі і парафіяльні священики. Я довго думав і якось її сприймав неоднозначно. Але сьогодні я розумію, можливо, не однозначну, але важливість цього моменту. Важливість того моменту, коли в моїй школі є предмет захисту країни. Ну, і у всіх школах. Це колись було «захист Вітчизни», його перейменували. Його перейменували. Але свідомість тих людей, хто викладає, вона не змінилась абсолютно. І ці люди й досі пропагують те, що в радянському минулому було класно. І ці люди пропагують, я можу заявити це відверто, що вони цитують фразу Путіна про те, що розвал Радянського союзу – це найбільша трагедія ХХ століття.

До мене приходять діти і кажуть: «Руслан Миколайович, от ви кажете, що це тюрма народів, що це знищення власного народу і про Голодомор нам розповідаєте. А нам розповідають, що насправді там було класно. Вони розповідають про те, що ви не жили в Радянському Союзі і ви не знаєте». І ці люди викладають сьогодні той предмет, зокрема, який має виховувати в оцих підлітках почуття приналежності до України. Не до Радянського Союзу, не до СНГ, не до якихось там великих слов’янських братських народів, а саме до України.

І це крик душі. Я приходжу до викладача і кажу: «Вибачте, будь ласка, ви розумієте, про що ви говорите?» І це людина, якій майже 60. Я розумію, його молодість пройшла в Радянському Союзі. Він, можливо, не бачив великих трагічних сторінок Радянського Союзу. Але він мені говорить: «Ну, ти ж не знаєш. Ти ж не знаєш, як було». Я кажу: «Добре. Зупиніться. Але коли ви розповідаєте, наприклад, про окупацію Криму,

ну, ви ж теж там не були. Ви ж не знаєте, як це було. Коли ви розповідаєте про Схід, ви ж там не були, ви ж не знаєте, як це. Я свої знання про радянське минуле базую не тільки на підручниках. Я спілкуюсь з дисидентами, які сиділи у в’язницях. Я спілкуюся зі свідками Голодомору, які помирали від голоду. Я спілкуюся з тими людьми, які мільйонами помирали і які зневажають це минуле, вони хочуть його забути. А ви сьогодні вкладаєте в голови молоді, що насправді ми втратили найбільше надбання своє і що радянська влада, вона була людиноцентричною, що вона поважала всі народи і так далі».

І я розумію, що відбувається в головах цих підлітків. В них іде дисонанс. Вони чують одне від мене, вони чують інше від іншого викладача і від своїх батьків. І це складно. Але ми маємо пройти цей момент як держава. Це становлення держави. Це важливо.

Для мене прикладом становлення держави є на сьогодні грузинська держава, там, де серед підлітків, ну, вони майже не знають російської мови. Не тому що вони її зневажають. Вони знають грузинську, вони знають англійську. Країни Балтії, Латвія, Литва, Естонія – та сама ситуація. Вчити мови потрібно. Вчити мову російську, англійську. Але при цьому треба знати і поважати свою мову. Тому що це одне з найцінніших, що в нас є. Просто дітям вкладається в голову така стереотипна уява, оцей фейк, який виник ще в Російській імперії про величність російського народу і про малоросів, які живуть на окраїнах Російської імперії, які там щось говорять не зрозуміло якою мовою, які не мають своєї історії. Це той фейк, який сьогодні, на жаль, далі продукується в Україні. Цього не має бути.

І в нас є спільнота істориків, які викладають історію, наприклад, в моєму районі, де я вчу дітей, в інших школах. І дуже часто в нас виникають дискусії про це. Для мене це навіть не дискусійне питання. Це питання, яке дослідили вже сотні разів. І не потрібно навіть піднімати це питання про величність російського народу і про приниження українського народу. Це питання має бути апріорі закрите. Треба говорити про витоки, взагалі, всього слов’янського, східнослов’янського народів Київської Русі. Звідси ви почали, і звідси ви взяли якусь маленьку частинку культури і в себе там, зокрема, в Російській імперії змішали її з культурою Золотої Орди і зробили свою російську культуру, фейкову, зокрема. Українська ж культура, вона базується на культурі, яка розвивалася ще з часів славетних київських князів. І про це треба говорити. Я не розумію, чому ми про це не кричимо. Бо це дуже важливо.

Але чомусь оця фейкова війна, не фейкова, а війна цінностей, ціннісного рівня. Тому що, знаєте, коли в Російській Федерації нещодавно були протести, акції за Навального, для мене дуже показовими були два фактори. По-перше, дуже часто її чомусь, суть цієї акції, в Росії порівнюють з нашим Майданом і революцією. Я кажу: «Стоп. Почекайте. Майдан і Революція Гідності, вони були не за правителя якогось, не було прізвища конкретного. Ми вийшли за цінності. Це був вибір наш змінити шлях держави. І ми його змінили. А ви вийшли за конкретного політика і потерпіли, ну, все закінчилося на цьому».

По-друге, є фотографія з Російської Федерації, я не пам’ятаю, з якого міста, там, де поліція затримала десятки людей на цих мітингах і посадила їх в автозак,

який на шляху до СІЗО заглох. І ці хлопці і дівчата, яких посадили в автозак, вони штовхали його до СІЗО.

Для мене це дуже показово. І я говорю про те, що ментальність російська і ментальність українська, вона зовсім різна. В нас сприйняття влади взагалі різне. Взагалі, треба розуміти, що для росіянина правитель – це та людина, яка: от цар – хороший, бояри – погані. В Україні не так: якщо нам не подобається правитель, то ми змінюємо правителя. Це дуже важлива річ. Ну, і Російська Федерація і сьогодні, в них є дві форми протесту: це вийти покричати, і тебе засунуть в автозак, або бунт, кривавий і «бессмысленный», взагалі. Ну, в Україні такого немає.

Треба сказати, що коли я ще був в Криму, дуже часто говорили про переворот в Києві, що це переворот. І я не розумів чому. Хлопці, дівчата, це революція. Але коли мене питали: «Ну, чим відрізняється переворот від революції? Це ж одне й те саме». Але вони використовували саме «переворот».

І я потім усвідомив уже тут, в Києві, що революція – це щось глибинне. Це зміна свідомості. Це зміна шляху держави, шляху розвитку. Тобто важливо усвідомити, що те, що наш Віктор Федорович Янукович, президент, втік, це був його свідомий вибір. Тобто в нас не було вимоги, що: «Ти, хлопче, тікай звідси». В нас була вимога, щоб ти змінив шлях держави і змінив державницьку політику. А те, що він втік, це його був вибір. Тобто революція – це зміна шляху розвитку держави. Я про це говорю нашим хлопцям на уроках, дівчатам. І ми зараз досліджуємо, наприклад, події 17-го року. І це називається революцією і так далі. І, звісно, я кажу: революція, революція. Але коли я їм пояснюю, то вони самі приходять до того, що це просто військовий переворот і зміна влади. По суті, нічого не змінилося на низинному рівні, серед населення. Сприйняття правителя залишилось таким, як і було.

От сприйняття влади після Революції Гідності в Україні змінилось кардинально. Тобто тепер ми можемо свідомо заявити, що ця влада чи попередня, чи чергова, – це влада, яку ми можемо обрати, але можемо змінити, якщо вона обере не той шлях. Тому що оте от усвідомлення, яке дуже часто в Російській імперії було, що влада від Бога, якщо ми протестуємо проти влади, то ми протестуємо проти Бога, в Україні цього немає. Тому що владу обираємо ми, і якщо вона нам не подобається, то ми її змінюємо. А Революція Гідності, Майдан перед цим, ну, початок – це Майдан, потім – це Революція Гідності, це була мирна акція, тобто хлопці і дівчата вийшли просто заявити, що: «Стоп. Влада, ти обрала не той шлях, за який ми хочемо». Влада обрала спосіб розігнати цю мирну акцію силовим шляхом. І тоді суспільство збурилось і вирішило: «Ні, така влада нам не потрібна. Влада, яка обирає інший шлях, який нам не подобається, і влада, яка затикає нам роти кийками і снайперами, які нас розстрілюють». Цього усвідомлення не має в Росії сьогодні. І не було ніколи. Ну, якщо так історичну ретроспективу взяти до уваги. І в Криму цього також не було. Бо кримчани завжди говорили: «Ну, Крим – це таке спокійне місце. Отам от в Києві хай розбираються. В нас є своя влада. В нас є своя Верховна Рада Криму. В нас є свої місцеві закони. Ми самі собі тут вирішимо».

Для мене одна з найбільших помилок української влади – це Автономна Республіка Крим. Ну, як можна було отаку от сплячу бомбу, надати їй статус автономної республіки? Як на мене, треба було зробити наступне. Треба було обрати один зі шляхів:

або зробити кримськотатарську автономію, або зробити звичайну область. Тому що оця от особливість автономної республіки, те, що ми як би і Україна, і як би окремо, і як би ми трошки вище, вона зіграла у свій час поганий жарт. Тому що кримчани, вони себе почали усвідомлювати як окремий народ – кримчани. Тобто не українці, майже росіяни, але кримчани. Ми от самі тут собі розберемось. І ця особливість зіграла дуже поганий жарт у свою чергу. Тому що, повторюю, українська влада з 91-го року не звертала увагу на ті процеси, в тому числі, і культурні, які відбувалися в Криму. Це сумно, але це правда, і про це треба говорити. І важливо, щоб ми сьогодні звернули увагу, в тому числі, і на ці процеси. Я розумію, що в Україні дуже багато проблем. Сьогодні в Україні пандемія, як і у всьому світі, в Україні економічні проблеми, соціальні. Але якщо ми говоримо, що Крим – це Україна, ми маємо так само звертати на це увагу і деокуповувати його на ментальному рівні поки що.

І.: Ще останнє таке запитаннячко. По чому ви сумуєте в Криму?

Р.Н.: О, це досить складно сказати. Тому що коли я тільки приїхав до Києва, я сумував за морем дуже сильно. Сумував за ялтинською набережною, прогулянками там якимись. Я пам’ятаю, що ми там з друзями любили гуляти в Ялті, коли не сезон, коли немає сотень тисяч відпочивальників, гуляти, сидіти, просто слухати шум моря. Сьогодні я можу сказати, що єдине, за чим я сумую, – це мої батьки, моя сім’я. І все. Тому що коли минулого року я поїхав на море в Одесу, ну, Чорне море те саме. Але ні. Це не те море. Це зовсім не кримське море. Мені там не сподобалось. І я можу сказати, що я собі дав обіцянку, що я не буду їздити більше на море (Чорне море, зокрема), тільки в Крим буду їздити. Пізніше. От.

Кримчани і я, зокрема, ми сумуємо, наприклад, і за… Ну, я жив таке свідоме життя у невеличкому місті Ялта. І важливо ще зазначити, що я сумую за тим спілкуванням, яке було в мене там з усіма. Тобто це маленьке містечко. Всі один одного здебільшого знають, вітаються на набережній. Ну, коли не сезон, коли є тільки місцеві. Я сумую за своїми такими соціальними контактами, які в мене там були в Криму. Але в той же момент я розумію, що сьогодні, з огляду на ті умови, в яких вони проживають, ну, наприклад, я би з ними не зміг спілкуватися так відверто, як робив це до цього, до окупації.

Я сумую, напевно, ще за тими студентськими роками, які в мене промайнули в Криму. Тою нашою такою кіношною тусовкою, з тими викладачами. Але не за всіма. Тому що були викладачі, які мені відверто заявляли на парах свою громадянську позицію. Вони говорили про українських дослідників, про Крим – територію України, все і так далі. Але коли настало питання вибору, вони обрали російську пропаганду, вони обрали це. Тому не всі викладачі стали для мене таким прикладом.

Останній момент, за яким я сумую, – це за археологічними розкопками. Ну, ви знаєте, що Крим – це така територія, яка насичена такими історичними особливостями. І я пам’ятаю, що на якомусь там на першому чи другому курсі ми поїхали на археологічну практику, розкопували скіфське поселення, розкопували його разом з представниками Московського університету (МГУ).

І навіть тоді вже, це був якийсь там 12-й рік, здається, навіть тоді вже якесь таке ставлення до нас було зневажливе з боку москвичів. І один факт, який мене дуже обурив. Все, що ми розкопали, все, що ми знайшли, ми відправляли в Москву. Тобто всі знахідки, вони їхали в Москву. Тому що ці розкопки фінансував університет московський. А ми там як робоча сила: викопали, дослідили, описали і відправили в Москву. Це мене дуже обурювало, я пам’ятаю.

Так що для мене особливість – це моя сім’я, прогулянки і оці от археологічні розкопки – це, напевно, те, за чим я сумую. Але я впевнений, що це відбудеться колись знову обов’язково.

І.: Дякую дуже за таку цікаву розмову.

Нечипорук Руслан

Псевдо

Роки життя

1992


Місце народження

с. Широке


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

вчитель історії


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

07.04.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

9


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Нечипоруком Русланом, текстова транскрипція, частина 1

Інтерв'ю з Нечипоруком Русланом, текстова транскрипція, частина 2

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Нечипорука Руслана про події окупації Криму, записані 07 квітня 2021 року