Інтерв’юер (І.): Доброго дня, розкажіть, будь ласка, як Вас звуть?

Ірина Сенів (І.С.): Ірина.

І.: Де Ви народилися?

І.С.: Народилася у Варшаві.

І.: В якому році?

І.С.: У 32-му році.

І.: Розкажіть, будь ласка, трошки детальніше про своє дитинство, що ви з дитинства пам’ятаєте?

І.С.: Пам’ятаю, що був у мене батько, мати і сестра. І ми жили в Варшаві. Пізніше у Львові. Батьки квартиру мали у Львові, трьохкімнатну. І ми так жили. Батько і мама, і я. Ну сестра старша була, вона з 20-го року. Вона вже замужем була, і вона з нами не жила. В Львові, жила тоже, вийшла заміж. Ну а я ще була невеличка, 32-го року вродилася. Та й так, ходила в школу, кінчила 9 класів. І потім вже чогось не знаю, не пішла дальше.

І.: А що вам в школі більше за все запам’яталося, якісь такі дитячі враження цікаві, може пам’ятаєте, може якісь емоції, що вас вразило більш за все?

І.С.: Я не знаю.

І.: Як навчалися?

І.С.: Нормально навчалася. Я така була, що я все ловила. Я дружила з дівчатами і з хлопцями в школі.

І.: А школа була польська чи українська? Поляки ходили до цієї школи?

І.С.: Українська. Поляки мали свою школу. Я, як то сказати? Ще мама вчила мене. Мама не посилала мене в школу, я не ходила ні в 1-ий, ні в 2-ий клас. Я відразу пішла в 3-ій, бо мама мене вчила дома. І мені цікаво вже було не йти в 1-ий, 2-ий клас, а йшла зразу в 3-ій клас української школи. У Львові. То ми вже у Львові жили.

І.: Як було за цих часів жити, було складно? Як сім’я? Чим займалися батьки?

І.С.: Батьки, вони в мене були такі. Батько працював. Мама тоже. Такі були інтелігентні. Ну а я — помічник.

І.: А батько ким працював?

І.С.: Батько, як вам сказати, він, мав таку, як то, мав такий заклад. Там іграшки робили. Він там орудував начальником.

І.: А мама?

І.С.: А мама, ну мама була більше вдома. Але мама мала магазин іграшок, там мама була тоже.

І.: Іграшки продавала?

І.С.: Продавала іграшки, там дівчата з нею були.

Голос за кадром (Г.З.К.): Вони були зажиточні. Так, батько і мати, вони займали у Львові, жили, зараз там банк, у них був цілий 2-ий поверх. Це їхня квартира була.

І.: Мати в ті роки трикімнатну квартиру…

ГЗК.: Ну я не знаю, трикімнатна, чи там було більше кімнат, ну факт того, що як прийшли КГБісти, вони забрали в них ту квартиру. Вони жили в одній кімнаті, в неї даже забрали її постіль, подушку. В того КГБіста був хлопчик її років, і він дуже хотів дружити з нею, а вона злилася й казала: «Ти спиш на моїй подушці». Ну як діти, розумієте, вони цей...

І.: А який це рік був?

ГЗК.: Війна якраз. Після війни, да, мамо? [00:05:00]

І.С.: Ну, да.

ГЗК.: Десь може 45-ий, може так.

І.С.: Ми були дітьми тоді, що той хлопець, як він там було називався?

ГЗК.: Я не знаю, я не пам’ятаю.

І.С.: Вже я забулася.

ГЗК.: Вони дітьми були, а він, вони забрали в них ту квартиру, дали їм там якусь однокімнатну.

І.С.: Нас вигнали з квартири.

І.: Вони прийшли, що сказали, чого виганяли?

І.С.: Хтось наплів на маму, що мама була при німцях фольксдойче, чи щось таке. А то брехня була, мама ніде не була за німців ніде, вдома.

ГЗК.: Хтось видно з зависті, знаєте, як то люди бачать, що багатше живуть, що дають собі раду.

І.С.: Нас вигнали з квартири, вигнали з нічим, в чім ми стояли. А я, той як хлопчик називався, він був такий ровесник мені, і я мала нікельоване ліжечко, а він забрав його собі, а я сварилася з ним, кажу: «Що ти в моєму ліжку спиш, а я не маю».

І.: Взамін щось дали вам чи ні?

І.С.: Нє, нічого не дали. Нас вигнали, ми на 2-му поверсі жили, а нас вигнали на 1-ий.

ГЗК.: Ну якісь такі підсобки були, щось таке от було.

І.С.: Була жінка, німкеня жила. І ми там в неї, ліжко дали нам з мамою і все. А тато, де тато був, я щось не…

ГЗК.: Ну він напевно, тоді вже в Польщу поїхав.

І.: Як батька звали вашого?

І.С.: Гіллярій.

І.: А прізвище, ім’я, по батькові.

І.С.: Волошановський Гіллярій.

І.: А вашого діда, його батька?

І.С.: Йосиф.

І.: Волошановський Гілляр Йосифович. А маму?

ГЗК.: Розалія. Розалія, Єкатерина — два імені.

І.: А по батькові? Батька як звали маминого?

І.С.: Забула, в голові сидить.

І.: Нічого, згадаєте. Коли вони відібрали у вас, відправили у підсобні приміщення, що потім було?

І.С.: В той самий будинок, тільки на 1-ий поверх.

І.: А ваше житло хто зайняв?

ГЗК.: КГБіст, а хто він був, я не знаю.

І.С.: То був цей…

ГЗК.: Полковник, генерал?

І.С.: Якийсь воєнний. Ой, бо він приїхав з Росії, він немає тут нічого. Ви ж тут багато маєте. Ми його тут поселили, а нас — вниз. Ну і ми так жили, тоді трошки тяжко було, бо вже нічого ми не мали свого. Зайняли нашу квартиру, і все, що було в квартирі, то треба йому дати, бо він бідний з Росії приїхав, і нічого немає. Ну і що маємо, то, що ми маємо, то вже як нас вигнали, то і ми вже нічого не маємо. Ой, Боже, то були чудеса. Ну так якось ми пережили то.

ГЗК.: Потім цей же, сестру твою начали переслідувати, ви поїхали в село якесь жити зі Львова.

І.: Щоб потім було пам’ятаєте?

І.С.: Пам’ятаю. Аестра була в партизанці, вона була в лісі.

І.: В УПА?

І.С.: Так. Вона замуж вийшла, і муж її був провідником.

І.: Як її звали?

ГЗК.: Ольга.

І.: Вона ще жива?

ГЗК.: Ще жива.

І.С.: Вона осліпла.

ГЗК.: Там же возраст, вона на 12 років старше.

І.: Де вона живе?

І.С.: Живе у Львові.

І.: А як її прізвище, ім’я, по батькові.

І.С.: Ільків вона.[00:10:00]

І.: А звуть.

І.С.: Ольга Фаустинівна.

І.: Батько інший?

ГЗК.: Так, батьки різні. Мама другий раз вийшла заміж.

І.С.: Вона зі свого батька фамілію, ну а я вже зі свого. Волошановська. Бо мій батько був поляк, але такий український поляк, сидів на Україні, жив. Волошановський. Мама була зі мною завжди.

ГЗК.: Мама тебе не віддала, коли батько поїхав в Польщу. Він хотів забрати її, бо їх начали переслідувати КГБісти.

І.: Кагебісти узнали, що ваша сестра в УПА, і почали шукати вас?

ГЗК.: Переслідувати. Та була в лісі, а вони з мамою переховувались, поїхали десь в село, там якесь жити, вона там в школу ходила в тому селі. Потім цей, заарештували сестру. От і вже вони, він хотів забрати і жінку, і свою дочку. Ну яка мама кине дитину?

І.С.: Мама не дала мене.

І.: А сама не захотіла їхати?

ГЗК.: Вона ж дитину не кине.

І.С.: Я хотіла, я плакала.

ГЗК.: Получилося, що всіх в тюрму посадили, всіх арештували.

І.С.: Вони не дали мене. Мама забрала.

ГЗК.: Може, якби поїхала в Польщу, то в тюрмі не сиділа, а так загребли всіх. От вона сіла в 16 років в тюрму, і просиділа скільки, 4 чи 5 років?

І.С.: 5.

І.: А ви коли, де вони вас знайшли там?

І.С.: В селах, мене держали селяни. Вони знали, що я дочка партизанки, виховували мене добре, кормили мене всі.

ГЗК.: Вона жила вже без матері.

І.С.: Мама була у партизанці теж.

І.: Мама теж пішла в партизани?

І.С.: Так. Мама жаліла дочку свою, мою сестру, бо сестра моя то була перша зв’язкова.

ГЗК.: Вона вже була без матері, в школу ходила, ну там селяни помагали, переховували її.

І.: В якому селі були пам’ятаєте?

І.С.: Пам’ятаю. Була в Мшані.

ГЗК.: Пуків.

І.С.: В Пукові в школу ходила українську.

ГЗК.: Вчителька була дуже хороша, каже, як облава була, то вона їх попереджувала, і вони ховалися.

І.С.: Так. Я жила у одного хазяїна. І він мав таку дочку, як я теж, і нас ховав, каже: «Сховайтеся». А тут в них була залізна дорога, і могила стояла така. Раніше конче могили стояли.

ГЗК.: Такі, як на дорозі стояли, що там зупинялися, там молилися.

І.: Я зрозумів, матір Божа.

І.С.: То нас зараз ховали, каже: «Бо вас на могилі зловлять, і посадять в тюрму». Та й ховали нас. То я і та жінка тоже, тільки почули, що приїхали якісь, — ховайтеся —, на стрих нас позганяли. То приходили такі во.

І.: Китайці?

І.С.: Ну знаєте, такі ті були…

ГЗК.: Може монголи?

І.С.: Вони дуже за дівчатами [00:15:00]

були, а ми такі гарні були, вже дорослі. То нас на стриху садили. Я собі, як нагадала, там нам смішно було.

ГЗК.: Молоді були, такі були беспечні.

І.: Ну не найшли?

І.С.: Нє, ну що ж полізуть на стрих?

І.: А як найшли?

ГЗК.: Як тебе заарештували тебе?

І.С.: То вже було... У Львові є яка то вулиця…

ГЗК.: Ну не важно.

І.С.: Десята брама, там моя сестра була піймана, вона в партизанці була, її піймали в тій брамі. І посадили в тюрму.

І.: А хто в неї командир був?

І.С.: Я не знаю.

ГЗК.: Вона не знає.

І.С.: Генерал Шухевич. Ну і вона ховалася, ховалася.

ГЗК.: Її арештували, а тебе як?

І.С.: А мене, вже з нею не була зв’язана, то я теж від них відходила. Мама мене пильнувала.

ГЗК.: Ну а як тебе піймали?

І.С.: Мене піймали. Я не пам’ятаю, як мене піймали.

І.: А коли піймали, куда вас відправили?

І.С.: У Львові ховалися.

ГЗК.: І заарештовані сиділи. А потім тебе відправили в Мордовію.

І.С.: В Мордовію мене відправили там в лагер. Жіночий лагер політичний.

І.: Ви пам’ятаєте, як ви їхали? Це було на пароплаві чи на потязі?

І.С.: Поїздом. Пам’ятаю, на 2-му поверсі у вагоні я лежала, ми їхали тоді.

І.: Вас кормили, чим кормили?

І.С.: Кормили. Там ухажували за нами, мужчини були.

ГЗК.: Ну всюди люди були. Були люди, були сволочі, було по різному.

І.С.: Не, подивилися, що дівчата молоді. І нас всі шкодували, всі жаліли нас.

І.: Пощастило.

ГЗК.: Ну але в тюрмі сиділа, то на допит тебе брали, то був добрий слідчий, і був злий слідчий.

І.С.: Був мене за коси тягав. Не бив мене нічого, тільки волосся, коси в мене були, то він тягав мене, а я пішла в баню, а банщик був…

ГЗК.: Не нервуй.

І.С.: Банщик був жид. І він не дав мене обрізати.

І.: Коси?

І.С.: Так, коси, обстригти мене. Так мене підрізали, я мала вже таке…

ГЗК.: Коротке волосся. Вже не міг тягати.

І.С.: Вже тягати, не тягав. І він пішов від мене геть.

ГЗК.: Слідчий.

І.: А що він хотів від вас дізнатись?

І.С.: Що міг хотів тягнути, а я нічого їм не говорила.

ГЗК.: Що вона могла говорити, в 16 год.

І.С.: Я нічого такого не знала. А він думав, що я знаю, не хочу дати, чіплявся дуже. Потім його забрали. А дали мені файного такого слідчого. Старший лейтенант, то вже був такий культурний.

ГЗК.: Чай, бутерброди.

І.С.: Він мене вже кормив. [00:20:00]

І.: Що він вам казав? Казав, зізнайтесь, чи ще щось?

І.С.: Я з ним говорила нормально, бо він такий культурний був. Все одно довго я там не була, мене забрали звідти. І куда я попала…

ГЗК.: Ну в Мордовії ти була на швейній фабриці. Ну по моєму ти там вже і осталася.

І.: А довго ви там перебували?

ГЗК.: 5 років.

І.С.: Кілька років.

ГЗК.: Ото, як забрали видно у Львові, там був цей, облава, а потім вже перевели їх туди, в Мордовію. Там вона вже в Мордовії сиділа.

І.: А там ще були такі, як ви, українці?

ГЗК.: Так. Там були латиші.

І.: Ви з ними дружньо жили?

І.С.: Дружно.

І.: Маю на увазі, не було там конфліктів ніяких?

ГЗК.: Ні, вони як політичні, вони всі були такі люди культурні.

І.С.: Один другого підтримував.

І.: На свята на українські якось святкували, як ви святкували?

І.С.: Обов’язково. Дівчата такі, що вже старші жили, і любили перчин, пекли, виготовляли на святий вечір.

І.: Вам не забороняли співати? Ви співали?

І.С.: Ми так співали, ми той, на вулиці тій…

ГЗК.: Рупори?

І.: Голосопідсилювачі?

І.С.: Ми співали, і всі співали. Хлопці, як почули що дівчата співають, і собі співають. І такий зробили рух в тюрмі, що люди, люди на вулиці під вікнами стояли, і слухали. Міліція ганяла, а ми ж співаємо, а ми співаємо. Ми в своїй камері, а хлопці в своїй, і такий шум зробили.

І.: А що співали, які пісні?

І.С.: Українські. Співали, співали скільки хотіли. Нам стукали в двері, а ми собі не слухали. Ой Боже…

І.: А святки там, на Різдво колядували один одному?

І.С.: Колядували.

І.: А якось рідні підтримували?

І.С.: Ну хто мав на свободі рідних…

ГЗК.: У неї ж не було на свободі.

І.С.: В мене не було нікого.

ГЗК.: Сестра сиділа, мати сиділа.

І.: Маму теж заарештували?

І.С.: Так.

ГЗК.: Її випустили через 5 років, маму через скільки?

І.С.: 7.

ГЗК.: Через 7.

І.: А мама з вами сиділа, чи десь окремо?

І.С.: Окремо.

І.: А сестра?

І.С.: А сестра…

ГЗК.: Теж окремо.

І.С.: Теж окремо.

ГЗК.: Ну сестру випустили по моєму аж через 14 років. Вона відсиділа більше всіх.

І.С.: Ну я, так як малолітка попала.

І.: За рахунок чого вдавалося там вижить?

І.С.: Треба мати язик за зубами.

ГЗК.: Силу волі.

І.С.: Треба бути такому, нікому зла не робити.

ГЗК.: Бути оптимістом. Вона в мене така оптимістка, реалістка, оптимістка.

І.С.: Я де не попала, мене всюди любили. Бо я така була зі всіма добре.

ГЗК.: Могла знайти спільну мову зі всіма.

І.: А там працювати, де ви працювали, на швейці, да?

І.С.: Я і на швейній робила, бушлати мужські, куртки воєнні.

ГЗК.: Спецовки, що там на зонах шиють. Модельне там не шиють. Рукавиці, бушлати.

І.: Коли повернулися?

І.С.: Коли повернулася…

ГЗК.: Вийшла на свободу, нікого рідних нема. Ну, єстєствєнно, замуж вискочила [00:25:00],

була молода, гарна.

І.: Скільки років вам було, коли ви звільнились?

ГЗК.: Десь 20-21.

І.: В 16 заарештували, 5 років.

ГЗК.: Десь 21-22.

І.: А ви звідти сюди зразу переїхали, в Україну?

ГЗК.: Ну да, вона вийшла і зразу приїхала.

І.: У Львів поїхала, у Львові жили, дозволили? Тому що багатьом не дозволяли.

ГЗК.: В неї по моєму, навіть, не було відмітки в цьому, в паспорті, що вона сиділа, так як вона по малолєтці, їй не ставили. Є в неї трудова, є в неї зони, що вона там робила. А так їй не ставили, не псували їй паспорт, нема такої відмітки.

І.: Потім, як доля склалася?

ГЗК.: Що, заміж вийшла, давай дітей рожати.

І.С.: Познайомилась з мужем своїм. То не був мій муж…

ГЗК.: З хлопцем, вийшла заміж.

І.С.: Зв’язали долю.

ГЗК.: Жили на квартирі, потім, щоб получити квартиру, поїхали в Кам’янку-Бузьку, Львівська область, 40 кілометрів від Львова. Там батько встроївся на роботу.

І.: А ви приходили туди, там, де ви жили у Львові, біля своєї хати, ходили тоді, коли повернулись?

ГЗК.: Ходили. Вони жили на 2-му поверсі, потім вже там банк був.

І.: Там той чоловік, той там і живе?

ГЗК.: Там банк зробили, забрали під господарський, там зробили банк. Я навіть не знала. Ну якось мені мама показувала, як ми жили в такій, ну у Львові взагалі дома гарні. Ну, а то ж можете уявити, якщо там зробили банк, в совєцьке время там був банк. Зараз не знаю що там. То вона показувала, каже: «От на 2-му поверсі, цілий 2-ий поверх, — каже, — це був наш».

І.: А потім як склалася доля?

І.С.: Я вийшла замуж. Куда ми поїхали?

ГЗК.: В Кам’янку-Бузьку ви поїхали. Ви жили на квартирі у Львові, потім батько поїхав в Кам’янку-Бузьку, устроївся там сільгосптехніку, так же ж? І дали вам там квартиру, там були такі, ну як сказати, дома на 2 хазяїна. Квартира була непогана, двокімнатна така, гарна квартира, ну, як, вона була в той час не гарна була, така запущена. Порядок навели, ремонт зробили і жили там. Я там родилася, брат у Львові родився. Я вже родилася там, в 57-му році, то вже родилася там. Бабця померла, мені рочок був. Вона з тюрми якраз вийшла, вона з тюрми вийшла, прожила років 2, напевно, і померла. Може 2-3 роки, прожила, померла. З тюрми як виходять, в неї цироз печінки. Хворіла. І померла, царство їй небесне. Осталася моя мама, так сказати, сирота, батько в Польщі.

І.: Батьки шукали?

ГЗК.: А його не треба було шукати, він посилки висилав. Та я навіть пам’ятаю, вже як він посилки висилав, от він висилав посилки. В Польщі жив, він зі Львова вже їхав, як мама вже відказалася, то її мама, моя бабця з ним їхати. В нього була коханка, він забрав коханку. Там родилися,ародилася в них донька, мамина сестра, так сказали. І він там бідненький і помер, ми їздили.

І.: Недавно?

ГЗК.: Ну як недавно, вже слава Богу, років, певно, 30, як він помер. Ми не попали, ми запізнились на похорони. Знаєте, поки зробили загранпаспорта, поки то-сьо. Ми приїхали, на могилку сходили, конечно. Там жили, та Євгенія, та його та друга жінка нас прийняла гарно, всього було дуже добре. І так ми, потім сюда мама приїхала.

І.: А як сюди потрапили, пам’ятаєте? В Полтаву. [00:30:00]

ГЗК.: Чоловік, другий чоловік забрав її, він тут у воєнному городку. Він був вольнонайомний, і він її забрав сюда. Так вони жили у фінському доміку, там декілька сімей жили, а потім начали зносити там дома, і начали давати квартиру. Ну, вони з ним прожили десь рік, і розвелися. Не склалося. І їм дали окремі квартири, їй дали ось цю квартиру, а йому дали на Головка. І так вона вже залишилася тут, в Полтаві. Ну і ми вже приїхали сюди в Полтаву. Ми так сказати сепаратисти, — потому що ми з Донбаса з мужем.

І.: А ви де на Донбасі жили?

ГЗК.: Луганська область, город Краснодон.

І.: Знаю, Наташа з Красного Луча.

ГЗК.: Ми, так сказати, сепаратисти.

І.: Ну там же не всі сепаратисти.

ГЗК.: Ну, знаєте, як кажеш з Донбасу — сепаратист. Кажу, хоч горшком назвіть, тільки в пічку не саджайте. На Донбасі я була бендерівка, тут я сепаратистка, ким я тільки не була.