Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 12. Усні свідчення про події окупації Криму, записані у 2021 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Гужви Лідії про події окупації Криму, записані 02 червня 2021 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 2 червня 2021 року. Запис відбувається в Українському інституті національної пам’яті. Інтерв’юер – Тетяна Ковтунович. Представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.

Лідія Гужва (Л.Г.): Мене звати Лідія Гужва. Я народилася в Києві в 1976 році. Мої батьки – інженери обидва. Батько був, на той момент батько й мама працювали на заводі «Хімволокно» так званому, на Лівому березі він знаходиться. І батько з часом став головним інженером. Мама була старшим інженером, по-моєму, екологічної служби. Але вона рано померла, вона померла, коли мені було 8 років. От. І потім через три роки батько одружився, і ми якось так жили от разом.

Я з дитинства хотіла займатися якоюсь творчістю. Але на той час, там, це 90-ті роки, в мене якось не було власного якогось розуміння, що робити. І після школи я пішла туди, куди сказав батько – це економічний університет наш, який став з часом Національним економічним університетом імені Гетьмана. Я його закінчила з ненавистю, і у вічі. Тому що на той момент я не орієнтувалася в житті, не уявляла, як мені зійти з цієї дороги нудної. (Посміхається) От. І з часом потрапила працювати на телекомпанію (це була маленька телекомпанія на Лівому березі міста) і почала вже якось більш активно, замість того щоб займатися маркетингом, займалася вже, там, якимись творчими задачами.

Потім я потрапила на навчання в Німеччину, так як я з першого класу вчила німецьку мову, в мене була німецькомовна школа, спеціалізація. І почалася, це 97-й рік, була інтенсивна співпраця між університетом Вадима Гетьмана і німецькими і австрійськими закладами освіти. І була спільна програма. І так як у 90-х роках основним трендом було тікати з України, і під цим девізом я от потрапила на цю програму, щоби втекти в Німеччину. Тому що моя зарплатня на цьому «ЕВК» була 30 доларів на місяць, а дублянка, щоб було тепло, коштувала 800. І я абсолютно не бачила от свого, там, власного шляху до тої дублянки і розуміла, що треба щось робити. Вот.

Потрапивши в Німеччину, я закінчила з успіхом ту програму, на якій я навчалася, це була економічна програма, отримала ще одне там підвищення економічного свого фахового рівня. Але вирішила, що життя одне і треба займатися тим, про що прагнеш, і вступила в кіноакадемію Баден-Вюртемберг [нрзб]. Вот.

І в Німеччині можна навчатися 10 років, якщо на студентській візі. Тому я вступила, ну, тобто маючи вже науковий ступінь німецький з економіки, я вступила на перший курс цього кіноінституту, для того щоби займатися творчістю. От. І там це дуже цікавий заклад, де дуже багато практичної роботи. Тобто абсолютна більшість того, що ми там робили… Я, знову ж таки, вступила на продюсерський. Тому що, ну, на той момент в мене був економічний бекграунд. І мені треба було за всяку ціну вступити в якийсь навчальний заклад, інакше треба було повертатися в Україну. І я вирішила, що надійніше, ну, я подавала і на режисерський, на творчі конкурси, і в мене не було впевненості, що я пройду по творчому конкурсу. Тому я пройшла на продюсерський факультет і, знову ж таки, вступила на продюсерський факультет. Продюсувала стрічки своїх німецьких колег. Там же були режисери, в цьому ж там закладі. Вот. Ну, і паралельно хотіла все ж таки якось перейти до власного виробництва. Тому вибрала спеціалізацію «Креативне продюсування», яка передбачає активну участь в розробці сюжету, в написанні сценарію. От.

Десять років почали закінчуватися мого навчання в Німеччині. Я приїхала, взяла академвідпустку. Тому що, ну, навчання дуже виснажливе. Ви там отримуєте дуже маленький бюджет від школи. І потреби режисерів завжди набагато більші. На продюсера покладена задача організовувати, просити спонсорінг і всілякими, там, методами…

Ну, от я живу за кордоном, і коли я відкриваю рота, всі чують, що я іноземка. По обличчю всі бачать, що я, там, десь з Росії або з України, з якихось слов’янських країн. Ну, ставлення відповідне. Тому що для німців, ну, мене в обличчя питали, от після перегляду фільму про російську проституйовану жінку мене питали в обличчя: «Ліда, а от ми дивилися зараз цей фільм про цю російську дівчину-проститутку. А от ти як потрапила в Німеччину?» От. І зрозуміло, що я навчаюся в престижному вузі на спеціальності, де високий відбір і т. д. Але це мене не вберігало від…

І.: Стереотипів оцих.

Л.Г.: Да, від стереотипізації в неписьменних жінок, які, типу, займаються проституцією і прибиранням. І це було для мене теж однією з причин того, що я не робила надмірних якихось зусиль, щоби прижитися в Німеччині. Тому що я розуміла, що оце слов’янське обличчя, воно ідентифікується на раз. І поки я від ідентифікації як потенційна проститутка перейду в якусь категорію просто співробітниці чи колеги, мені постійно треба буде проходити оцей шлях, доводити людям…

І.: Доводити людям весь час.

Л.Г.: Ну, я розумію, що можна це пережити якось і все. Але в мене вдома був батько, сім’я, я за ними скучала. І я перейшла уже в цю категорію творчих людей. І коли я повернулася додому, ну, я академвідпустку взяла, тому що рік мені було потрібно, щоб відійти від оцих проектів, які, ну, попри все це, мені треба було знаходити десь гроші, спонсорінг, організовувати фільми німецьких студентів. І ці фільми, часто ці знімання були зі страховими випадками, зі всякими цими речами, все це треба було розрулювати, я це навчилася, це вміла, в мене була стипендія як для успішних продюсерів молодих і т.д.

Але я повернулася в Україну. І через деякий час мій батько помер, і треба було тут вирішувати всі, з цим пов’язані юридичні питання. І через це я уже залишилася в Україні, і тут я, знову ж таки, потрапила в спільноту людей, які теж знімають кіно, і почала знімати власне кіно. І я зрозуміла, що та база, як в мене є в Україні, мені в Німеччині буде дуже важко її створити. Ну, тому що в Україні мені нічого не треба було додатково робити, щоби зав’язати якісь знайомства, дружбу, перейти від розмов до діла і так далі. А в Німеччині це все йшло набагато важче зі зрозумілих причин. Ну, бо я тут виросла, тут в мене якась широка мережа людей, і мене тут сприймають як рівну зі старту. Ну, а там з цим було складніше.

І.: Кожен раз треба доводити, що ти вартий чогось.

Л.Г.: Ну, да. Ну, тут я почала знімати короткометражки свої. Зняла перший короткометражний фільм, який називався «Захоплива подорож Червоної шапочки у вовчому животі». (Посміхається) Да. Ну, я не могла, я хотіла якось скоротити, але ні, в мене не вийшло. Ну, цей фільм про це. От.

І після цього грянув Майдан. Ну, я була там з першого дня. Тому що я пам’ятаю, що була психологічна група, і я ввечері, перед тим як їхати додому, я побачила в фейсбуку, що там уже на Майдані якийсь натовп. І я вважала, що я ніби як громадянка України, то я зобов’язана брати якусь хоча б участь в цих речах. Тому що ці люди боряться за краще майбутнє, в тому числі, для мене. І якимось чином, хоч мінімальним, посильним, я маю їх підтримувати. І тому я прийшла і годину там походила, і потім кожного дня приходила і десь відміряла мінімально годину. Ну, я для себе це називала «створювати масовість». Що от я маленька молекула, яка буде тут із свого часу життя виділяти оцю годину, щоб створити масовість і докластися до цих змін. От.

І потім… Ходили ми, ходили, ну, ходила я на годину, потім одного разу стався такий випадок, він реально був смішний. Тому що це вечір, я вже лягала спати, налила ванну, щось там взяла книжку, і тут мені телефонує мій друг і каже: «Ліда, ми тут на Майдані, приїжджай». Я кажу: «А що таке?» – «Ну, ти розумієш, приїжджай скоріше. Нас зараз тут буде бити ОМОН». Ну, да, якщо їх там буде бити ОМОН, то, звичайно, я зараз маю о дванадцятій вилізти з ванни, витертись, одягтись і приїхати на Майдан,

тому що хлопець сказав, що зараз їх будуть бити.

І я пам’ятаю цей день. Я приїхала, я припаркувалася дуже далеко – біля інституту… не інституту, а Дому архітектора. Коротше, дуже далеко. І на ватяних ногах ішла до Майдану, прийшла – там пусто. Думаю, Боже, невже вже всіх вбили? Потім я дивлюсь, що вони біля стели. Підійшла до стели, і там було десь, можливо, чоловік 50. І якось так сталося, що я залишилася до ранку. І ще в цей день був дощ, і я побачила там студентів, яким було якихось, там, ну, напівдітей, яким було, там, 17-18 років. І вони там ночували під цим мокрим дощем. І на завтра їм ще треба було на лекції. І я така подумала, що в мене то є ресурс, в мене є власне житло, в мене є дохід. І на фоні оцих дітей, які там ночують, я розумію, що мені теж треба робити якийсь внесок. І, ну, я не могла їх уже… От я бачила цих людей, які ризикують своїм життям і здоров’ям, і вони були дуже мотивовані і якісь такі дуже наївні. І мені стало всіх жалко.

Крім того, я знайшла чим зайнятися. На той момент там була кухня, і я долучилася до кухні, там щось різати. Ну, тому що це якось займає час. Тому що що робити там? Дивитися концерт чи просто стояти – вкрай скучно. А коли в тебе є заняття, то час проходить. Вот.

І я стала ходити на Майдан по ночам. Тому що я вирішила, що в мене є ресурс відповідний. По ночам менше народу. І я вважала, що от в цьому місці потрібна от підтримка. Тому що вночі менше людей там і так інше. І я ходила тоді кожної ночі включно з тією ніччю побиття.

І.: А як, розкажіть трошки, що відбувалося?

Л.Г.: Це було в дві серії. Там же ж постійно були оці залякування. Вони відбувалися, значить. регулярно. І от під час одного з таких залякувань от ми були під стелою. Ну, там якийсь крик: «Космонавти біжать!» Всі так стали, згрупувалися в коло таке. Я пам’ятаю, що тут справа мене була подруга, а зліва був якийсь такий дядько-пенсіонер. І це була ніч, і на нас ішов оцей, коротше, ряд оцих людей в касках. І так от десь, наприклад, там, не знаю, чотири так і там кудись ще в хвіст їх там, я не знаю, сто. І от вони йдуть, і я розумію, що зараз я втрачу здоров’я, зовнішність, все. Зараз мене будуть, ну, бити. Можливо, я потраплю в тюрму, втрачу, там, майно, коротше, і всьо. Ну, а з іншого боку, тут в мене подруга, тут пенсіонер – всі стоять. Ну, мені було настільки страшно, що я відчула, що от у мене трусяться ноги. І от що таке, коли трусяться ноги? Ну, опять-таки, кинути своїх цих друзів – це якось, ну, було б странно.

Але вони підійшли. Ну, я от повністю попрощалася зі своїм життям на той момент. Я собі сказала: «Господи, я віддаю себе в твої руки. Ну, ти зроби так як ти можеш». Тому що я розуміла, що це може бути останній, там, день. Все. Треба вже якось... І в мене немає влади над тим, що зараз відбудеться. І після цього вони підійшли просто близько, ну, і відійшли, ніякого побиття не було. Але після цього в мене був такий переляк, реально кілька днів мене ще трусило. Тому що, ну, я це абсолютно серйозно сприйняла. І це відчуття, коли ти собою вже не володієш, і ти розумієш, що зараз абсолютно не контрольовано, що з тобою може відбутися. Ну, це, напевно був оцей якийсь рубікон, після якого, ну, я якось здалася. На той момент я сказала, що я здаюсь, там, в Божі руки. Тому що я не можу нічого з цим вдіяти, і мені буде так, ну, простіше з цим обходитись. От.

І в ніч побиття якимось чином просто ми десь о третій годині десь із подругою вирішили, що все всьо, тут «скучно, грустно, пусто», нічого не буде, і ми поїхали додому. І я виїхала з Майдану, і коли вже приїхала додому, відкрила, знов заглянула в інтернет, то там уже було побиття. Тобто воно почалося буквально, там, одразу після того, як поїхала я.

І на наступний день я вже була на Михайлівській площі. І ці величезні натовпи людей я бачила. І я там бачила знайомих. Я, знову ж таки, там була на кухні, роздавала бутерброди. Ну, тому що це якесь заняття, яке тебе займає, і воно дуже приємне. І там теж, ну, мені це сподобалось. Тому що це постійно відчуття, що ти когось там ощасливлюєш, ти просто комусь постійно щось даєш,

люди вдячні, і це не купити за гроші. Ти постійно в якійсь такій, прямо в такому… Ну, я розумію, що приємно займатися благодійністю, коли ти можеш комусь щось дати. І це приємно. При тому, що люди тобі приносять те, що ти даєш. Ти практично вкладаєш свою працю і ощасливлюєш інших людей. Ну, це дуже приємне відчуття. І це відчуття, коли всі заодно, там, і так далі.

Звичайно, там були і неприємні моменти. Але воно настільки все перекривало. І, крім того, це все було настільки нове. Тому що я ніколи до того не долучалася ні до яких громадських ініціатив. Я знала тільки якісь там більш-менш врегульовані речі, як навчання чи бізнес, чи ті ж кінозйомки, воно все йде по правилам, у всіх є ролі, короче, і люди не виходять за межі цих ролей, і ти якось їх передбачаєш.

Цей Майдан – це абсолютно ж було непередбачуване, незрозуміле. І тільки зараз, обертаючись назад, я розумію, що дві третини – це були, там, аферисти, професійні і випадкові, і третина, а може, менше, якихось таких людей лапоухих, як я, які кудись бігли і щось несли. От.

Але на той момент це було все настільки цікаве, настільки нове і настільки, знову ж таки, після цього викиду адреналіну, ну, якщо це довго йде цей адреналін, ти вже стаєш якимось там залежним. Ну, напевно. Ну, в першу чергу, це було цікаво. Я собі розуміла, що я, ну, я усвідомлювала, що я точно не розумію, що тут відбувається, я усвідомлювала, що я частина якогось руху, не обов’язково, там, такого «белого и пушистого», що тут дуже багато якихось підводних течій. Але я тоді вважала, що от я ж, тіпа, порядна людина. Так краще я тут теж буду і розбавлю все це своєю порядністю. Ну, і, крім того, це було дуже цікаво просто.

І.: А ви в якомусь товаристві там були? Чи ви так вільно?

Л.Г.: Ну, спочатку я ходила з подругою. Потім, я ж кажу, я долучилася до кухні. Потім у мене почала боліти спина. Ну, потому що це шість годин сидіння на одному місці з видачею цих бутербродів. І я почала просто гуляти і шукати якийсь собі застосунок. І потім я побачила, там був намет «Спільно TV». На той момент стрімінг – це було щось там нове абсолютно, там, що потребувало ще технічних засобів і якогось там мінімального розуміння, як це робиться. І я до них долучилася з часом, і я стала стрімером в якийсь момент. В мене теж, тіпа, я отримала від них там телефон і ходила з цим стрімом і висвітлювала події. От. І я досі вважаю, я дуже цікавлюся психологією і всякими подібними речами, і там є таке поняття, що, ну, увага, людська увага до когось, там, ну, до іншої людини, вона міняє явище саме по собі. Я вважала, що те, що я роблю, – це правильно. Тому що я от з місця подій передаю картинку. Багато людей на це дивляться. І уже сам факт того, що деякі події є освітленими і відомими, а не десь там таємно відбуваються, сам факт, ну, є якимось, він веде до прогресу, і він запобігає зловживанням, і він є рятівним, і він є розвиваючим, і він є правильним. Тому що, ну, перед камерою не будуть, там, нікого вбивати, наприклад. Ну, там, ті ж поліцейські, чи хто б там не був, ніхто перед камерою не буде чинити злочину. І тому я там своєю камерою, це була така благодійна місія, благородна врятування світу, короче, привертання уваги.

Ну, мені здається, я досі вважаю, що це, тіпа, правильна теорія така. Но, опять-таки, треба теж розуміти, що коли я знімаю своєю камерою, навіть коли це йде стрім у прямому ефірі, це не завжди об’єктивна передача подій. Тому що це все одно маленьке, там, те, що відбувається в одному місці, під одним ракурсом, з одними людьми. Тут же може тут щось відбуватися, там щось відбуватися, там щось відбуватися, і я цього не покажу. Тобто прямого такого, там, вирішального впливу на події я не матиму. Я можу свій промінь направити, ну, і це буде, знову ж таки, цікаво.

Хочеться, от мені хотілося дізнатися як це. Тому що мої знайомі, які, наприклад, на Майдані не бували, в них були, там, різні ідеї. Вони, там, хтось боявся, хтось цікавився і т.д. А мені камера дозволяла бути в гущі подій,

ну, скрізь сунути свого носа, все бачити, все переживати. Це було абсолютно особливе відчуття якогось там, ну, безмірного щастя, я не знаю. Хоча кожного вечора мені було страшно туди йти. Ну, просто зараз я вже, там, пережила війну, і це вже трохи смішно – боятися йти на Майдан. А на той момент я була абсолютно мирною людиною, ну, яка зараз іде туди, де можуть там скоро стріляти, коротше. І, опять-таки, ніхто ж… Ну, я не вірила в успіх Майдану абсолютно. Я не вірила, що нам щось вдасться. Я розуміла, що це було, ну, відчуття, тіпа, що так треба просто робити. Оце мій внесок. І якщо я його не внесу, ну, це буде гірше, і тому я це роблю. Тобто я це робила все без надії на якусь перемогу. І зараз просто ми дивимось на Майдан як на явище, яке вже перемогло.

І.: Ну, так.

Л.Г.: А тоді я просто, ну, я тоді для себе думала так, що, ну, мені було страшно. Мені було, я ж кажу, і фізично, що мене поб’ють, і що я отримаю, там, якесь ув’язнення, і що я позбудуся моїх, там, матеріальних ресурсів. А потім я думала: ну, давайте (от я чогось згадала Богословську), давайте згадаємо Богословську. Вона була і там, і сям, і то говорила, і там бігала. Ну, вона ж досі в політиці, нічого їй не сталося. В конце концов, можливо, й мені так вдасться. Тіпа, оце була моя єдина надія, що…

І.: Вижити якось можна.

Л.Г.: Ну, да. Що в Україні все отак от якось відбувається. І такого прямого причинно-наслідкового зв’язку не завжди видно, насправді, ні в політиці, ні в чому. Ну, мені принаймні його не видно.

І.: Ну, так. Ну, це ж залежить ще від рівня того, на якому ці всі події важливості загальної відбуваються. Це однозначно. А по-друге, з війною трошки все змінилося. Тобто до війни це так, можливо, і було. А війна, вона оцю поляризацію все-таки зробила в суспільстві. Під час Майдану ще такої не було, я думаю.

Л.Г.: Ну, чесно кажучи, я не бачу зараз навіть поляризації. Тому що я бачу, що люди без репутації, люди, які, там, себе запятнали різними злочинами, вони досі займають державні посади.

І.: Ну, так.

Л.Г.: І, ну, я абсолютно не бачу інституту репутації в нашій країні. І тому, ну, якщо якісь там… Опять-таки, оцей Гончаренко депутат, він же ж був за русский язык, короче, а тут він в «Європейській солідарності». Для мене це, ну, просто каже про те, що, ну, це всьо якийсь…

І.: По факту, воно не відбувається. Тобто, по суті, десь ця поляризація відбувається в самому суспільстві. Але зрозуміло, що інституції, вони працюють так, як і працювали раніше.

Л.Г.: Ну, я розумію, що влада наша – не сталося люстрації після сперті Радянського Союзу. Тому що в тих країнах, де вона сталася, вони зараз нормально живуть. Як Польща, там, Литва, Естонія. А в нас як були комуністи, ну, тобто внуки і діти НКВД-истів, зараз їхні теж діти і внуки, ну, вони ж сидять скрізь, і вони не зацікавлені ні в чому, в якійсь там українській Україні, там, зі своїх причин. Ну, не сталося цього перегляду, я ж кажу. Але для мене оце було надією єдиною.

Я хочу просто сказати, що от ввечері мені було дуже страшно іти на Майдан. Я така: «Ну, от я кудись іду. Ну, а смисл?» Ну, мандраж був, звичайно. І дуже, я ж кажу, я дуже старалася подальше паркуватися, там десь якось там доходити якимись манівцями до цього Майдану. От. Але от коли заходиш на Майдан, перестає бути страшно. І для мене це було таким якимось… якась країна мрій. Тому що я то була українською патріоткою до Майдану. Але я була, ну, виключенням у своєму колі. В мене була, наприклад, кав’ярня маленька виїзна. В мене завжди було українське меню, завжди була українська назва. Навіть тоді, коли це, типу, не було мейнстрімом і на мене не працювало, я все одно, там, це робила. Тому що я вважала, що я отак от хочу. Ну, і це було виключення.

І.: А ви в Києві зростали в україномовному середовищі?

Л.Г.: Ні, мої батьки були російськомовними. Ну, тому що вони-то, батько з Чернігівщини і мама з Черкас, ну, вони то були частиною цього радянського суспільства.

Батько був головним інженером підприємства. Вони не могли. Ну, або українська мова, або кар’єра. І дома ніколи це не обговорювалось. Но мені здається, що мої батьки були трошки в цьому сенсі наївними. Тому що я ніколи не чула ніяких, взагалі, розмов про політику. Ну, от «зеро», ніколи вона не обговорювалась. Я думаю, що мої батьки – просто як, типу, радянські люди, в яких ще й склалась їхня кар’єра, вони там були обидва хіміки, і вони там щось там у своєму… І хімічна промисловість тоді була от на підйомі. І от вони: батько прийшов на завод майстром, і потім з цього заводу він пішов головним інженером.

І.: Тобто реалізовані були вони.

Л.Г.: Да. Вони були настільки зайняті в своїй професії, що це ніколи дома… Хоча дідусь у мене був вчителем української мови, а бабуся – також вчителькою. Ну, от дідусь, його прізвище було Шульц. Короче, він український німець, для початку, і вчитель української мови. Вот. І якимось чином він завжди… Значить, і дома тому була українська література. Я вважаю, що я стала от патріотичною, тому що в мене була… Ніхто… Дідусь був комуністом, віруючим, вот ето, всі ці речі. Да? Але дома була українська література, українські казки, і я дитиною їх читала. І була повага, відповідно, до української мови. Ну, тому що дідусь – викладач української мови. Він, там, на всіх святах, він розповідав якісь там із Остапа Вишні якісь там тексти або якісь тости, або щось. І не було зневаги до української мови. Ну, це, тіпа, неможливо було в нашій сім’ї. У батька батьки всі з села, короче. То не було зневаги до села. Тому що вони були якось… Ну, я думала, що всі селяни – це якісь такі високодуховні, вкрай акуратні люди просто. Ну, тому що я не знала багато, там, взагалі, селян. В наших – там можна було з підлоги їсти, короче, в цій сільській хаті. Там набагато чистіше, ніж у мене дома зараз реально.

І я зростала в такому дещо герметичному світі. Вот. І, по суті, далі от Майдан – це був вихід у цей великий світ, де немає чітких правил, немає унормованості, люди абсолютно різні, і якщо ти хочеш от брати участь в чомусь, то треба йти і брати участь, а не чекати дозволу. Це просто абсолютно був якийсь… І, знову ж таки, це місце, де люди, там, якось романтично прагнули до якоїсь, типу, загальної справедливості. Це, ну, моя, там, особиста потреба, для якої в нормальному житті звичайному не було місця. Ти ж не будеш ходити і людям розповідати, що от я хочу, там, щастя для всіх, там, і сразу, короче. А тут раптом величезна кількість людей з такими же самими оцими відчуттями, і плюс оця жертовність. Ну, кожен з них там розумів: от ти ходеш серед людей, які, ну, готові віддати своє життя зараз заради майбутнього України. І це якась отака висока фраза, яка, ну, в побуті вона не наповнена взагалі ніяким змістом. А тут це от, по факту, відбувається.

І мене оце гіпнотизувало. Тому що, ну, це абсолютно виключні якісь такі емоції, абсолютно ситуація, ну, небуденна. І це було як постійне свято, як для мене. В першу чергу, тому що там були люди, які однонаправлені зі мною. От нарешті. Тому що я була завжди, там, одна якась незрозуміла людина, якась трошки тупенька, можливо. Да? А тут клац – і я не тупенька. Я така ж, як вони. От, пожалуйста, інші такі тупенькі: отут дядько, отут тітка, отут хлопчик, тут дівчинка, нас багато. І в мене є функція: я от, вважайте, як охоронець янгол, тіпа, своїм стрімом, короче, по-перше, я фіксую, по-друге, я привертаю увагу. І, там, є така теорія, що от увага є лікувальною. Тобто групова терапія працює тому, що людина привертає увагу до своєї проблеми, і вже це якимось чином автоматично, там, лікує. Ну, є така теорія. І для мене це було от частиною цього процесу. Вот.

Тому для мене Майдан запам’ятався абсолютно якимось святковим таким відчуттям. Навіть включно от із загибеллю там мого друга. Просто я пам’ятаю, що в цей день, там, 18-го числа, по-моєму, я вела стрім з Грушевського, потім я прийшла на Інститутську. Ну, якось так, не було прямої комунікації між членами команди, кожен бігав там, куди міг. І от під час от цих розстрілів я просто була на Грушевського і там не особливо щось побачила. І потім я вже прийшла на Інститутську і зайшла в готель «Україна». Причому я така думала: от я зараз зайду – а там в вестибюлі якісь люди там каву п’ють, і це буде такий контраст: тут помирають, а тут, тіпа, кофеять. Я заходжу – а там лазарєт, короче.

І там лазарєт, і там, я бачу, мій знайомий там стоїть уже щось навколішках. Я вже розумію, що щось тут не те. І тут в результаті, короче, починається музика, всі стають в два ряди. Вот. І я, значить, веду цей стрім. Ну, я вже там мовчки його веду. І тут несуть вперед ногами, ну, загиблих і мого друга Віктора Чміленка, з яким я познайомилась на Майдані, який, ну, дуже мене вразив також. І тут… А навпроти стоїть документаліст, з яким ми, значить, ходили оце весь день, і він знімає мене і його. І я така дивлюсь, блін, думаю, якщо зараз я пущу сльозу, то я точно попаду в фільм. Але цього робити не можна, потому що це буде негарно зараз оце так от використовувати цей момент, короче.

А потім я така думаю: «Блін, ну, от Віктор, якби ми зараз могли вступити в діалог, ну, він би хотів, щоб я зараз, не знаю, упала в обморок, ридала там, корчилась?» Ну, знову ж таки, якщо ти віриш у вічне життя, то або ти віриш у вічне життя і ти віриш, що людина зараз у вічному житті, або ти зараз, тіпа, ридаєш і убиваєшся, через те що людина вмерла. І я тоді думаю: «Ну, окей. Я думаю, що Віктор не хотів би, щоб я щас тут сошла с ума, короче. І в вічне життя я вірю». Ну, потому що коли в тебе стріляють, приємніше в нього вірити. Так, ну, краще вже. І от в цих роздумах Віктора пронесли. Ну, і я пішла далі знімкувати. Ну, я думаю, що це просто…

І.: Захисна реакція така теж.

Л.Г.: Ну, опять-таки, якщо взяти, ну, напевно, я й на тверезу голову таке б думала. Але я просто пам’ятаю цей момент. Я думаю, що це, ну, адреналін просто. В мене, наприклад, є шрами зараз, і навіть є шматочок там якоїсь гранати в нозі. Але я знайшла це потім. От я пам’ятаю, що не відчувається, коли ти поранений. В мене там пошматована була дублянка, там, і ці джинси. І потім я дивлюсь: тече кров, короче. Але я нічого не відчуваю. Тому що адреналінова накачка настільки була сильна, що… Реально, от якщо заспокоюєшся, починає боліти. А тоді там у мене не було моменту заспокоєння. Тобто це я постійно була на цьому адреналіні.

І потім оце в Маріїнському парку я теж була, коли оце було побиття. І також я зі стрімом туди дійшла. І я запам’ятала, ну, це апокаліптичні речі, коли які ти бачиш, я вважаю, що, ну, я не знаю, чи буде фільм, який це повторить, от під час цієї стички в Маріїнському парку. Я дійшла туди колоною з Майдану. Потім, там була якась там вантажівка, залізла на вантажівку, і з вантажівки можна було спуститися до цих антимайданівців. І я спустилася до антимайданівців. Тому що, ну, преса мала якийсь там деякий захист. І, знову ж таки, преса з включеним стрімом, вона на той момент не піддавалася, там, прямим загрозам. Ну, вона піддавалася, но зі спини, якось так. Опять-таки, коли ти адреналіні, там багато стрімерів, хочеться зробити найкращий матеріал, тіпа.

І от я зайшла в цей Маріїнський парк, і я побачила там, ну, реально… Значить, вони, намети, які ближче до місця сутички, вони просто, там, здулися, вони валялися на підлозі, сплошні якісь там пляшки, антисанітарія, сміття. Була скинута в купу бруківка (тобто вони готувалися до цього). І там такий ряд був туалетів під стіною, короче говоря. Ну, довгий доволі ряд. І з цих туалетів були познімані двері. Тобто ці туалети стояли, світили своїми цими внутренностями наружу. Двері отак от були поставлені в якості, можливо, щитів на майбутнє. Але реально в них зранку, я так розумію, оці туалети, вони були незахищені, і люди туди ходили, короче, там какали-пісяли. І це було, потім був ряд майданівців, міліція, пусте місце, міліція, трошки міліції і тут натовп розлючених нарваних людей, які кидалися, короче. Міліція їх трошки там намагалася стримати. І оці туалети без дверей, які там своїми внутренностями світять, оці намети загажені якісь валяються, якісь люди в неадекватному стані з якимись такими... І ти бачиш цей просто апокаліпсис і стан цих «орків».

Потім я вийшла на простір між цими двома противоборствующими сторонами. І в мене була тактика. От я вважала: що я можу зробити своїми…? Я постійно розуміла, що в мене мінімальні і дуже скромні сили. І як їх можна застосувати найкраще? Я вважала, що я буду, ну, по-перше. Показувати цих правоохоронців,

тіпа, крупним планом і всіх, значить, якомога крупніше, щоб можна було їх ідентифікувати, щоб вони, ну, боялися. Вот. А щодо солдатів я вирішила, що я просто буду до них підходити і питати. Я почала їх питати про їхні мрії: «Доброго дня! Як ваші справи? Про що ви мрієте? Якою ви бачите Україну?» Я хотіла, щоб ці люди, які зараз тут стоять, і потенційно вони отримують наказ бити, от іншу людину бити. І я хотіла в цій людині заронити оце якесь насіння добра якогось, мрії, якогось чогось приємного, щоб коли йому буде наказ бити, щоб він уже не кидався такий обозльонний, а, можливо, такий подумав: «Ну, я не буду зараз прям стріляти або сильно бити. Тому що ми люди», там, якось так. От я намагалася пробудити в цих людях, ну, щось людське.

І.: А яка була реакція?

Л.Г.: Ну, більшість була перелякана. Просто… І, знову ж таки, оці особливо, ті, хто стояли в рядах, ці правоохоронці, я розумію, що вони обмежені в своїх висловах. І вони не так щоб прям аж якось дуже, там, реагували. Але, тим не менше, я вважала, що людина може мені нічого не сказати. Але вона мимоволі подумає або про свою мрію, або про щось гарне. Вона побачить в мені теж людину. Я прийду до нього, я посміхнусь, короче говоря, я покажу його крупним планом. І от комбінація всіх цих факторів, я сподівалася, що я, ну, таким чином зроблю внесок в зниження взаємної агресії. От.

На жаль, я не знаю, де зараз ці кадри. Там, на жаль, в рамках «Спільно TV» воно десь зникло і щезло. Це дуже мій великий біль. От. Ну, я той момент не знала, що воно зникне і щезне. Я вважала, що я створюю, там, історичну документацію. Тому що це було гарно, це було непередаваємо гарно. І, знову ж таки, оця ситуація, коли, ну, перед боєм, коли люди, знову ж таки, б’ються за ідею того, якою має стати Україна. Хоча, знову ж таки, якщо людей розпитати, всі хочуть жити в країні з достатком, без корупції, я не знаю, там, мати дітей, короче говоря, роботу і мирне небо. І, тим не менше, вони б’ються. І, мені здається, що, ну, з цим треба було працювати. Ну, я старалась. Я старалась, як могла.

Але коли вони побігли, потім в якийсь момент зі сторони Верховної Ради побігли… Вот еті отброси общества з каменюками, вони там теж були. Але побігли такі вгодовані, короче, здоровенні «беркута». І вони поперли, як танки, просто. Вот. І я сховалася в дверях будинку офіцерів і, значить, стрімила те, що відбувалося на цьому перехресті, яке було видно прямо з цих дверей. І там були якісь люди з пістолетами, короче говоря. Ну, тіпа, повз мене проносили поранених постійно. І мені дуже жаль, я потім бачила: якийсь чувак заліг на кондиціонер і з кондиціонера стрімив. А я розумію, що я на той момент така була прілічна дєвочка, що я, ну, побоялася б лізти на чийсь приватний кондиціонер і так далі. От. І там вбивали людей цих, і це було доволі, ну, страшно. Але коли ти на адреналіні, в мене от є задача. Я пам’ятаю, що в той день надягла чоботи, і там не було устілок. І я це побачила ввечері. Цілий день я ходила – мені було зручно. Ну, я не помічала. Просто я там рухалася, бігала, короче.

І після цього потім я вийшла, коли вже все закінчилося. Там було просто поле, якесь згарище. Ну, тіпа, після битви. Я, знову ж таки, пішла до цих антимайданівців. Но там уже не було такого… поваги до преси. Там вони вже почали на мене стартувать, короче, забирати камеру, короче. І якось, якимось чином я від них врятувалася. Ну, я зрозуміла, що вже обставини зникли, вони вже не посміхаються до преси, і пішла вниз на Майдан. Ну, тому що я не знала, що освітлювати. Я пішла на Майдан, і там в той момент я побачила також як солдати, чи хто там, чи «беркути», якісь, значить, люди в формі, вони били якогось хлопця, і як жінка кинулася, і вона відбила. От якась жінка, їй років 50, вона кинулася з криками: «Залишіть його!» і так далі. І я розумію, що в мене не було сил. Я була настрашена, в мене був жах, короче. Ну, я, тіпа, стрімила. Я навіть не знаю, стрімила я чи ні. Або, можливо, я стрімила, но мовчки. Тому що я, тіпа, боялася, що зараз і мені достанеться. А вона кинулася, і вона реально цього хлопця відбила.

І для мене це було, ну, просто ще одним таким, не знаю, доказом того, що, ну, жінка щось може, і такої от поваги до такої дорослої жінки. Тому що я не відчувала себе там супердорослою. А оце от я бачила, що це вже жінка, вона точно доросла. І вона, застосувавши своє, там, все, що в неї було – сили, крики, там, і так далі, – але вона перемогла і врятувала там людське життя. І це мене дуже вразило.

І там же от в той же день, це я теж хочу обов’язково згадати, що один із цих людей в уніформі, він теж підійшов до мене і почав погрожувати. І я, значить, теж в рамках стріма я з ним стала спілкуватися, і він мене не розумів. І я зрозуміла, ну, це точно, для мене це абсолютно точна ознака, що ця людина була з Росії. Тому що навіть якщо ти з Сімферополя, там, з будь-якого, ти, народившись, в Україні, ти будеш розуміти українську мову. Да, ти не будеш розмовляти, можливо, в тебе буде акцент, але розуміти ти будеш. І там були військові (чи хто вони були?), перевдягнені люди з дубинками з тєлєскопічєскими забороненими і так далі, вони не розуміли української мови. І ця людина зі мною спілкувалася. Я живий свідок того, що була дуже різка зміна ставлення до журналістів, до всього. В той день в мене вперше забрали камеру. Якийсь такий огромний, короче, якийсь чувак в мене біля «Жовтневого палацу» забрав. Потім якось вдалося там комусь домовитись, моїм колегам, знову повернути. Але там точно були росіяни, і вони точно… це було зовсім інакше відношення до всього. І такої, ну, жорстокості я не бачила, тіпа, ну, до цього. І так само, так же вони… ну, вони прицільно кидали, потім, уже коли я повернулась на Майдан, і в мене там кидали ці світло-шумові гранати. Ну, тобто прицільно в представника, там, преси, який там ходить в цьому, там, я була в касці, там щось на мені було написано. І, ну, це теж відчувалося, що, ну… Вот. І я теж думала, що вони… Ну, а, знову ж таки, люди ж розбіглися. А я думала, що їх всіх повбивали. От я наступного дня приходжу до своїх, там, з якоїсь сотні і кажу: «А де там, що…?» А він каже: «Я не знаю. Нас вчора було сто, а сьогодні – двадцять». І я думала, що їх всіх вбили. Я просто була афігєвша.

І.: Ну, це якраз оце під час мирної ходи отої 18-го. Да?

Л.Г.: Да. І я потім вже почала сумніватися вже і в цих вождях Майдану. Потому що сенс цієї ходи абсолютно не зрозумілий. Навіщо людей вивели з Майдану? Я розумію, що це відбулося за домовленістю з тією стороною. Потому що ті були готові. Вони навіть не при мені знімали ці двері з туалетів. Це було заготовано заранєє. В чому сенс мирної ходи? Що там, ну, який там мир мав відбутися через стояння? Там не було ніяких спроб діалогу, ніхрєна. Просто навіщось людей вивели з Маріїнського парку. І от з цього дня я вже почала десь конкретно розуміти, що сцена Майдану і сцена Маріїнського парку, вони взаємодіють для своєї мети. І я впевнена, що це була спільна їхня якась затєя. Я то розумію, що там багато чинників, і не одна людина цим керувала. Але, ну, це не відбулося на користь майданівцям. Короче, якщо Майдан із цього якось переміг після цього, то не тому що, там, цього хтось хотів. Я вважаю, що це була абсолютна антимайданівська акція – вести людей в Маріїнський парк. Ну, я не можу собі цього інакше пояснити, як бажання спровокувати оце побиття, короче. Ну, абсолютно і безвідповідально, і, тим більше, ті, хто нявкали зі сцени, вони ж не ходили там в перших рядах. От. Ну, в принципі, будучи на Майдані, я розуміла, що це все має дуже великий відсоток аферизму. Але, знову ж таки, на тому рівні, на якому я була, навколо мене були чудові класні люди, які просто робили мене щасливою. І іншого Майдану ж не було. Розумієте?

І.: Ну, так, так.

Л.Г.: Якби був десь святий якийсь Майдан, я б ходила туди. А в нас був якийсь там аферистичний Майдан. Ну, довелось там брати участь у тому, що було.

І.: А потім уже, 20-го числа ви пам’ятаєте, що було? Ви десь були в той момент?

Л.Г.: Я була там до ночі. І там теж мої аферисти з мого «Спільно TV», короче, просто виманили мене обманом з Майдану. Я ще вела цей стрім, коли почали рухатись з Інститутської, з Хрещатика. Оце я там залізла на стовп, короче, і там світила.

Ну, там в обидві сторони я стрімила. Ну, там, знову ж таки, техніка тоді була гірша, ніж навіть зараз. Но було видно, як там вони ці автобуси, водомети ці, бронетранспортери, це все. От у мене був дуже вигідний оцей стовп, короче говоря, на перетині Інститутської і Хрещатика. І я там, короче, висіла би, напевно, і до ранку. Но, на жаль, короче, мене там один наш «спільнотівішник», який потім зовсім уже відкрився як аферист, но тоді, короче, він сказав мені, що, ти знаєш, короче, Майдан оточили і зараз, значить, будуть, тіпа, заарештовувати всіх, хто, тіпа, не киянин, короче, киян відпустять, а некиян… А ми були, значить, у нас було правило, що ми ходили по двоє. Ну, потому що поки ти ведеш стрім, ти ж не контролюєш, наприклад, свою спину, і тебе можуть, там, вдарити і т.д. Тобто ми старалися ходити по двоє. І я була з хлопцем з Тернополя, короче. І вот, ти бачиш, от нас заарештують, короче, мені набрехали вот ето вот. І я, наівная душа, яка на той момент ще вірила, що ми тут всі на «Спільно TV», короче, «за добро, протів зла», пішла додому. Вот.

І знову ця активна фаза, реально вона знову почалася після, там, через пять минут, як я пішла з Майдану. Ну, ми не додому, а на Лютеранській, в наших керівників. Вот. Але я саму найгарячішу фазу, коли прям уже була драка-драка, я пропустила. Ну, але я була до цього, поки там вночі от ці… І, знову ж, це настільки цікаво. Яка можливість. Там ходили оці львів’яни, приїхали, значить, в автобусах. І тоді почалась мода ходити в мотоциклєтних шоломах. І вони так вдягали ці шоломи, не прям як мотоциклісти, а трохи отак на голову. Це виглядало, як цей античний шолом. І це було настільки красиво. І ці люди були настільки натхненні. І цей момент, ну, він просто непередаваємої сили. Це от як в кіно, но тільки це насправді. І оце відчуття, ну, от я, наприклад, вела там стрім з одного майданчика, і до мене підходить хлопець, зацарапався і став біля мене. І я там щось розповідаю, з ним поговорила і кажу: «А що ж ти тут робиш? Навіщо ти прийшов?» Ну, а він і каже: «Ну, я бачу, що ви тут стоїте на відкритому місці. Ну, і я прийшов, щоб вас захистити». І, ну, це не так часто відбувається в житті, що от інша людина, яка тебе не знає, вона до тебе підходить, щоб тебе захистити, твоє життя. І це правда. Ну, і це абсолютно чесна мотивація. Ні до, ні після такого, можливо, більше ніколи не станеться. І, ну, я абсолютно відчувала унікальність і цінність цього моменту. І, ну, це мене абсолютно наповнювало настільки сильно, що всякі негаразди, вони просто перескакувалися, не було часу на цьому концентруватися. Я просто хотіла довше тут бути, більше робити своєї роботи і, ну, якось віддячити цим всім людям, які своєю присутністю створюють оцей шалений простір.

І.: Ну, так. Одна художниця Марія [нрзб], здається, вона сказала, що коли була на Грушевського, каже, і теж там чоловіки як би туди десь жінок пускали, туди казали не треба, оберігали. І я, каже, вперше в житті, не дивлячись на те, що була одружена і все таке і не обділена як би чоловічою увагою, але вперше відчула оцих українських чоловіків, каже, от чисто таку оцю мужність. Тобто каже, я до того взагалі не бачила наших чоловіків. Здавалося, що їх десь і нема. А, каже, там, в цій атмосфері, в цьому середовищі, в тому ставленні до себе як до жінки, ну, каже, вперше в житті відчула чоловічу оцю силу і важливість як би оцієї чоловічої уваги.

Л.Г.: Ні. Для мене, я це переживала як обмеження і приниження, як бажання, короче, показати себе важливим. Потому що оце: сюда тока мужчіни, тіпа, в плані стріма…

І.: Це на Грушевського?

Л.Г.: Ну, да. Та де завгодно. «Тут тока чоловіки». Короче, друзья… Ну, в плані ведення стріму не потрібно мати мускулів. Ну, для мене це просто було тупо обмеження моєї можливості зробити стрім. Якщо б у мене була цюцюрка, короче, то я можу робити стрім. От мої колеги з цюцюрками – їх пускають. А я, оце, тіпа, жалость, короче… Ну, це приємно, коли тебе захищають, окей, коли ти просиш про це. А коли тебе обмежують, короче, і тобі кажуть: «Я тебя сюда не пущу, потому что ты женщина»… Ну, я, добре, я пролазила, тому що я преса. Але мені приємно, коли мене оберігають, коли я про це прошу.

А потім я з цим стикалась на війні тоже.

Ну, коли я хотіла, наприклад, потрапити в ДАП, то мені мій там керівник, тіпа, ну, командир: от, тіпа, нізя там, Ліда. А потім я дізнаюся, що з нашими там бійцями вже тиждень сидить, короче, якийсь чувак, короче говоря, якийсь пенсіонер, який, перепрошую, по фізичній силі, ну, я впевнена, що мені поступиться. Але тому що в нього є цюцюрка, він може там бути, він може зробити репортаж. А мені вони покажуть свою «турботу», ну, шляхом обмеження моїх можливостей, короче. От. І, можливо, комусь це було приємно і не вистачало. Я переживала це реально як просто, ну, перешкоджання моїй діяльності. Тому що… Ну, вот.

І.: Ні, ну, зрозуміло, що у вас свої враження від моменту. Розумієте? Тобто ви говорили про один момент, який вас вразив в позитивну сторону, інший момент – в негативну сторону.

Л.Г.: Да.

І.: Але багато було оцих вражаючих моментів, які люди для себе відкривали і могли відкрити тільки в умовах Майдану. Тобто в іншому житті, в повсякденному, такого трапитися, як ви кажете, не може і не могло бути. І тому завжди є таке відчуття історичності моменту. Правда?

Л.Г.: Да. Ну, і, розумієте, і от мене от реально, я перепрошую, звичайно, це не буде таким гарним, як слова тієї жінки, але мене вибішувало, що в оцей історичний момент я як жінка маю бути засунутою в якусь дупу. І я, ну, не вважаю, що це піклування про мене. Тому що воно мені нічого не принесло. Тіпа, вбивали людей серед натовпу, на сходах «Жовтневого палацу» там застрелили якогось чоловіка. І так далі, короче. І, ну, я не хочу сказати, що всі ці люди робили це з поганими думками. Але от мене це просто бісило. Тому що як жінка ти, знову ж таки, маєш доводити, що ти не существо другого сорту, а теж людина. На жаль, короче. На жаль.

І.: Ну, так. Ну, це відображує суспільство теж.

Л.Г.: Да. Це найкращий був прояв суспільства. Він був багато в чому, ну, дуже чудовий. Ну, але тільки такий, який він міг бути на той момент. Вот. Потім Майдан уже переміг, так сказати, так би мовити, це вже так називалося, і почав падати рівень адреналіну, і вже стало скучно. Ну, тому що, ну, от ми перемогли. І що тепер? Короче, там якісь люди жили в якихось наметах, і, ну, було вже не цікаво. От.

І до нас на «Спільно TV» звернулася жінка, яка сказала, що в неї є якісь там зв’язки і можливості в Криму себе фінансувати, і вона хоче нас запросити, вона хоче туди поїхати, щоб агітувати за Україну, але вона хоче запросити людей зі «Спільно TV» як представників медіа, щоб вони це освітлювали, і в неї є можливості профінансувати, там, витрати на ці речі. І це жінка була старша, короче, вона, десь їй було 50 з чимось. І з нею була ще дівчинка, їй було років 18.

І в мене на той час було бажання кудись поїхати, і я, значить, до них приєдналася. Але, розуміючи, що нас буде там три жінки, то я вирішила загітувати когось з Самооборони, щоб хлопці поїхали з нами. Ну, тому що ситуація, коли ти ведеш стрім, ти, ну, беззахисна. І одна справа, коли за тобою стоїть Майдан, а інша справа, коли ти в Криму. І, ну, я вважала, що це нас убезпечить від неприємностей. От. І я знайшла, ну, знову ж таки, своїх знайомих з «Тернопільської сотні», з 15-ї сотні двох, які після війни, ну, після Майдану теж не знали, куди приткнути себе, і вони радісно зголосилися на цю пропозицію, і ми в п’ятьох поїхали в Крим. От буквально вчора вона прийшла, ця жінка, а завтра ми поїхали. Ми отак от. Один уже був мій більш-менш друг, і я йому кажу: «Давай іще когось візьмемо. Потому що нас буде три жінки, і ти будеш один. Давай, короче, когось іще знайдемо». І він, буквально ми йшли по вулиці, і Вадим ішов там повз, він каже: «Вадим, тобі є що робити?» – «А що?» – «Поїхали в Крим завтра». Він: «Ну, давай. Ну, поїхали». Все. І на завтра ми вже сиділи в поїзді, їхали в Крим. Вот.

І куди ж ми приїхали? В Сімферополь? А на той момент от «Спільно TV» забезпечувало знайомствами. Тобто туди, я так розумію, що до моїх шефів зверталися багато людей там з усієї України, самих різних.

І вони якісь контакти кримські передавали мені. І тобто це так відбувалося, що: «От, Ліда, подзвони, там якийсь чувак». От я дзвоню цьому чуваку, ми зустрічаємося, щось там розмовляємо. Він нас кудись водить. Ну, і постійно був потік якихось імпульсів, інформації, там, дій. Там то, там сьо, там мітинг, короче.

От ми приїхали в той день, коли вийшов Аксьонов і оголосив, тіпа, оцю всю історію, що вони переходять. І я реально була тою людиною, яка там підповзла і прям отак от тримала під ним цю камеру, і він в цю камеру казав. Тобто я в числі там перших просунула іменно в цей історичний момент, знову ж таки. Вот.

І на цьому мітингу в Сімферополі теж. Це в той день, от як ми приїхали. По-моєму, от ми злізли з поїзда, я не пам’ятаю, що ми зняли, я навіть не пам’ятаю, де ми ночували, чи ми десь залишили речі, чи ні, короче. І пішли в центр, і там уже був мітинг. І мені запам’ятався один оратор, який вийшов, такий там імпровізований якийсь подіум, от він виходить і каже: «Слава Украине! Ой, извините...» на-на-на-на-на. І натовп... (Сміється) Ну, вот чувак, я так розумію, просто зарапортовался. Не зрозуміло, звідки він взявся і хто це був, ну, оце реально, просто вийшов такий і каже: «Слава Украине! Ой. Да я пошутил, короче». І там щось втирає, тіпа: «Вот, Украина плохая, вес дела, короче». Вот.

І це момент, коли ти не встигаєш відреагувати. Ти просто включаєш стрім і показуєш. І, в принципі, якщо ти це вже зробив, то ти вже маладєц, за великим рахунком. Потому що ти виконав свою функцію. Я так собі уявляла, що я показую те, що відбувається, якомога більшій кількості людей. І це, з одного боку, запобігає, там, насильству якоюсь мірою, з іншого боку, привертає увагу, яка в моїх фантазіях вона була лікувальна: чим більше уваги тоді піде, тим буде краще.

І от ми почали колєсіть по цьому Криму. Ну, знову ж таки, в міру наших можливостей. Тому що фінанси були дуже обмежені, і було небезпечно ходити по вулицям. Тому що в нас є зйомка з Севастополя, там, де мітинг на день народження Тараса Шевченка. Там був наш, ну, знайомий, з яким мене зв’язало «Спільно TV». Він там стояв з двома прапорами – України і Росії, він їх розв’язував і казав: «Це ж дружба, там, всі дєла, друзья», короче. А тут стояли люди якісь з «Русского блока», якісь такі мордовороти з такими прапорами, тіпа, з конями. Вот. І потім, коли цей мітинг закінчився, ці просто, короче, «рускоблоковці», вони накинулись на залишки оцих людей, тіпа, проукраїнських, які вже розходилися, почали трощити. Там були представники партії «Удар» на такому якомусь маленькому «бусіку». Вони почали трощити той «бусік». Вони почали бити страшно людей ногами, короче. Хтось там витяг пістолет, почав стріляти. Я тільки зараз розумію, що це травмат, но я там не знала, що це травмат. Ну, короче, він стріляє тут. На мене напав якийсь чувак, короче, повалив на землю, відібрав, короче, у мене телефон. І вже я бачу, як наді мною згустився оцей натовп. Я розуміла, що щас меня будут уже раздирать, короче, на части. Но я побачила міліціонера. Там стояв такий міліціонер. Отак от він стояв. Він такий здоровий, вгодований чувак, тіпа, кілограм 150, 120. Ну, такий. І я просто вскочила і добралася з останніх сил, я схватила його отак от за руку і притиснулась до нього. І, знову ж таки, я вважала, і я правильно розрахувала, що ці розлючені люди навкруги, вони боялися мене бити, тому що я вже була, стояла біля міліціонера, і боялися попасти по міліціонеру. Він нічого мені не робив, абсолютно нічого не зробив, для того щоб мене захистити. Но його туша стала, просто попередила те, щоб мене розірвали там на часті. Вот.

Потім підійшов цей голова, короче, цього «Русского мира» (чи що?). І я кажу: «Вот я представитель журналистики. У меня вот отобрали мой телефон». – «Да-да-да, мы вам сейчас его вернем», короче говоря. І я стала біля нього вже стояли. Тому що я розумію, що біля нього мене теж не будуть бити. Тому що він хоче зробити вигляд, що вони ж такі пристойні всі. І він сказав: «Ну, щас-щас принесут, через час, щас там через два», короче. І поки я от біля нього стояла, ну, я просто з інстинкту самозбереження просто знаходилась там, де я розуміла, що мене не будуть зараз бити. Я побачила, як прийшли якісь там «Крымская самооборона». Це десь приблизно десять чоловік, таких хлопців молодих, 18-19 років. Короче, вони там в формі такі прибігли строєм. Перед ними став якийсь чувак, тіпа, какой-то «морской волк», весь такой в чем-то, в бандане, короче.

І він, короче, стоїть перед ними і каже: «Вот здесь только что злобные бандеровцы избивали русских бабушек и дедушек. Но мы спасли бабушек и дедушек русских от этих злобных банеровцев, восстановили справедливость. И так мы будем поступать всегда. Шагом марш налево». Повернулись і кудись побігли.

І я така розумію, що реально оці, короче, хлопці, які з ним прийшли, вони через роки, для них це буде правдою. Потому що вони прийшли на місце побоїща. Їм авторитет сказав, що тут українці били «русских бабушек». І вони щас підуть і дома розкажуть: «Ты знаешь, я видел, как украинцы били русских бабушек. А один оторвал ногу ребенку и ел прямо там». І для них це буде правдою. Тому що їм людина, яка, ну, має для них авторитет, розказала їм в якійсь, тіпа, яскравій всі обстановці схожій. І вони з абсолютно викривленим, тіпа, уявленням про реальність, хоча тут тільки що «русскомировцы» затаптывали и меня, и бабушек, и дедушек, и детей, и били машины. А для них це буде теж істиною, в яку вони вірять. От.

І, на щастя, з цього моменту в мене залишилось ще відео. Тому що один із цих хлопців, яких я з собою запросила, один сидів у машині десь у дворах. Тому що ми розуміли, що в нас машину можуть відібрати. І тому про всяк випадок він був де-то там у дворах. А інший який мав, тіпа, мене захищати на цьому мітингу, короче, він не став мене... Ну, як? Він, тіпа, зловив ґав. Ну, я просто розуміла, що треба і писати, а не тільки стрімити. І я йому дала телефон, кажу: «Пиши, короче, щось». Щоб у кращій якості збереглося відео. І він десь, короче, дівся. Він, значить, мене не охороняв, і в нього залишилося оце відео. Ну, а він такий простий, короче, з народа. І коли до нього підбігли, там, тіпа: «Ты шо снимаешь?» Він говорить: «Отдай телефон. Ты шо, смеешься? Будет шо вспомнить». Ну, отак от він, тіпа, з ними на їхній мові, короче, поговорив і всьо. І, таким чином, залишилося в нас це відео з цього, короче...

І.: Побиття.

Л.Г.: Да, з цього побиття, короче, уривочок. Вот. Ну, я хочу сказати, що жінки, з якими ми поїхали, ми з ними розсталися досить швидко. Тому що виявилося, що в них не було, значить, фінансування, ну, такого. Вони, може, на щось розраховували по церковні лінії, но в них фінансування не було. І так як нас уже було, получається, п’ять человек, і нам було б уже... Ну, як ми будемо себе координувати? Що, ми будемо всі в п’ятьох ходити по одних і тих же місцях? Ми просто вирішили розділитися. І вони, оця жінка з дівчиною, вони пішли далі. Я якщо напружусь, то згадаю їхні імена. Ну, вони є у фейсбуці і так далі, вони пішли потім на війну. Так же, короче, як ми всі, і стали прес-службовцями. І я стала прес-службовцем. І той хлопець, який знімав на телефон, ми всі стали прес-службовцями в армії після цього. Ну, я в добровольчому батальйоні, а всі інші, значить, в армії. Вот.

І ми, ну, от почали кружляти, вже розуміючи... І ще, знову ж таки, в той же день, коли в мене відібрали телефон, я, знову ж таки, приклеїлась до цього головного, щоб мене не вбили там. І він мене водив десь години дві, короче говоря. І от ми стоїмо, поки вже, тіпа, все це розходиться. І от я бачу, йде дівчинка, і вона навіть без якоїсь там символіки, можливо, вона якось занадто інтелігентна виглядала. І якийсь такий шкаф, короче, от вона йде по тротуару, і от я стою з натовпом цих же «рускоміровцев». І якийсь чувак, ну, реально шкаф, такий круглий, він, короче, бере і отак от з ноги дає цій дівчині копняка. і вона вилітає на проїжджу частину, де їдуть машини. І я зрозуміла, що це, ну, тіпа, реально. І такі патрулі, от весь Севастополь, він був наповнений отаким кубками людей обозльонних, які хотіли, от шукали можливість нарешті…

І.: Відірватися.

Л.Г.: Ну, да. Пнути якусь дівчинку під машину, короче. В цей же час у нашого водія, короче, вони забрали в нього права, знайшли в дворах, вони нас ідентифікували вже, срісовалі, короче, вони, значить, знайшли його в дворах, забрали в нього права і картку з камери. Потому шо в нас була камера і два телефона. Короче, в нього забрали картку з камери. В мене забрали телефон. А вцілів тільки телефон цього ж хлопця, який знімав. Вот. Це ми були в Севастополі, короче. В нас зйомна була квартира. Але ввечері, значить, дзвонять мої «Спільно TV», кажуть: «Ліда, включи інтернет, подивись канали «русского мира». І от ми заглядаємо, а там, значить, вони зробили ролік, називається він, чи гуляє він зараз – не знаю, але тоді гуляв він по інтернету, називається він «В Саках, сука, Ленин». Значить, ці «рускоміровци»,

вони взяли мій телефон і з нього достали всю інформацію, а там були, в тому числі, відео, які ми знімали, там, для себе. І вони з цих відео намонтували, значить, ролік про те, що журналісти «Спільно TV» «организовали фашистов, которые в центре Севастополя побили», короче говоря. Там були наші, ну, от моє обличчя крупним планом, короче, і цього Вадима, який був з телефоном, що засняв, короче, як ми гуляли в Саках, короче, і сміялися з пам’ятника Леніна, короче. Вот. І це дуже швидко відео набирало перегляди. Просто за вечір там стало 100, 200, я дивлюсь, там, тіпа, 300 тисяч переглядів. Воно йшло по телебаченню, короче. І ми знаходимося в центрі Севастополя. (Сміється)

І.: Капєц!

Л.Г.: І тоді, ну, ми такі, в нас були квадратні очі, короче. Ну, ми, значить, наші паспорти, ну, квартиру я знімала на свій паспорт, там у хозяйки мій паспорт. Я розумію, що в центрі Севастополя навряд чи вона, тіпа, сильно патріотична, тіпа, старушка, яка володіє цією квартирою. Вот. Ми подивилися, коли там перший іде пором, і ми, значить, виїхали, там подзвонили, в пів сьомої, короче, ми виїхали, тіпа. Ну, ми зрозуміли, що, тіпа, ну, нам далі просто небезпечно вже. От. І, на щастя, в нас були знайомі, і ми поїхали, короче, і от ми заїжджаємо на цей пором, і я така їду і думаю: «Я ж не вмію плавати». А там же якщо, тіпа, на поромі хтось нас застане, узнає чи що, нас же щас поскидають, короче, в воду і всьо, короче.

І ми, слава Богу, виїхали, получається, з Севастополя. Я в той же день постриглася, пофарбувалася і купила перуку, короче говоря. Ну, потому що в мене було довге таке, ну, натурального кольору волосся, короче, така челочка і довге волосся натурального кольору. Я підстриглася, от приблизно як ви. Я постриглася, пофарбувалася в білий колір. Ну, для того щоби не співпадало все це. Тому що цей ролик крутився по телебаченню, і там називалося моє прізвище: Лідія Гужва, крупний план, фотографія. Вот. І купила собі перуку, короче, чорну, тіпа, таку із чолочкой, для того щоби вести в ній ефіри. Ну, для того щоб коли я буду вести ефір, вони мене бачили, що я отака, і шукали в мене далі отаку. Потім, значить, ефір пройшов, я це все знімаю, короче, і все, я вже інша. для того щоб я могла ходити по вулиці і мене не впізнавали так швидко. Вот.

Ну, це я, короче, багато чого перескочила. Ну, от я пам’ятаю, ми були, значить, знову ж таки, через мережу активістів, друзів, знайомих ми потрапили в Любімовкє, по-моєму, чи в Бєльбєкє. Ні, Бєльбєк, навєрно, і там поруч Любімовка. Короче, в готельний номер. Там був у наших знайомих, патріотів, в них був власне якийсь там готельний номер в рамках якогось комплексу. І ми там жили, короче. Це один номер, там було одне ліжко і один диван. Короче, ми там були вп’ятьох. Потому що ця ж активістка, до нас яка приєдналася, яка нам допомогла з цими людьми познайомитись. Потім у нас з’явився водій. Потім іще один журналіст зі «Спільно TV», який уже зараз загинув, Володимир Карагяур до нас приєднався. «Спільно TV» його прислало якось, тіпа, щоб він теж тут щось робив, короче. Він приїхав до мене, щоб, тіпа: «Ну, що тут, взагалі, Ліда, в Криму роблять, короче?» Я така: «Та я не знаю, Володя». От сидимо, короче, і два ж оцих самооборонівці, ми, короче, всі сиділи в цьому номері, і ми просто були ошелешені і думали, от що далі робити.

І я, пам’ятаю, був день, ми сиділи за столом, короче: я, Володя, Вадим, Валя, Карагяур і, ну, можливо, водій, короче. Ну, можливо, шестеро. От всі, хто там брав участь. І ми сиділи там за круглим столом, і я ж, тіпа, вєлікій езотерік, я кажу: «Всьо. Беремось за руки, і ми уявляємо, що пройшло...» Ну, ми ж тоді... Ну, там, три роки. Як ми тоді? «Пройшло три роки. Ми всі розбагатіли і поїхали по Криму, по місцям бойової слави, от ми приїхали в цей готель і згадуємо, як ми тут, які в нас тут були пригоди, як це було цікаво, і як нам вдалося все це подолати, короче». Всьо. Создаем мыслеформу, короче. І оце ми робили, короче, создавали цю мыслеформу. Короче, я щас можу сказати, що із цих людей, які сиділи тоді за столом, короче, двоє проявилися як просто грошізбирачі

і аферисти просто, які просто на лєту, короче, тіпа, собирали гуманітарку і крали її. Один загинув. Один – це тепер мій чоловік. І Валя, з якою ми дружимо. короче. От. Так що на красівой красной машинє приїдемо, ну, можливо, тільки я, Вадим і Валя. Колись. От.

І.: Дай Боже, щоб це сталося, звичайно. Але не все так просто і не все так швидко, виявляється.

Л.Г.: Ну, ніхто ж не уявляв, що буде. Ми думали, що оце і є, ну, небезпека, знаєте, короче говоря. А потім ти вже на війні, і там артобстріли, і ти нічого просто не можеш зробити. Це просто як, тіпа, динозавра зустріти: або, тіпа, попаде, або ні. І ти такий розумієш, що ото ще було, тіпа... Ну, хотя ні, в Криму теж дуже було небезпечно. Тому що реально ти виходиш на вулицю, от ти ідеш, і тут бачиш: джип, короче, такой, распахнуты все двери, короче, якийсь чувак лежить на землі, короче, розкинувши руки. Якісь люди з автоматами, короче, всьо трусять, бігають, кричать, короче говоря.

Ну, тобто ми постійно були, от вже після цього випадку постійно, понятно, що ми були, там той хлопець, який оцей Вадим, який потрапив теж на відео, він поїхав на поїзді в Україну, короче. Я залишилася тільки з одним хлопцем, і ще з нами був, ну, час від часу був водій. Це такий був Сергій, який, тіпа, в нього була машина, і він нам її то надавав, то не надавав, в якомусь плаваючому режимі до нас доєднувався. Вот. І ми, ну, намагалися теж, тіпа, робити там справи. І наша справа полягала в тому... Коли ми приїхали, в перший же день це було оце, значить, об’явлення цієї незалежності Криму. Так? З цього почалося. Потім ми дізналися від місцевих, що от військові частини знаходяться в облозі і про це явище облоги військових частин, короче. І ми стали їздити по цим...

Ну, тобто ми реагували на імпульси. Була безкінечна кількість якихось людей, які комусь щось казали там, потім мені хтось дзвонив і щось сказав, і ми, значить, на що ми могли відреагувати, ми реагували. І це була поїздка до військової частини, до якої приїжджали, значить, автомобілі з «зелеными человечками». З військової частини або хтось виходив, або не виходив. От в Саках от саме перше було – це були жінки, знову ж таки, дружини, матері, короче говоря. Військові просто були шоковані. Вони не знали, що робити і як реагувати. Військові, значить, не допускали журналістів на свої об’єкти. І при цьому, ну, регулярно я отримувала дзвінки: «Приедьте, нас тут взяли в облогу. Приедьте, пожалуйста». І я йому кажу: «Ну, добре. А якщо мене будуть бити, короче говоря, пустите мене до себе?» – «Ні, не пустимо. Ми не маємо права». Ну, а я, з іншого боку, ну, що ж я, не поїду, тіпа? Ну, тут же, тіпа, військові в небезпеці. Мене там можуть побити. Я ж, канєшно же, должна туда побєжать.

І була, ну, от серія таких от поїздок. І я от запам’ятала, що абсолютно і серед військових був шоковий стан, короче. Тому що багато хто не знав, що робити. Хтось, тіпа, откровєнно радів, тіпа, якимось російським пенсіям. Хтось, тіпа, щось там планував. Ну, знову ж таки, я коли пізніше познайомилася більше з армією, я розумію, що військовий – це людина, яка створена, щоб слухати наказа. І коли вони з Києва не отримували вказівок чітких. Він мені каже: «Ну, слухайте, ну, я дзвоню в Київ і питаю: що мені робити? А вони мовчать. Вони просто мовчать. А в нього дев’ять людей і частина – велика там територія, де стоять там антени, короче. І він просто не знає, що йому робити. Якби йому, там, наказали опиратися, стріляти, він би опирався і стріляв, або наказали здати зброю – він здав зброю, короче говоря.

І ми, ну, об’їхали там оті... Ми були в Саках, короче, там засняли відео. І от перша ж наша поїздка, вона якась була, ну, реально здавалося, що є можливість боротися. От ми приїхали. Там стоят эти солдатские матери, кричат. Короче, дві вантажівки з росіянами, короче говоря, в форме. Тут солдатские матери. Тут якийсь, тіпа, чувак, політрук, напевно, вийшов чи хтось там, пара офіцерів з військової частини вийшли. Жінки кричать, тіпа: «Залиште нас в спокої. Едьте откуда взялись, короче. Что вы тут делаете?» Військові там ці російські незрозуміле щось кажуть, якийсь, тіпа, брєд. І ми, значить, знімаємо все це на відео,

намагаючись, знову ж таки, побільше зафіксувати росіян, там, тіпа, покраще їх показати. По ситуації беремо інтерв’ю у всіх, хто там може дати інтерв’ю.

І раз – вони, ці військові, уїжджають, тіпа, ці дві машини російські. І ми такі: ого, значить, тіпа, можна. Всьо. Наша місія тепер – їздити по військовим частинам і відбивати атаки російських військових за допомогою стріма. Ну, я собі наче так уявляла, що всьо, тепер, значить, така наша задача – це забезпечити кожну військову частину Криму стрімерським комплектом. Пусть вони, значить, показують на весь світ, значить, росіянин злякаються, короче. І, ну, ми там... ну, в мене були обмежені, короче, якісь там грошові можливості. Ми намагалися там долучати волонтерів, ну, і, тіпа, кліч, короче, і просто поширити, ми намагалися поширити цей просто вид діяльності як фіксація, там, російських дій і освітлення максимальне. Ми намагалися до військових довести, щоб вони це робили. І надати їм технічні засоби, і переконати, що це треба робити. Вот.

А потім нас запросили, якимось чином нам дали можливість потрапити в штаб флоту, який на той момент був в облозі. Короче, це все якимись цими... Люди, там: придите на какое-то место тайно ночью. Короче, все дуже скритно. І штаб цей був в облозі, короче. Я не знаю, за рахунок чого вони там виживали: якісь там запаси їм іноді перекидали через паркан. І паркан був доволі високий. І там були, от по фасаду, там, де був якийсь більш-менш доступ, там був мітинг, короче, російський. Там сиділи росіяни, короче, і якісь там завезені їми групи підтримки. І там постоянно був кіпіш. І от ми перший день прийшли і просто хотіли зробити стрім, тіпа. Ну, от як завжди: «Доброго дня! Що ви тут робите? Скажіть, будь ласка, чого ви…?» Ну, російською мовою: «Что вы здесь делаете? Чего бы вы хотели? Ваши мечты?» І от там от, по-перше, вони не розмовляли, і, по-друге, вони накинулись на мене і намагалися забрати в мене, короче, телефон, короче. Тут мене врятував же ж, слава Богу, мій же ж охоронець з Самооборони. Ну, просто зазвичай тебе просто штовхнуть. А ето реально чувак так викручував мені руку прямо там… Він так мені викрутив руку, що потім я могла розуміти, от коли я боюся, коли ні. Потому що коли адреналін, тіпа, пропадає, то починає дуже сильно боліти рука. А потім тобі стає страшно – і пропадає біль. От реально я це зрозуміла, що адреналін знеболює. Вот. Тобто штаб з фасаду був, тіпа, під серйозною облогою. І там були і військові. Ну, тіпа, фасад там складали такі завєзьонниє, тіпа, казачкі, короче говоря. Там якісь люмпени. Ну, такі, тіпа, вони, тіпа, цивільні якоби. Ну, насправді, короче, не зрозуміло хто це. Вони там, тіпа, димову завісу, значить, створювали. Навколо були російські військові прямо в формі, короче, зі зброєю, вони там занімали всякі міста, «лежки». Ми там фіксували по мірі можливості це. Вот.

І потрапити туди, там було одне місце неподалік від цього мітингу, короче говоря. І нас туди завезли, короче, снабженіє цього штабу, вони так і робили. Тіпа, ці військові, які залишилися за парканом, вони час від часу їм туда через паркан щось перекидали. І це було поруч з цим мітингом, значить. І тому, значить, ми домовились на шосту ранку. Тіпа, треба було дуже оперативно, швиденько підбігти, короче говоря, і там через цей, ну, не знаю, доволі високий цей паркан. І я своєю, тіпа, хворою рукою. Ну, зразу ж вона перестала боліти, як тільки треба залізти.

І.: Треба було перелізти через нього. Так?

Л.Г.: Да. І ми, короче, нам хтось там… ми під’їхали, «бусік», вони такі: бігом-бігом-бігом, клац-клац, тіпа, когото-то подкинули і закинули нас в оцю військову частину. От ми туда впали, короче. (Сміється) Ну, в етот штаб, короче. І тут приходять ці со штаба, тіпа: «Ой, а хто ви такі?» Ну, ми давай же ж показувати, хто ми такі. Тіпа, вот я такая-то такая-то, вот мой паспорт, вот моя діяльність на Майдане. А они ж такие: «На Майдане?» Вот. І давай же ж… І ми такі, в нас стільки було ентузіазму. От ми, починаючи з Майдану, ми кожен день, тіпа, шуршим, ми щось працюємо, ми щось робимо. І тут ми попадаємо, тіпа, в царство такое очень сонное, такое, типа… А це було перед 8 березня, короче, по-моєму. Да. І вони такі, тіпа: «Ну, давайте чаю попьем». Я кажу: «Ну, давайте. Інформаційна боротьба. Так, пишем роліки». Ну, короче, там от я відчула оце дуже велике розшарування серед військових. І потім я говорю: «Ну, давайте вот стрім. Кто у вас тут информацией занимается?» От я заходжу, і ти заходиш – люди сидять, короче, комп’ютер, в нього там пасьянс,

і він там: ну… І він так повільно, так незацікавлено, короче. І, ну, я на автоматі свій текст, короче, свої ідеї там штовхаю всі, штовхаю, штовхаю, штовхаю і бачу, що, тіпа, дуже маленька зацікавленість в цьому. На мене дивляться, як на, тіпа, больную на голову, короче. Що ви тут робите? Вот.

Потім нас повели на якусь, по-моєму, водонапорну башню і показали, де там в «лежке» лежать ці російські військові, короче говоря, де в них там каремати якісь, на землі вони там валяються, сплять, короче, і тримають під прицілом цю ж військові частину.

Потім, ну, ми зняли пару інтерв’ю, по-моєму, з начальником, з командиром. Засняли, як командир вітає в 8 березня склад особовий, по-моєму. Один хлопець там дав нам інтерв’ю, який розповідав, що він там відданий, там, всі дєла, короче, щось там… Вот.

Ну, а потім… Як же на випустили? Невже нас викинули в цей натовп? А, ні, вони ж потім, тіпа: «Ну, ми ж не можем вас залишити тут ночувати», короче. (Сміється) Да, по-моєму, нас… Да, нас випустили просто туда, к этим, короче, к «оркам» прямо. Ну, ми, опять-таки, жити хочеться, в нас був якийсь там уже друг на той момент, який там нас на стоянці чекав, короче говоря. І ми такі, тіпа, раз вийшли, по-моєму, да, ми такі: чух-чух-чух-чух-чух, короче, с каменной мордой десь там, тіпа, затерялись, приг в машину і уїхали, короче. Вот.

І місцевий, значить, цей хлопець, він сказав: «Да, я, там, тоже этим, типа, занимаюсь: езжу, снимаю», короче. І це так от, як на Майдані, ти йдеш, ти буквально знайомишся з якоюсь людиною, у вас є спільна справа, ви там щось ділитесь якоюсь інформацією, і потім ви швиденько розбігаєтесь. Потому що ви, знову ж таки, чимось зайняті. От. Ну, це було дуже вражаюче так все це. Абсолютно для мене нові типи людей. Військові, короче, вони зовсім інші.

І.: Ну, да.

Л.Г.: Потім, з іншого боку, я розумію, що це для мене ентузіазм, потому що я любітєль. А людина вже роками цим займається. Вона вже про кар’єру думає, і про робочий час, і про те. І тут я ще прийшла, короче, і видаю, нарізаю якісь завдання, за які йому ніхто, ну, не відшкодує його безцінних зусиль, які він застосовує. Можливо, вони розуміли, що це все ні до чого не приведе.

Там ми познайомилися зв’язківця ми, короче. Я намагалася зі всіма знайомитися. І зв’язківці з цього Генштаба мене потім зв’язали з крейсером «Черкаси», який був в оточенні. Це ж, по-моєму, «Очаков» стояв і «Черкаси», вони були в оточенні. Ну, і ми теж, ми кожного дня були перед питанням: що нам робити завтра? Значить, нам потрібен був якийсь матеріал. І при тому, що я не була до цього журналісткою. Платити – ніхто мені не платив, тіпа. Ми писали картку і просили про пожертви, іноді нам щось люди кидали. І я не розуміла навіть, ну, мені дуже образливо. Тому що я розумію, що я могла би, там, як мінімум, 100 доларів за кожний репортаж мати від «Радіо Свободи». І цих репортажів я могла би робити кожен день, і в мене були би засоби, для того щоб це продовжувати. Але просто я не знала на той момент ні про існування… ні як це влаштовано ні кому це давати. Ми там чуть лі не в «Новий канал», в якусь там передачу развлєкатєльну. Ото єдиний контакт який у нас був, ми їм піхали еті вєщі. А, іншим, ну, новинові канали, вони просто брали мої стріми, короче, ставили до себе і безкоштовно використовували.

І.: А стріми де транслювалися? На платформі якійсь?

Л.Г.: Була платформа Ustream тоді. Ну, ці журналісти, вони вже знали всю цю тему. Тим більше, вони знали про наше існування ще з Майдану, короче. І вони просто слідкували, відкривали мої стріми, брали, там, тіпа, ставили в новини. А я на той момент просто цього не знала. Я знала от такий вид діяльності – стрімити. І всьо. І в мене не було ні часу, ні можливостей. І в мене була дуже велика довіра до, тіпа, цього суспільства, в якому я була. Я собі думала, що, напевно, вони б мені сказали, якби були іще якісь чи можливості, чи що. Вот.

Но, короче, підтримки цієї не було. Але був ентузіазм і було це відчуття, що, тіпа, Майдан тільки що переміг. Розумієте? І тут ми думали, що ми щас тут побєгаєм і тоже тут щось переможем. Тим більше, що це був історичний момент, і я розуміла,

що там теж треба бути, треба все це фільмувати. Ну, просто що це було, ну, дуже страшно. Тому що, знову ж таки, в нас було небагато грошей. І я розуміла, що небезпечно говорити на вулиці українською і небезпечно там вести стрім. Ну, тіпа, були якісь там острівці, де це було безпечно, тіпа, в рамках мітингу, наприклад, якогось, із машини, там, і так далі.

Але, ну, це була постійна небезпека. І, ну, до референдуму ми їздили, ми були в Феодосії, наприклад. Там мене дуже вразило, як там був, по-моєму, база морських пєхотінцев, і в них був політрук, по-моєму, Александров, что-то такое. І от він, реально він кожного дня виходив до цих бабушок. Його ж там кожного дня атакували ці команди. І я вже зрозуміла, як це влаштовано. Потому що оці от атаки на військові частини відбувалися: з одного боку під’їжджав «КамАЗ» з військовими російськими, і під’їжджав маленький «бусік» з так званими «гражданамі». «Гражданє» були різні, але в них був один і той же груповод, короче говоря. Значить, він відпускав цих граждан, вони там бегали, кричали: 9 мая, крик, короче говоря, фашисты и всякое такое. Він так от піднімав камеру, знімав, що їх, тіпа, якоби багато, хотя їх там було десять человек. І вони десь хвилин 20, короче, исполняли вот этот вот танец під військовою частиною і уїжджали. І це в них була регулярна, значить... Тоді я зрозуміла, що вони уїжджають. А навколо реально от розглядалися снайпера, короче говоря, в траві і тримали під прицілом, короче, оцей же ж там вхід у військову частину, там, нас, цих військових, якщо військовий якийсь виходив, короче. І потім вони от проводили всю цю акцію, збиралися і уїжджали. Ну, тобто, я так розумію, що знімався матеріал, який мав би показувати, що якоби тут, тіпа, народний, тіпа, какой-то гнев.

І я назнімала багато кадрів, які от показували масштаби цього. Що от військова частина, вот две машины, вот кучка людей с камерой, и вот они, значит, симулируют народный гнев, і ось вони звалили, короче. Ще я з цього нічого не зробила. Я сподіваюся, що в мене будуть сили обробити цей матеріал і у формі якоїсь розповіді викласти.

Але, чесно, от після Криму, коли я повернулася назад уже, я почала, ну, усвідомлювати цей об’єм, грубо говоря, наїбалова, який стався і на Майдані, і з Кримом, і наїбалова, яке відбувається в державі, і зі мною особисто. Тобто що от мої, тіпа, люди, від яких я, ну, думала, що вони мене підтримають: те ж саме «Спільно TV», цей колектив, ми ж, тіпа, за какую-то там правду. А потім я розумію, що вони мені ніхєра, короче, не дали мені, даже такого мікромізинчика, щоб мої матеріли десь потрапили. А я на той момент ще була, короче, тіпа, така «наивная фиалка». Я не вела навіть своєї сторінки, короче говоря, не викладала. От я не будувала особистого бренду, там, не викладала навіть, я ж кажу, на свою сторінку. Потому шо это ж, типа, шло в коллективную копилку. І я все ждала, що, тіпа, з колективной копилки мені буде в спину буде мене щось підтримувати. Вот.

А потім виявилося, що стріми всі ці десь пропали. Ну, і для мене це був, настільки, ну, серйозний удар, що я довший час просто, ну, й досі, напевно, я не переглядала вже ці відео. Тому що, ну, це дуже боляче, насправді. І мені особисто боляче, і мені дуже жалко, потому що я збирала цей матеріал, я думала, що я його збираю. От я розумію, що це щось унікальне і це щось офігенне, короче, от я його знімаю, і я ж така радію, що вот, там, доказательства для Гааги. Ну, якесь таке. Потім ти розумієш, що, да, наебали не только нас, но и меня лично. И что с этим делать – непонятно. І, ну, це дуже боляче.

На той момент я була одна, короче. І в мене в особистому житті теж, ну, вплоть до того, що хлопець, з яким я думала, тіпа, завязать отношения, він виявився просто обичним аферистом, який, тіпа: «Кидайте мне на карточку деньги», короче говоря. І він розбив, там, мою машину, короче говоря. А машина мені досталась від батька, короче, спадок. Дуже емоційно. Я єдине, я вам клянусь, я не плакала над Віктором Чміленком, але я плакала над цією машиною. Ну, потому що я була емоційно просто знищена по результатам. І плюс, зараз я розумію, що, ну, це десь рік на адреналіні просто:

от я не відчувала ні болю, ні крові, нічого, короче. І організм, оце от все разом, короче, мене, ну, накрило, короче. Я ж кажу, от кримські події, я можу щас ще повернутися до цих розповідей, но ітогом я отак от склала, тіпа, що могла, я там все позаписувала, склала і не могла, через образу я не могла до цього повернутися. Потому що якщо я зараз відкрию те, що я назнімала, то я буду знать, що отут шматочок залишився, а, тіпа, 99%, воно десь, ну, хєр зна де. І, ну, це дуже боляче. Вот. І тут почалась війна. Розумієте? І тут я потрапила на фронт. Все.

І.: А чим Крим завершився?

Л.Г.: Ну, дивіться. Крим.

І.: От ваше було відчуття, що там все, більш нічого не можна зробити в плані глобальному?

Л.Г.: Я поясню. Я просто так сумбурно від події до події, тіпа, скачу, ахронологічно. В моєму випадку було так. Ми приїжджаємо в Сімферополь. Выходит Аксенов, митинг, узнаємо, що вкрали татарина якогось і так далі. Потім ми були… в Севастополі ми були. Значить, в Севастополі мітинг, побиття, беспредел. Потім на того активіста, який прапори два зв’язував, до нього прийшли в квартиру вивалювати йому двері, короче. Його з квартири вицарапали і відвезли в участок, короче. Потім він якось... А він, я так розумію, що він там чи син якогось військового, він нормально себе почував в цьому Севастополі. Він не міг просто повірити, що з ним, який тут «кровь от крови», так можна. Він повернувся з участка до себе в квартиру, короче, і почав там жити. Потім, коли йому вже второй раз начали выбивать двери, він уже тоді зібрав, короче, речі, четверих дітей, тіпа, і дружину і переїхав. Вот.

Значить, де ми були? Сімферополь, Саки, захват частини, були, Севастополь, Потім ми були в Бельбеку у цього Мамчура, короче, велікава. Це вже було після того як мене, значить, деанонімізували в цьому Севастополі. І ми приїхали, я з подругою, з Валею, Валя йому привезла якусь там матеріальну допомогу. Я ж така бігаю нематеріальну допомогу: а давайте, короче говоря... От. І вони нас випирають, короче, з військової частини. Хоча я сподівалася, що ми зможемо там залишитися. Ну, потому що, ну, за мною конкретно идет охота, и я, такая, надеялась, короче, что... Ну, нет, они нас, типа, выгнали. І ми поїхали тоді в Феодосію. Феодосія, там Александров, там прикордонники теж абсолютно в розмазаному состоянії, афігєвшиє, які, ну, тіпа, кажуть: зайшли, короче, в наші приміщення, у нас, тіпа, позабіралі еті самиє там... зброю, у нас нема там ніяких наказів. Ми не знаємо, що робити». В мене є це інтерв’ю, цього чувака, опять-таки, під військовою частиною, там така невелика будка прямо на березі, ну, огороджена, там, тіпа, невелике в них приміщення. І він розповідає про те, що він в шоці, на них нападають, вони не знають, що робити.

І от ми збирали… Ми були в прес-центрі, коли готувався референдум. От я була в прес-центрі. І, ну, цей прес-центр охороняли чи не охороняли – там були присутні люди, військові Російської Федерації, короче говоря. Про яку свободу референдуму чи преси можна говорити. Ми в день референдуму їздили по участках. На кожному участку був такий, короче, так називаємий, я не знаю, можна його назвати смотрящим. Потому що як тільки ми туда заходили, на цей участок, ну, ми ж там: «Здравствуйте! Мы журналисты. Как у вас там всё?» І вибігає, короче, якась абсолютно російськомовна людина з рязанской внєшностью, короче (ну, це так, як в Німеччині нас бачать, і я їх теж бачу, короче), яка, тіпа… Бюлетнів було отак от, мало, короче, цих бюлетнів. Всі, значить, ці ділянки були під контролем.

І день референдуму ми зустріли в Керчі, короче. І от референдум закінчується о 20-й годині. Ми на головній площі з камерою. І ми знімаємо, як о 20-30 ровно виходить мер Керчі і каже, що вже подсчитали: «Подсчитали результаты референдума: мы с Россией». Розумієте? Ну, тобто скільки доказів ми могли зібрати цього всього дєла, стільки ми й зібрали. Вот.

І я просто побачила, що, можливо, і за мною персонально вже ведеться стеження. Тому що я, ну, завжди намагалася акуратно там писати і висловлюватись. Ну, наприклад, якщо я сьогодні пишу,

от ми їдемо по дорозі «Сімферополь – Алушта», напрімєр, чи «Сімферополь – Ялта». Да? І я пишу: «Ми на дорозі Сімферополь – Ялта». Ну, ми то поїхали в Алушту, но дорога називається «Сімферополь – Ялта». І я це пишу, короче, щось там. Я ж теж повинна постійно щось там робити, для того щоби підтримувати увагу. І в Ялті в той же день, короче, якихось ізбивають двух журналістов. Понимаете?

І я розумію, що або я сиджу… Короче, потім після Керчі ми заночували в тому місці, де колись проходив фестиваль «Казантіп». Я зараз не пам’ятаю, Щелкіно, по-моєму. І в етом Щелкіно було одне кафе, короче говоря, з інтернетом. А мені треба було ж завантажити матеріал. І от я сиджу, короче, в етом кафе з інтернетом. І за сусіднім столом сидять чоловіки, короче: «Вот, мы ездили в Симферополь с ломом, с битой Ленина защищать. Вот мы прочитали…» І там понятно, що якийсь прієзжий, ззовні людина, а эти, короче, дают тему отчет, что они там делали, как они этого Ленина защищали. І от я пишу в фейсбуці, короче, про це: ну, типа, вот я сижу, там, туда-сюда, короче, там-то, и происходит то-то. Ну, я не згадую ні населений пункт, нічого. І, короче, це я написала, і тут встает этот куратор из-за соседнего стола: «Здравствуйте!» и подходит ко мне и давай со мной закомиться: «А что вы здесь делаете?» Ну, я кажу: «Мы журналисты-документалисты. Вот мы снимаем, как волеизъявление. Это же такое… Вот смотрите, вот мы вчера были в Керчи, засняли, короче говоря…» Ну, я чуть в обморок не упала. Ви розумієте, що вже на той момент проходили вот эти вот… Це не то, що на Майдані, розумієш, тебе встрілив снайпер, ты упал, короче, друзья взяли, подняли тебя на руки, понесли красиво, и там веночек, короче. Якщо б мене злапали в Криму, короче говоря, на мене як на жінку очікували всякі, ну, вкрай неприємні речі. Я це розуміла, короче, що після того як мене вже там побили, короче, і показали по телевізору, я, тіпа, понімала, що, тіпа, можна… чим це загрожує. Я, типа, в полуобморочном состоянии вот это вот рассказываю. А в мене ще, короче, нігті були червоно-чорні, короче. Він каже: «Боже, какой дизайн!» А в мене ще, ну, тіпа, чорна кофта з червоними помідорчиками. А он говорит: «Какой у вас интересный дизайн ногтей». А я говорю: «Да, это ж по Стендалю – красное и черное». Вот так вот. Понимаете? Вот.

І, тіпа, він такий, короче, пішов. І я вже така сиджу і я розумію, що… Ну, це вже я пропустила пару цікавих епізодів. І це був день референдуму. І ми після референдуму, по-перше, не було грошей, короче, абсолютно. І, по-друге, ми розуміли, що не було ніякого розуміння, не було ніякої системності, короче. Ну, ми старалися чогось, там, не допустити. Да? От у нас була мисль не допустити, с помощью нашого стріма зупинити російські війська. Ну, от после референдума що мы будем делать? Ну, выйти на улицу страшно, короче. Єдине місце, де я можу нявкати і гавкати, – це кабіна автомобіля. От можна було би їздити ще в машині і з машини вести стрім. В машині в нас за спиною був російський прапор тут, короче говоря, отут от. Тут стояв російський прапор під склом, короче говоря. Ну, потому що ми хотіли жити.

І.: Ну, да.

Л.Г.: Ну, потому що їдеш в маршруткі і тут такий раз, блокпост. Останавливается на блокпосте маршрутка, заходить людина со страшним шрамом через все лицо и ходит на всех смотрит. И я такая сижу. Вот. Так що ми зрозуміли, що після референдуму в нас не було вже плану що далі робити і не було грошей, вже не було, тіпа, нічого. Ну, ми поїхали додому. Як? Ми відправили все, що нас може компрометувати, ми відправили камери, одяг, ми відправили «Новою поштою». Ми створили собі легенду хто ми такі, короче, що ми тут робили. Ми, тіпа, були співробітники «Нової пошти», які їздили відкривати відділення, короче. Ми домовилися, зберегла собі в телефоні «Начальник отдела Новая почта» и так далее, щоб у разі чого якщо мене зупинять. В мене була подруга, я так переназвала її телефон, щоб їй подзвонить, короче, серед ночі, вона була готова уже там это все рассказывать.

Ми ще, короче, хотіли все це засняти. Ми купили «гоу про» і хотіли її вмонтувати в радіатор, короче, машини, щоб заснять цей блокпост, короче. Но я не пам’ятаю, чому це не сталося чи, може, сталося, але там нічого особливого не було видно, короче говоря. Ну, я не пам’ятаю. Ну, це був, тіпа, план, що, тіпа, виїзд іще заснять, короче, якось. Ну, слава Богу, нас пропустили без, там, якихось питань. Ну, тіпа, «Здрасьтє!», «До свіданія!» Ми виїхали на машині. І вже цей востірг, коли вже ти переїжджаєш на українську землю і там якісь, тіпа, прикордонники – я просто реально я вже на них кидалася, обнімала їх, просто говорила: «Боже, яке щастя, яке щастя».

Ну, потому що ти розумієш, що це людина, яка не буде тебе бити за те, що ти… просто за те, що ти є, короче. Вот, уже вот мы выехали, і вже нас не будуть бити. Вот. Так ми виїхали.

І.: А далі? Передишка якась була?

Л.Г.: Ну, далі, короче, – депрессия и ужас. Потому що я ось приїхала назад, короче, і там не було якихось особливих завдань. Ну, тіпа, я думала, що от я приїду, а там же ж сидять, тіпа, досвідчені наші всі, там, керівники. А вони вже там щось налабали патріотичне. А я приїхала – а там… Ну, тіпа, я зрозуміла, що інституційно наше «Спільно TV» не росте, ну, нікуди, короче. Вот. Ні розвитку, ні акумуляції, ні не зрозуміло, як, тіпа, професіоналізувати нашу діяльність, короче. Вот.

А потім мені запропонували поїхати в «Азов». Ну, тіпа, в батальон «Азов». Ну, я, тіпа, з радістю схопила камеру і помчалась в «Азов». Потому що, ну, а що тут дєлать? Ну, і всьо, уже там нова почалася глава, короче, війна, «Азов». Потім я була в добровольчому батальйоні ОУН. Потім мій хлопець пішов в 93-тю бригаду прес-офіцером, і вже ми там стали про 93-тю знімати, короче. Це вже якось з часом вже... Ну, потім мене запросили прес-службовцем в ОУН, короче. І я стала просто вже професіонально, получається, професіоналізуватися. Просто оцей кримський період... Просто в мене є сторінка Lidia Films, і там є, ну, от з того моменту, як я почала розуміти, що треба самій щось, типу, зберігати, а не покладатися на цю базу...

І.: Ну, так.

Л.Г.: Я, значить, завела, і вона збереглася, ця з кримськими відео сторінка. Но я не можу на неї ходити. Потому що ти мені досі ще так образливо і так боляче, що це... Ну, розумієте, коли, тіпа, зі 100% твоєї праці зберігається, там, два, короче, то це, ну, тіпа, в мене ще поки, ну, немає моральних сил до цього повернутися. Хоча там, якщо ви бачили, стрім с етого корабля «Черкаси», коли вони співають гімн, короче, коли вони там дають інтерв’ю. Це я ж, тіпа, проникла на цей корабель «Черкаси».

І.: Це Валентина отой фільм, котрий створювала, вона ваші відео використовувала?

Л.Г.: Я не знаю, чи вони використовували мої відео. Я не дивилася. Я теж ображена. Вони ніяк до мене не звернулися. Вони тільки прийшли, короче, це режисер, забрав якісь відоси, і коли він сказав, що: «Вот мы были в Крыму. Но у нас было всего 500 гривен в день, короче. Что ж ты наснимешь?» Я така думаю: «Я така думаю: ах ти ж, блядь, падло!» Якби в мене було п’ятсот гривень в день, короче, шарових, я би там блокбастер зняла. В мене не було, тіпа, взагалі нічого, короче. Я по тому ж Криму їздила. І зараз ти приходиш до мене, в тебе є бюджет, короче, ти десь там... Ну, понятно, що він просто раніше почав, він раніше професіоналізувався. І мене це настільки образило, що мою роботу використовують, тіпа, люди і в отвєт, короче, даже не написав мене в титрах, короче, нічого. Я просто з цього фільма подивилася тільки титри, короче, і там не було нашого внеску. Поетому как бы вот. Мені це дуже, ну, досі образливо все. І, тим більше, ну, опять-таки, як знакомий напел по телефону, короче, я вважаю, що можна більше розповісти про ці речі. І там теж були люди… Ну, от ми були на кораблі «Черкаси», і я там записала інтерв’ю з капітаном цього корабля, короче. І, ну, уявити цей накал: у нього там пєрвий помошнік сваліл, короче говоря, пол екіпажа сваліло. І ось він один, короче, на цьому кораблі вони, значить, тримають оборону. І от їх теж зрадила вся наша держава, короче.

І.: А оцей запис, він десь є?

Л.Г.: Ну, думаю, да. Думаю, да.

І.: На вашій сторінці там його можна знайти?

Л.Г.: Ні, він не був на сторінці. Тому що на той момент я не робила стрім, я записувала на майбутнє. Потому що на той момент там були я і от Володимир Карагяур, який загинув от пару років тому. Вот. На той момент це було, ну, я вважала, що це небезпечно для цієї людини, поки ми були в Криму, це викладати. В мене є, короче, кілька архівних записів людей, які давали мені інтерв’ю в Криму, які на той момент було небезпечно світити. Я сподіваюсь все ж таки, що моральні сили мене, тіпа, знайдуть,

і я зроблю власний матеріал про Майдан і про Крим. Там чого нема в зйомках – можна розповісти. Але, ну, я вважаю, що це досить теж цікаво. Вот.

Ну, і це вражає. Вражає, тим більше, що оцей же ж на «Черкасах», капітан «Черкас» – це був один із небагатьох, які пустили нас до себе. Потому що дуже багато було такого, що реально: «Девушка, придите спасите нас от русских военных. Но если вас будут там убивать, мы не пустим вас на территорию військовой части». И ты такой понимаешь... Ну, я короче, це був реально випадок в Севастополі. От я під час інтерв’ю з військовим, який, тіпа, зголосився нам дати інтерв’ю. Ну, ми стрім вели, тіпа, ми його не показували. В мене є запис його обличчя, з обличчям (на майбутнє), а стрім вівся зі спини, він просто розповідав, значить, що відбувається. І тут же в цей момент мені дзвонить оцей військовий, короче. Я йому говорю: «Ну, да, говорю, ми щас закінчим тут інтерв’ю і поїдемо до вас». І ми, короче, щось там закінчили, зібрали речі. Ну, ми не могли не поїхати. Ну, наші військові просять про допомогу. І ми приїхали, десь там по ачили, паркувалися в темряві. От я пам’ятаю ці відчуття, от реально ровно на ватних ногах ты, типа, идеш, короче, в ожидании, что тебя сейчас упиздят, короче, а доблесні військові поспівчувають через паркан. Но, к счастью, короче, когда мы приехали, там они уже побили каких-то других журналистов и уехали. І уже, тіпа, там нічого не було. От.

Ну, а з іншого боку, ы от на війні теж було дуже складно з військовими, ну, перший час, короче. Потому що вони дуже боялися будь-якої взаємодії. Взагалі будь-якої взаємодії. От. І тільки з часом вже якось розслабились. І, ну, я вважаю, що я доклала зусиль. І, слава Богу, от мене попустило. Потому що в мене, от я вийшла на Майдан, і я включилась в эту беготню по спасанию человечества. Да? І оця біготня, теж у неї є кінцева точка. Значить, це ми... я записую інтерв’ю з командиром 93-ї бригади Клочковим. Ну, тоді свіжим, він тільки заступив. І ОУН-івське начальство поїхало до нього спілкуватися, а я поїхала з ними. Я вже на той момент була журналісткою трошки, я вже робила репортажі. Я думаю: «Ну, от я запишу, значить, командира, що він скаже». І я записую з ним інтерв’ю. І він каже: «Я вважаю, що українських міст мають бути обличчя героїв. Я вважаю, що це треба документувати і зберігати для майбутнього». І я така: «Ого. Фух. Вот. Він теж так вважає. Нащо ти будеш щось робити? Я уже не одна. Вот Клочков тепер буде цим займатися». І реально в цей момент я зрозуміла, що, ну, да, на мне одной свет клином не сошелся, можно уже попуститься. Вот Клочков понимает.

Ну, опять-таки, це зараз ми такі звиклі. От я йшла по Оболоні – і там обличчя героя. А тоді вже такого не було. Тоді все, що могла побачити пересічна людина, – це був Гончаренко этот за русский язык, который сейчас, типа, провідний патріот. Ну, хорошо, Порошенко, там, этот. Ну, обличчя політиків. Це політики. Це специфічні люди, короче, зі специфічним бекграундом, і на їхніх обличчях все це видно, вони транслюють, насправді. Ну, і це не так приємно. І ми ж уже зараз забули про ті часи, ну, тодішні. Тоді у людей був телевізор і наружная реклама. Це ми щас так в ютубі ти можеш бачити три мільйона блогерів, і це все розмито. А тоді мені вважалось, що це принципово, що нарешті обличчя, в медіа мають попасти порядні люди, в яких на обличчі написано щось інше, ніж у всіх цих людей, яких ми вже устали видеть и, ну, сколько можно? І от я від Клочкова, я ж кажу, на той момент... Це зараз для нас, ну, тіпа, нормально, давайте героїв пофотографіруєм і повісим. А тогда я дивлюсь: «Боже, військовий. Військовий, а такий розумний». (Сміються) Вот.

І в цей день я видохнула така: ну, всьо, короче, всьо, Родіну спасуть і без мене, короче. Можна розслабитись трошки. Ну, і я розслабилась, почала розслаблятися. А, значить, мого хлопця запросили в 93-тю бригаду. Ну, в прес-службу. Так як я його, значить, на фронт запросила свого часу. Бо на фронті це теж, короче, не кожна людина готова їздити під обстрілами, вот это вот, короче, все делать. Ну, опять-таки, без каких-либо перспектив. Ну, просто на фронті це зручно,

що тебе постійно годують, короче, і якийсь одяг дають, і можна навіть іще й бензину напросити. Вот. Тобто можна безкінечно продовжувати цю, короче, медійну діяльність. Но в мене була та складність, що в мене була машина, і я була одна, і я хотіла, щоб мене вже хтось знімав на камеру, щоб я могла щось говорити, і потрібен був оператор. І кілька людей, які, там, дуже хотіли потрапити на фронт і мені обривали месенджер, тіпа, після того як вони побували на фронті, вже десь завіювалися, або коли ти їм кажеш, тіпа: «Ну, давай, чувак, короче, едем, нужен оператор», то вони зникали. Вот. А от Вадим, той хлопець, в який їздив з нами Крим і який попав на відео і потім поїхав, короче, з Криму, ну, потому що він не міг, він же не може покраситься, короче, как я, и измениться радикально. Він от фашист, короче, крупним планом по всему кримському телебаченню.

І я його запросила, короче: «Чувак, хочеш, тіпа, буть оператором, приїжджай, тіпа, їздити на фронт зі мною – давай приїжджай». От. І він приїхав, і ми почали з ним їздити вже по фронту. Потрапили в батальйон ОУН, стали його прес-службою, нас запросили, короче, бути прес-службою. Вот. А потім 93-тя побачила, що кадри пропадають, і запросила його до себе, і там він став прес-службою. І вже ми разом, короче, вигадали оцей фільм, короче, про 93-тю бригада, щоби задокументувати. Ну, на той момент ніхто цього не робив. Ну, в тій формі, в якій ми робили. Тому що на той момент в моді було таке: сидить військовий і розповідає про свої почуття і патріотизм і чому він пішов на фронт. Ну, і, чесно кажучи, у всіх абсолютно однаковий текст. Потому що це універсальна річ, і вони нічого нового і сказати не можуть. От.

А наш підхід був у тому, що ми збирали хронологію і розповідали про події. От. І ми почали робити своє кіно. І це допомогло мені, ну, справитись з оцими, короче, образами, з усією біллю і, ну, трансформувати всі ці речі в якісь дії. Отак. Я й досі, короче, на цьому. Я от реально, як муха в янтарі, короче, Майдан уже так отбросила. Потому що це боляче дуже. Ну, опять-таки, мені боляче, через те що мене особисто зрадили, короче. Хоча все інше, от окрім мого професійного якогось там самолюбства чи, там, як це називається, амбіцій, все інше там було просто, ну, якимось подарком долі. Я дуже щаслива, що я брала в цьому участь, і для мене це, взагалі, ну, найкраще. От. А потім вже почалася війна. І ми от зараз досі, короче, в цій...

І.: В війні. Да?

Л.Г.: Ну, я не переживаю цей стан як особливий, чесно кажучи. Можливо моя психіка створена, можливо, для того щоб цим займатися. Я потрапила в свою…

І.: У своє середовище.

Л.Г.: У своє середовище, да. Я орієнтуюся, мені там нормально.

І.: Своя стихія. Так?

Л.Г.: Да.

І.: Тобто комфортно почуваєтеся?

Л.Г.: Ну, да. А потім, у мене вже сформувався круг таких самих АТО-шників і так далі. Ми серед себе кучкуємся, і нас немало, нас абсолютно достатньо. І от зараз я можу приїхати майже в будь-яке місто і через п’ять хвилин найти якогось там АТО-шника, грубо говоря, чи майданівця, і в нас уже буде спільна мова. Тобто для мене оці всі...

І.: Широке коло таке.

Л.Г.: Да. Ну, от в рамках України воно безмежне. І за кордоном воно вже є. Коли ти належиш до чогось такого великого, то ти знаходиш цих людей, які до того ж належать, і вам є про що говорити якось.

І.: Ну, а от ви цей фільм зробили, так, про 93-тю, ви кажете.?

Л.Г.: Ну, ми зробили дві серії і зараз шукаємо фінансування на третю. Тому що, ну, ми записали настільки... Там дуже, опять-таки, 14-16-й, це все про 14-й (тире) 16-й рік. Там настільки було багато подій, що ми проходимся буквально коротко по кожним, по найбільшим битвам і найважливішим позиціям. І то, це, от я ж кажу, це дві годинних серії, короче.

І.: А як це? Ви самі знімали? Чи ви збирали теж матеріали?

Л.Г.: Ми знімали самі і ми збирали матеріали. В нас був професійний оператор. І ми всіх, кого могли, ми збирали матеріали. І там, де нам не вистачає власного матеріалу, наприклад, з Донецька, ми беремо, ну, деякі, там, клаптики, наприклад, обстріл українських позицій «градами», які стоять в Донецьку. Ми беремо це з ютуба, пишемо: «Взято з ютуба такого-то». Потому що, ну, ми хочемо, щоб фільм був повністю документальний, щоб, тіпа, конкретно кадри були з того місця, з того часу, і все, щоб воно відповідало, і робимо для цього все.

І.: А що, ви прямо з камерою були в оцих гарячих усіх моментах?

Л.Г.: Ну, Я була в батальйоні ОУН. Спочатку в «Азові» я була. Но там в «Азові» просто, по-перше, це велика структура, і вона складається з людей, які вже до того знали, там, у них були свої якісь там відносини, короче. І я не могла там потрапити на фронт. Я там сиділа, короче, щось в штабі, там Білецькому знімала роліки предвиборні, короче. І тут мені знайомий каже: «А я, – каже, – щас в батальойні ОУН в Пісках в окопі Хочеш, тіпа, сюда? Приїжджай». Ну, я, канєшно, хочу. І поїхала. А там ти заходиш з камерою от реально на передову. Там пехотинець цілиться, кудись там стріляє, там то, там сьо, тут «гради», тут танкісти і я. І всьо. Ну, і де я маю бути?

І.: На передовій. Так?

Л.Г.: Да. Ну, це класно. Це цікаво. Ну, опять-таки, там, канєшно, є ці речі, коли ти не чуєш… Наприклад, в броніку перший раз на цій же позиції, тіпа, самая передовая позиция, короче, третя точка. І там такий підвал, значить, під будинком, і з підвалу там одразу через двір окоп, короче, тіпа, лінія окопів. І вот, короче, ми ночуємо в цьому підвалі, і я, значить, ночую в броніку. Потому що, ну, щоб, тіпа, якщо треба буде вибігати, то, тіпа, щоб не тратити час на то, щоб його вдягати. От реально, коли ти спиш в броніку, він же важкий. Тобто ти отак лежиш. Ти, тіпа, так повернуться ти не можеш – він важкий. Я пам’ятаю, що за ніч я три рази перевернулась, а потім набік. Це така задача, короче. А потім я ще пам’ятаю під ранок всі кричать: «Гради, гради!» Короче, бегать начинают. А я така розумію, що це унікальний матеріал, но мені так важко. І я така: блін, от я не можу. От, ну, не можу я встати, короче. Ну, і, кроме того, це трошки ж і страшно. Ти такий, тіпа, ну, це, по-перше, треба з цим броніком разом подняться сейчас непонятно как. А потім ти ще маєш кудись вибігти, где тебя может ебануть цим снарядом, короче. (Сміється) Оце, я пам’ятаю, один раз я точно стратила, потому шо я никуда не побежала. Вот.

І.: Да-а.

Л.Г.: Бачте, я не замерзла – мене так трусить від цих розповідей всю аж.

І.: Я просто дивуюся. Це адреналін виникає, коли асоціюєш це з пережитим, то... Я сама відчуваю це, коли слухаю це все, і, ну, переймаєшся. Тому що реально це ж 14-й рік, і там, ну, було багато небезпеки.

Л.Г.: От я вам розкажу про Крим сьогодні. Хронологічно не вийшло. Но хоча б, тіпа, найкласніші випадки. От по дорогі, значить, ми зняли в Сімферополі квартиру. Це ж завдяки цьому Карагяуру. Потому що Карагяур приїхав з фінансуванням. Ну, він давніше був в цій тусовці, він уже розумів підхід. Він там щось зробив якийсь стрім на фейсбуці, йому купили фотоапарат. Я така сиджу: блядь... Ну, неважно. Просто Карагяур нам показав, що треба зняти квартиру, короче говоря, взять техніку, взять машину і, тіпа, не просто бігать там, тіпа, а щось робити. І от ми, короче... Ну, ми жили спочатку з ним на одній квартирі, і, тіпа, нам так було дешевше. І ми поїхали по цій дорозі «Сімферополь – Ялта» кудись. От ми берем і в нікуда, короче... А, нам донесли, що... Я щас скажу, ладно. Чи це не відомо, коли ще випуститься? Тіпа, зараз це нікуди не піде?

І.: Ну, як скажете, то не піде зараз.

Л.Г.: Ну, я просто не знаю, чи ця жінка виїхала. Там, по-моєму, в Анапі. Це перше місто після Сімферополя. Значить, там директор автовокзала, вона патріотка, короче, їдьте до неї. І от ми приїжджаєм, короче, в це місто. Я по дороге ж написала, що мы на дороге «Киев – Ялта», короче. Ми потом узнали дякую, що в Ялте там побили тех журналистов. Но мы вышли, значит, в Анапе, как умные. Зайшли на цей же ж вокзал, щось там познімали. І я от пам’ятаю це відчуття, що я виходжу з машини, и я понимаю, что я под угрозой с этой камерой, что я уже в небезопасном месте. От ми зайшли до цієї жінки, короче, вона директор цього ж автовокзалу. Вона нас запросила. Така, короче, вона елегантна. І вона нам дала інтерв’ю. Ну, ми її якось зняли, по-моєму, я не пам’ятаю, чи ми робили стрім, но ми от зняли з нею інтерв’ю: що от відбувається в цьому, як оцей захват відбувається, які там настрої, як люди себе поводять, короче говоря. І вона, по-моєму, там залишилася, короче. Хотя, може, й ні. Тому що...

І.: Ну, да. Вже часу стільки.

Л.Г.: Час пройшов. Не факт. Можливо, там якісь місцеві більші авторитети захотіли бути директорами этого автовокзала. І от мені це запам’яталося, як така якась благородна така, сильна жінка, як вона розповідає про вот это вот сгущение оцього морока,

і що вона там залишається серед цього ворожого міста, де плакати, бігборди «Нет фашистам!», «Стоп Майдан!» И вот мы в этой коморке какой-то з нею таємно записуємо це інтерв’ю про те, як, тіпа, завойовується цей Крим. Вот. Це, ну, було дуже зворушливо.

І.: Коли бачиш таку людину, то так переймає.

Л.Г.: І вона залишається в небезпеці. Мы-то, типа, сняли вещи и...

І.: І пішли.

Л.Г.: Да. А вона там залишається. І я не знаю, як вона там залишилась. Вот. Таке, короче.

І.: Ну, багато людей було в небезпеці. Люди до кінця не розуміли, але люди і ризикували дуже. Бо є люди, які всім ризикували. Особливо ті, які там залишалося, або навіть ті, які виїжджали, але на той момент вони ж цього не розуміли. І для того щоб виїхати, це теж треба рішення прийняти. Це треба теж, щоб тебе підштовхнуло щось таке дуже серйозне. Тому що є люди, які там будинки все життя будували і покинули це все діло. Це, ну, я просто так деколи стикаюся і думаю. Це важко навіть уявити. В людей просто життя перерване абсолютно. Такі серйозні події.

Л.Г.: Ну, я пам’ятаю, що коли я була маленькою, я, тіпа, читаючи, там, історію, я думала: от класно було в 17-му році. Це ж було так все було цікаво. Ну, це ж тоді там був двіж, зміна цих... І я щас розумію, що я потрапила в цю, короче, мясорубку. І, да, це цікаво. Але, ну, це дуже дорого коштує. На ці місця в театрі дуже дорого коштують квитки.

І.: Да. Да. Декому коштують. От як ми говоримо сьогодні про цей будинок. Люди скільки вклали в те, щоб побудувати дітям такий будинок. І вони його тут же побудували і тут же втратили. Втратили все.

Л.Г.: Ну, ви знаєте, просто в моїй особистій долі в мене от моя бабуся, короче, в них був будинок в Черкасах. Вони дуже там довго його виплачували. І потім через те, що вона... Ми там всі над цим будинком тряслися, короче. І потім через те що вона не хотіла залишити цей будинок, вона вже дуже довго там жила, його там щось сторожила, сторожила. Ну, і їй було там одиноко і погано. І потім одного разу, коли її дочка була в гостях і збиралася уїжджати, то в неї стався інсульт, короче говоря. І я розумію, що от сидіння на цьому місці, в цих Черкасах, і милування оцими стінами цього будинку, зрештою, зіпсувало їй кінець її життя. Потому що треба було просто вчасно зреагувати, звалити, зрозуміти, що є життя і є будинок. І в мене, ну, от в моєму особистому житті мене життя, короче, що стосується будинків, воно реально мене два рази отак от навчило. Так сталося з батьковим спадком, що я дуже хотіла жити в будинку, який він побудував. Но, на жаль, мені довелося вибирати, короче, або вкласти своє життя в боротьбу за це, короче, або взяти якусь там частину грошей і забути. І от мене життя два рази навчило, що, ну, краще...

І.: Відпускати.

Л.Г.: Да. Ну, от є я, моє, там, життя, є матеріальні цінності. І...

І.: Життя завжди важливіше.

Л.Г.: Да. І той же самий Віктор Чм... Ні. Саме страшне було – це машина, насправді. В мене найбільша моя цінність матеріальна. Тому що машина – це... Батько мене посадив за кермо десь, ну, буквально за півроку до того, як він помер, короче. І це був величезний такий джип, короче, Kia Sorento чорний, короче. І от я на ньому сіла, короче. От він мені… І це була настільки от для мене емоційна, взагалі, машина. Бо я ще довго здригалася, коли її бачила, тому що думала, що це батько приїхав. Тому що це була його машина, і от він мені її віддав. І це був такий мій спадок від батька. Індивідуальний мій будинок, за який я, там, тіпа, дуже переживала. І я вважала, що я ж, тіпа, абсолютно не здатна заробляти, і це я ніколи, там, в житті... Це, тіпа, така була сверхценность во всех отношениях. І от я коли їздила на Майдан, я теж дуже боялася за цю машину, там далеко її... І одного разу був у мене в гостях оцей Віктор Чміленко, про якого я розповідала, оцей фермер з Кіровоградщини. Ви знаєте про нього. Да?

І.: Звичайно. Звичайно. Герой Небесної Сотні. Такий дуже порядний, дуже такий приємний чоловік.

Л.Г.: В нього месіанський був вогонь в очах. Ви розумієте?

І.: Да. Він такий якийсь неземний просто.

Л.Г.: Да.

І.: І я знаю, слухала інтерв’ю, його побратим, дуже близький друг, з яким вони вдвох...

Л.Г.: Олександр.

І.: Да. Такий величенький.

Л.Г.: Да. Олексій, вірніше.

І.: І такі от люди, прямо проукраїнські, від української землі, такі фермери. Такий образ у нього.

Л.Г.: Ну, але він же, розумієте, він же ж не бігає, там, не збирає на свою діяльність, як половина моїх аферистів, яких я по дорозі спіткала. В нього господарство.

В нього все нормально. Він на самозабезпеченні. Він дарує, він може собі дозволити дарувати. І от він сидів у мене на кухні. Ну, тоді ж всі, там, ходили один до одного помитися чи що, короче. І я йому... Він щось там покупався чи що, короче, я вже не пам’ятаю. І от я показую йому своє кіно, короче. Він: да, такий, оцінив, тіпа, гарне кіно, моя короткометражка. Я кажу: «Ну, от мені все що страшно». Ну, мені реально було страшно. Він же мене з подругою заставив вийти на вулицю і тримати плакати. І нас при цьому фільмували. І це зараз мені наплювать уже, я і так уже медійна особа. А тоді я просто тільки очікувала... Він каже: «Ну, чого ти боїшся?» Я кажу: «От мені класно, – кажу, – но я боюся. Кожного разу і кожної акції я боюся». А він каже: «Чого ти боїшся?» Ну, я кажу: «Я боюсь, що я втрачу машину». А він каже: «Ліда, невже ти думаєш, що ти за все життя не заробиш на машину?» Для мене це настільки було невероятно, що я зароблю? Я: «Ну, да». Він: «Та нє, – каже, – буде ще в тебе. Ти побачиш. Це не найстрашніше, короче, в житті». Отак от він мені сказав.

І потім реально так сталося, що ця машина постраждала, там, я її продала, короче. І в мене стільки було з тих пір машин цих. Ну, реально. Мені і дарували, і давали, і я купувала вже. І я просто... От його слова виявилися пророчими, що: «Не бійся за вот ету вот хрінь і не думай, що ти не здатна». Я вже і заробила на ці машини, короче, і все це. Ну, він мене дуже вразив просто.

А він тоді нас примусив з подругою, короче, ми стояли біля метро «Позняки», короче, з таким плакатом, не з плакатом, а на простирадлі там було написано, тіпа: «Ти добре облаштував свою каюту, але вона на Титаніку». І от ми стояли, короче, з цим добром, і до нас люди підходили. І оце він з нами зробив. Потому що, ну, я би, мені не прийшло би в голову. Потім мені Юля, моя подруга, каже: «Що, пошлі стоять, короче, на Позняках». І там же, ну, реально якісь люди під’їжджали, короче, з Майдану, нас фотографували і уїжджали. І я понімаю, що теж людина була, напевно, на службі, там, чи десь, чи на заробітках, що він документував наші, короче, дії. Я стою, трясусь, короче, всього боюсь. Ну, потому що я... в мене недавно помер батько, тіпа, мене ніхто не підтримує, я ж розумію, що я в Україні, де нема правової держави. Я, короче, вся така «нежная фиалка», короче. І з цим плакатом, короче. А люди ж різні підходили – хто чай принесе, а хто: «Та вы что? Та что вы, за этого Мустафу Найема? Да он же ж там, типа...» Короче, вот. За компанію, короче, розумієте, можна чого завгодно добитися. От я за компанію там з’явилася, короче. І чому я залишаюся в цьому двіжі? Теж заради компанії. Потому що, ну, там такі круті люди і такі класні.

І.: Ну, так, знаходиш своє середовище. Але ж ти його не просто так знаходиш, а знаходиш те, що тобі імпонує, відгукується і де тобі комфортно. І навіть якщо це вимагає надзусиль якихось або навіть жертви якоїсь певної.

Л.Г.: Ні. Надзусилля і жертва – це було вивчати економіку. Розумієте, що таке для дитини, яка пише вірші і всякое такое, вона йде, короче, в інститут, вчить якусь херню, короче, яку вона ненавидить там, і розуміє, що все життя пройде в цій херні? Після того як я здала всі ці екзамени в економічному університеті, мене, короче, не злякати цими атомними бомбами і всім. Потому що, ну, ото було жахливо оця безвихідь, короче, і, ну, одинокість, короче. А зараз, ну, це вже щось цікаве. Я от фільм зробила. В мене, ви уявляєте, що півтора мільйона переглядів англійською мовою цього фільма, короче. Я відкриваю там...

І.: А ви субтитри робили?

Л.Г.: Ми озвучку зробили повноцінну. І мені страшно. Відкриваєш ютуб – а там реально 50 тисяч людей передивилися мій фільм за сьогодні. (Сміється)

І.: Це така маса людей. Це просто...

Л.Г.: Да. Потім ютуб заблокував мені канал. Не заблокував, а придралися із-за дрібниці, короче говоря. І вони зараз мені там попередження викотили. І зараз, тіпа, вже менше. Зараз у мене всього там п’ять тисяч переглядів день, короче. Вот. А от тільки що, там, буквально два місяці назад це просто був розрив. Ну, і це приємно.

І.: Це результат. Це приємно, звичайно.

Л.Г.: Ну, а от після того всього, що сталося, і після війни, бажання Україну покинути немає? В Німеччину ту ж саму.

І.: Ну, іноді є. Іноді є в мене бажання Україну покинути.

Ну, але я, дивіться, прожила десять років в Німеччині, я розумію, що еміграція і туризм – це різне. Вот. І, ну, от, наприклад, якби я поїхала... Я була в Німеччині, коли був перший Майдан – оця Помаранчева революція. І мене аж прям викручувало, що я не можу взяти в цьому участь. Розумієте? От я приїжджала тоді в Київ, тіпа, вже під кінець цього всього діла. Я ходила там навколо, я дивилась на цих людей – вони були такі афігенні, короче, які там всередині. І мені так хотілося до них долучитися, но я не знала як. А от під час другого, от якби я була десь там в еміграції, то я би ще пропустила один Майдан? Ну, це було б скучно. Ні, іноді, тіпа, коли думаєш про матеріальне, дивишся, як там... Ну, от я, наприклад, в мене зараз мрія – стати пілотом. Ну, от купити літак. Ну, купити, там, чи не купити, но стати пілотом коштує 10 тисяч доларів. Ну, і купити літак, самий мінімальний, там, де-то тисяч 30 коштує. Я не знаю, як це зробити, але от я хочу. І я відкриваю, наприклад, американські сайти, де ці продаються літаки. І там, значить, можливість взяти їх кредит. І ти дивишся, короче, що цей літак можна взяти в кредит, короче, з виплатою 300 доларів в місяць. Ви розумієте?

От якби я була американкою, в мене не було б взагалі... От щас я така думаю: блін, як, що там, як це влаштувати, щоб оці були гроші, там, на права? А якби, я ж говорю, ну, просто я хоча би приблизно отак от з таким же самим, не знаю, суспільним становищем, як я зараз, короче, жила би в Америці, то просто ці 300 доларів в місяць, я б їх не помітила просто. Це люди платять за телефонні розмови, короче, чи за комуналку вони платять. І ти, будучи американцем, для тебе от мрія стати пілотом, вона набагато ближча, ніж зараз для мене. Мені, там, доведеться, я не знаю що, я щас не уявляю що зробити, щоб цю мрію втілити в життя. Я про це іноді задумуюсь.

З іншого боку, я розумію, що, тіпа, от переїдеш ти в Америку – будеш дивитися на Україну: а як там вони, а як сям, короче, і теж будеш думати: «А чи правильно я зробила?» Тіпа, старатися для дітей? Можна згадати долю Нігояна того ж самого, якого батьки втекли з Нагорного Карабаха, щоб жити в мирній країні. І, ну, тіпа, до чого це призвело? Тому я вважаю, що іноді хочеться. Але я вважаю, що в такому суперглобальному сенсі це не так вже ми погано тут і живемо в Україні. Але 100% ми тут живемо цікаво. І, знову ж таки, от я коли жила в Німеччині і я приїжджала час від часу в Україну (десь от раз на рік), я... От це по моїм відчуттям. Розумію, що для когось іншого буде інакше. Але для мене це було: от я коли приїжджала в Київ, я розуміла, що все, що я роблю там, важливо тільки по відношенню до цього.

І.: До цього життя.

Л.Г.: Да.

І.: Тобто досвід якийсь, додаткове розширення свого світогляду і так далі, бачення більше як би професійно, можливо, якихось речей. Ну, десь да, десь да. Тому що ти можеш бути, мені здається, таким от повноцінним і сам собою тільки на своїй землі. Ну, і в своїй культурі. Можливо, тобі, для того щоби десь вийти вже на глобальний міжнародний рівень, треба досягти дуже високих висот. Але і тоді, мені здається, ти все рівно залишаєшся нації повинні, яка тебе тримає до цього місця, і ти там маєш вже трошки іншу місію, коли виходиш на такий рівень уже високий, я маю на увазі.

Л.Г.: Ну, я думаю, що от місію можна мати, ну, або, тіпа, на супервисокому рівні, або тільки живучи тут.

І.: Ну, да, да. Але я маю на увазі, що навіть коли ти виходиш на суперрівень, якщо брати навіть митців, які кіно знімають і так далі, все рівно вони черпають натхнення де? Тільки там, де вони народилися, і в тій культурі, де вони зросли. Тому що це є істина, та, яку ти несеш в собі. Чим ти можеш збагатити сучасний кінематограф? Тільки чимсь таким, яке є не схоже на інше?

І.: Місцевим.

Л.Г.: Тільки тим, що ти в собі несеш. Все.

І.: Да.

Л.Г.: Ти не повториш того самого Спілберга. Не повториш. Тому що він є самобутнім сам по собі. І так само й інші. Тому так.

І.: Ну, от, ви розумієте, от в Україні, коли я дивлюсь на людину, я вже знаю її біографію приблизно. Десь за перші п’ять хвилин спілкування я вже цю людину, її, тіпа, образ, зчитала.

А за кордоном не так. За кордоном ти не можеш так комунікувати. Тому що ти не знаєш цих культурних кодів, цього всього маленького, файного, що треба, ну, відчувати.

І.: Так. І ти не можеш читати. Тому що для тебе це мова, навіть не вербальна, а чисто візуально-смислова, вона для тебе є незрозумілою.

Л.Г.: Ну, да.

І.: А це ж з дитинства це все в тебе заходить. І воно є, можливо, не завжди в свідомості, а десь поза свідомістю, в підсвідомості сидить, через якийсь там інтуїтивні коди.

Л.Г.: Ну, я просто попадала в достатню кількість якихось там неприємних ситуацій. Ну, не таких супернеприємних. Але все одно, я розумію, що ти хочеш на якомусь більш тонкому рівні з людьми. Але вони тебе не так розуміють, тому що твоя мова не така. І, знову ж таки, ну, тіпа, це складно. Да.

І я вважаю, що просто, опять-таки, ми живемо в час змін, глобальних змін. От з того моменту, як я розповідаю вам про Майдан, я вважаю, що треба згадати про матеріально-технічні засоби того часу. Потому що вони змінилися за ці сім років. Зараз от стрім – це, тіпа, на фейсбуці ти нажав кнопку і пішов. Ну, це зовсім інше. Світ глобалізується. І я сподіваюся, що оці зміни, вони, тіпа, і нам на краще теж будуть, українцям, і теж змінять оцю парадигму, що, да, звичайно, класно жити там десь в Америці, і в Нью-Йорку, і в Вашингтоні, там, для кар’єри. Але ця пропасть, вона зменшується все ж таки. Вона велика, але вона не така неосяжна, як вона, там...

Ну, от в мене дома є, наприклад, книжки, короче, перефотографовані. Моя мама, там, батько, вони ж, тіпа, цікавились всім, і запретной вот этой всей литературой тоже. Ну, от у мене зшиті з фотографій книжки. Ви уявляєте, який об’єм праці треба було людині зробити, щоби почитати хоча б книжку? Сфотографувати, проявити тайно где-то ж там же ж, непонятно как, типа. На этом «Химволокно» где-то тайно договориться, чтобы сшили. І воно потом дома зберігається. Да? І, тіпа, побачити фільм – це вобще...

І.: Ой, та я ж іще пам’ятаю, як ті фільми, там, копіювалися з касети на касету. Це ж взагалі. А тепер ти кнопку нажимаєш в інтернеті і дивишся все, що тобі влізе, що тобі треба.

Л.Г.: Ну.

І.: Це так. Це створює можливості, до речі, те, що ви кажете. І Україна як країна, в якій все зараз дуже динамічно відбувається, є купа творчого потенціалу. Для мене здається, що в інших країнах... Ну, як? Є різні країни. Зараз у світі багато чого відбувається. Але Україна на передовій. В плані різних процесів: і людських, і психологічних, і наукових, і то, що війна. Ну, війна, вона ж все загострює. Вона загострює всі відчуття життя, будемо так казати. Мені здається, що Україна, не дивлячись на те, що нам здається, що ми зараз в далекій, там... на дні, дніщі...

Л.Г.: Та ні. Треба поїхати десь в Афганістан, там, в Індію. Хоча б в Індію навіть поїхати, і ми завжди зрозуміємо, що: «Боже мой, в мене дома є гаряча вода».

І.: Да, да, да.

Л.Г.: Моя нога скрізь ішла по асфальту, поки я сюди ішла.

І.: Чисто, кругом прибрано, що б там не казали.

Л.Г.: Да.

І.: І, ну, ти живеш як... Я теж у Європі була, і я розумію, що в Парижі, там є такі засрані, вибачте, місця, що там просто не можна ні пройти, ні ступити, і дуже неприємні для відчуття місця, і дуже з неприємними людьми, я би так сказала. Тобто ти потрапляєш... Отак от сто метрів від центру Парижу – і ти потрапляєш в такий квартал, де тобі дуже моторошно і дуже неприємно. Можна і випадково потрапити навіть в такі частини міста. Так що я думаю, що тут, у Києві, особливо, ну, і в Україні багато чудових, прекрасних місць, і абсолютно, мені здається, є умови для нормального... Просто я от теж у Парижі там спілкувалася з тими французами. От вони мають там таке ніби повне забезпечення. От він там викладач, я з ним спілкуюся. І він не може собі дозволити навіть кави попити, сісти в паризькій тій кав’ярні. Тому що він рахує свої гроші, він там кудись щось все відкладає, він там десь без цієї медичної страховки він тобі не виїде нікуди, взагалі кроку не ступить. Йому кругом треба, щоб у нього було медичне страхування. Тому що це ж небезпечно. Це ж він ногу травмує, поламає за секунду, і в нього вже гангрена, і відріжуть йому ногу. Ну, отаке мислення. А в нас ніякої страховки немає.

Я можу по Києву зі своєю, там ну, такою середньою, будемо так казати, зарплатою звичайного службовця дозволити собі ходити в кав’ярню, які речі. І живу я в звичайному, там, кварталі такому, спальному районі. Але я знаю, що там поряд зі мною професорка живе і якийсь заслужений лікар і так далі. Тобто, ну, я розумію, що це певні наслідки ще пострадянського цього періоду. Але я себе тут почуваю повноцінною і не приниженою. А я дивлюся на нього: а він там себе почуває якимось таким, я б сказала, дуже обмеженим у тому, що він собі дозволяє в житті. От навіть людина такого ж самого соціального рівня, як я, можна сказати. Тобто все відносно.

Л.Г.: Ну, я от помітила теж це по німцям. От вони всі жаліються. В них там така погана економіка, така погана медицина, соціальна сфера жахлива, криза в економіці, в суспільстві – всьо нє так. І це ж мої колеги мені так казали. Тобто вони теж... І я розумію, що людина щаслива в той момент, коли їй, там, щось там покращується. А коли воно вже покращилося, воно гарне, вона не відчувається як щастя. І тому я розумію, що це путь безперервно покращувати. А за кордоном виїхати, то, тіпа, до цього покращення треба рить і рить. І я, ну, тіпа, теж думаю, що це все дуже відносно – відчуття цієї самореалізації. Тим більше, що я знаю, наприклад, всяких там IT-шників, які в Києві, там, в Білорусі, да с Сєвєродонєцка, люди народилися, і вони мають щас бізнеси і знамениті на весь світ, короче, і т.д. Тобто я сподіваються, що от новітній час дасть мені як українці якісь нові шанси. Ну, і, крім того, що так багато, тіпа, условно говоря, духовно багато я так ніде не буду жити. Потому що тут я частина цього величезного організму, який там десь, так чи інакше, але він кудись лізе. А там за кордоном я буду якийсь, тіпа, червяк, який проник в їхню культуру. І щоб я там так же разом, тіпа, з суспільством десь само цвіла і пахла, до цього треба докладати сумасшедші зусилля, які можна тут потратити на те, щоби, ну, просто займатись творчістю тут. І все. От.

І.: Ну, тобто ви все-таки бачити позитивні перспективи України?

Л.Г.: Ну, як коли. Бачите, зараз от ми сидимо, розповідаємо – да, я бачу позитивні перспективи. Іноді в якусь хвилину відчаю я така: «Ну, дивись, от, в Україні вже роками, століттями тут нічого. І зачем себя обманывать?» Особливо що стосується жінок, короче. Як по читаєш у фейсбуці наших коментаторів. А не дай Бог, ще поговориш зі знайомими чоловіками, то ти розумієш, що це просто Середньовіччя, і, ну, воно жахливе. От. Ну, місцями. В мене, я можу сказати, що місцями: іноді я радію, іноді – ні. Но мені здається, що це просто не може бути, ні за яких умов сталості все одно не буде. Все одно ти будеш в якийсь момент щасливою через це, а в інший сумніватися.

І.: Ну, так. Бо життя так складається. То зрозуміло. Але от якщо брати цей період – 7 років, що ви пережили: Майдан, Крим, війна?

Л.Г.: Ну, для мене це було період мого професійного росту і мого становлення як дорослої людини. Тому що до Майдану я підійшла, ну, людиною, яка, там, спілкувалася з обмеженим колом в якихось там тепличних умовах і не знала, скажемо так, життя, короче. А потім завдяки тому, що я знайшла от своє місце в цьому вирі подій, то я разом з країною стала розвиватися. І, ну, для мене, в мене є подруга, яка на мене дуже ображалася, коли я сказала, що Майдан – це чудово, тіпа, і класно, і не знаю, що, тіпа, я сказала, що це театр, але квитки на нього дуже дорого коштують, тіпа, можна заплатити життям. Ну, я ж не виключала себе з цього, тіпа, процесу. Да, просто треба розуміти, що деякі події є дорогі. Якби там не було загрози життю, воно не було б таке особливе. Це умова. Я приймаю ці умови. Значить, я хочу жити отаким настільки наповненим життям. Можливо, це якась там акцентуація характеру неправильна. Але для мене це правильно, це природньо, і я себе чудово почувають тут і не хочу іншого життя. Я готова платити цю страшну ціну за те,

щоби побувати в цих особливих умовах. От.

І.: Ну, що, будемо завершувати?

Л.Г.: Як скажете. Фух. В мене таке враження, що я просто... І в мене, тіпа, постійно мені не хватає повітря, бо дуже хочеться, там, іще більше. Ну, я сподіваюся, що я зроблю фільм, короче. В нього вже є назва – називається «Мой Майдан». І я хочу от просто взяти всі свої, значить, спогади і їх просто хронологічного от розкласти: те, се, п’яте, десяте, от починаючи з Майдану і до початку моєї роботи над фільмом про 93-тю бригаду. Потому що, от мені здається, я неупереджена попала туда просто фиалкой в эти все вещи. Я досі ще какой-то фиалкой залишаюсь. Но я уже больше фиалка с расширеным кругозором. І сподіваюся, що я все це викладу от хронологічно. І, може, до десятиріччя Майдану, тіпа, вийде цей геніальний фільм. От.

І.: Я думаю, що це чудово. Бажаю успіху взагалі.

Гужва Лідія

Псевдо

Роки життя

1976


Місце народження

м. Київ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

підприємиця


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

02.06.2021


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Ковтунович Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

12


Одиниця обліку №

2


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Гужвою Лідією, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Гужви Лідії про події окупації Криму, записані 02 червня 2021 року