Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 1. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у березні-квітні 2014 року

Інтерв'ю

Усні свідчення Білика Михайла про Революцію Гідності, записані 03 березня 2014 року

Михайло Білик (М.Б.): Пенсіонер. Приїхав на Майдан вже після Банкової. І тако, коротше, в неділю ми почули про на Банковій ту бойню, що розігнали мітингующих і в понеділок увечері ми вже рішили їхати. Приїхали, під’їхали до Львова під обласну раду, записалися (ми не записувались, там нас, людей, не записували – записали номер буса), і нас вісім чоловік поїхало на Київ. Приїхали ми в Київ. Бус ми поставили на Лівобережній. Як то називається правильно? Храм... греко-католицька церква там чи як?
Інтерв’юер (І.): Правда. Греко-католицький собор там.
М.Б.: Поставили бус і пішли на Майдан. Ми приїхали, на Майдані ми вже були з самого ранку, коли вже начало метро працювати. На Майдані ми зупинилися біля «Глобуса», центральний вхід в «Глобус» з лівої сторони. Там з 3-го на 4-те число переночували біля бочки. Взяли бочку (нам дали), пробили дирки в ній і палили вогень, грілися. Потім надранком підійшов Парубій, сказав: хлопці, вогонь тухне, вигорає, перейдіть на ліву сторону «Глобуса», то єсть на праву сторону «Глобуса», сюда до… як то? Філармонія? Чи що то є?
І.: Це консерваторія.
М.Б.: До консерваторії. От сюда ми і перенесли навпроти консерваторії біля «Глобуса». Там ми собі збудували таку з тирсоплити криївку. Ну, як збудували? Там дістали кусок плити, там брезенту. Ходили до харківських там внизу на перехрестку, на світлофорі. Вони нам тоже помагали, харківські. Ні, брешу: не харківські, донецькі були. Ото вони нам давали: хто пилу дали, сокиру, молоток, бо ми нічого не мали. Ми тут вже розжилися і збудували собі класну криївку. І написали «Львів, криївка». То якраз моя ідея була написати «криївка». Ну, і потім помаленьку привезли зі Львова бензопилу. Хлопці тут, києвлянин такий, Степан є, приніс лобзик. Ну, хто що міг: хто – лобзик, хто – степлєр, хто – там, болгарку. Коротше, ми то всьо нормально так вже, будем казати, Новий рік ми зустрічали тут. А ще потім, коли поїхали ми з 9 на 10… брешу, з 10 на 11 число, нам запропонували помитися. Ми поїхали в гуртожиток. А там тоже на Лівобережну, біля… трошки дальше, як та греко-католицька церква, туда. Правильно як то називається?
І.: Так, все вірно.
М.Б.: Не церква, а такий навіть, храм. Ну, не важно. Там ми тільки приїхали, там ще на прохідній нас поселяли. Ми дивилися по «Інтері» чи по Інтернеті футбол, «Шахтар» грав. Ну, коротше, ми того футболу надивилися і пішли вже полягали спати, навіть не милися і полягали спати. Тут вже ноччю швагор до мене, стягує мене за ноги і кричить: «Майдан розігнали!»
То вже таке було – чуть серце не стало. Та й зразу куда ми кинулися? Ну, куда? Ну, що нас? Вже ніч. А нам, правда, подзвонили зі Львова, ноччю подзвонили зі Львова. Там у нас один хлопчина, він із Лапаївки, зі Львівської області, біля Львова. В нього був телефон, там, ну, Інтернет, чи як він там? І ми якраз бачили, як тут вони вже... Тоді ми давай куда? Йдемо, вже вийшли з того, йдемо до того греко-католицького монастиря, тої церкви, туда. Ну, і кричимо по дорозі: «Київ, вставай! Київ, вставай!» Самі навіть прийшли ми туда. А там вже куратор замовив нам буса. Ну, там, правда, дзвони вже били, ми вже чули: з Михайлівського собору б’ють дзвони? І ми звідти, коротше, тим бусом. Довезли нас. Правда, за гроші (сміється). 150 гривнів. Але завезли нас сюда, на Майдан, з Бессарабської ми там в’їхали. В одну точку було – не пропускали, в друге місце – не пропускали. Коротше, той таксист, видно, опитний був – завіз, а ми вже тут пішки пішли тут, на Майдан, зразу пішли в криївку, подивились свої. Ну, і потім начали ті буси он звідти… Як то ся називає те? Площа, площа… Європейська?
І.: Європейська, так.
М.Б.: То з Європейської площі вже начали туда буси під’їжджати. То єсть не буси, а автобуси під’їжджати з «Беркутом». Тут стояли, вроді, Внутрішні війська по Інститутській. Ну, і ми, коротше, пішли туда. Люди отако йшли, таксисти там безкоштовно возили, возили, возили. І отако зі всіх сторін пагорби, отак вот долини і люди йдуть. Звідси, звідси, києвляни. Ну, коротше, так організовано. Я так зрозумів, якби люди не підійшли, то вони точно би розігнали тоді той Майдан. Людей до ранку вже стало, ну, багато. То ще Руслана там кричала: «Всі до сцени, до сцени, жінки, йдіть, дівчата», там, щоб до сцени.
І.: «А ви де перебували?»
М.Б.: А я перебував: як «профспілки», як туда вхід так, центральний вхід в «профспілки», а то я з лівого боку, на углі майже так, ну, чуть не спереду так, як вони от стояли на тих палатках, там були під ногами у них палатки. Але я чуть-чуть лівіше відти від сцени туда. [00:05:00] Отам я стояв. Там і депутати ходили спереді. Я не знаю, що то за депутати там були. Казали Кличко. Кличко не знаю де. Я Кличка щось не бачив.
І.: Він, мабуть, з цієї сторони був.
М.Б.: Він, напевне, десь з того боку був. Бо з тої сторони, я бачив, ходив депутат, другий депутат. А я стояв на такому підвищенні. Не знаю, що то забарикадували чи що то. Правда, стояли, стояли, там трохи говорили з ними сюда так, пояснювали. Вони до преси так агресивно були настроєні. А потім дивлюсь, щось чух-чух, вроді,є щось вони начинають так як би, видно, задній хід включати, і помаленьку, дивлюсь, і вони раз-раз-раз, в автобуси, в автобуси – і поїхали. Так то скільки то, що я пам’ятаю. Вони, значить, роз’їхалися, то ми вже тоді… Я вже дальше не пам’ятаю, як то було. Пішли, вроді, на свою криївку.
Потім Новий рік тут зустрічали. Був Новий рік – тоже так сильно було, салюти, дуже гарний був Новий рік тут. На Новий рік я вже мав температуру. 1 січня вечором я звідси поїхав. І побув дома, аж коли вже на Грушевського начали ото. Я приїхав на третій день, вроді, чи на другий день, коли Грушевського. Ну, приїхав, я вже добре не пам’ятаю, вроді, 19-го і 20-го на Грушевського основне було.
І.: З 19-го по 23-тє, по 22-ге, таке щось. По 21-ше – точно.
М.Б.: Ну, я приїхав, то вже, пам’ятаю, там вже, вроді, такого нічого дуже не кидали, но скати кафе палили. І, вроді, тоді той магазин загорівся. То вже на третій день щось таке було. Ну, я вже добре не пам’ятаю. Потім, вроді, поїхав на пару днів додому, знов приїхав. Той раз приїхав 18 лютого. Сюда, тільки-но приїхав, зразу, навіть нічого не їв, з поїзда переоділися і пішли зразу мирною ходою туда, до Маріїнського парку. Ми стояли приблизно…
І.: А де ви саме стояли?
М.Б.: Ми стояли по самій середині Маріїнського парку. Наша 38-ма сотня там стояла. Ну, і там щось якась провокація була чи що там, зразу поперли там. Ну, наші хлопці, коротше, ми їх так трохи відсунули. Вони відійшли. А як там, де то почалось: чи то на Інститутській, чи то де там?
І.: На Інститутській почали закидувати коктейлями.
М.Б.: Ну, я знаю, вроді, на Інститутській перші почали, і такі сигнали вже тут началися. Вони так відійшли так вище того Маріїнського парку, туда в сторону до Верховної Ради, так під горбок. Ну, а потім дивимся: їх так більше стає, більше, більше. І я так зрозумів, що вони, напевне, з тих [нрзб] повилазили від Президента, від Кабміну. Тому що їх ставало весь час. Ну, може з яких позицій познімали. Я то всьо не знаю, як то було там. Я чую: щитами вони тюк-тюк-тюк. Ну, і там вже начали перти. Ну, ми стояли-стояли, а командір там наш тоже каже: «Хлопці, давайте, давайте». Та що давайте? Куда давайте? В мене кийка навіть ще не було – я тільки прапор тримав. В мене був чорний прапор «Воля Україні або смерть!» То Степана такий. Тоже мені подарували.
Ну, вони, коротше, поперли на нас. І вже ся нікуди дівати – я з тим одним прапором. Ну, всьо, давай тікати вже. Ну, куда ти попреш проти такої маси? То каміння, що туда ми кидали, воно пішло обратка. Вони кулями начали кидати, гранатами. Перша, а ще перед тим вони… Не знаю, я не розуміюся на тих гранатах, но, одним словом, багато кидали гранат, а одна якась така граната була, що я задихався від неї. Яка то вона: шумова / не шумова була – тріскотіло там, то вправо, то вліво відскакували.
А сама перша коли та атака була, то ще я бачив мужика – просто в око. Не знаю, чи йому вибило око. Ну, так я зрозумів, що йому, напевно, вибило око зразу. Потім другому мужика ногу. Він так кричав, я не знаю, валявся по землі, нога там, йому спасали, відтягували, сильно нога його боліла. Одному, казав, що осколки витягував, він тоже біля мене був. Осколки витягував – казав, гвозді були, витянув гвоздь. І поніс тим, кореспондентам показувати, на камеру, видно, чи як? Каже: ось дивись, які гранати, чим вони кидають. Ну, той раз, коли та перша атака була.
А потім друга, як вже поперли, як я розказував, і «Беркут» начав звідтам, з тої сторони… Як вам сказати?
І.: З дороги чи…?
М.Б.: Обрив.
І.: А, там де обрив.
М.Б.: Ні-ні, вони з тої сторони зайшли, то що я бачив, там, де той обрив, то вже туда йде...
І.: Висотка там така ще.
М.Б.: Та там, де ті високі, то є ті готелі якісь там, вроді. Такий високий туда дальше.
І.: Ні, то висотка в самому парку там ззаді. Там Міністерство охорони здоров’я, а...
М.Б.: Ні-ні-ні. То вони з тої сторони, де йде обрив і де є та дорога туда, на вертольоту площадку. Туда вниз, і там дорога є. Паркова чи як вона?
І.: Паркова алея.
М.Б.: О. Та дорога є. А то, із тої сторони раз вони он забігали і бігли до тої… до того будинку, я не знаю, там такий високий будинок, і то, вроді, там готель.
І.: То Верховна Рада.
М.Б.: Готель.
І.: Ні, то будинок депутатів з Верховної Ради.
М.Б.: Ну, то я кажу, що то є готель депутатів чи як воно? Такий стікляний, такий дуже високий він. [00:10:00] А рядом отой такий будинок напротів Маріїнського парку.
І.: То чорний такий, п’ятиповерховий.
М.Б.: Ну, да, да, да. Ото ми так втікли, хто куда там втікав. А вони вже з тої сторони забігали. В перший під’їзд, ми встигли втікнути в перший під’їзд. То там не пускали. Ну, не знаю, нас чоловік десь сорок там було, в районі три жінки було. Ну, і що там? Жінки десь видзвонювали… Ми там, правда, забарикадірувалися, в тім під’їзді. Зняли з верха там, зі стріху желізні двері, одні й другі, виламали і тут внизу забарікадірували. Потім жінки видзвонювали, видзвонювали. Одарченка видзвонили десь. Одарченко ходив там під низом, депутат з «Батьківщини». Ну, я так зрозумів, що десь потім вони сі увірвали наверх. А ми куда? Хто встиг десь на стріху. Ну, куда ти сі сховаєш од них? І там по блясі, по даху, два пацани хтіли взагалі пригнути вниз. Кажуть: «Що буде, то буде». Я кажу: «А може, всьо нормально буде». Коротше, нас звідтам з тими ружями тими помповими… Як воно? Травматичними карабінами. Чи як воно називається, не знаю. Там ходили такі в чорній формі вони були, і такі, ну, вони такі як би наркомани, вони так кричали, як би вони озвіріли, озвірівши голосом. І клички в них такі, жаргони, вони такі – блатні… Чи як то сказати? Я навіть не знаю, як сказати.
І.: А якісь пам’ятаєте?
М.Б.: Ні одного. Та в той момент будеш пам’ятати що? Ну, саме що вони по імені не називалися, вони такими кличками, такими непонятними. Не імена, а щось таке, ну, тюремські чи які то? Коротше, там переді мною був хлоп, я не знаю, вроді, йому граната на спині, коли вже виводили, коли ми вже йшли, два пацани лежало на блясі.
І.: А ви просто вийшли чи як? Чи вас вивів депутат?
М.Б.: Вивели. Ні, то ще до того, ніж мали вивести депутати. Коли депутати вже були, то ми ще не встигли повтікати, після того. То вже жінки сказали, що там є депутати внизу. А вони увірвалися, ті чорні. Один, вроді, з автоматом був. Всередині, десь на третьому, між другим і третім поверхом чи яким там? Приблизно. Так, вроді, з автоматом був один.
І там шо там? Зверху до низу каждий собі то копнув, то палицею вдарив, то як кому попало, бляха. А тому в бронежилеті ще більше дістало. По тому, там такий Юра є, зі мною був, то по ньому походили. Ну, били там, копали. Що то говорить? По голові били. І коли нас… Що то я ще хотів сказати. А, провіряли кишені, декому забирали телефона, декому гроші забрали, кому паспорт. В мене, правда, нічого не забрали. Мені повезло просто: вони паспорт провірили, але віддали мені. Переді мною був хлопець – забрали паспорт у нього. В нього розірвана така курточка болонєва була. Ну, я не знаю, чи то граната йому розірвала, чи що там кинули. Такий просто пух білий було видно, вже того болону чорного не було. Ну, вроді, то як би граната. Бо там його питали: що, то він казав, що граната розірвалась.
Потім нас вивели біля того будинку, всі так йолочкою посідали, отак от руки за шию, всіх по вистроювали. Хто крайній, ще куди став. Потім нас підняли і вели так нас попід той будинок, вели туда до… до Грушевського. Правильно? Грушевського там.
І.: Угу.
М.Б.: Перейшли ми через парк. Просто вони не дали сі дивити, ми так руки тримали он.
І.: Це ви поверталися до Верховної Ради, в ту сторону?
М.Б.: Так, так. Нас, тіпа, вони виводили, «Беркут» вже зустрів нас. Ну, потім: «Ложись, бляха!» Я не ліг, там ще гумою по ребрах получив, бляха. Ну, то там каждому щось сі дістало. Одному, переді мною отой Юра, що я говорив, тоже з Львівської області він, йому ножом розрізали ззаді тут штани, і він не встигав розняти, розрізали ремінь. Потім він штани підтримує (він спереді мене йшов, я бачив його), тримає штани, а він не може іти, бо штани йому падають. Йому кричуть: «Руки за голову!» І він тоже в той момент діставав. Бо коли він руки за голову не тримав, то його били. Тому, я говорю, комусь менше дістало, кому більше. То вже були… А депутати же йшли з нами разом же тоже. Не знаю, скільки їх було, тих депутатів.
І.: А навкруги не було там якихось постраждалих? В самому парку не видно було?
М.Б.: В самому парку я з вікна бачив два трупи так було. В парку лежали. Ну, я не знаю чи то трупи, но, вроді, трупи. І вони йшли там пробували так по лобі ті тітушки їх. І, коротше, коли бачив ще, що вони підбігли під той будинок, то «О-о-о!», такі довольні були, тішилися. Ну, під будинком були там… нам там добре не було видно звідти. То я вже потім, коли вже прийшов на то місце пізніше, то я вже там бачив через декілька днів. То там було видно, що там крові було, знаєш, так досить…
І.: А вас відпустили чи як?
М.Б.: Нас як відпустили? Нас депутати, бо жінки видзвонили депутатів. Депутати прийшли, тіпа, нас взяли. [00:15:00] Скільки тих депутатів було – я не знаю їх. Там Одарченко був. Уже потім, коли нас завели туда, кому там допомогу яку давали вже там. А нас завели, де засідають по… по… по… по комісіях.
І.: Комітети. Так?
М.Б.: Комітет по комісіях Верховної Ради, комітет по комісіях. Ну, то то якраз ми вийшли так, ішли по Грушевського, а потім повернули наліво і до Інститутської там такий… Я знаю, де то місце є.
І.: Между Кабмином, наверное, и этим? Чи ні?
М.Б.: Ні-ні.
І.: Раніше ще?
М.Б.: Навпроти Грушевського, ще до Верховної Ради не доходити.
І.: А, ще раніше.
М.Б.: І один переулок напроти Верховної Ради, а той переулок ближче сюда, назад.
І.: А, да, я понял.
М.Б.: То туда нас завели. І що там дальше було? Ну, кому там допомогу давали, що там витирали. Ну, був тоді: Одарченко був, Курпіль був Степан, депутат Верховної Ради. Був Ілик, Ілик був. Була якась жінка, не знаю, чи вона депутат, чи не депутат, бо я її не знаю. Така в білому одіта була. Потім визвали скору. Одного, правда, забрали, скора забрала, бо там капельницю, якусь надавали допомогу. Там хто руку мав переломану. Потім нас поселили в такій кімнаті, ну, не кімнаті, а там де в кабінеті якомусь там одному ті депутати. І ми так потім помаленьку, нас так: по пару, по два чоловіки, по чотири на двох машинах, щоби хвоста не було, нас помаленьку вивозили звідти. Ну, і нас самих останніх вивезли. Було нас три зі Львова. Вони вже казали тоді, що то вже нема чого на Майдан їхати. Бо то вони вже тоді поперли, як я зрозумів, аж сюда в той же самий день, вже аж до самого Майдану.
Ми тоді ноччю дивились якраз, у нас там телевізор був, то ми то бачили, як туто всьо горіло. А кругом там ще міліції було багато біля того входу. Ну, була міліція. Цілу ніч ми ж туда заглядали – там було дуже багато міліції.
А потім нас самих останніх вже вивезли. Правда, вони нам пішли купили білети наперід. Повернулися на Майдан, вроді, два хлопці. Одного тут дівчина була. І то, вони їх на Майдан не везли, вони їх десь там приблизно завезли, десь на Бессарабську. Ну, куда потім сказали їх. Правда, переоділи нас, щоб ми форми не мали такої камуфляжної. Кому що могли, то ті депутати нам там давали. Кормили нас там. Дали там води і покормили нас нормально.
Нас прийняли капітально, немає що казати. Казали: «Герої!», аж то си плакати хотіло від того, я тут во всьо горіло, а ми – там, і не маєш прав звідтам вийти, бо кругом окружені ми, окружили нас. І ото вот та криївка наша, вроді, в послідню чергу тут згоріла. Сама перша – то з тої сторони капличка, вроді, згоріла. Я вже не пам’ятаю добре. А ми на то всьо дивилися. Ми ока не закрили цілу ніч, отак просто аж плакали. І після того, вже перед вечором, ну, вони вже нас вивезли. І вони наперід купили білети нам, депутати. Потім нас завезли, посадили.
І.: Ви додому поїхали?
М.Б.: Обнялися і казали, що ми їх же ж… А двох вони таки з тих всіх нас, то просто один з Харківської області був хлопчина, такий високий. То він каже? «Я не маю, куда їхати», бо у нього там участковий спалив йому хату, а жінка тут, на Майдані. І один – бо тут дєвка була його, тут тоже сюда вернулися, на Майдан. То вони, мабуть, тут були і тоді, коли ще дальше – 20-го числа тут перебували, я так поняв.
І.: Вас не було 20-го. Так?
М.Б.: Ні, нас не було. Мене не було, бо вони нас вивезли. То я був побитий від тої… Но я ще так тєрпімо, бляхо, був. А тому файно дали, він ще досі не знаю, чи відійшов. Ну, кажу ж, хто мав якийсь бронежилет, особливо то вони сі знущали більше. Але депутати казали: то добре, що ми вас звідти визволили. Бо ті тітушки, там казали, що вони сокири мали, казали, що там, вроді, одному голову десь відрубали чи що там. Ну, вони знущалися, вони мали там таке знаряддя праці, будемо казали, знаряддя убійства, можна сказати, не праці. [00:20:00] Знаряддя убійства, що страшно сі було дивити там. Та й отак.
Потім приїхав додому, трошки вдома чуть-чуть побув, пару днів. Приїхав сюда, побув тут пару днів, вже в госпіталь відправили. Я міг би ще не йти в госпіталь, голова в мене боліла, може, й добре. Але тепер чую, що зовсім інакше. А я не знаю, чого то. Коли я задихався, то навіть не встиг протівогаза накинути. То ще Павло мені помагав. Я вже відбіг, бо вже задихався. І другий пацан дав мені протівогаз. А той протівогаз ще замалий був, якийсь нульовий, бляха – чуть вуха не повідривав нам, то єсть мені. І отако от. І от зараз знов приїхав, був у госпіталі, зараз їду додому, там ще маю трохи дещо долічитися у Львові.
І.: І знову повернетесь.
М.Б.: Ну, і знов планую приїхати. Ну, в селі трохи роботи, гній вивезти. Ну, на пару днів вже можна знову сюда буде приїхати. Так то вже не так, як зимою. Я на пенсії, але є господарство в селі: дві корови, і поросята треба купити, і на поле треба вже, бо весна йде. Тут вже буде хто міський, хто в місті живе більше перебувати. Але планую приїхати все одно. Бо ще маю деякі справи. Бо я мав мати операцію на око, так її і не зробив, вже чотири місяці назад, як то мав. І завжди того часу бракувало. Як то кажуть, час віддали на Майдан, бляха. І отаке.
То ми надіємся, що буде краще. Зараз нам саме головне – щоби в Криму там стабілізувалася обстановка. А то вже там начинають видзвонювать, вже начинають мобілізувати тих молодих пацанів, які недавно з армії повиходили, пару років тому, такі ще, котрі… Бо я сьогодні пішов той автомат розбирати і кажу: ой, йолкі-палкі, 42 роки, як я його в руках тримав. Бо я служив в Алма-Аті, в Казахстані. То я при карабінах служив. А коли ще було, коли в ті часи радянські, то була воєнна підготовка, то два роки у нас в училищі була підготовка воєнна. Але все одно щось трохи си нагадав. І всьо там.
І.: Дякую вам.

Білик Михайло

Псевдо

Роки життя

1956


Місце народження

-


Місце проживання

с. Ямельня


Вид діяльності

пенсіонер


Категорія участі

Інформація відсутня


Тема

Революція Гідності

Дата запису

13.03.2014


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Купрієнко Сергій


Місце запису

м. Київ


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

1


Одиниця обліку №

9


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Біликом Михайлом, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Білика Михайла про Революцію Гідності, записані 03 березня 2014 року