Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Мокрушина Сергія про події окупації Криму, записані 19 квітня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 19 квітня 2021 року. Запис відбувається в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Сергій Мокрушин (С.М.): Я Мокрушин Сергій Олександрович. Я кримчанин, народився в місті Керч у 1987 році 12 серпня. Я зі звичайної кримської родини, дуже звичайної. (Технічний момент) Я зі звичайної кримської родини. Ну, можливо, навіть занадто звичайної. В мене мати – вихователь у дитячому садку, тато – будівельник. Звичайні професії, звичайна родина.

І.: Брати, сестри у вас є?

С.М.: Є брат. Рідний брат. Він моряк. Я працюю журналістом. Ну, це мій фах, який я обрав ще в університеті. І навіть, мабуть, у останніх класах школи я замислився про те, щоб працювати журналістом. І отак сталося, що і досі я журналіст.

І.: А де ви навчалися?

С.М.: Навчався я в Таврійському національному університеті імені Вернадського. Спочатку я навчався, ну, в Керчі: дитячий садок, потім школа загальноосвітня 28-ма. А потім поступив на навчання вже в Сімферополь. І там жив до моменту окупації Криму. Пожив ще рік після початку окупації Криму. І у 2015 році був вимушений виїхати до Києва.

І.: А ви завершили уже навчання на той момент, коли виїжджали?

С.М.: Так, я завершив навчання. Я спочатку працював, у державній телерадіокомпанії починав свій творчий шлях. Державна телерадіокомпанія «Крим». Була така радіостанція «Крим». Вона мовила на кухонних таких точках. І в нас там була перша програма. Що було цікаво: це була перша програма, яку ми робили із ще одним студентом (я тоді був студентом, навчався на першому курсі), ми робили, вона називалася «Будьмо!», і вона була українською мовою. Досить незвично для Криму починати свою журналістську професію з української мови. Але в мене не було жодних застережень. До української мови я завжди ставився добре. Мені дуже подобалося література в школі. Ми навчалися російською. Але...

І.: Тобто російська школа була. Так?

С.М.: Російськомовна. У нас процес навчання був російськомовний. Але в нас були чудові викладачі української мови, української літератури, які нам прищепили любов до української літератури. Позакласне читання, от уроки, де ми вивчали твори, де нам давали їх читати, українська класика. Ну, це був один із такий улюблених предметів. Ми, взагалі, виховувалися, мабуть, ну, можливо, це в нас якийсь окремий був такий випадок, ми виховувались, мабуть, у рівній повазі і до російської мови і культури, і до української мови і культури.

І.: А розмовну мову українську ви застосовували?

С.М.: Ні.

І.: Не застосовували?

С.М.: Ні. В мене так сталося, що етнічно, от зараз я вже досліджую коріння, раніше мене це питання не так цікавило, до подій 14-го року, мабуть, взагалі, в мене, я так вважаю, що більше української крові, потім – російська, і там вже намішано різних народів. Тому що мама моя, її коріння з материкової України, перебралися в Крим там після важких процесів, у тому числі, й розкуркулення і так далі. А по батьківській лінії з Кубані моє коріння йде. І там теж українські прізвища. Тому дуже велика імовірність що це...

І.: Українці етнічні там.

С.М.: Так, так, що це кубанські українці. В мене і бабуся кубанська козачка. Тобто вона і українською мовою спілкується, і пісні українською співає. На жаль, вже давно я її не бачив. Але я вважав своєю рідною мовою російську, і з дитинства розмовляли в родині російською. Тому що було середовище в Криму російське. І, мабуть, це навіть не на нашому поколінні почалося. Так, дідусі, бабусі – в них була така говірка з українськими словами. А вже батьки – вони чистою російською розмовляють. Ну, теж з діалектизмами такими, але більш російською. І, в принципі, я вважав своєю рідною мовою російську. Але українську мову ми вивчали, і не було жодних проблем.

Ну, телебачення увімкнулося – я пам’ятаю той момент, коли вмикалося українське телебачення, коли з’являлися українські комерційні канали, а не тільки УТ-1, УТ-2. Але весь цей час, я жив на самому березі, виходить, Керченської протоки,

і весь цей час звичайна антена кімнатна, яка була в нас встановлена просто біля будинку, вона ловила без усіляких там додаткових приладів російське телебачення. Дуже був потужний сигнал. І ми дивилися теж на такому паритеті російські телеканали і українські. От. Але для нас якогось мовного питання в Криму, ось для того покоління, яке вже виросло у незалежній Україні, в нас мовного питання для нас не було. Єдине, що ніхто з нас кримськотатарської, з моїх однолітків. Я навколо себе майже не бачив кримських татар, доки не поступив до університету. В школі майже не було. І про вивчення кримськотатарської мови – ми навіть не розуміли, що можлива така опція, і дуже мало, взагалі, знали про історію кримськотатарського народу, про кримськотатарське питання. Воно було незручним в Криму. І воно досі залишається для певних верств незручним.

І.: Так. А коли вже вступили в університет, там яка була атмосфера? І на який факультет ви вступили? На журналістику?

С.М.: На журфак, так. Ну, це факультет слов’янської філології і журналістики. Так? А фах – конкретно вже була журналістика. Вступив я університет у 2004 році. І тоді ж почалася Помаранчева революція. То був перший курс. Я перший курс, перший семестр відучився добре – на відмінно. А потім революція почалась. І перші місяці революції я спостерігав за тим, що відбувалося у нас на площаді Лєніна в Сімферополі. Тоді кримські татари вийшли з протестом. Вони підтримали Віктора Ющенка, вийшли з протестом, актуалізувати у повістці свої національні питання, питання повернення до Криму, облаштування і так далі. І потім я навіть брав участь у цьому наметовому містечку в Сімферополі. А потім вже на кінець революції навіть з’їздив до Києва. Так.

І що було примітно? В нас в університеті, в принципі, політизація певна була. Я тоді грав в КВК (клуб веселих і кмітливих). І навіть нас, студентів, там забирали з актового залу і виганяли на мітинги за Януковича. Серед студентів були різні думки: хтось був за Ющенка, а хтось... Там, ну, різні були політичні партії. Всього того різнобарв’я я не пам’ятаю, але були студенти, які проти. Але було під таким соусом сказано: «Ви хочете, щоб у нас був актовий зал, КВК? Да? Давайте». Це був у нас такий студентський профком, він виганяв студентів на мітинги тоді за Януковича.

І, в принципі, я тоді вже починав розуміти, як влаштована ця політична кухня: хто виходить на мітинги, кого виводять, хто щиро виходить на мітинги, хто нещиро виходить на мітинги. І почало теж, це суспільно-політичне життя почало якоюсь мірою затягувати, так. І перший курс для мене став такий. По-перше, я потрапив до університету, багато різних людей з різних куточків України, з різним якимось досвідом. Там більше я почав спілкуватися з кримськими татарами, більше почав розуміти їхні проблеми. І так сталося, що от цей мій перший рік навчання в університеті, він поєднався з Помаранчевою революцією 2004 року. Дуже багато в той період для мене в житті змінилося, в тому числі, і світоглядно. В тому числі, і світоглядно.

Мабуть, я можу сказати, що відтоді я себе більше почав почувати громадянином України. Мабуть, якась з’явилася громадянська свідомість. Мабуть, тоді я став себе чіткіше ідентифікувати як українця саме. Мабуть, тоді все почалося. Так, так. А до цього часу був якийсь, ну, такий сон. Да? В нас був такий пострадянської Крим. Абсолютно пострадянський. Тобто ми зростали на уламках цього радянського монстра, який ще на 90-ті роки він подихав в Криму.

Я був коли дитиною, ми по телебаченню що ми бачили? Ми бачили російське телебачення, там у них путч і все таке інше. В нас бандитські 90-ті. Керч – дуже кримінальне місто було. І ось на цих уламках, на цій крові ми бачили, як помирає щось старе і народжується щось нове. І, мабуть, я не здивувався вже, коли ми у 2012 році, було таке дослідження по Криму (я не пам’ятаю, хто проводив, але якась відома соціологічна служба, це треба уточнювати), але результати були такі, що переважна більшість кримчан вважають себе громадянами України. І це не було дивним.

Аж ніяк. Все нормально було. Мовне питання, воно було штучним, ми всі це зрозуміли. Тому що, ну, як можна казати про те, що в Криму не сприймають нібито українську мову, коли в Криму дивляться українські телеканали, і навіть зараз за старою пам’яттю шукають, в Україні дуже якісне телебачення, і ось ці от проекти, наприклад, на комерційних і некомерційних каналах люди, я знаю, дивляться досі. Тому що дуже подобається. І мовного бар’єру не існувало. Що там ще у нас «професійні руські» полюбляли приводити у приклад? Інструкція до ліків українською мовою. Ну, по-перше, вона кількома мовами завжди. А по-друге, людина, яка знає російську мову, вона якось, але прочитає інструкцію.

І.: Тим більше, що там слова однакові. Це ж професійні, як би хімічні елементи, вони ж...

С.М.: Або підходиш до, там, провізора якогось, і він пояснює. Тобто всі ці проблеми, вони в нас надувалися штучно, абсолютно штучно, їх, насправді, не було. І навіть міжетнічних проблем от під ось цей момент окупації Криму, вже їх, цих проблем, вони ще були, але вже було видно напрямок їх вирішення. Було видно напрямок вирішення ось цього взаємного, можливо, несприйняття різних етнічних груп Криму, особливо тієї групи... Це навіть не етнічні, я можу сказати, це соціальна група. Так? Це ті люди, які приїхали на ті місця, які звільнилися, після того як кримських татар депортували. Ось багато їх нащадків досі не можуть впевнено себе почувати в Криму. І звідси походить оця вся ксенофобія, це несприйняття, звідси походить це все бажання і далі витягувати якісь радянські міфи історичні і влаштовувати якісь чвари, якісь суперечки і досі. В нас було видно шлях вирішення цих проблем і як би багато чого. В нас цивілізувалося земельне питання. Да? Я був тим журналістом, який вів трансляцію першого в Криму земельного аукціону. Тобто Крим, не дивлячись на всі корупційні традиції, не дивлячись на, там, якісь засилля бандитів, яких вбили в 90-х і майже всіх добили, але ми бачимо, що зараз вони керують врешті Кримом. Треба було, мабуть, добивати якось ретельніше. І, так, Крим входив в цивілізаційний простір. В Криму були всі шанси от станом на зараз, на 2021 рік, бути справжнім європейським курортом.

І.: Він був відкритим, по великому рахунку, до світу.

С.М.: Отам росіяни зараз рахують, скільки там Криму нібито збитків надано тим, що дніпровська вода не поступає до Криму. Да? Не дивлячись на те, що вони зараз мають туди, якщо вони Крим забрали, то вони ж мають туди воду якось проводити. Вони рахують ці збитки. Але давайте, і мені навіть страшно подумати, а яким ви зараз міг бути Крим, якби не сталася ця клята весна 14-го року. І цих розмов дуже, я от спілкуюся з кримчанами, вони дуже бояться теж цих думок, вони бояться про це думати. Це страшні думки. Тому що розвивався Крим, розвивався, приїздили люди, європейці, я не знаю, там, китайські туристи, заходили до кримських портів величезні лайнери. А зараз що? Зараз російські військові катери?

І.: Да. Військова база. Крим – військова база. А от університет, якщо ще повернутися до того, ви коли закінчили університет?

С.М.: У 2004-му я вступив, у 2009-му закінчив.

І.: В дев’ятому закінчили.

С.М.: Так.

І.: Тобто такий от був період, получається, Ющенка, якраз оцей період ви застали. Так?

С.М.: Так, так.

І.: І така була трошки певна українізація. Чи Крим цього не відчував?

С.М.: В нас, я скажу так, була українізація. Але вона була дуже, занадто лагідною, я хочу сказати. (Посміхається) Тому що поки тут з Києва ішло стимулювання розвитку української мови, в Криму абсолютно безкарно були шалені спекуляції на цю тему. Там пророчили проросійські ватажки, що в кінотеатри не буде ніхто ходити. Були повністю забиті кінозали врешті. Коли почався якісний український дубляж, то кінозали були забиті. Мітинги були, явно там сепаратистські якісь заклики. Але тоді Україна була дуже лагідною, і це була дуже лагідна українізація. [00:15:00] І, врешті, да, в медіапросторі щось відбувалося, щось страшне,

І, врешті, да, в медіапросторі щось відбувалося, щось страшне, а насправді в житті навколо нас не відбувалося нічого страшного. Взагалі. Люди як спілкувалися у своєму повсякденному житті російською мовою, вони так і спілкувалися. Як вони розуміли українську – і по телебаченню, і в пресі, і так далі, – то вони й розуміли українську. Тобто якихось...

І.: А викладачі, от сама атмосфера в університеті трошки змінилася після Помаранчевої?

С.М.: Я хочу сказати, що, ну, ми ж прийшли в університет – і одразу майже, там, почалася революція. Я можу сказати, що дуже лояльно ставилися. Не дивлячись на те, що в нас ректор університету Микола Багров, відверто він підтримував тоді Віктора Януковича під час президентських виборів, і дуже велика частина викладацького складу підтримувала, в нас тоді було не модно говорити про якісь політичні переконання в університеті. Намагалися викладачі якось незалежність, ну, хоча б утримувати. Але по тим чи іншим ознакам ми розуміли, якого забарвлення той чи інший викладач. Але такого, щоб якийсь тиск на мене хтось чинив, принаймні на моєму факультеті, я такого не відчував. Я чув інші історії. Якщо в історії, наприклад, те що відбувалося з Олександром Дворецькою (це така відома активістка, вона зараз теж в Києві), там був тиск. А от на мене, навіть був такий момент, коли я приходив з помаранчевою стрічкою в університет. Мені ніхто жодного слова не сказав. З викладачів. Зі студентами я сперечався (ну, це природньо). А з викладачів ніхто нічого не сказав. Отак от. Все змінилося в 14-му році.

І.: А коли почали вживати українську мову розмовну?

С.М.: Розмовну? На українську розмовну я перейшов вже після 14-го року. Тобто я вів програми українською в Криму.

І.: Ну, але ви професійна вживали мову. Так?

С.М.: Так, так. Ну, я знав українську. Я вчив її в школі. Я її ще раз вчив, коли почав нею працювати, цією мовою. До Києва коли приїжджав. Ну, будь-якого разу, коли я опинявся в україномовному середовищі, звісно, я намагався спілкуватися українською. І перейти на українську у повсякденному середовищі (ну, я і російську зараз іноді вживаю, але зараз більше українську) я перейшов вже після 2015-го, або це навіть у 2016-2017 роках сталося.

І.: Вже коли в Києві були. Так?

С.М.: Так. Я коли приїхав в Київ, я почав працювати на «Громадському» телебаченні. І ми створили там проект «Громадське.Крим», і почали виходити російською мовою в ефір. А потім нам почали і глядачі ставити (ну, в «Громадського» глядачі дуже активні), вони почали ставити питання: «А чого ж ви не українською мовите?» І ми подумали: «А дійсно. А чого?» Все.

І.: І перейшли на українську.

С.М.: І прийняли таке рішення вольове. Тобто я довго вагався. Ну, були такі вагання, знаєте. Коли ти ще підбираєш слова, якісь замінники російським словам, трохи є такий острах, мабуть, виходити в ефір. Тому що не під береш – і трапиться якась «йолка» в ефірі. Так? Нічого. Прийняли рішення. Все. Вийшов, і пішло, пішло, пішло. Звісно, були і помилки, і все, і зараз це трапляється. Але, ну що ж? Ну, така, це моя українська мова.

І.: Ну, вона стає все кращою і кращою. І зараз вона в хорошому стані, я вам скажу. Так що все буде тільки кращати. І колись ж треба починати. Чим раніше почнеться, тим раніше досконалості доб’єшся у цьому плані. Хоча досконалості важко добитися в будь-чому. Ну, і давайте тоді перейдемо на момент уже Революції Гідності, як почалися події в Києві. Як ви на це відреагували? Як ваше середовище, оточення ваше? Де ви на той момент були? І от уже більш детально розкажіть про все, що відбувалося з вами особисто, в оточенні вашому і в Криму загалом.

С.М.: На момент 2013 року, коли почалась Революція Гідності, я працював уже кілька років у Кримському центр журналістських розслідувань. Після перемоги Януковича і після того, як владу в Криму ще більше підмяли «регіонали», для яких Крим завжди був базовим регіоном, я зрозумів, що буде згортатися свобода слова (ну, в телерадіокомпанії «Крим»), і що з державної телерадіокомпанії час валити, якщо я хочу залишити якусь самоповагу для себе у професії.

І я перейшов працювати до Кримського центру... Ну, я пішов, взагалі, нікуди. Навіть у центрі зайнятості трохи побув. Але потім влаштувався до Кримського центру журналістських розслідувань. Це видання громадської організації, інформаційний прес-центр. Працювали на американські гроші. Але це давало незалежність у Криму. І головне – незалежність для редакції, яка робить журналістські розслідування. Те, чим я тоді хотів займатися.

Я пройшов там серію тренінгів, дізнався більше про антикорупційне законодавство, про розслідувальницькі інструменти і почав працювати у Центрі журналістських розслідувань саме з питань державних закупівель. Ми досліджували державні закупівлі. Зекономили державному бюджету в Криму не один мільйон гривень. За нашими розслідуваннями навіть тоді, у часи Януковича, навіть тоді ми добивалися якоїсь реакції. Кілька тендерів – ми добилися того, щоб вони були відмінені, скасовано їх було, а кілька – не змогли. Це найбільш «жирні» тендери. Ми тоді там досліджували. Ну, для Криму це були тоді шалені гроші. Наприклад, там, третина мільярда гривень була витрачена на кримські дороги через фірми, на яких є тільки адреса і навіть там немає співробітників якихось. І це був один з найяскравіших кейсів. Ми описували, як ці гроші пропали просто в режимі прямого часу. Ми це все супроводжували розслідування від початку до кінця.

Тобто на цей час, на момент 13-го року, ми займалися розслідуваннями бюджетними, ми вели справу компанії «Консоль». Це знакова для Криму компанія, її заснував кримський спікер Володимир Константинов. В нього на 13-й рік були дуже серйозні проблеми. Його компанія почала процедуру банкрутства. В нього були дуже великі борги перед українськими банками, перед міжнародними банками. Більше мільярда гривень боргів. І ми про це все писали. Ми писали, коли з’явилася персона Сергія Аксьонова, який був до цього маргінальним політиком. І коли вона почала підніматися, ми почали писати і про Сергія Аксьонова. І так до 2013 року ми вже були на такій позиції опозиційного засобу масової інформації. Нас вже не любили в Криму, особливо влада кримських «регіоналів» дуже сильно нас не любила. Тому що ми критично писали про все.

І коли почалася революція в Києві, в Криму почали на ці події певним чином відповідати. Коли в Києві починався Майдан, в Криму починався «антимайдан». Зараз ми до цього прийдемо. Що я хочу сказати? Коли починалася Революція Гідності, коли в Києві пройшов Марш мільйонів, я на той момент був в Києві. Ми приїхали на конференцію, міжнародну конференцію журналістів-розслідувачів. І ми якраз розповідали про цей кейс, про який я розповідав. Так? Про те що ми волали: і в прокуратуру ми заяви писали, і все про те, що розкладаються величезні гроші, ми попереджали. Сталося так саме, як ми попереджали. І ми не знаємо, в цій ситуації що робити. В цей час... Ну, це я доповідаю на конференції, а в цей час з вікна лунають крики. Ми визираємо – а там…

І.: Купа людей.

С.М.: Весь бульвар Шевченка забитий людьми, так. Тоді ми повернулися до Криму. Вже було зрозуміло, що в Києві починаються події, які можуть стати переломними. Бо якщо згадати атмосферу тих часів, ту безвихідь, справді була така атмосфера безвиході, і були якісь сподівання дійсно, пов’язані з людьми, які почали виходити на вулиці. Ми повернулися до Криму. В Криму була геть інша атмосфера. В Криму «Партія регіонів» почала працювати на «антимайдан». Тобто коли в Києві вже починався Майдан, коли був розгін демонстрації студентів Євромайдану, коли вийшли люди... Я зараз навіть уточню. Да, це я був на конференції не коли був Марш мільйонів, а коли люди вже вийшли на Майдан. Тому що я пам’ятаю, що ніч одну я провів вже на Софіївській площі.

І.: Ага.

С.М.: Да. Я просто спілкувався з людьми. Це був один з наступних днів от після побиття студентів і перед тим вже, як почалася вже революція.

І.: Як багато людей вже було.

С.М.: Так. Я провів ніч, спілкуючись з людьми. Це були підприємці. Це були якісь вчителі. Це були, ну, різні-різні-різні люди з різних куточків України там.

І ми повернулися до Криму. Вже було зрозуміло, що починається щось, починається революція. Як в Криму реагували? Ми повертаємось, і тепер докладно про це. По-перше, в Криму спочатку, коли «Партія регіонів» ввела публічний курс на європейську інтеграцію, у нас всі кримські регіонали теж «колебались вместе с линией партии», і вони теж були за європейську інтеграцію. Константинов їздив до Європи регулярно, на різні, там, парламентські асамблеї і все таке інше. Коли стався цей розворот у бік Таможенного союза, стався розворот і у місцевій політиці. Почали людям вживлювати цю думку, що в Європу не можна йти, що тільки Таможенный союз, що ми загнемося, що це буде нерівна конкуренція з європейськими країнами, і так далі. І коли радикалізувалися процеси в Києві, коли там і «ОМОН»... ой, «Беркут» (зараз вони в «ОМОНі» служать) жорстко діяв, і коли протестувальники давали відсіч, в Криму почали збирати «антимайдан» кримський.

Це відбувалося так. Я просто спілкувався з тими людьми, яких вони збирали. По центрах зайнятості, по різним там маргінальним прошаркам населення збирали кого можна зібрати. Ставка була 300-400 гривень. Людей збирали на площі Леніна, всіх записували і направляли автобусами на залізничний вокзал і окремо зафрахтованим потягом везли на Київ. Оце такий був Кримський «антимайдан». І ми бачили цих людей і по відеороликах Балашова. Він звертав увагу на те, що це люди, які явно в них не все добре з фінансовим станом. Їх з Криму пригнали. Вони там стояли зі смішними плакатами. Вони намагалися написати англійською «Не допустимо державного перевороту». А було написано англійською «Do not assume satate overturn». Ну, тобто там з дикими помилками англійською ці плакати їм написали, і вони тут в Києві стояли.

І потім було кілька таких ешелонів, наскільки ми знаємо, привезено до Києва. Вони були в Маріїнському парку на «антимайдані». І один з таких ешелонів, коли повертався додому (але то були автобуси, то були не потяги, і автобусами, і потягами везли), один з таких ешелонів зустріли під Корсунь-Шевченківським, розбили там автобуси, і звідти в Крим прийшла перекручена інформація, про те, що нібито напали на кримчан під Корсунь-Шевченківським і вбили. Тоді в Криму... Це вже от коли Революція Гідності перемогла. Ну, і весь час в Криму накручувалася ця істерія. На державному телебаченні, з якого я, на щастя, на той момент вже пішов, крутилися роліки про те, що тут фашизм, про те, що тут «коричневая чума», і вона расползается, і она ползет на Крым. В мене залишилися навіть відеозаписи цього міжпрограмного наповнення на державній телерадіокомпанії «Крим». Тобто там вже були такі антидержавницькі заклики. Державна телерадіокомпанія використовувалася «Партією регіонів» вже для антидержавницьких якихось, не знаю, агітації. Ну, який тут нацизм?

І.: Ну.

С.М.: А там...

І.: Вони копіювали з Росії, я так думаю.

С.М.: Так. І це була вже трансляція російського наративу. Вже було видно що російський наратив вже вклинюється в кримський медіапростір. Ми бачили що навіть соціальні мережі, от сторінки в соціальних мережах, де підтримували кримський «Беркут», український «Беркут», їх адмініструють росіяни, там сидять росіяни, росіяни чомусь підтримують український «Беркут», чомусь підтримують кримський «Беркут».

І ось цей фейк, з яким досі не можна нічого зробити, цей нібито розстріл під Корсунь-Шевченківським, люди в російських пропагандистських фільмах, які були учасниками тих подій, вони на повному серйозі розповідають, як їх годували битим склом. Вибачте, якщо людину нагодувати битим склом, вона буде за рік після цих подій давати інтерв’ю? Мабуть, ні.

Якщо подивитися, мої колеги з телепроекту «Крим.Реалії», вони досліджували цю історію. І вона виглядає зовсім інакше. Так, дійсно автобуси зупинили. Так, дійсно при огляді там знайшли арматуру, в цих автобусах. Звісно, автобуси розбили після цього активісти-автомайданівці, коли зустріли цих антимайданівців. Так? Це були кримчани. Звісно, їх вивели з автобусу. Вони там в усі боки розбігалися.

А потім мешканці Корсунь Шевченківського, вони самі розповідають, як вони допомагали цим людям поїхати в Крим, давали їм гроші на квитки. Чомусь вони це в російських пропагандистських фільмах не розповідають.

І дуже багато міфів було створено тоді для кримчан: пєчєньки, Нуланд, наркотичний чай. Я сам від кількох людей в Криму чув цю історію про наркотичний чай на Майдані, після якого люди, які побували на революції, нібито лікуються у нарколікарнях. Я просив: якщо ви знаєте особисто цих людей, а мені кілька людей розповідали, що нібито вони особисто цих людей знають, я просив: «Ну, давайте я досліджу історію, давайте мені джерело, я про інтерв’юю цю людину, візьму в них діагноз. Якщо дійсно під виглядом революції в нас людей там наркотиками поють, давайте, давайте. Ну, це ж сенсація!» І ці люди зливалися.

Тобто ми бачимо, що дуже гарно працювали з вадами людської психіки, коли людина настільки хоче в щось вірити, що вона, по-перше, вірить в це сама, а по-друге, вона агітує інших. І історію, яку вона почула від когось, вона свідомо або несвідомо підміняє третю особу у цій розмові на першу, щоб ця історія, цей фейк, він виглядав кращим. Ми зараз це бачимо по історії Галини Пишняк і «распятого мальчика», яка зараз вона зізнається, що вона почула цю історію від когось. Але в розповіді «Першому каналу» вона змінила третю особу на свою першу особу. І цей фейк, він досі живий, досі люди в нього вірять. І ми маємо дуже багато таких історій, абсолютно фальшивих, абсолютно змонтованих і сфабрикованих. Але люди в них вірять, вони відносяться до цих історій, як до доконаного факту.

І.: Але ж це професійно запущені історії в інформаційний простір, і великою масою. Не всі історії приживаються. Але їх така маса запускається постійно, що якийсь відсоток приживається настільки, що потім його не виб’єш уже.

С.М.: Так, щось із цього бур’яну, воно проросло. Проросло і дуже міцно вхопилося.

І.: І це така потужна російська пропаганда, пропагандистська машина. Вона спрацювала в Криму від самого початку подій.

С.М.: Вона спрацювала на 146 відсотків в Криму. Це правда. І тут треба розуміти, що підготовлено було, по-перше, медіапростір в Криму. Люди ще, от у розпал Революції Гідності я сам бачив людей от на такому психозі. До мене якось на зупинці підійшла людина. І от навіть просто я нічого не казав, просто їй треба було з кимось поговорити, і вона мені почала говорити: «Я тут тільки що дивився «5-й канал» і «Інтер». Де мені взяти автомат і їх всіх твоїх там перестріляти?» Просто люди, ну, вони на такому психозі вже були.

В ефірі тої ж державної телерадіокомпанії «Крим», наприклад, була така чудова програма, в якій брали участь тільки представники «Беркута» і кримських міліціонерів, які дійсно на повному серйозі розповідали, що в Криму... ой, в Києві фашисти, що в Києві бандерівці і все таке інше. Дуже погану послугу країні (може, й несвідомо) зіграла в той час Ірина Фаріон, наприклад, яка перша... Ну, от нема за що було в той момент братися, коли від нас відривали Крим, як за Закон «Про мову».

І.: Да. Мені ви не перший про це говорите з кримчан.

С.М.: Сашку Музичку ми маємо дуже сильно подякувати. Ну, він зараз мертвий уже, йому нічого, ніяких претензій не скажеш. Але треба розуміти, що це на той час була одна з найвідоміших осіб в Криму. Був дуже-дуже відомим в Криму пан Ігор Мосійчук, який анонсував в Крим приїзд потягу «Правого сектору». І пан Ігор Мосійчук запустив той фейк, з яким ми нічого досі не можемо зробити. Не було ніякого потягу. А кримчани впевнені, що він був. Бо його потім відтворили російські пропагандисти, показали, і тепер він тотожний реальності. І що з цим тепер робити?

І.: Да. Бачите, як це все. І, звичайно, я перепрошую, тоді, мабуть, коли приймали цей закон, звичайно, що хтось ініціював, хтось підтримав і так далі. Але не віддавали собі от відповідь повністю на те, як він може спрацювати. Я думаю. Я так думаю.

С.М.: Коли вже перемогла Революція Гідності, були, до речі,

в Криму два дні, коли Крим дійсно був, відчувалося, що Крим вільний. Коли втік Янукович, коли ми змогли потрапити на територію його резиденції. Чайний будиночок. Ми і бачили територію навколо, і вдерлися навіть в одне з приміщень цієї резиденції, походили там по поверхах. В Криму теж стояли унітази з позолотою, все там було нормально.

Журналісти змогли і активісти потрапити на мис Айя. Там, де син Януковича будувався. Ми бачили ці всі величезні резиденції. І багато з тих активістів, які туди потрапили, вони потім підтримали російську окупацією, і зараз вони туди потрапити не можуть. А там вони ходили, фотографувались і казали: «Крим вільний тепер». А потім вони підтримали окупацію. І зараз на тих територіях тепер вже російські чиновники будуються. Там, де син Януковича будувався на мисі Айя, там тепер пані Валентина Матвієнко будується, точніше, добудовує той комплекс. Це та сама пані Матвієнко, під керівництвом якої Рада Федерації Росії давала дозвіл Путіну на використання армії російської як окупаційної в Україні.

Взагалі, ми до цього прийдемо, до того, що з Кримом зараз відбувається. Але давайте, щоб структурованою було наша бесіда, давайте до подій окупації. Я зупинився на тому, що було підготовлено певним чином медіапростір в Криму, і в людей був психоз. І починається окупація Криму. Тобто ми відмотуємо до позначки 26 лютого.

І.: Тобто ви говорите що 22-го втік Янукович, і в Криму було оце вікно до окупації таке.

С.М.: Кілька днів, так. Коли режим Януковича впав, формально тримається ще українська влада. Невизначеність ситуації змушує всіх бути обережними. І ніхто не може в цей момент тобі щось сказати, якось зачепити свої права. Ми заходимо у тунель у резиденції Януковича у чайному будиночку. Ми бачимо, що там будували якийсь для нього тунель. І ми заходимо прямо в цей тунель. А робочі, вони настільки шоковані, що просто вільно заходять журналісти з камерою, а поруч ходить охорона, і вона нічого не може нам зробити. Це був такий період. Так, були короткі ці дні.

І весь цей час ми бачили, що в Сімферополі нагніталася все ж таки ситуація. Ми бачили, 23 лютого починали збирати вже тоді, ще за Могильова почався цей процес, в Криму собирали дружинников. Я так розумію, що ці дружинники потім стали «самообороною» кримською так званою. 23 лютого були збори кримської «самооборони» вже під будівлею кримського парламенту. І вони там збирали й розбирали автомати Калашникова. 23 лютого стався полярний мітинг. Це був мітинг Меджлісу кримськотатарського народу, і там було висунуто вимогу знесення пам’ятника Леніну. І ось це зростання напруження, воно відбувалося до 26 лютого, коли стався той визначний великий мітинг під будівлею Верховної Ради Криму.

Тоді, ось зараз вже ми розуміємо, що тоді вже фактично почалася окупація Криму. Тому що військові російські, вони вже пересувалися, їх вже помічали, що вони пересувалися, по-перше, без усього супроводження, з яким має бути пересування іноземного військового контингенту по нашій території, по-друге, в ті місця, які визначені Угодою про базування Чорноморського флоту. Їх бачили у різних об’єктах і на Південному березі Криму. Ну, з різних куточків Криму почали приходити повідомлення. Але ми думали, що вони таким чином просто, ну, я не знаю, якимось чином страхуються. Поруч була в Сочі Олімпіада. Що там вони бояться, ці росіяни, чого саме в цей момент – не зрозуміло. І якогось аж надто великого значення не надавалося. Тому що ми до останнього взагалі не могли повірити, що Росія піде на таке безумство.

І ось 26 лютого пройшов мітинг. І зараз ми розуміємо, що тоді надзавданням Росії і тих провокаторів, яких вона вже привезла спеціальними десантами такими в Крим, це були рейси цивільні,

цивільний спец контингент приїздив на територію Криму авіарейсами і через поромну переправу керченську. І ці люди вже були на мітингу 26 лютого у проросійській частині мітингу. Я так розумію, що надзавданням Росії було призвести до жертв, більш численних, ніж ми маємо за підсумками того дня. Там, здається, дві чи три людини загинуло через тисняву. А, взагалі, я так розумію що там могла бути застосована і зброя. Але, на щастя, не була. Я не знаю, чому так сталося, чому всім так пощастило, хто там знаходився. Але це моя особиста думка. Мені здається що Росія дуже хотіла, щоб можна було показати в цей день по телевізору вбивства в Криму. Їм це дуже було потрібно. Тому що після цього Валентина Матвієнко, вона провела це засідання Ради Федерації і дозволила Путіну використання військ.

Тоді, тим не менше, не дивлячись на те, що Росія завозила вже тоді свій спецконтингент на цей мітинг, не дивлячись на те, що на цей мітинг цілеспрямовано з Севастополя їхали туристичні автобуси, привозили масовку (на той момент Чалого вже оголосили народним мером Севастополя, там вже переворот трапився, і з Севастополя їхали автобуси, для того щоб оце от під Верховною Радою влаштовувати). Тоді проукраїнська частина мітингу перемогла: кримські татари, українці, проукраїнські росіяни. Я тоді ще себе ідентифікував як такий українець-росіянин. Але ж у мене є одна країна, в якій я народився і в якій я живу.

І тоді перемогли. У відкритому чесному протистоянні на вулиці українці, кримські татари, проукраїнські кримчани перемогли. І перемогли дуже цивілізовано. Тому що була можливість, вже зайшли на перший поверх кримського парламенту, можна було його захопити. Але не стали цього робити. Тому що Крим, ну, всі знають, всі, хто хочуть зберегти мир в Криму, вони знають, що не треба там захоплювати парламент, наприклад.

Але ми ж не знали, що є ціла країна, якій не потрібен мир в Криму, сусідня, яка вже на той момент, я так розумію, передала в Крим (або перекинула) той спецпідрозділ який вночі захопив... Я вважаю, що це був теракт. Ці терористи, кадрові російські терористи, які захопили вночі з 26 на 27 лютого будівлі кримського парламенту і кримського уряду. І після цього мене розбудили ранком цього дня, мене розбудили колеги з роботи, хтось із них подзвонив на телефон. Це було дуже рано. Але я тоді ліг спати дуже пізно. Ну, тому що і ми дивимось за тим, що і як в Києві все, як після революції столиця приходить до тями, і намагаємося усвідомити, а що ж далі буде в Криму. Дуже пізно тоді ліг спати і дуже рано піднявся, тому що мені подзвонили і сказали що захоплена будівля Верховної Ради і Совміну, і треба йти. Я вийшов з дому. І головна ознака того дня – на вулицях порожньо, жодної людини. Люди якось...

І.: Поховалися.

С.М.: Да, поховалися. Я йшов по вулиці Севастопольській (це центральна вулиця, одна з центральних вулиць Сімферополя), і жодної маршрутки назустріч я не бачив. Тобто люди засіли вдома, людям було страшно. Ніхто не чекав російських окупантів. Ніхто. І я простояв тоді майже весь день під Верховною Радою Криму. Спочатку там стояли тільки журналісти. Тільки. Взагалі нікого не було. Потім почали підтягуватися (точніше, почали підтягувати) там якусь російську масовку с этими флагами российскими, щоб вони, ну, якось обозначали.

І.: Свою територію мітили. (Сміється)

С.М.: Так, так. Тобто кримчанам було страшно. Ніхто не ликовал не в перші дні окупації.

І.: А всередину не можна було проникнути?

С.М.: Ні-ні. Воно було захоплено. Журналісти підійшли до дверей. З дверей вилетіла світло-шумова граната. Ну, щоб було зрозуміло: ви не суйтеся.

Потім приїхав тоді на місце Анатолій Могильов, який ще був головою кримського уряду. Він сказав, що він не знає хто ці люди, що він їм залишив свій номер телефону, і, можливо, вони йому подзвонить. Анатолій Могильов тоді здав українську владу в Криму і поїхав до Києва. Це моя особиста оцінка, оціночне судження (на всяк випадок). Але, я вважаю, що несправедливо до цього пана в нашої держави не залишилось питань і в нашого слідства.

І.: Він зараз в Києві?

С.М.: Да, він зараз в Києві. Він не те, що в Києві, – він продовжує якусь політичну кар’єру. Він зараз робить заяви про те, що Україна і раніше в Крим продавала воду, і має продавати в Крим воду і зараз. Тобто в пана Могильова певна політична орієнтація досі простежується. І коли згадати, а чим він займався наприкінці 2013 – на початку 2014, то можна пригадати: він дійсно казав про те, що в Криму є певна загроза громадській безпеці і так далі. Але головними підозрюваними в нього були кримські вболівальники «Таврії». От тих там кошмарили під керівництвом Могильова. Він же був президентом клубу «Таврія», і він тоді мстився конкретно фанатам «Таврії» за те, що вони підтримали Революцію Гідності. І вони навіть з керівництвом СБУ, там якісь наради вони влаштовували. І головними винуватцями, головними чинниками дестабілізації в Криму були кримські євромайданівці і кримські фанати «Таврії». От так вони захищали українську владу в Криму.

Ідемо далі. Захопили Верховну Раду і Раду Міністрів. Могильов злиняв. Ми бачимо, що починає сипатись вся влада. Ми кілька днів до цього, ми бачили, нам прислали відеокадри, як в кримському главку міліції палять документи. Ми бачили, як в будівлю кримського главку СБУ вже заїхали російські воєнні автомобілі. В Крим почали їхати люди з материкової частини України. І почали в Криму пропадати люди. Тобто виставили блокпости на перешийку. Тобто почалася вже фактична фаза окупації, вже явної окупації. Це була така гібридна операція. Але ми розуміємо, що що вони зробили перше? Вони перерізали перешийок. Ось ці беркутівці, які, по-перше, вперше зрадили своєму народу, коли почали його вбивати на Майдані, вони зрадили своєму народу вдруге, коли перекрили кримський перешийок. Там стояли «беркутівці», там стояли російські спецназівці, і там стояла цивільна масовка – цей маргінальний елемент: кримські «казачки», там якісь безробітні, ну, кого набрали, там, кримська «самооборона», дружинніки. Ось цей весь контингент, їх виставляли попереду, а позаду були вже «беркутівці», і далі вже – військові російські.

Під контроль було взято керченську поромну переправу, і там вже безконтрольно перекидалася військова техніка, авіація. Почали захоплювати аеропорти. Однією з перших була захоплена державна телерадіокомпанія «Крим», і там вони облаштували прес-центр «Крымской весни». Була захоплена тоді ж радіотелевізійна вежа в Сімферополі. І фактично були вимкнені українські телеканали і завели російські. І ось після цього пройшло кілька днів – і кримчани почали радіти окупантам.

І.: Отримали допінг інформаційний.

С.М.: Да, да. От бачите, як це працює, як пропаганда працює?

І.: Як можна швидко...

С.М.: І Росія, вона гострила цю зброю весь цей час, цю зброю гібридну. Тому що ми, коли Росія напала на Україну, коли вона почала окупацію Криму, ми опинилися у дезінформаційному просторі. Кожного дня нам повідомляли, що всі українські військові зрадили присягу

і перейшли на бік Аксьонова. Це була неправда. Це була пряма деза. В цих кампаніях дезінформації брали участь як інформаційні помийки, ми їх називаємо, сайти, які ніколи не заслуговували якоїсь довіри, так і офіційні російські інформаційні органи. Я тоді вперше зіткнувся. Не був я дуже розумним, мабуть, на момент війни з Грузією. Да? Але тоді я зіткнувся з тим, що може пряма дезінформація навіть з такого офіційного джерела, як «ТАС». Для когось це не було новиною. А для мене було новиною. Ну, тому що нам в університеті розповідали, що це дуже поважна агенція.

І.: Отак приходить. І як на власному досвіді це на собі, на своїй шкірі переживаєш, то ти дуже чітко розумієш, як тонко і як це все може відбуватися.

С.М.: А там навіть не тонко.

І.: Не тонко, так.

С.М.: Там була пряма в лоб дезінформація. Там були цілі спецоперації з дезінформації. Там були цілі постановочні відеосюжети. Там коли, якщо ви побачите, подивитесь російські телесюжети, як Рада Федерації російська ухвалює рішення про застосування російської армії на території України, там вони спеціально для цього зняли відеоряд в Сімферополі, дуже смішний. Якусь імітували перестрілку. До речі, біля нашої редакції. Якусь імітували перестрілку. Вони підігнали автобус, на якому написано «Парк Львов «Тайган», і вони зняли його з такого ракурсу, щоб було видно тільки «Парк Львов». І там була імітація, ніби якісь радикали приїхали, намагалися щось там захопити, але їх вигнали. Ну, тобто там була постановка. І кадри з цієї постановки... Ми не розуміємо, навіщо вони це роблять. Ну, це тупо. Ну, вибачте, але це тупо – те, чим вони займались. Але ми побачили потім ці кадри як підтвердження того, що потрібно давати дозвіл на застосування армії Росії, бо бачити що в Криму коїться: якісь радикали там приїхали, значить, і в центрі Сімферополя стріляють.

А якісь радикали дійсно приїхали. Тому що на той момент вже зник Решат Аметов. І люди, які його вбили, вони потім поїхали на Донбас вбивати українців там. На той момент вже працювала катівня у кримському військкоматі республіканському, у якій згодом опинилися, наприклад, Анатолій Щекун, Андрій Ковальський – ті люди, провина яких, вона полягала тільки в тому, що вони організували мітинг на день народження Тараса Шевченка. І багато людей пройшли через цю катівню в республіканському військкоматі. А дехто навіть, після того як там побував, не вижив.

Дійсно тоді в Крим приїхали терористи, приїхала радикали. Але не з Києва, не з материкової України. Вони приїхали з Росії. Вони влаштували в Криму теракти, наслідки якого весь світ намагається якось, ну, не знаю, ну, хоча б в якесь русло загнати вже сім років. А поки що все рухається в дуже поганому напрямку. Для всієї людської цивілізації. Ми бачимо що тріщить по швах увесь той устрій світу, який було складено після Другої світової війни. І ми бачимо, якою може бути врешті ціна цієї кримської авантюри, ціна амбіцій. Ми можемо сказати, що це амбіції цілого народу, але ж це зводиться до амбіцій однієї тільки людини.

І.: Яка маніпулятивним отаким от шляхом, маючи в руках владу оцю маніпулятивну інформаційну гібридну можливість, вона використовує це все в своїй совісті такій, не знаю, для задоволення своїх особистих амбіцій. Так і є, звичайно. І те, що ви кажете, звичайні нормальні люди, здорові на голову, мають вести себе інакше. Це так страшно, от насправді, коли ти саме з цим стикаєшся, з цим впливом таким.

С.М.: Він професійний «чекіст». Він дуже добре знає і вміє цю роботу.

І.: Ну, я думаю, і оточення в нього там професійне. І гроші там не такі, як, на жаль, ми можемо собі дозволити, щоб хоча б якось протидіяти цьому всьому.

С.М.: Коли було вимкнуто українські засоби масової інформації, коли почалася ось ця активізація, нагнітання, коли вже ніхто не заважав розповсюджувати Кримом фейки

і навколо Криму фейкову інформацію... В нас вже досі українське суспільство дуже сильно постраждало від цієї хвилі дезінформації. В нас досі великою проблемою є те, що дуже велика частина українців вважають, що кримчани хотіли цієї окупації, що вони чекали приходу Росії, вважають, що референдум був якимось релевантним справжнім настроям людей. Вони вважають цей референдум справжнім.

Він не був справжнім. Я бачив, як відбуваються справжні вибори, як до цього 14-го року, так і після, на материковій частині України. Я спостерігав за виборами. Ну, як журналіст. І, я не знаю, в нас, мабуть, дійсно різне уявлення про демократію і про виборчий процес. Бо те, що відбувалося на референдумі, – це не можна назвати виборами. Бюлетені без захисту, без якогось обліку, голосують громадяни Росії. Є така журналістка Катя Сєргацкова. Вона на той момент мешкала в Сімферополі. Вона була громадянкою Росії, але з посвідкою на проживання в Україні, вона сама з Сімферополя. І вона за російським паспортом проголосувала на референдумі. І вона сама про це потім розповіла. І це є одним з беззаперечних доказів того, що він фейковий. Ну, він, взагалі, повністю фейковий: від засад, на яких його проводили, до...

І.: Кількості людей.

С.М.: Реалізації, до кількості людей і так далі. Ну, звісно, ми не можемо навіть казати про якесь опитування чесне. Тому що неможливо таку кількість голосів порахувати в той же день і до опівночі назвати приголомшливий результат у 97 відсотків, здається.

Але як далі почала діяти Росія? Як почало змінюватися суспільство в Криму? Ну, по-перше, я вже казав про те, що сталося з інформаційним полем. На журналістів нападали. Ми відстежувати ці випадки нападів на журналістів, порушення свободи слова. І в нас за нашою статистикою десь в середньому було три випадки грубих порушень прав журналістів на день. Це не просто щось там заборонили знімати або не дали коментар. Це напад, це побиття, це конфіскація або псування техніки. В них, взагалі, головним було виключити будь-яку альтернативну інформацію з Криму. Тільки ту, яку вони контролюють самі. Вони нагнали в Крим свої засоби масової інформації. Вони активно почали вербувати кримських журналістів. Вони навіть на мене там виходили, пропонували попрацювати там на «РЕН ТV». На що я сказав що я з окупантами не працюю. І більше, слава Богу, після цього жодної пропозиції.

І, так, вони завели в Крим свої засоби масової інформації. І в той же час вони влаштовували облави там в готелі «Москва» в Сімферополі, де зупинялися іноземні журналісти. «Казаки» з казачьей общины «Соболь» винесли повністю все обладнання з прес-поінту Assosiated Press, який вони облаштували в Сімферополі. Так, це є на відеозаписі навіть. Вони там погрожували пістолетом, забирали техніку, виносили просто. Ну, тобто вони працювали на те, щоб повністю зачистити інформаційний простір, а вся інформація з Криму контролювалася тільки Росією. І наслідки цього, от про що я казав, ми не можемо розгрести досі.

Що у військовій площині? У військовій площині, ну, мабуть, це вам багато хто розповідав, що відбувалося біля військових частин. Вони зібрали знов цей люмпен, цих цивільних, які підтримували окупацію або яким дали гроші. І в той час, коли російські військові в оточенні стояли навколо української військової частини, між ними і українськими військовими був такий шар ось цих от люмпенів, там, з «триколорами», з «георгіївськими» стрічками, дуже погано які виглядали, від них завжди перегар дуже часто був і таке інше. Але, ну, ладно, це вже такі деталі. Да? Але, ну, щоб було зрозуміло, яка там була публіка. І Путін вже казав, що спочатку будуть стояти жінки з дітьми, а за ними вже – наші військові. Ну, це тероризм, це державний тероризм.

Ми бачили, я бачив, як виглядає державний тероризм, коли країна-окупант приводить до військової частини цивільного і стоїть за ним з автоматом, і каже цивільному: «Іди, відкривай ворота». Це ж тероризм.

Ми допомагали нашим військовим. Ми зробили у фейсбуці сторінку «Крым – Украина. Помоги защитникам Родины» і збирали якусь допомогу. Поки ще працювала «Нова пошта», отримували «Новою поштою». Тому що в наших Не було нічого. В наших не було ламп освітлення. Тому що штурмували частини дуже часто вночі, а не було навіть чим підсвітити. Ми купували лампи, ми купували дроти, для того щоб ці лампи живити, ми купували акумулятори, ми купували рації, ми купували телефони. Тому що вже кримська Служба безпеки України повним практично складом перейшла в нову ФСБ. Тоді вони називалися «Служба безопасности Крыма». Але ми знали, що вони вже працюють на ФСБ. І, звісно, що всі можливості вони використовували проти в українських військових, в інтересах окупантів. І ми купували якісь не засвічені мобільні телефони і SIM-карти, якісь продукти, воду, шкарпетки. Ну, тобто нічого не було в наших.

І дуже смішно було. В Сімферополі була військова частина на вулиці Карла Маркса. Це якась штабна там частина, вона не дуже важлива. І вона відома, тому що там і проукраїнські мітинги проходили біля цієї частини, там, і на 8 березня, звідти дуже багато відеозаписів, там співали люди «Червону руту». Да, да. Вигнали проросійський мітинг з-під частини 8 березня, да, і нормальний провели, класний проукраїнський мітинг. І в один із днів ми завозили туди гуманітарну допомогу: якісь рації, телефони і, там, якісь продукти. І вже була частина така, в оточенні. Тобто стояв живий ланцюг цих проросійських люменів з одного боку, з іншого. Але вони дуже погано орієнтувалися у місцевості, і просто до одних воріт вони не дійшли. Тобто вони стояли, ну, там такий ланцюг стояв, а одні ворота просто були порожні. Це було дуже смішно, коли ми просто підходимо, кидаємо ці пакунки, і вони починають бігти на нас. А ми на машині – і чосу звідти. Ну, різні були випадки.

Був випадок, ну, це вже моя була власна необережність. Було й таке. Ви виріжете це. Ні, ви записуйте. Можливо, і не виріжете. Співали ми. Це було літом вже, це була вже окупація-окупація. Тобто українські прапори вже звідусіль поспиляно. Вже натикано всюди «триколорів». Вже вони там влаштовують якісь органи влади. Вже там міліцію перейменували на поліцію (в нас тоді ще міліція в Україні була). І так, так, так, ну, все вже, окупація по всіх фронтах. Але ж воно, відчуття свободи, воно ж всередині. Ти ж з ним нічого не можеш зробити. І якось ми заспівали з моїм другом, прям на площаді Лєніна просто йшли, пісню «Путін хуйло». Ми йшли і співали. Ми пройшли по площаді Лєніна, ми повернули вулицею Кірова і дійшли до штабу кримської «самооборони», пройшли повз нього, обертаємося – а за нами біжать.

Нас схопили, побили, затягли в штаб, одягли кайданки, били. Потім прийшли місцевий депутат і місцевий общественник Анатолій Пєтров і Алєксандр Юрьєв і почали нас допитувати. А вони не знали як журналістів, тобто ми з ними дуже часто пересікалися, дуже часто навіть робили сюжети, де вони були ображеною стороною, і, таким чином, ну, як би допомагали їм у їх ситуації і так далі. І ось це один з таких був моментів, коли для мене люди відкрилися зовсім з іншого боку. Тобто я стою в кайданах, з руками за спиною, побитий, а він стоїть, мене допитує і каже: «А хто ж вам замовив цю провокацію?» А я кажу: «Яка це провокація? Песня такая известная».

І.: Є така пісня.

С.М.: Да. Але змусили мене там розблокувати телефон. Ну, тобто коли ти попадаєш у полон, ну, ти можеш щось не казати сам, але розблокувати телефон, наприклад, тебе змусять. Ну, я там особливо нічого не зберігав тоді.

Як би були навчені безпеці і все таке інше. Затримали мене тоді з Владленом Хмельніковим. Це був наш відеооператор і режисер монтажу з роботи. Його допитували в сусідній кімнаті. Він потім, коли нас звідти виводили, він показував, там дверь така з перегородкою з органічного скла, і там така тріщина, він каже: «Це моєю головою, – каже, – мене били». Його там ще сильніше побили. Але почали, взагалі, бити, спочатку затримали і просто привели, але потім почали бити, коли побачили журналістське посвідчення. Це для них було як... Да, да, журналістів тоді в Криму, якщо ти журналіст, то до тебе вже є питання: «А чий ти журналіст?» Якщо ти український журналіст або якийсь іноземний, то у кращому випадку викликали поліцію, у гіршому випадку починали бити і забирати техніку. Тобто там був накрут людей ще от з кінця 13-го року, і в 14-му це був просто апогей, проти журналістів, проти незалежних журналістів. Це був один з чинників дестабілізації в Криму, за версією офіційної пропаганди. І, таким чином, на собі я трошки це відчув, відчув.

На щастя, нам, Владу, вдалося відпроситися в туалет, і в нього не знайшли мобільний телефон. І він зміг там SMS-ку набрати нашому керівнику. Вона підняла всіх на уши. Вона з адвокатом приїхала на місце, туди, до штабу. Викликали поліцію /міліцію (не знаю, ким вони були на той момент). Нас ще там протримали якийсь час. Але після цього припинили бити. Бо пішла реакція і з Києва, і навіть з Європи. Нас припинили бити, а потім повезли вже у відділення міліції. Там я написав зустрічну заяву на представників «самооборони» на незаконне затримання, на побиття, на якийсь допит, на який вони за жодним законодавством не мали жодного права. Але, ну, звісно, це... Я їздив знімав побої. Але нікуди, звісно, ніякого ходу не пішло.

На жаль, я не зберіг цю документацію тоді. Тому що попереду було дуже багато різних подій, і я навіть не думав про те, щоб якось потім позиватися до Європейського суду з прав людини. Тоді не до цього було. Тоді не були на часі якісь позови і все інше. Тоді на часі було питання: а чи будеш ти на свободі завтра?

Тому що, наприклад, одного разу я допомагав, Олег Сенцов, є такий відомий активіст, я допомагав йому і там кільком активістам, коли виходили українські військові з оточення з Криму, допомагав супроводжувати ці автобуси, вивозити на материкову частину України. І в одній з таких колон їхав я. Так, це про що я розповідав? Трошки забувся.

І.: Про те, як вас затримали і як вас звільнили. І ви говорили про те, що не зберегли документацію.

С.М.: Да-да-да.

І.: В який період це було, от ще скажіть?

С.М.: Це початок літа 14-го року. До того моменту був такий момент, коли в мене дійсно життя перед очима промайнуло. Ось про те, що я розповідаю з Олегом Сенцовим. Ми поїхали супроводжувати ці автобуси. Ми під’їхали на машині до контрольного пункту. Там, де стояли вже беркутівці, і ми зупинились десь метрів за двісті, чекаємо, коли під’їдуть автобуси, там, я зайду в цей автобус, я з ними приїду через це адміністративний кордон до Херсонської області і потім попуткою якоюсь повернусь назад (був такий план). І ми зупинилися, і до нас підходить «Беркут», дергает затвор: «Всем выйти из машины. Руки в капот». Проверяет документы и всё-всё-всё. А в нас всіх українські документи. І нам пощастило: був з нами правозахисник з російським паспортом, російський правозахисник. І він зміг з ними якось порозумітися, домовитися і сказав: «Ну, ви ж розумієте, ну, якось військовим треба виїхати. Дайте ці люди їх проводять». Вони нам сказали: «Уебуйте отсюда». Ми поїхали там на найближчу заправочну станцію, там дочекалися цього автобуса.

А, я трошки помилився. Тому що зараз це згадую, це, знаєте, вже сім років пройшло. Виглядало це так. Це був правозахисник, звуть його Алек Мнацакаян, і він їм каже: «Мы сейчас друзей проводим и всё, и уедем отсюда».

Он: «Каких друзей?» – «Ну, сейчас вот автобус большой едет. Сейчас проводим через границу и всё». Вони нас послали туди на заправку. І вже підходить цей автобус з військовими. Я сажусь до цього автобусу, їдемо, під’їжджаємо до блокпосту, заходить «беркут», озирається навколо, бачить українських військових, бачить мене, бачить цього російського правозахисника и говорит: «А, вот какие у вас друзья». Ну, нормально. Подивись там речі, якось там подивилися автобус, щоб не було зброї. Я так розумію така була угода: щоб вони без зброї виходили. І все. І російський правозахисник залишився, а я поїхав з нашими військовими, перетнув межу і повертався потім з молоковозом. Тоді ще в Крим возили українське молоко. Да. Їхав на молоковозі. Там зустрівся вже з Олегом, і повернулися тоді до Сімферополя.

І от коли затримали Олега, чого було чекати? Да? Коли почали затримувати інших людей в Криму, було зрозуміло, що далі й далі все небезпечніше. Коли почалися кримінальні справи проти журналістів, тоді я зрозумів, що я буду один із наступних. І спочатку пройшов обшук вдома в Ганни Андрієвської, яка писала для Центру українських розслідувань. Потім я чатував під будинком Наталі Кокоріної, в якої в той момент проходив обшук.

А ФСБ-шники настільки підступні. Вони подзвонили їй вранці і сказали, що в неї в батьків, а вона прописана просто в батьків, і вони до неї за пропискою прийшли, і вони подзвонили і сказали: «Наталья, у вас у родителей никого дома нет и двери открыты. Не могли бы вы прийти?» Таким чином, вони заманили її на обшук. Ну, це... Вони, взагалі, нормальні люди? І вони там провели обшук, потім протримали її весь день в будівлі колишньої СБУ, тепер – ФСБ на бульварі Франко. Ми чекали біля цієї будівлі. Ходили ФСБ-шнки, переписували всі наші документи, вони фіксували, хто з журналістів чекає Наталю (Наталю Кокоріну). Потім вийшла Наташа.

А перед цим я був на іншому обшуку. Причому був понятим. Це був обшук у кримського євромайданівця Олександра Костенка. ФСБ-шники прийшли зі своїми понятими. Я спочатку приїхав туди як просто на зйомку. А ФСБ-шники прийшла зі своїми понятими, з якимись дівчатами. Вони навіть не приховували, що після цього вони підуть чим годувати. Вони хотіли явно щось підкинути під час цього обшуку. І адвокат, який приїхав, він попросив мене бути понятим. Я відпустив камеру, сказав, що в цей момент я перестаю бути журналістом, я тепер понятий. І ФСБ-шникам це дуже не сподобалось. Вони були не готові до такого повороту. І фактично вони дали мені зрозуміти, що вони знають, хто я. Дуже добре знають. І фактично вони погрожували мені проблемами. І ось після цього епізоду наступного дня був обшук в Наталі Кокоріної. І я просто вирішив не чекати, коли до мене прийдуть з обшуком, і поки в мене є можливість, поки наді мною це болото не закрилося, треба їхати на вільну землю. І це було навесні 15-го року. І от відтоді я тут.

І.: А як ваша родина відреагувала на це?

С.М.: Ну, це трагедія, звісно.

І.: Але ваші рідні підтримували вас?

С.М.: Важко, важко говорити про це. Тому що, ну, різні були погляди. Да? Але чого нам вдалося не допустити – ми не сварилися через політичні питання. Тобто хтось з моїх родичів підтримав мене і зрозумів мене і мою мотивацію, мою позицію. Хтось піддався на цю пропаганду. Хтось мені казав: «Ну, ты же понимаешь, что Украины уже нет?» Ну, нічого. Зараз 2021 рік, сім років пройшло. Є Україна.

Є. І ще й як є. Є настільки, що ми – головна проблема для Росії. Нічого собі. Є настільки, що досі, сім років потому, у всіх проблемах в Криму офіційно оголошується, що винувата, ну, звісно, звісно, Україна. Яка могутня, всесильна країна.

І.: Яка страшна для них.

С.М.: Дійсно, найстрашніше у цій кримські історії, один з найстрашніших факторів – це те, що вона пройшлася просто таким колесом по людських долях. Нам, дуже багатьом кримчанам, і тим, які виїхали на материк, і тим, які залишилися там, в Криму, довелося починати життя нове. Не було в нас таких планів. Можливо, я колись би опинився б у Києві. Але то було б зовсім по-іншому. Я міг би додому їздити. Це трагедія, яка торкнулася дуже багатьох сімей. Дуже багато хто втратив те своє минуле життя. Ну, воно не повернеться тепер. Якось будуємо нове. Ну, так.

І.: І Крим уже не той. Тобто, по великому рахунку, все змінилося.

С.М.: Ну, я не знаю, що про це кажуть інші. Але як би не змінився до того часу, як ми повернемося в Крим, сам Крим, він буде нашим все одно. Ну, там, не дивлячись на ці проблеми, на це отруєння пропагандою, на це отруєння ненавистю, там наші люди, і вони дуже швидко згадають те, що їх змушували забути всі ці сім років. Бо природне завжди перемагає штучне. І брехня, вона ніколи не втримається в тих пазах, в яких стояла правда. Да? Рано чи пізно все має стати на свої місця. І коли ми повернемо Крим, в мене немає жодних сумнівів, що я поїду туди.

І.: А зараз ви контактуєте з кимось там, в Криму?

С.М.: Ну, звісно. В мене ж там, ну, родина моя там залишилася.

І.: А із професійного такого середовища там уже нікого нема?

С.М.: Дуже обмежені контакти.

І.: Дуже обмежені.

С.М.: Дуже обмежені. Тому що багато хто з моїх колег, до яких я мав повагу, з якими я навіть, там, дружив якось (да?), він показав себе дуже непорядним на момент 14-го року. Ви знаєте, бували дуже різні моменти. Дуже різні. Бувало, що тебе дуже приємно вражали ті люди, про яких ти ніколи не міг подумати, що в них є сила волі, що в них є таке бажання допомогти іншому. Люди розкриваються зовсім неочікувано. Дуже багато тих людей, яких ти вважав своїм другом, яких ти вважав якимось притомними людьми, вони показали себе з найгіршого боку. Були люди, які зрадили. Були люди, які, коли починалася там якась публічна травля, ну, ми ж усі через це пройшли, ті кримські журналісти, які продовжували працювати. В мене навіть був такий епізод, коли я приїздив до Києва і потім повертався до Криму, ще ходили потяги. І я їду додому в Крим, відкриваю, значить, це не паперова газета, а це на планшеті, «Крымские известия» (парламентская газета Крыма), а там, значить матеріал про «предателей Крыма» – журналистов, которые работают на вражеские государства. Я там читаю і своє прізвище. Їду додому. Батьківщино, зустрічай. Да, да. Багато таких епізодів було.

Але і на себе дивишся по-іншому, і дивишся, як ти реагуєш у якихось стресових незвичних умовах. У тих умовах, коли ти не знаєш, чи будеш ти жити, там, за кілька годин, чи ні. Наприклад, коли потрапили до «самооборони» в офіс, якби ми не змогли там цю SMS-ку скинути і повідомити, що там відбувається, чи сидів би я тут?

Або був такий епізод.

Мабуть, я, так, про нього розповім. Це було літо 14-го року. Почалися бойові дії на Сході країни. В Крим поїхали біженці. В Крим поїхали біженці, і передусім ті біженці, які підтримували сепаратистів. Хтось там воює, а їх родина, наприклад, їде в Крим, без усілякої підтримки. Вони в Криму розселялися як біженці. Вони жили в… Був такий... гостиница «Артек». Я б назвав це готелем. Це «гостиница». Гостиница «Артек». І вони там жили. І я робив репортаж для «Громадського радіо». Я прийшов до них, і я побачив картину, що ось ці дружини «героїв Новоросії», з якими носилися по Криму з цими «колорадським» стрічками «Новороссия! Донбасс! Мы за вас!» и всё такое, вони кинуті. Вони годують грудних дітей «Мівіною». І тоді я навіть не сказав, що... Я не сказав, що я для українського ЗМІ, по-перше, працюю. Я сказав що я працюю для общественного радио (переклав для них назву). І що я зробив? Я прикинув, скільки я маю за цей матеріал отримати гонорару, я додав ще стільки ж, я взяв їх за руку і повів на ринок, і купив їм нормальної їжі, цим дітям. І потім я ще раз їм прийшов і допоміг. З одного боку, трагічно розуміти, що їхні чоловіки, вони зараз вбивають тих, хто боронить нашу країну. А з іншого боку, ти дивишся на цих малих дітей, які їдять цю «Мівіну», через те що на них всім плювати, і ти не можеш з собою нічого вдіяти.

І тут... Вся ця історія, вона про якесь переоцінення того, хто ми є, хто є люди, які навколо нас, що таке людське і в який момент ми залишаємось людьми, а в який момент в нас зникає все те, що робить нас людьми, все те, що відрізняє нас від звірів. Нас дуже сильно змінила ця історія.

І.: Це такий досвід тяжкий, але він радикально допомагає деякі речі переосмислювати, дорослішати.

С.М.: Це правда. Тому що для мене, ну, на той момент я знаходився в Криму, але я був у такій внутрішній еміграції. Да? Тому що, ну, ти або пускаєш в себе це все і розчиняються в цьому масовому безумстві (тому що так легше, тому що так ти не відчуваєш зовнішнього тиску), або цементуєш всі перегородки і перебуваєш у такому подвійному стані: фізично ти перебуваєш тут, а свідомістю ти перебуваєш не тут. Є така історія, що от в такому стані ти починаєш все сприймати якось чорно-біле. Є конкретні вороги, є конкретні наші. Що б наші поганого не творили – це наші, це добре. А це вороги. Яких би не було там проблисків надії – це вороги і безнадія. Ні, все набагато складніше.

І.: Особливо в таких ситуаціях, коли намагаються все-таки ото, що ви казали, що Крим, він був неконфліктний. Що якби не увійшла російська оця зараза і не почала стикати людей лобами, маніпулювати, вичищати свідомість, її заповнювати всяким брудом і оце все створювати, оцей дискомфорт і ці конфлікти різного рівня. Тобто це конфлікти і соціальні, і конфлікти свідомості, і конфлікти психологічні. Тут можна знайти... Тобто уявіть собі, як ця машина працює на різних рівнях.

С.М.: А я вам розповім. Я вам розповім, як ця машина працює. Наприклад, зараз. От що відбувається в Криму зараз? По-перше, жодної свободи слова, всі засоби масової інформації контрольовані. Я працюю в медіапроекті «Крим.Реалії», з яким працює певна кількість людей в Криму. В нас є в Криму люди, які надсилають нам матеріали.

Але я не можу сказати ані цифри, ані імені, ані міста, де міг би знаходитись такий кореспондент. Цьому є дві причини. По-перше, велика небезпека. Величезна небезпека для тих людей, які співпрацюють з незалежними виданнями чи то в Криму, чи то навіть російські медіа. Є певний пресинг навіть на тих людей, які пишуть про кримські проблеми, там, в «Новой газете». І досі культивується таке ставлення до незалежних журналістів в Криму.

На мітинг вийти – ні. Тільки якщо це не мітинг на підтримку Путіна. І то, це треба узгодити. Або місцевої влади, або на підтримку, там, анексії Криму в 14-му році. Жодних прав, жодних свобод. Нові паркани, паркани, паркани – весь Крим заставлений парканами. Колись була проблема це і до 14-го року. Але зараз ми розуміємо, що проблеми такої, її якось і не було. Бо дуже багато вільного місця, виявляється, залишилося, щоб поставити паркани. І цей процес триває зараз, і він буде тривати і далі.

Людей виселяють з будинків. Росії треба збудувати дорогу, щоб танчики гонять по Криму. А тут стоять будинки кримчан. Це не проблема. Це проблема кримчан. Це не проблема Росії. Вони дають якусь мізерну компенсацію і виганяють – робіть що хочете. Або судіться. Перспективи судів зрозумілі.

Є така Добровская долина в Криму. Живописне місце просто. Ну, тим людям, які там живуть, дуже пощастило. Це таке передгір’я, дуже таке класне, на березі водосховища і так далі. І ось там треба проводити трасу нову на Південний берег Криму. І є три варіанти, наприклад, пролягання цієї траси. Це історія реальна. Перша – по землях військових. Друга – по землях однієї частини села. І третя – по землях іншої частини села.

Що роблять окупанти? Вони кажуть: «Ну, вибачте, по землях військових ми проводити не можемо. А траса на Південний берег нам треба. Тому вирішуйте, хто з вас буде жити в своєму будинку, а на чиєму місці там буде дорога». І зараз одна частина цього села пише на іншу частину цього села доноси в ФСБ. І будь-яка спроба вийти в ефір або дати коментар кореспондентам незалежних видань, іноземних видань, українських видань – це донос. Це буде донос до ФСБ. Вони дуже філігранно вміють зіштовхувати людей між собою.

І.: Там же родичі, я розумію, в селі всі переважно.

С.М.: Там, де люди могли раніше об’єднуватися, для того щоб протистояти вирубці дерев, для того щоб протистояти забудові парків, вони зараз конфліктують між собою. І вони конфліктують, і завжди вкручується ось ця історія, що буде написано донос, буде когось звинувачено у проукраїнських поглядах. А там як не крути, про що не сперечайся – ти приходиш до того, що було при Україні. Як не крути – ти врешті до цього приходиш. Ти врешті приходиш до цього порівняння.

І коли у Форосі забудовують парк – пам’ятник садово-паркового мистецтва, якому майже двісті років, який забудовують зараз під якусь оздоровчу базу ділки з Татарстану, і коли приїжджає депутат Державної Думи подивитися, що відбувається, чого люди вже кілька тижнів ходять по цьому парку протистоїть, і одна з жіночок йому каже: «А при Украине ведь это удалось сохранить», іІ цей депутат, він каже: «Кому хочется в Украину, я могу купить билет. Вперед». И люди, которые вокруг этой женщины стоят, они начинают на нее шикать: молчи, молчи, молчи.

І на це боляче дивитися. На це боляче дивитися. Тому що от в 13-му році, я пам’ятаю, в моєму селищі, це самий берег Керченської протоки,

нам вдалося об’єднати місцевих жителів, створити громадську організацію, прийняти устав і починати якесь життя в нашому маленькому селищі. Якусь ялиночку для дітей організувати. Це ніколи нікому не було потрібно, ніхто цього не робив до нас. Якісь дерева висадили там біля музею Великої вітчизняної війни, Другої світової війни (коли повернемося, буде Другої світової війни, а зараз – Великої вітчизняної він називається). І це все пропало, люди пересварилися, люди позамикалися в собі. Тепер єдине, на що вони сподіваються, – що їх проблеми будуть вирішувати якось за рахунок централізованого бюджету. Жодної проблеми поки що не вирішено. Якісь роботи там ведуться. Поки що про якийсь підсумок говорити – ну, ви пробачте, сім років вже це тягнеться. Подивимось, подивимось.

І.: А скажіть, от ви кажете, хотіла запитати про людей, котрі там живуть з такою внутрішньою... Як ви казали?

С.М.: Внутрішньою еміграцією.

І.: Еміграцією. З внутрішньою еміграцією. Їх там багато зараз?

С.М.: Я думаю, спочатку було дуже багато. Тому що... А зараз неможливо це відчути. Тому що я, по-перше, не там, я цих людей не бачу. Комунікувати через якісь засоби зв’язку дуже небезпечно. Ми знаємо, в Криму людей на реальні строки саджали за спілкування в соцмережах і так далі. І так ми губимося з орбіти один одного. І тому зараз сказати про кількість людей, ну, хоча б приблизну, яка сидить ось у цих мушлях, ми не можемо. Але я впевнений в тому, що ми побачимо їх, коли ця територія знов стане вільною. Тому що зараз, ну, кого ми там бачимо? Хто там присутній в медіапросторі? І це дуже викривлює, до речі, наше сприйняття Криму. Ті, хто не боїться там говорити. А не бояться там говорити ті, хто говорять те, що схвалюється офіційно. Офіційна лінія партії «Единая Россия» (зараз вона так називається). Цим людям можна, вони не бояться. Вони активні, вони активні в соцмережах, вони активні в засобах масової інформації. А люди, які іншої точки зору, ну, вони розуміють, що для них це може бути небезпечно.

І.: Тобто люди, по великому рахунку, те, що ви кажете, подібні до вас, вони або виїхали, або змушені були там чи залишатися в такому самому стані і терпіти, чи йти на якісь компроміси, щоби виживати в тому середовищі.

С.М.: Є різні історії. По-різному в людей склалася доля. Хтось виїхав на материк дійсно. Хтось просто ніяк не міг якось із цим вживатись або ходити під російськими «триколорами», не знаю, якось відповідати на вимоги російських окупаційних поліцейських. Ну, воно огидно. Воно дійсно огидно, коли ти бачиш просто ось цю велику невідповідність тому, як має бути у твоєму уявленні. Ну, ти не можеш там знаходитись. Ну, і, врешті, в моєму випадку, може, я там якось би і навчився якось там жити у внутрішній еміграції. Але була вже фактична небезпека. Я зрозумів, ну, можна, звісно, ще і в тюрмі тримати якусь внутрішню еміграцію. Але кому від цього буде користь?

І.: Ну, так.

С.М.: Так, моїм батькам зараз дуже погано. І мені дуже погано від того, що ми не можемо бачитись. Але, мабуть, їм було б гірше, якби мене в тюрму посадили.

І.: Ну, так. Теж не бачилися б. Я думаю, і потім, ви журналіст, і ви знаєте тему, і ви її відчуваєте, і тут, на материковій Україні, для Криму ви зможете зробити більше, я так думаю.

С.М.: Стараємося. Стараємося отримати максимально зв’язки. Стараємося спілкуватися максимально з людьми. В нас, наприклад, на радіо є таке правило: в нас ефір відкритий для усіх. Ми вже іноді... Ну, бувають атаки такі просто на наш ефір, намагаються всі наші слабкі місця пробивати,

і буває навіть атака, знаєте, така, з матюками: дзвонять в ефір і матюкаються. Ми навіть після цього не закриваємо можливість виходити до нас в прямий ефір. Ми вважаємо, що це дуже важлива така шпарина для мешканців Криму – наше радіо.

І.: А люди не бояться?

С.М.: Бояться. Дуже часто, дуже часто. Я з цим стикаюсь дуже часто. Тому що я працюю так, що я запрошую людей до участі в ефір. В мене робота побудована таким чином, що я з ним спілкуюсь завжди перед цим. І дуже часто є так, що ми б хотіли вам розповісти, але давайте якось анонімно, давайте ми вам напишемо, а ви самі зачитаєте. Дуже рідко погоджуються навіть коли ми пропонуємо: давайте ми вам поміняємо ваше ім’я, давайте ми змінимо ваш голос. Люди дуже бояться. Люди дуже бояться. І це можна зрозуміти. Тому що один вихід в ефір – і це може їм поламати або дуже сильно ускладнити життя там. Я розумію, наскільки це важко. Я навіть розумію, наскільки важко, взагалі, приймаються такі рішення. Одна справа, і це теж катастрофічна ситуація, коли ти приймаєш рішення про те, що тобі треба їхати, коли в тебе війна йде, і ти розумієш, що ти не можеш тут залишатися, тому що тут фактично стріляють і вибухає все. А інша справа, розумієте, що тобі треба їхати, але навколо все начебто спокійно. Ось і сонечко світить. От і море таке ж саме ласкаве. От і кримська природа, вона така ж. А все навколо дуже сильно змінилося.

І.: І атмосфера міняється, відчуття реальності міняється від того.

С.М.: Да.

І.: Тому що дуже кажуть люди про Париж, що от треба поїхати в Париж. І я кажу, розумієте, все залежить від того, як ви туди потрапляєте і з ким ви там є. Тому що я була багато разів в Парижі. Але кожен раз по-іншому. І коли в тебе там не дуже хороші обставини перебування в тому самому Парижі, то він зразу втрачає свою оцю всю романтичність. І так само й любе місце, я так думаю. Просто шкода, звичайно.

С.М.: Ще таке огидне, для мене, для мого сприйняття, явище – це російські колоністи в Криму.

І.: Їх заселяють туди?

С.М.: Ті, хто приїхав, так. Ті, хто приїхав на наше місце. Ті, хто приїхав просто для того, щоб виконати план керівництва Кремля по зміні демографічного складу населення Криму. Є всі ознаки, які дозволяють нам стверджувати з дуже великою долею ймовірності, що є певний план по зміні демографічного складу населення Криму. Є стимуляція пряма переїзду на територію Криму. І є пряме вичавлювання громадян України з Кримського півострова.

І, знаєте, я колись, коли ми вивчали історію Другої світової війни, для мене ці всі процеси, ну, жахливі, насправді, як-то депортація, як-то насильницьке переселення, вони все ж таки сприймалися, так це все було таке, чорно-білі фотографії, як під матовим склом, таке несправжнє, знаєте. Ось це проходить перед тобою на екрані. І навіть якщо у твоїй родині є історія розкуркулення, ти це не сприймаєш так гостро. Ну, зараз ти живеш.

І.: Ну, так, ніби все добре.

С.М.: Ніби все добре. А коли це все повторюється вже на твоїх очах, коли ти бачиш, як це відбувається, коли бачиш, як у центрі Європи розв’язується війна через якісь особисті чиїсь амбіції або страхи, або через… Ну, там, мені здається, взагалі, клубок комплексний. Розв’язується просто в твоєму домі війна. Коли ти бачиш, що... От ти живеш у себе вдома. Да? Ну, там якісь плани на майбутнє будуєш. Да? Тут приходить «братська» країна і фактично змушує тебе... Ну, в тебе вибір такий: або залишитись вдома і потрапити в тюрму, або в загальному сенсі, або в прямому, або ти мусиш втратити дім,

але бути у вільній країні. Ну, я не знаю, чим я заслужив, що я перед таким вибором опинився.

І.: Ну. І багато людей опинилися. І дуже багато повтрачали. А є люди, які все життя... Ви ще людина молода і, можливо, навіть не встигли накопичити стільки рухомого, нерухомого майна, там, знаєте. А я от спілкуюся з людьми – люди повтрачали те, що все життя вкладали, працювали, будували будинки, уже які там мають внуків. І їм довелося вирватися з корінням. Уявляєте собі? Із того місця, де вже народилися їхні внуки.

С.М.: Я не уявляю. Тому що мені в цьому плані, можливо, навіть якось пощастило, що на той час у мене в Криму не було якогось там окремого власного майна, окремо від моєї батьківської родини, чи власної родини. І, тим більше, дітей.

І.: Тобто ви людина така була вільна.

С.М.: Я в іншому вільний був, так. Мені, мабуть, легше, ніж іншим, далося це рішення про те, що треба виїхати з Криму. Але тоді я навіть не усвідомлював, а як надовго це.

І.: Ви не думали, що надовго?

С.М.: Ні. Я думав 3-4 роки. Я не думав, що це безумство може стільки тривати. Ну, думав, от скільки там цей наш епізод Другої світової війни тривав? 4-5 років. Так? А тут вже сім, восьмий рік пішов.

І.: Да. А як ви, до речі, адаптувалися до Києва? Як вам було?

С.М.: Спочатку було важко. Я не буду говорити про всі ці моральні страждання. Це пекло, яке нам подарував наш «братський» народ. Ми його пройшли. Ми його запам’ятали. Ми про нього ще розкажемо. Але тут в Києві було, це вже був 15-й рік, перша хвиля переселенців вже прикотила в Київ на той момент. І тому було, з одного боку, легше адаптуватися. Тому що тут були свої, кримчани. І, ну, буквально в перший тиждень я жив у своєї колеги, яка просто виїхала в Київ раніше, ніж я. Поки я тут шукав собі квартиру. Поки я тут якісь документи відновлював.

Зіткнувся з дискримінацією певною. Коли шукав квартиру було кілька разів, коли мені відмовляли в оренді, через те що в мене кримська прописка, з такою приказкою: «Что, у вас там в России не получилось, вы сюда теперь приехали?» Ну, таке є. Ну, але я розумію, що те, що я на собі відчув, – це дрібниця в порівнянні з тим, що відчули на собі ті люди, які з Донбасу приїхали. І ось ми знову бачимо, що наше українське суспільство на той час було дуже сильно отруєне пропагандою, пропагандою ненависті, ненависті один до одного. І, да, були різні моменти. Але все ж таки тут були люди, які допомогли спершу.

Досить швидко я як би вже встав на свої ноги. Ну, я й не припиняв працювати. Не було такого моменту там якогось реабілітації, відновлення і такого іншого. Інколи потрібно було. Ну, а як? Коли відпочивати? Додому хочеться повернутися. А для цього працювати ж треба. І якось воно пішло, пішло, пішло тут. Я в основному в Києві ж знаходжуся. Київ – дуже гарне місто, дуже гарне, дуже красиве. Мегаполіс. Але він такий, знаєте, мегаполіс затишний.

І.: Угу. Домашній такий.

С.М.: Я був у Москві. Я був у Петербурзі. Ні. Не сподобалося от ніяк. В Петербурзі ще є за що оку вчепитися, можливо, там історія якась є цікава. Я так, прольотом, не дуже я дізнавався про це місто. Москва – взагалі. Як там можна жити? А отут в Києві – цілком. Адаптувався дуже просто. Більше того, я тут знайшов україномовне середовище, завдяки чому я тепер вільно розмовляю українською мовою. Я можу думати українською мовою. Для мене взагалі тепер жодної проблеми мовної не існує.

І я, мабуть, можу сказати як кримчанин, що в Україні мовних проблем немає. Немає. Є проблеми з мовами корінних народів, їм треба розвиватися, це так, це дійсно наше загальнонаціональне надбання. І я думаю, що в цьому напрямку, я бачу, що робота ведеться. Ну, наприклад, розвиток кримськотатарської мови. Нарешті на цей народ звернули увагу. Ну, зараз такий час, коли якісь помилки, які ми робили раніше системно, нарешті ми звернули на них увагу, і ми почали над ними працювати. Це найкращий, мабуть, спосіб, в який можна використати той негативний досвід останніх років, який ми отримали. Становимся краще.

І.: Спілкуєтеся з кримчанами? Можливо, в яких організаціях берете участь громадських?

С.М.: Тут, на материковій частині України, в нас є такий «Паралельний Крим». Знаєте, коли людина, вона їде з півострова, але вона частинку ось цієї кримської атмосфери, цього кримського спілкування, цих кримських, не знаю, людей, думок вона забирає з собою. Звісно. Звісно, ми тут спілкуємося. Я вам навіть більше скажу. Наприклад є такий фестиваль – Koktebel Jazz Festival, який 2014 року виїхав теж на материкову частину України. І ми так якось на материку знайшлися з організаторами цього фестивалю. І у 2019 році я, наприклад, брав участь уже в організації. І ми створили такий «Острів Крим» на Трухановому острові в Києві. В нас була сцена, на якій грали кримські гурти, які, ну, вони вже живуть в Києві, але вони починали в Криму. Дуже багато таких, до речі, творчих людей, які ще у вільні часи, вони пов’язали своє майбутнє саме з Києвом і приїхали сюди. І тут вони продовжили грати, співати, писати пісні, творити і таке інше. І ми можемо в будь-який момент там, де збирається кримчани, влаштувати свій Крим. І ти якоюсь мірою вдома побував, зі своїми поспілкувався.

Є, є тут спільнота, і вона досить велика, кримчан, активістів, фахівців у своїх галузях. Тих кримчан, які, я думаю, дуже допоможуть Криму, коли його буде звільнено і там треба буде розгрібати наслідки всього цього, що там накоїла Росія за весь цей час.

Зрозумійте, що така ситуація, що ось ці методи, якими Росія діє, вони мають свій ефект, вони працюють певним чином. І результатом цих дій, наприклад, є те, я впевнений в цьому, що ми не знаємо дуже багатьох речей, які зараз відбуваються в Криму. І нам дуже багато правди відкриється, після того як ця навала, як цей морок з Криму піде. Люди отримають знову здатність говорити, і вони розкажуть нам про те, що відбувалося. Я ж кажу, там зараз мають можливість говорити або рупори окупації, або ті люди, які, ну, фактично співпрацюють з окупаційною владою, або ті люди, які ідейно. Ми не може виключати, відкидати того факту, що є певна кількість людей, яка дуже цьому всьому рада, що відбулося. Так, і вони звідти можуть говорити.

Але ж вони не розкажуть правди. Вони ж не розкажуть правди про те, що там відбувається в Криму з кримськими мусульманами. Вони ж не розкажуть правди про те, що відбувається в Криму з екологією. Бо в них іноді можна навіть такі кульбіти спіймати, я про це вже говорив, що, наприклад, зараз відбувається сьомий рік (восьмий рік) окупація, забудова в парку. А хто винний? Україна. Бо окупаційна влада підробила якісь державні українські акти (ну, в нас там бланків багато залишилося) і показує тепер людям. І вони вірять.

І.: А по чому найбільше сумуєте в Криму?

С.М.: Ну, багато є таких, мабуть, моментів.

Ну, море. Море. Небо.

І.: Гори.

С.М.: Там трошки інше небо.

І.: Інше, так.

С.М.: Гори. Ну, я зі степової частини Криму, я не дуже... Ну, гори, звісно, я бачив і в гори ходив, і дуже їх люблю. Але мені... за степом скучаю, за полином.

І.: За запахами кримськими.

С.М.: І за оцим відчуттям свіжості, от коли...

І.: Вітер.

С.М.: Керченський півострів – це півострів на півострові. І він наче з усіх берегів оточений тут – Азовським морем, тут – Чорним морем. І майже завжди оця свіжість.

І.: З моря дує вітер такий. А сниться Крим?

С.М.: Ну, звісно. (Плаче)

І.: Позитивно сниться?

С.М.: Тримаю себе в руках. Сниться, сниться, ходиш вулицями.

І.: Як ніби нічого й не було. Да? (Відповіді немає) Бачите, як воно тримає це все, як воно боляче.

С.М.: Ну, так. Ну, як би тут і приховувати нема чого. Звісно, боляче.

І.: Ну, нема чого приховувати. Навпаки, я думаю, що це треба і писати, і говорити, і відчувати, і дозволяти собі це відчувати. Тому що ми як приховуємо, то ми ніби зменшуємо ту втрату, яку ми реальну маємо. А ця втрата, вона...

С.М.: Вибачте, у вас є хустка, щось таке?

І.: Уявіть собі... А, є.

С.М.: Гендерна роль, вона мені приписує так не робити.

І.: Ну, це все фігня, я вважаю, оці всі штуки.

С.М.: Ну, звісно.

І.: Тому що перед серйозними емоціями і почуттями всі рівні, я думаю.

С.М.: Намагаюсь віджартуватись просто.

І.: Да, да, да. Ну, я думаю...

С.М.: Ну, звісно, звісно...

І.: Ну, люди деколи переживають, що там... Ну, мені теж одна, я говорила з людиною-переселенкою, вона каже: «Я не можу говорити на камеру, бо я зразу починаю плакати». Я кажу: «Ну, так я багато записувала людей, котрі війну пройшли, Майдан, і плакали люди, тому що вони пережили реально серйозні речі. І в цьому нічого поганого немає. Навпаки, це треба фіксувати. Розумієте, ці речі, вони найпотужніше, вони найсильніше передають цей біль. Тому що як іншій людині, котра це не пережила, як їй відчути це і зрозуміти? Коли вона бачить реально іншу людину, котра не може стриматися, такі сильні в неї внутрішні переживання, то це є свідченням цього всього. Це треба фіксувати, – кажу, – і те, що ви заплачете на камеру, я не кажу, що це добре. Але це факт. Це є реальність, в якій ви живете. І це ви заслуговуєте на ту моральну компенсацію за ці всі роки, коли ви маєте цю душевну травму». Розумієте? І цю компенсацію має ця сторона як би її зробити, яка завдала цю травму. Тобто оце ця травма, її важко виміряти. Ми її вимірюємо: втраченої нерухомості, втраченої землі, втраченого дому, втраченими зв’язками з рідними, комфорту певного і так далі. Але ми не можемо оцю моральну, взагалі, велику втрату людську і цей біль моральний виміряти. Але хоча би в такий спосіб, фіксуючи, ну, хоча би якось цей біль, ми маємо ці свідчення. І вони будуть для наступних поколінь, для наших дітей показувати реальну картину, додавати у цього морального елементу, втрати оцієї, емоційного страждання цього. Тому що це так є. Ми люди, і ми тому як би заслуговуємо на це. Тому що ми люди. І ми це дуже глибоко як би переживаємо. І в тому є наша й заслуга певною мірою, що ми залишаємося людьми в такий тяжкій ситуації.

С.М.: Да. І це дуже боляче. І коли тобі сни сняться про те, як ти рідними вулицями пробігаєш,

коли… та просто навіть довго не можеш звідти якісь фотографії дивитися. Бо коли ти вглядаєшся в це море, в тебе тут починає стискатись. (Плаче)

І.: Я сама дуже багато разів їздила в Крим і дуже багато фотографувала. Я разів 3-4 на рік була в Криму і обходила все: і степовий Крим, на Тарханкуті була, у цих бухтах всяких, фотографувала все. І перші роки, ну, для мене, звичайно, що це, не така травма, як для вас, але в перші роки я не дивилася фотографій, і я так собі як ніби Крим відклала в коробочку. Тобто мені от не хочеться туди навіть заглядати. А потім я зрозуміла, що мені просто боляче від того. І тому я навіть не заглядаю в ці фотографії. І оце недавно почала їх переглядати. Тому що почала спілкуватися з кримчанами, почала переглядати і почала розуміти, наскільки не вистачає мені Криму теж. Тому що коли їдеш, то в Криму проводиш найкращі моменти. Ти їдеш на відпочинок в Крим. Тут ти працюєш, тут як би рутина, а там...

С.М.: Не вистачає таких простих речей. Ну, не знаю. Просто додому з’їздити, там батькам допомогти. Вони ж молодшими не стають. Хворіють. І епідемія там теж. А ліків там нема. Ліки – це жахлива ситуація. В мене, наприклад, коли мама хворіла...

І.: На коронавірус хворіла. Так?

С.М.: Так. І там ще супутні хвороби додалилися. Не могли ліки дістати. Ми там займали в людей, поки я звідси, з Києва, з Києва легше виявилося туди відправити ліки, ніж знайти, там, на Кубані тій же або в Москві чи в Петербурзі. Жахливо. Це така безвихідь, коли ти не знаєш, що робити. І, ну, не має бути такого, напевно, в наш час. Ну, це ж звичайні речі. Я просто не можу, не міг усвідомити це. Тому що ліки, які там потрібні, за якими люди їздять в Криму в інші міста, в аптеки, де воно там ще залишилося, ти просто можеш вийти і купити в будь-якій аптеці тут. Ну, це дуже важко, звісно. Коли ти не можеш... В мене є племінниця, якої я жодного разу не бачив отак от, вживу. Тільки в скайпі. Одну племінницю встиг побачити, а другу – вже тут був.

І.: Ну, да. І з батьками як це важко.

С.М.: Дуже. Дуже. А друзі. Я якийсь час спілкувався, а потім вже... Ну, ми живемо вже в різному житті. І це як два різних всесвіти. І, так, можливо, й відновляться ці зв’язки, коли я повернуся в Крим. Але зараз те життя, воно тільки в спогадах, мабуть, залишилося. Так, з батьками спілкуюся постійно і все таке інше. Але одна справа – мати можливість поговорити, а інша справа – обійнятися.

І.: Ну, звичайно, маму обійняти. І, взагалі, для мами, я думаю, це велика... переживання. Не хочу казати трагедія. Тому що...

С.М.: Це трагедія.

І.: Це трагедія, да.

С.М.: А я ще поїхав на її день народження. Це 14 березня було. (Плачуть)

І.: Ой, да-а. Але ж, як ви кажете, ми цього не вибирали.

С.М.: Да. І я таке теж в собі знайшов, відкрив таке відчуття. Коли ти дивишся на тих росіян, які приїхали на те місце, де розтоптати твоє власне життя, як вони там відчувають себе хазяйвами цього життя,

ми запам’ятаємо це надовго.

І.: .: Да. Це, мабуть, недобра причина така, не дуже комфортна, але вона різко людям ставить розуміння.

С.М.: Я завжди жив в такій парадигмі дружби народів. Нам завжди розповідали, що Росія – це наш завжди союзник, що ця держава в разі чого нас буде захищати. Ми ж такі близькі. Насправді, що можна сказати? Так, ми стали доросліші. Ми позбавлялися дуже багатьох міфів у нашому пізнанні цього світу. Ми стали більше розуміти власну історію, стали більше розуміти один одного всередині нашої країни. Мені тепер як кримчанину набагато простіше зрозуміти західняка. Особливо коли ми говоримо про наших сусідів. Особливо коли ми говоримо про єдність всередині країни. Ми тепер краще знаходимо спільну мову. Ми стали сильнішими після цього. Це правда. Ми стали дорослішими. І…

І.: Ну, і перемога буде за нами.

С.М.: М?

І.: Я думаю, що перемога буде за нами.

С.М.: За нами. По-перше, якщо це колись будуть живитися росіяни або люди, які виховувалися в російському наративі, є така фраза, що заради правди ж. Бо були такі цікаві моменти, коли окупанти штурмували наші військові частини. А там же були різні люди серед наших військових. Були й етнічні росіяни, але які тримали вірність присязі. І було таке навіть, що кричали: «Русские не сдаются». І таке було.

І.: Як страшний сон.

С.М.: І що нам тут головне? Головне, звісно, – засвоїти всі уроки цієї ситуації. Наскільки ми були безпечними. Наскільки ми не вірили, навіть коли нас прямо попереджали. Я не можу сказати, що мені до 2014 року ніхто не казав і ніхто не попереджав, що Росія може напасти на Крим.

І.: Були люди, які це розуміли.

С.М.: Але я відмовлявся це розуміти, я відмовлявся в це вірити. Ну, як так? Вони ж до нас приїжджають – нормальні люди, туристи.

І.: І, як ви кажете, ми не розуміли ні грузинів, ні чеченців, ні молдован.

С.М.: Не розуміли. Не розуміли. І чеченців не розуміли. Ну, тобто тут така штука, що поки на собі ти це не відчуєш, то не зрозумієш. І цей досвід, так, він негативний, він огидний, його нікому не побажаєш. Але якщо він вже нам дістався, то його треба якось використовувати, якось на ньому навчатися. Головне – не забути це все. Навіть коли це все закінчиться.

І.: Це правда.

С.М.: Ніколи не треба про це забувати.

І.: Тому що ми ж багато забули. Чому ми маємо ці проблеми. Ми ж багато забули.

С.М.: Якби ми не забули уроків історії, якби краще розуміли ті уроки, які нам дала за наш рахунок радянська влада, то, може, й зараз би такого не було.

І.: Ну, так. Ну, радянська влада і витирала нашу пам’ять. Ми вже тепер щось усвідомлюємо.

С.М.: Да. Це я вже у свідомому віці почав збирати якось для себе якісь крупинки, встановлювати зараз. З батьками вже кілька інтерв’ю провів про свій родовід. Зараз підходжу до того, щоб дослідити це питання. Тому що в школі, наприклад, в мене в свідоцтві про народження було записано те, що я рускій. Я вважав себе ще в школі росіянином. Який же я росіянин, коли в мене, там, в роду прізвища і Шульженко, і так далі? І бабуся, коли ти до неї приїздиш, вона співає такі українські пісні – ми в Криму таких ніколи не чули.

І в неї мова, вона складається з українських слів. Русифікованих дуже сильно, але українських. І коли ти починаєш це досліджувати, я потім, там, з мамою говорив, вона мені розповіла, що були кулаки, розкулачені, і якась там частина родини взагалі в дитячі будинки потрапили діти кого заслали. Це ще треба досліджувати. Це все дуже важливо. Дуже важливо. І врешті, коли думаєш про це, коли думаєш про те, хто дожив до цього часу, то це нащадки або тих, кого репресували, тих, хто помирав від голоду, або це нащадки тих, хто репресував і хто відбирав хліб. Як би в дитинстві ти не відмахувався від цієї всієї історії, як би не хотів розбиратися, копирсатися у цьому, але воно все ж таки наздоганяє тебе у майбутньому. Якщо не дати ладу своєму минулому, то і майбутнього не буде нормального.

І.: І те, що є слоган такий: непокаране зло, воно зростає, і невивчена історія, вона повторюється. І тому не можна відмахнутися просто так. Ти можеш до деякого часу відмахуватися. Але ж наздожене тебе отак от, зненацька якимись такими для тебе незрозумілими подіями. А, по великому рахунку, вони є зрозумілими, тобто вони є логічними. І та політика, яку вела Російська імперія щодо українського населення, українського етносу, України як такої, та ж сама Радянська імперія, що відбувалося, скільки було репресій, знищення еліти української культурної, інтелектуальної і навіть селянства, яке було носієм традицій українських, особливо на Сході України. Це дуже дивно, що Донбас, який найбільше потерпав від Голодомору... Але тут є логіка. Тому що люди вимерли корінні, а нових заселили. Так само, як в Крим тепер заселяються.

І.: Оці люди, які виросли в радянських дитбудинках, а потім ще і дякували за те, що їх виховали в дитбудинку. Є й такі.

І.: Ну, то ж таке. То якщо людину тримати, позбавити її пам’яті, позбавити всього і сказати, що оце рай у цих квадратних метрах і що тобі врятували життя «советская власть» і так далі, то в людини так і формується свідомість. Вона ж росте без коріння, без розуміння, взагалі, своєї якоїсь природи. Ну, а мені здається, що по-любому в людині воно десь фіксується генетично в підсвідомості. Навіть коли людина може каятися в якихось речах, але звідкись беруться всі ці попередні покоління.

С.М.: Тому що, мабуть, не дано оцінки всім цим фактам. Вони були забутими. Таке от дуже незручне минуле, яке просто [нрзб].

І.: Ну, так, так. І Крим теж. І треба було працювати з Кримом [нрзб]. Просто державницьку політику там проводити.

С.М.: Так, просто працювати з ними. З Кримом сталося так, що його завжди віддавали на відкуп місцевим елітам. От щоб там не розбиратися, щоб розбиратися з тим Кримом, завжди його віддавали.

І.: Що хочете, там те й робіть.

С.М.: Автономная республика – и пожалуйста. Да, були такі моменти, коли наводила Україна лад. Ну, наприклад, ми пам’ятаємо, там, «мєшковщина» і все таке інше. Але дуже швидко здавалися, здавали позиції. Ну, дуже гуманна в нас країна, я хочу сказати. Дуже гуманна країна. І тих людей, яких, в принципі, толерували в Криму за часи української незалежності, відвертих сепаратистів, яких там майже навіть не видворяли, навіть коли були прямі заклики, порушення територіальної цілісності, дуже в окремих випадках виганяли з Криму. Останній такий випадок – це був Мєшков.

Перший президент Криму, його (це, до речі, за Януковича відбувалося) видворили з Криму. Тобто вони жили собі спокійно в Україні, побили свою ось цю огидну місію, і ніхто їм не заважав. А от тепер зараз все склалося так, що тепер в Криму якщо хтось щось по-українськи скаже, то він собі отримає там всю міру відповідальності, скажемо так. В деяких речах, мабуть, не знаю, як це сказати, мабуть, занадто гуманна була наша країна.

І.: Ну, і зараз, до речі, теж є.

С.М.: І зараз. І зараз. От я зараз, в мене така історія очільника Апеляційного суду Автономної Республіки Крим Валерія Чорнобука. В березні 14-го року він давав нам інтерв’ю про те, як вони переходять на судочинство за російськими законами, про те, як він рекомендував кримським… Ну, це не було в інтерв’ю. До цього він звернення до кримських суддів оприлюднив: там, де брати російські паспорти, переходити на судочинство за російським законодавством, визнати результати референдуму. І ми записали з ним інтерв’ю, де він розповідав нам, як будуть працювати кримські суди вже за російським законодавством і все таке інше. Більше того, він нас запросив на лекцію, де він читав кримським суддям лекцію на тему: «Конституція Російської Федерації».

Але в нього там були давні проблеми з Аксьоновим. Він допомагав з Аксьонова збивати борги в кримських судах. Така історія. І його вивезли з Криму, за нашою інформацією, в багажнику. Тобто Аксьонов поставив свого голову кримського суду (зараз це «Верховный Суд Крыма» називається), і його вивезли на материкову частину. Пан Чорнобук не розгубився. Він записався в АТО, він служив начальником бази у тилу, десь там під Дніпром. І я так розумію, що підмахнули його призначення Порошенку на підпис голова суду Дніпропетровської області. І ця людина потім виносила рішення далі іменем України. Ми за цим всім в Криму спостерігали от з такими очима. Тобто що? Як? Що, рєбята? Ось вам його інтерв’ю, де він розповідає, де він, сидячи на тлі державних нагород, якихось знаків українських, там булава якась стоїть, тризуб, він розповідає, як вони будуть працювати за законами Росії. І що?

Ладно. Я виїхав з Криму у 15-му році і одразу взявся за цю справу. Почав їздити до нього. Це частина була Дніпропетровського апеляційного суду, яка в Кривому Розі знаходиться. Я їздив до нього в Кривий Ріг. Там він одразу у відпустку пішов і все таке інше. Спромоглися ми до того, щоб його звільнили через Вищу раду юстиції. Але це ж не все. Дуже довго ми добивалися того, щоб прокуратура, Генеральна Прокуратура України, там порушила справу. Вони порушили справу. Потім цю справу похоронили. Ми добивалися того, щоб цю справу перевели в прокуратуру Автономної Республіки Крим.

Він зник. Його в розшук. Потім знайшли в Києві, такого бородатого, сивого. Потім в СІЗО. Там суди про запобіжний захід десь пів року тривали. Він знаходився в СІЗО. А потім влада перемінилася, переміг Зеленський, в Україну повернувся Портнов – Чорнобук вийшов з СІЗО. І вже (скільки?) восьмий рік взагалі вся ця справа триває, вся ця історія. Справа у Печерському суді десь рік. Її ще не почали розглядати. Людина ходить собі вільно Україною, жодних обмежувальних заходів. Ну, все задокументовано, все зафільмовано.

І.: Я думаю, що прийде час.

С.М.: Вісім років пройшло, і зараз ми чекаємо. Цього разу вже на квітень призначено розгляд цієї справи. Але там головуюча суддя Віта Бортницька, яка є однією з так званих «суддів Майдану». А в неї був науковим керівником Олег Татаров, який зараз є заступником пана Єрмака. А він ще був адвокатом в того самого Чорнобурка. Ну, тобто...

І.: Така заплутана...

С.М.: Заплутана історія. І настільки вона цинічна, настільки вона... От мені цікаво, чим вона закінчиться.

Я то, звісно, буду її вести до самого кінця, тобто я її не покину. Це одна з тих історій, які є для мене, ну, визначальними, взагалі. І мені треба довести її до кінця. Я знаю, що я її не покину. Я займаюся нею вже сім років і ходжу на ці суди, я ходжу на допити в прокуратуру, я сам пишу там різні запити і все таке інше, я постійно тримають цю тему на контролі, намагаюся привернути отак от громадськість, трясу всіх. Ну, це от та справа, яку треба довести до кінця.

І таких справ безліч, насправді. Ну, я зараз щодня виходжу в прямі ефіри, ранковий ефір, для цього прокидаюсь щодня о пів на п’яту ранку, для того щоб вийти в прямий ефір, щоб в Криму там нас слухали. Ми розповідаємо ту інформацію, яку в Криму не розповідають засоби масової інформації. Ми розповідаємо кримчанам про те, що дійсно відбувається в Криму. Якщо десь мітинги, якщо десь несправедливість якась, ми розповідаємо.

І потім дуже ти відчуваєш цей фідбек. Навіть не в ефірі. Тому що нам дуже рідко хтось дзвонить. І це для нас, коли до нас дзвонять в прямий ефір, це для нас подія. Коли якась людина нова, яка до цього не дзвонювалася, це значить, що якась людина насмілилася розповісти про свою проблему, своє ставлення до чогось висловити. В нас багато дзвінків іде на автовідповідач. Там люди розповідають про свої проблеми. А справжній фідбек – я іноді приїжджаю, там, у відрядження на адміністративну лінію з Кримом, дуже важко, дуже важко, взагалі, перебувати там поруч. Один раз навіть мало не перетнув межу, пройшов український контроль. Приїхав у відрядження і ледь не поїхав в Крим. Утримався. Друзі допомогли утриматися. Але ти бачиш людей. І вони впізнають тебе. Впізнають, підходять, вітаються, кажуть: «Ми дивимося, ми слухаємо ваше радіо, дякуємо» і все таке, коротше.

І.: Я думаю, що багато людей слухає. Тому що мені теж говорили, знаєте, кажуть, що на Новий рік, коли український Новий Рік наступає, більше феєрверків. Ну, без оцих офіційних феєрверків. Тобто за годину, коли наступає український Новий рік, більше феєрверків від людей, ніж на той, коли наступає вже російський.

С.М.: Це да. Це одна з таких рис. І тут, якщо поспілкуватися з кримчанам, навіть от з тими, які публічно лояльні до цієї окупаційної влади, відчувається ностальгія за українськими часами. А як вона може не відчуватися, коли не було розмов про терористичну загрозу? Ну, не було терористичної загрози в Криму, доки Росія не влаштувала ті теракти в 14-му році. От звідти і почалося. Звідти і почався тероризм в Криму. І зараз Росія продовжує терористична діяльність на території Кримського півострова. Там, взагалі, оруелівщина. Вона звинувачує там кримських мусульман в тероризмі і все таке. А сама вона діє, як терорист. Хто приходить о п’ятій ранку до мешканців, мирних мешканців, у повній готовності, зі зброєю, з масками, турбують будинки. Там діти сплять, а вони штурмують. Ну, терористи, терористи. І... Я втратив думку.

І.: Ну, терористична держава. Просто ви про те говорили, що кримчани, вони як би будуть ностальгувати.

С.М.: Да. Є таке.

І.: Навіть кримчани, котрі стримані.

С.М.: Всюди паркани, всюди не можна, всюди колючий дріт. Без бумажки – ты никто абсолютно. Якщо до тебе є претензія в російського поліціянта, то нічого з цим не зробиш. Якщо тільки якийсь бєспрєдєл, то нічого ти з цим не зробиш. В нас, в нас, якщо поліція десь щось зробить по бєспрєдєлу, двіж починається одразу. Ну, якщо про це вдається розповісти і це стає відомо загалу. Одразу. В нас є громадський контроль. В нас є права і свободи. Є з цим проблеми. Звісно, є. Особливо коли країна в стані війни, великі з цим проблеми є. Але все ж таки тут вільна територія, і тут можна відстоювати свої права. Навіть якщо вони були порушені, їх можна відстоювати, їх можна захищати, і вони врешті будуть відновлені. В Криму такої можливості немає.

Немає. В Криму півострів безправ’я, півострів несвободи. Нема того виру життя. Мітинги в Криму 2013 року – так, трошки, можливо, [нрзб]. Ну, добре, зараз там все в асфальті. Краще це? Я думаю, що ні. Там зараз фороський парк забудований. Тепер там буде порядок. Але фороського парку не буде.

В Криму були фестивалі, всесвітньо відомі, фестиваль «Казантип». Ми всі знаємо його історію. Він став неможливим. Його робили люди з Росії в Криму. В українському Криму робили один з найкращих в світі фестивалів люди з Росії. Прийшла Росія в Крим – його розігнали. Фестиваль «Джаз Коктебель», про який я розповідав. Там команда виїхала на материкову частину України, проводить його тут, на материку. А там залишився Дмітрій Кісєльов, який теж трошки брав участь в організації раніше цього фестивалю. Зараз там ідеологічний фан-джаз фестиваль. Називається «міжнародний», але там тільки росіяни і взагалі дуже сумно, дуже сумно. І теж, я пам’ятаю «Джаз Коктебель» в Криму, коли я вперше потрапив на цей фестиваль, я вперше побачив великий фестиваль. Тим більше, джаз, тим більше, світові зірки джазу. Для мене це було таким одкровенням. А ще було для мене одкровенням, що величезний натовп – безкоштовний фестиваль, тобто жодного фейсконтролю, жодного відсіювання публіки, але на весь цей величезний натовп стоїть один міліцейський «бобік», в якому нікого нема – просто для виду. І жодного паркана, жодної рамки металлодетектора, жодного обшуку – нічого не було. І все було нормально, все було добре, жодної загрози. Були вільні, щасливі люди в Криму. А зараз? Що вони з Кримом зробили? Був Крим як Крим. А тепер?

І.: Така була територія відпочинку, такої розслабленості, я б сказала, такої трохи [нрзб], звичайно.

С.М.: Так Крим для цього створений, а не для військової бази.

І.: Да, да. Звичайно, що хотілося б там лоску якогось. Як ми їздимо там на ті турецькі курорти. Але, знаєте, мені Крим тим і подобався, що він був такий от якийсь, я не скажу «занедбаний», а такий самобутній певним чином теж. Тому що ще не дійшли, як ви кажете, заасфальтувати все підряд, і він ще ніс у собі якусь первозданність таку. І ті гори всі, із тими залишками цивілізацій.

С.М.: Були й певні проблеми. Але, знов, як журналіст-розслідувач, я можу сказати, що проблеми від місцевої влади. Бо це Автономна Республіка Крим з дуже широкими повноваженнями, в тому числі, економічними.

І.: Самоврядування. Робіть щось, впливайте на свою владу. Не чекайте від когось.

С.М.: Так воно і трапилося, що найбільші крадії, які, в принципі, і винні в тому, що всі бюджетні кошти розворовувалися (за нашими підрахунками, десь 70% з тендерів ішло на відкати), і ці люди, які керували Кримом, той же Владімір Константінов, вони залишилися керувати Кримом.

І.: Він там залишився?

С.М.: Так. Росія врятувала його від банкрутства. Росія врятувала його від тюрми.

І.: Але ж він ніби, я пам’ятаю, навіть у Вікіпедії пишуть, що він найбагатша людина Криму. Я таке читала.

С.М.: Це, знаєте, засновники фінансових пірамід, в них теж буває така вершина. Да? Пік слави. І вони вважаються дуже багатими людьми. Але це до моменту, доки вся піраміда не сиплеться. У Володимира Константинова була саме така фінансово-будівельна піраміда. Вони збирали з людей гроші починали будівництво, гроші забирали з будівництва і переносили на інше. Починали будувати об’єкт і за нього теж збирали гроші. І на 2013 рік в компанії «Консоль» була купа недобудованих будинків. Константинов пішов в політику, він спонсорував в Криму «Партію регіонів», отримував там якісь дивіденди, якісь гроші виводив на офшори. А в Криму була купа людей, які...

І.: Обікрані.

С.М.: Да. І не тільки в Криму, а й тут, в Києві, багато людей, і в Дніпрі, і в Одесі – по всій Україні Константинов залишив по собі слід. І навіть зараз в Криму у тих, хто купив квартири, і вважав що, ну, типу, вже проблем нема, тому що вони здані в експлуатацію, проблеми. В Ялті зносять величезну будівлю багатоповерхову, яку Константинов побудував ще до окупації Криму. А зараз зносять. Да.

І.: А зносять з яких причин?

С.М.: З тих причин, що тоді, знов-таки, кримська влада, вона незаконно виділила цю землю під будівництво «Консоля». А «Консоль» там ще і напартачив. Тобто у звичках Константінова в бізнесі, наприклад, було викупити кафе «Морозиво» в Ялті, а зараз цей називається об’єкт «Кафе Морозиво з апартаментами та котельнею». Там клубний будиночок «Консоля» багатоповерховий, да. А по документах він – кафе «Морозиво». І люди досі не можуть там нормальний тариф отримувати на комунальні, вони вони платять по комерційних. Тому що вони живуть в кафе «Морозиво». Константинов – аферист і жулік.

І.: Оце так.

С.М.: Справжній. І Росія його врятувала. Він тим, що здав Крим окупантам (ну, погодився виконувати цю роль)... А Росії він нащо потрібен? Ну, тому що він був легітимним на той момент головою Верховної Ради Криму. Єдина легітимна людина, на яку Росія тепер може спиратися, коли каже, що там щось законно в Криму відбувалося. Він для цього був потрібний. І Росія врятувала його від банкрутства. Але вони його наздоганяють уже в російських судах. Бо Константинов був винний не тільки державі, державним банкам, не тільки фізичним особам, які купували в нього квартири, але й комерційним банкам. Наприклад, банку «Аваль», у якого в Росії теж є відділ і який тепер...

І.: З ним судиться.

С.М.: Починає нову процедуру. І, імовірно, це буде знов процедура банкрутства. Тобто ми ще побачимо, чим закінчиться його історія. Але зараз від нього Крим потерпає дуже сильно. Бо добиті залишки «Приморського банку» в Ялті, іде забудівля Наукового. Це дуже прикро. Тому що в Науковому є обсерваторія. «Научный» – в російському варіанті, можливо, чули. Там є астрофізична обсерваторія, яка досліджує сонце. І там будь-яка забудівля – це трагедія. Це значить, що там обсерваторія не може працювати. Бо там забруднення світлове, забруднення бурове. А що таке пил на цих лінзах? Ну, це неможливо просто вести спостереження. Отак.

І зараз ось що більше всього бісить – безсилля щось зробити з тим, що відбувається з Кримом. Раніше, якщо кримська влада щось не те починала робити, то в Криму завжди були екологи, в Криму завжди були активісти громадські, які ходили на протести, і вдавалося зупинити деякі процеси. Зараз нічого не можна з цим зробити. Бо тобі дозволено тільки сказати: «Можно бить нас не семь дней в неделю, а шесть дней в неделю, а один день – только пол дня?» Они скажут: «Можно. Но только по четным неделям».

Ну, тобто там, я не знаю, ну, дуже боляче дивитися. Дуже боляче дивитися на те, як в Кримських горах, для того щоб оцю трасу построїть, вони там набудували нових кар’єрів. Вони просто знищили якісь шматки природи, для того щоб побудувати свою трасу. Боляче дивитись на те, як зникла Бакальська коса. Вона просто зникла, просто її розмило через хижацький видобуток піску, який безконтрольний зараз в Криму.

Жахливо було дивитися на ситуацію в Армянську, де стався викид хімічно небезпечних речовин у повітря з хімічного виробництва. Спочатку кримська влада взагалі казала, що все нормально і там всі показники в межах норми. А потім кримське телебачення робило репортаж про те, що діти в Армянську, вони щасливі, через те що в них позачергові канікули. Їх батьки щасливі, через те що їх вивозять разом з дітьми в якийсь там євпаторійський санаторій, через те що в місті екологічне лихо. А авторка цього сюжету, вона навчалася зі мною в одній групі в Таврійському національному університеті. Ми з нею в одній аудиторії сиділи. І це до того, як ти в кризові моменти пізнаєш справжню суть деяких людей.

Як можна? Вона сама мешкає в цьому місті, в Армянську. І як мешканець цього міста, де стався викид сірчаної кислоти в повітря, знімати репортаж про те, які щасливі діти в Армянську? Я не думав, що я колись побачу це. Я думав, що це залишиться, це залишиться у спогадах дисидентів. Я думав, що це залишиться в антиутопіях Оруела, Замятіна. Взагалі, дуже [нрзб] мені був цей жанр до 14-го року – антиутопія. І коли я опинився в ній, я вже не читаю антиутопій.

І.: Да. Така сумна, неприємна, трагічна історія, яка, [нрзб] від нас залежить теж.

С.М.: В нас попереду багато роботи. В нас попереду багато роботи. Ми знаємо [нрзб] результати. Ми знаємо справжні кордони нашої країни. І…

І.: Правда на нашому боці.

С.М.: Правда на нашому боці.

І.: Ну, і це додає сили. Тому що, ну…

С.М.: Це додає сили і впевненості. Тому що, ну, не можна домовитись з самим собою ніколи. Я бачив, як люди намагалися домовитись самі з собою. Я їм не заздрю. Не заздрю. Тому, як змінюється їх життя, як змінюється [нрзб]. І я не впевнений, що можна так якось, самоповагу хочеться зберегти, якщо домовлятися з самим собою і з своєю совістю іти на якісь компроміси. Це неможливо просто.

Ну, а як можна прожити в Криму, наприклад, 23-24 роки і потім мати нахабність комусь казати, що ти завжди хотів в Росію? А як же ти...? От протока Керченська, вона вузенька. Поромом я сто разів їздив до бабусі. Реально 100 разів. От побудували міст – і я вже до бабусі не їздив. А вона там живе. Отак от. Отакий міст. Отак от він з’єднує. Поромною переправою сто разів їздив. Була в них можливість в усіх комфортно переїхати до омріяної Росії. Ну, не було в них, і бажання такого не було.

Ще один жанр, який я перестав любити, – це зомбі-апокаліпсис. Да? Ну, я побачив, як людина починала зі мною говорити словами з телевізора. В мене є такий друг, Олександром його звати, він такий (як це сказати?) хлопчина, такий дуже великий, сільська інтелігенція, знаєте. От щось таке є в ньому. Працює він механіком у тролейбусному депо в керченському. І одного разу я приїжджаю додому в Керч, бачу його в автобусі, саджуся, і я розумію, що він мені починає цитувати Бісмарка. А до цього він читав Дарью Донцову, ну, таку літературу – детективчики. Я не зрозумів, кажу: «Саша, а звідки ти знаєш Бісмарка, взагалі? І звідки ти знаєш його цитати? Коли ти їх встиг вивчити?» Він мені не зміг нічого пояснити. Я кажу: «Може, давай поговоримо. Може, я не знаю, ти російських класиків мені процитуєш?» Почав йому Єсєніна цитувати (я колись дуже любив Єсєніна). Ні. І я приїжджаю додому, включаю телевізор…

І.: А там транслюють.

С.М.: А там транслюють цитати Бісмарка по каналу «Россия 1». І я розумію, що навіть мої друзі зі мною вже спілкуються цитатами з телевізора. Я вже говорю не з друзями, а з телевізором. І оця неможливість це змінити, якось вплинути на це – ось це дуже сильно дратує, якась безсилість. Раніше ти міг з цим щось зробити, а тепер не можеш.

І.: Ні, ну, можете. Чому? Ви ж робите.

С.М.: Ми можемо про це розповісти. Але тоді була ще можливість якось вплинути. Тобто це була журналістика, яка приводить до змін. А зараз ти просто фіксуєш те, що відбувається. І це таке… Да, є тут якийсь простір для дії справжньої. Ну, наприклад класно там розслідування провести або довести, що десь порушуються санкції, якась акція і так далі, і так далі. Але все одно, все одно, все одно хочеться все ж таки, щоб твої матеріали, щоб вони реально і прямо допомагали людям. Бо людям, які там залишилися, в Криму, їм дуже потрібна зараз допомога. З ними зараз роблять дуже страшні речі. Я розповідав про те, що твориться Перевальному. І так в будь-якій конфліктній ситуації людей намагають стравити один з одним. Поділяй…

І.: І володарюй.

С.М.: Да.

І.: Ну, так вони і ведуть себе. Зрозуміло, що…

С.М.: Так вони себе й ведуть: і чвари, чвари, чвари.

І.: Людська психіка, вона ж незмінна вже скільки років [нрзб].

С.М.: Там, де люди могли б об’єднатися і дати якусь відсіч, не відбувається цього. Навіть гірше відбувається. Наприклад, під Судаком є така бухта Капсель. Це частина охоронної зони пам’ятника природи мис Меганом. Це незаймана частина кримської природи. Там тільки за радянських часів розмістили невелику якусь військову заставу. І все. Більше там не було нічого забудовано. Це нетронутий кримський степ. Тисячолітній. Краснокнижні рослини. Тепер там обгородили цю бухту Капсель і будують там інфраструктуру для російського ідеологічного фестивалю. Тобто це інфраструктура, яка їм буде потрібна тільки там раз на рік. Вони там переривають все, всі ці краснокнижні рослини знищуються і все таке інше. І коли місцеві мешканці почали виходити, вони просто вийшли з білими листами паперу, аркушами паперу, на яких було написано «Меганом SOS». На них написали донос до центру [нрзб]. Їх штрафонули там по 20 тисяч рублів, штрафи написали. І зараз навіть, коли вони просто в фейсбуці обговорюють, коли вони критикують там місцеву владу за те, що вона просто здала цю землю федералам, коли вони критикують російську федеральну владу, приходять місцеві там, типу, активісти і починають їм погрожувати. Якщо хтось включається в ефір, місцеві активісти, починають їм там погрожувати, що… Ми ж за російським законодавством іноземні агенти. І вони погрожують людям, що до них буде застосовано законодавство про іноземних агентів. Звісно, навіть за російськими законами цього не може бути. Тому що ми людям гроші не платимо за коментарі, а там треба, щоб платили їм гроші, щоб визнати іноземним агентом. Ну, і це наше право. Але люди вірять, люди бояться. Після цього вони не спілкуються з нами. Тобто оце от найгірші риси людські, які виховують диктаторські…

І.: Тоталітарні режими.

С.М.: Тоталітарні, да, режими. Я вже заговорююсь, вже втомився просто. Тоталітарні режими, вони в Криму культивуються, культивуються посилено. Ми бачимо ту мілітаризацію в Криму. Ми бачимо цей культ зброї. Вони прийшли в Крим чомусь на гаслах миру, але чомусь вони їдуть на танках постійно в Крим. І вони просто…

І.: Напічкують туди.

С.М.: Напічкують Крим зброєю. І врешті зараз ми от дійшли до того, що восьмий рік цієї історії, Крим – це очевидно військова ціль, і це очевидно чергова дестабілізація в регіоні. І якщо буде якийсь конфлікт в цьому регіоні, ну, Крим буде в його середині.

І.: Ну, зараз теж ситуація непевна складається. І тому що там в Криму готується…

С.М.: Да. І ми бачимо ту ситуацію, коли цей теракт, він продовжується. І в заручниках у Кремля є населення всього Кримського півострова. І Кремль з цим населенням робить все, що хоче. Все, що хоче. Він експлуатує всі наші людські риси. Да, ми хочемо звільнити політв’язнів.

Ми хочемо зробити так, щоб громадян України допускали в Крим до своїх родин, до свого майна, яке в них там є. [нрзб] Так же ведуть себе терористи.

І.: Да. Ми маємо тут таку страшну ситуацію. Ну, на даний момент вона дуже така напружена і дуже неоднозначна. І не відомо теж, чим вона закінчиться. Я маю на увазі все, що відбувається кругом України. Будемо на краще, звичайно, сподіватися.

С.М.: Дуже важко. І ці емоції, ці почуття ми переживали і в Криму в 14-му році, коли над тобою нависає така навала просто, і ти знаєш, що вона на тебе може впасти. В нашому випадку в 14-му році вона на нас впала. Але, ну, звісно, тоді захопили Крим гібридним шляхом, і було дуже багато зрадників на той момент. І тому їм не довелося воювати.

І.: Добре. У нас тут завершується…

С.М.: В мене, до речі, є один знайомий, він зараз служить у Збройних силах України. Він сам з Криму. Звати його Олександр. Він виходив на останній проукраїнський мітинг навесні 15-го року. Це була річниця дня народження Шевченка. Це був останній…

І.: В Криму?

С.М.: В Криму. В 15-му році. Їх тоді затримали. Їх тоді приговорили до виправних робіт. Олександр не став цього робити. Жодних виправних робіт. Він виїхав на материкову частину України і записався в АТО. От. І зараз, я дивлюсь, він на фейсбуці пише, і він каже: «Ну, що ви там нам погрожуєте? Ну, ідіть вже сюди. Ви мене так вже дістали», – каже. І він сам дуже сильно змінився. Тобто коли я його бачив в Криму, він був отакий. Ну, такий юнак, такий прищавий, в нього був там смішний такий оселедець і все таке інше. Ну, такий: юнак-юнак. А зараз він вже такий, дивишся на нього – він вже такий чолов’яга, він вже армійська така машина. І ти… Да, да, він повернеться в Крим. Ти бачиш його, і ти розумієш, що в цієї людини надмотивація, і він буде робити все, для того щоб повернутися в Крим.

І.: І є такі люди.

С.М.: І коли ти починаєш озиратися навколо себе, ти бачиш людей з Донбасу, бачиш інших людей з Криму, і ти бачиш їх інтонацію, ну, да, саме тому ця історія і триває сім років. Саме тому ми боремося за наше, не зважаючи на те, що в нас неспіврозмірність сили була тоді і залишається зараз. І якось боремося. Якось боремося. І добре, що, ну, багато було сценаріїв того, що відбувається. Росіяни, взагалі, сподівалися, за їхніми сподіваннями, от станом на зараз в Криму мала б бути і вода, і санкції з Росії зняті. Як це відбулося після Грузії. Вони розраховували, що буде так, як з Грузією. Грузії тоді не пощастило зі світовим консенсусом. Нам в цьому плані пощастило більше. Але і самі ми теж боремося. Дуже багато людей вмотивованих, дуже багато людей, які, як і я, до 14-го року в мене не було жодних претензій до Росії, наприклад. А тепер Росія отримала собі дуже багато дуже сильно вмотивованих людей, які дуже зацікавлені в тому, щоб справедливість було відновлено. І я думаю, що ця справедливість, яка буде відновлена, дуже не сподобається тим, хто зараз сидить в Криму.

І.: Ну, ми доведемо, що справедливість, вона має все-таки отримати верх, і все буде в нас добре.

Мокрушин Сергій

Псевдо

Роки життя

1987


Місце народження

м. Керч


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

журналіст


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

19.04.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

8


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Мокрушиним Сергієм, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Мокрушина Сергія про події окупації Криму, записані 19 квітня 2021 року